Розмова з Іренеушем Трупкєвічем, представником фундації Cultura mentis
Cultura Mentis у перекладі з латині означає “зрошування розуму”. Однойменна польська фундація має намір обробляти уми – польські, українські та німецькі водночас. Це дійство відбуватиметься на Старосамбірщині, в селі Стрілковичі, де представники трьох країн спільно намагатимуться побороти внутрішні стереотипи щодо сусідів. Організатор зустрічі Іренеуш Трупкєвіч розповів “Газеті” про проект, а також поділився баченням міжнаціональних стосунків.
– Розкажіть, що відбуватиметься на Старосамбірщині?
– Це проект, де по п’ять учасників із Німеччини, Польщі й України одночасно займатимуться двома речами – прибиратимуть старий цвинтар, упорядковуватимуть могили та церкву. Також спілкуватимуться між собою та з місцевими мешканцями. Там є багато людей із Росії, а також українці з різних частин України, бойки, лемки. Будемо допомагатимемо їм познайомитися, говоритимемо про переселення.
– Цвинтар у Стрілковичах і взагалі Старосамбірщину вибрали не випадково? Чому проект відбуватиметься саме тут?
– Моя родина походить звідси. Приїхав сюди, і в мене зародилася думка, що можна щось зробити тут. Прийшов до мера, поспілкувався з настоятелем церкви, і вони сказали, що це добра ідея. Влада підтримала нас.
Проект розпочинається 3 серпня і триватиме до 31-го. На початку учасники отримають настанови від фахівця, як “збирати” історію з уст. Не трактувати її, а лише збирати. Це дуже важливо. Інший спеціаліст, який займається цвинтарями, навчить, як їх доглядати, щоб не пошкодити. Після цього історики з Німеччини, Польщі й України викладатимуть власне бачення історії кожен своєї батьківщини. До прикладу, німець розповідатиме про Німеччину, а інші будуть запитувати в нього про те, чого не знають. Кожен мусить викласти свою історію для іноземців у контексті комунікації між нашими країнами. Це важко, але дуже цікаво – викласти історію цілого народу за день. Вони мусять порозумітися, дійти якогось консенсусу стосовно дражливих питань, “білих плям” історії.
Слід зауважити, що в кожній державі в історичній освіті є певні стереотипи. До прикладу, в Польщі не викладали теми Катині, в Україні не говорили про якусь там співпрацю українців із німцями у Другій світовій, у Німеччині не вчили про концентраційні табори. Кожен чогось недовчив. І наше завдання – опрацювати ті “слизькі” теми. Щоб німці, поляки й українці виробили спільне підґрунтя для подальшого порозуміння. Такий діалог, звісно, зумовить дискусії, конфлікти. Але повинен зламати стереотипи.
– Але ж вони будуть зламані лише в середовищі трьох істориків...
– Історики не ламатимуть стереотипів, вони лише розповідатимуть. Конфронтуватимуть, власне, учасники. Отже, працюватимемо в поті чола – і не лише на рівні дискусій, а й прибираючи цвинтар.
Учасники, сподіваємося, почнуть мислити дещо інакше, адже розмовлятимуть між собою. З часом організуємо ще кілька схожих заходів, щоб їхні учасники мали змогу поспілкуватися на тему переселення, подивилися на це питання глобально та припинили звинувачувати одні одних.
– А яким чином зламати такі стереотипи на глобальному рівні?
– Ми відбираємо “сильних” учасників, які є лідерами у своїх оточеннях, мають вплив там, звідки походять. Намагаємося змінити щось у їхніх головах, і після цього вони стануть своєрідними “послами” у своїх середовищах.
Окрім того, візьмемо бачення історії трьома народами, перекладемо трьома мовами – польською, українською та німецькою, зробимо виставки у Львові, Вроцлаві та Мюнхені. Це будуть стенди з оповідями, фотографіями. За допомогою мультимедійних засобів відвідувачі зможуть пізнати погляди інших. Хочемо також опублікувати це в книжці з фотографіями цвинтаря, як це було до та після.
– Які стереотипи є в Польщі стосовно українців?
– Різні. Наприклад, моя бабуся, яку, власне, переселили зі Старого Самбора, про українців говорила тільки як про “гайдамаків”, і не було можливості переконати її в протилежному. Але на мою думку, нині в Польщі українців сприймають як дуже працьовитих людей. Вони багато й важко працюють. Часом не до кінця, не завжди добре, але не бояться роботи. Хоча в різних частинах Польщі образ українця є різним. Ми з Вроцлава, а в цьому місті живе багато переселенців зі Львова, які мають певний сформований образ. А ті, хто мешкає біля моря чи в центрі Польщі, не мають його. З одного боку, образ українця – позитивний, як колеги, приятеля. Але, наприклад, на заході країни можуть більше розповісти про німців, аніж про українців.
– А як, на думку поляків, їх сприймають в Україні?
– Також по-різному. Старі поляки вважають, ніби українці бояться того, що вони повернуться і позаймають будинки, землю. А молоді поляки мислять так: “Ми багато допомагали, коли у вас була помаранчева революція, і тому українці нам вдячні”. Гадають, що через це в Україні є добра опінія Польщі. А загалом усі хочуть, щоб українці були радше спільно з поляками, а не з росіянами. Разом вели бізнес, торгівлю. Бо контактів Польща – Росія не акцентують, а от стосунки Польща – Україна є значно актуальнішими. Крім того, маємо Євро-2012. Багато знайомих співпрацюють з українцями – і задоволені. Ми мусимо допомагати, щоб Україна вступила до Євросоюзу. Польщі не байдуже, що відбувається у вас. Хочемо, щоб, як це вписано у ваш герб, в Україні була воля, а не навпаки.
