Просвітяни ніколи не були статистами в тому сумному політичному й морально-суспільному ландшафті, в якому українському населенню відводилося місце сторонніх спостерігачів незворотних процесів моральної деградації та етнічного скніння, духовного занепаду й звикання до того, що загальноприйнятних Божих приписів не існує. Ми не визнали права сильніших підпорядковувати слабших, протистояли тому універсальному соціал-дарвінізму, який покликаний формувати економічну й культурну систему вибраних, при якій народ називають біомасою, відлучають від нормального ринкового споживання, виштовхують у зону натурального господарства, в зону жебрацтва та кримінальної субкультури, яку так активно нам накидали протягом останніх років через усі ЗМІ, замість справді національного розвитку. Це завдяки й нашій праці українці мільйонноусто виголосили: “Ні!” цій системі, де національному, українському не відводилося жодного місця, окрім емблематики; ми сказали “Ні!” криміналітету, брехні, повзучій мовній контрреволюції; ми сказали “Ні!” московським попам, політтехнологам, радникам і московським оббріхувачам; ми сказали “Ні!” космополітичній суспільно-державній розмитості, моральній остудженості, національній приниженості… “Ні!” — кобзонам, смердючкам, довгоносикам, удаво-кроликам, тарапуньщині і тарабарщині. Ми сказали — “Досить!” уміло організованій соціально-економічній деградації, при якій нам відводиться звужений та безперспективний, ізгойський простір для марґінальних типажів у шароварах і з оселедцями, яким ніколи не дотягтися до культури панівного прошарку… На архетипному, клітинному рівні ми, нарешті, відчули загрозу нашому національному буттю і вийшли на майдани, сконсолідувавшись навколо єдино прийнятної постаті Віктора Ющенка. Ми змогли подолати роздмухувану ззовні гуляй-полівщину, малоросійську меншовартість та хохлацьке гнучкошийництво… Нація, як і в 1991 р., підтвердила, що вона є послідовною і несхибною в устремлінні нарешті реалізуватися в усіх аспектах свого буття: економічній, політичній, соціальній, культурній площинах. Саме в культурі, на відміну від економіки з її холодною статистикою, сконцентровані метакоди нації, її енергетичне живлення, її ціннісна система, котра мобілізує націю, зобов’язує, спонукає до морального піднесення, до подолання буденної свідомості. І незмінним, вирішальним чинником, який впливає на культурний рівень нації, є мова. Без повносутнісного функціонування української мови в усіх сферах життєдіяльності нації ми не можемо говорити про її культурну самодостатність. Саме від усвідомлення ролі цього чинника я запропонував вести парламентські слухання про стан української мови в незалежній українській державі, які передували іншим, не менш важливим парламентським слуханням, присвяченим кризі української культури. Я не мислю ні просвітницької діяльності, ні сьогоднішньої розмови у відриві від мовної проблематики, яка, як на мій погляд, усе ще залишається на узбіччі пріоритетів нової влади. Уроки української революції показові ще й тим, що вповні проявили наслідки совковизації попереднього періоду, який дбав про появу нового, сформованого за останнє десятиріччя, споживацького типу людини. Людини суто тілесної, з погашеною духовністю. Споживацьке суспільство, яке активно формувалося в Україні на межі тисячоліть, реактивувало серед молоді риси тілесної людини з акцентованими біцепсами, сексуальною вседозволеністю, снайперською спритністю та духовною спустошеністю, для якої засобами електронних ЗМІ десакралізуються такі поняття, як “вітчизна”, “віра”, “патріотизм”, “сім’я”, “нація”. …Національна незакоріненість, совковість попередньої влади, а також, на жаль, наявні ознаки національної індиферентності багатьох представників нинішньої, свідчать про те, що культурні проблеми й надалі будуть на периферії суспільних інтересів. Ось чому наші нові очікування національної мобілізованості та відповідальності обернуться черговими розчаруваннями та духовними втратами. Ліберальна ідеологія, яка панувала в державі і продовжує панувати надалі, десять років тому оголосила вустами Президента (“національна ідея не спрацювала”) фактично війну культурній спадщині українців, охрестивши її “хуторянською”, “провінційною”, “агресивно-традиціоналістською”, звівши в такий спосіб усю ідеологію до ринкового максималізму, а насправді, до відвертого грабунку нації. Оскільки ж мова та культура були й залишаються консолідуючими чинниками, то вони витіснялися суржиком та ерзац-продукцією масового вжитку. Культура, як і мова, — це історичне надбання нації, яке об’єднує її без спонук, ця загальна духовна власність, ця скарбниця загальної пам’яті родової, національної причетності почала активно руйнуватися, — супутньо з процесом приватизації. Культурні герої витіснялися зі свідомості, суспільні національні трагічні події, як, наприклад, голодомор 1932—1933 років, замовчувалися, моральні авторитети нації дискредитувалися… Усі ми опановували таку галузь знань, як політична економія, але до цього часу ніхто в державі не займається культурною економією. Якщо політична економія акцентує увагу на законі ощадження часу, згідно з яким на одиницю матеріального вартісного продукту суспільством необхідно затрачувати все менше й менше часу, — за рахунок удосконалення технології виробництва, то в культурній економії цей закон діятиме не менш ефективно, коли в сфері соціокультурної організації людських спільнот на погодження взаємодій та цілей затрачується мінімум часу, аби справа здійснювалася з найменшим психологічним напруженням. Яскравим прикладом чого є моноетнічні Японія й Китай… Конгломеративні інтернаціональні утворення в усі віки вимагали жорсткого контролю та насильства, — не лише фізичного, а й психологічного… Через те питання державної консолідуючої ідеології є вкрай важливим чинником у сучасному державотворчому процесі. Або ми опиратимемося на колективну родову пам’ять, на культурні цінності нації, на культурні норми суспільства і, згідно з колективними цілями, діяти солідарно, консолідовано, або ж ми й надалі хаотично рухатимемося, догоджаючи смакам окремих політично-олігархічних груп, постійно вирішуючи проблему вибору між Сходом і Заходом, Північчю та Півднем… Активна присутність минулого культурного досвіду в повсякденні робить людську діяльність продуктивною, і, як стверджують психологи, відносно незалежною щодо зовнішніх детермінацій та актуалізованого сьогодення. І всі ці чинники є складовими національної ідеї, яку свого часу Л. Кучма рішуче відкинув, що, власне, й спричинилося до суспільної депресії, соціальної деградації та стрімкого поділу України. Чому федеративна Росія актуалізує вітчизняну історію, вибудовуючи її схему від часів Святослава аж до Путіна? Чому багатомовна Росія приймає консолідуючий закон про “Статус російської мови як державної”? І чому Україна ні на йоту не просунулася у цій ділянці, втративши навіть те, що було набуте за часів радянських у мовній сфері?! Ці запитання я переадресовую до керівництва держави, до Президента, до вас, шановні просвітяни. Без розв’язання цього найважливішого питання ми не можемо вести розмову про перспективу розвитку української культури й духовності, впадаючи в нарікання на деградацію, обездуховлення, вестернізацію, квазікультуру, суржикізацію, апатію й депресію населення. Людина, обперта на національні традиції, на культуру, на моральні засади, — захищена від дратівливого сьогодення, вона спроможна вибудовувати ієрархію значущого і другорядного, того, “що можна” і того, що можна за “певних умов”, а чого — категорично не можна. Людина загальнонаціонального контексту спроможна навіть абсурдну необхідність перетворити в культурно осмислену можливість… Тому сучасна ідеологія лібералізму, яка панує в Україні, не просто ігнорує національний культурний набуток, вона його спотворює, викривлює до невпізнанності. Вона перемальовує кожного з нас у “людину ринкового типу”, репресує всі високі мотиви національної культури. І якщо ми цього не усвідомимо і, відповідно, не сформуємо ідеології культурного захисту, включно з інформаційною сферою, то економікоцентристський лібералізм зведе всі високі мотивації людської поведінки виключно до споживацтва та духовного звиродніння… Ось чому наша розмова має визначальний для майбутніх просвітницьких ініціатив характер, ось чому нам не байдуже, чи багатоканальним буде фінансування культури. Або держава послідовно й наступально сприяє розвитку української мови та культури, або ми поступово розчиняємось у чужомовних світах і квазікультурах, які домінують нині в Україні… Адже кожен соціум підлягає ерозії та розпаду, якщо відсутні духовно-культурні “обручі”, якщо колективно-підсвідоме витісняється зисковістю та раціональністю. Культура й мова надихають, об’єднують, культура й мова захищають і унезалежнюють… Саме тому культуру, як і мову, плюндрують, нищать не лише завойовники-колоністи, а й ті, хто, маніпулюючи термінами лібералізму та демократії, руйнуючи їх зсередини, нав’язує нації так звані ліберальні цінності… Наші завдання і наша робота залежать від тих першочергових заходів, які необхідно здійснити уряду. Важко бути “пропагандистом і агітатором”, коли є сумніви щодо їхньої реалізації: ми не раз вимагали квотування книжкової чужомовної продукції на ринках України. Чи буде воно? Чи запровадяться для стимулювання вітчизняного кінематографа ті механізми, які піднесли в Росії цю галузь культури? Чи стане телеканал “Україна” українським, чи українська пісня заповнить, як це було ще донедавна, національний простір, чи й надалі московські гастролери різного рівня та ґатунку провадитимуть антиукраїнську за суттю культурницьку роботу на теренах України? Ми не раз і не два говорили про це у своїх звертаннях до влади. Говоримо й нині, запитуючи: чи ж нам знову необхідно виходити на майдани, аби нагадати новій владі про наші національні права та потреби на одержання інформації рідною мовою?! Хіба є у нас інша земля, інша історія, інший культурний, інформаційний життєвий простір, який тисячоліттями оборонявся на різних узграниччях?! Хіба наші надра зберігалися задля того, аби прийшли Пінчук із Ахметовим і збагачувалися, інвестуючи космополітичну культуру, а не культуру тієї нації і тієї землі, де вони розбагатіли?! Політична воля нації, наша воля була виявлена на майданах, отже, мала підстави вимагати від нової влади реалізації своїх надій і своїх вимог. Маємо і не зрікаємося права на рідне слово, на свою культуру! За попередніх двох Президентів просвітяни, українська інтелігенція вперто стукали в двері влади, прагнучи привернути увагу обох можновладців до насущних проблем української мови, культури, освіти, духовності… Зрештою, — до української національної перспективи в добу глобалізації. Наші вимоги мовчки ігнорувалися, нам відповідали підсилюванням процесу русифікації, застосовували духовне охолодження нації, розкручували процес її дегероїзації. Руйнація культурно-просвітницьких мереж набула катастрофічних вимірів. Тому такими рішучими були виступи проти режиму Кучми всіх, хто вкладав у поняття “український” — історичний зміст. Про це в своїх виступах на Майдані говорив і Віктор Ющенко, нагадуючи нації про її історичну тяглість: від Трипілля до сьогодення… Тому й незрозуміла нам сьогоднішня логіка поведінки ані Президента, ані його чільних представників, які рішуче перегорнули сторінку очікувань і надій, вмотивовуючи своє відчуження від українських національних пріоритетів силогізмом “така наша ситуація”, що кожної хвилини загрожує перетворитися на вже відомий нам вислів “так історично склалося”… Цей перманентний стан перечікування довго тривати не може. Або незалежність України залишиться суто декларованою, або ж реальною, де ключовим питанням зостається мовне питання. Бо Мороз із Порошенком в ім’я короткочасових політично-кон’юнктурних інтересів змінять навіть декларовану 10-ту статтю Конституції, в такий спосіб узаконивши домінуючий статус російської мови в Україні, якщо ми не почнемо нової сторінки боротьби за нашу справжню незалежність. Маніпуляторський дизайн нової обгортки національних ілюзій загрожує Україні справжнім розколом за мовним та релігійним принципом. Адже єдина державна мова, як і церква, є державно-консолідуючим чинником, — але не в нас, а в Росії. Чому ж в Україні, в унітарній Україні, а не федеральній, — ці чинники не задіяні на консолідацію та унезалежнення? Адже останні дані всеукраїнського перепису свідчать про необхідність такої консолідації. Ті незначні й непереважаючі відсотки російськомовного населення, яке застосовує формулу: “Максимум вимог при мінімальних можливостях” підживлювався і підживлюється Росією, для якої ідея наддержави, єдиної і неподільної, залишається також своєрідним політичним дизайном, що слугує зняттю соціальних суперечностей у власному суспільстві. Тому і в Україні, напевне, декому вигідно перемикати соціально-політичні мотивації на мовно-культурні. Росії потрібно позбутись ілюзій про імперське відродження, а Україні, тобто новій владі, — що мовними питаннями можна розв’язати проблему ефективності влади. Це ми, просвітяни, живемо надіями на національне відродження, на духовне та супутне економічне піднесення. Проте певний сегмент нової влади є суперреалістичним, який не вірить ані в прогрес, ані в світле майбутнє України. Вони підмінюють наше відродження новим реалізмом перерозподілу, а історичну доцільність — геополітичною необхідністю… Нова свідомість, сформована масовою квазікультурою, що активно прищеплюється електронними ЗМІ, Інтернетом і бульварним масовим чтивом молодому поколінню, прагне все обмежити формою та кольором. Проте для нас — найвизначальніший зміст. Зміст нової влади, її ідеологія, її духовні пріоритети. Свідоме українство справді покладало й покладає багато надій на прихід до влади нового народного Президента і його, як ми сподівалися, однодумців. Проте не всі перші кроки нової влади, зокрема призначення в багатьох областях російськомовних голів держадміністрацій є виправданими. Адже відомо, що українці в східних областях України складають більшість і надмірне поширення російської мови там відбувалося не природним шляхом, а є наслідком цілеспрямованої імперської політики, політики геноциду та лінгвоциду, особливої радянської демографічної політики, коли на зміну вигубленим селам завозилися тисячі росіян і білорусів із прикордонних з Україною російських областей. Що, власне, спричинилося до зростання російської діаспори в Україні від 1926 року до кінця XX ст. у п’ять разів. Або хоча б згадати п’ятнадцятивідсоткові надбавки вчителям російської мови в Україні за часів сусловщини… Витіснення української мови, особливо в часи комуністичного режиму, майже з усіх сфер суспільного життя призвело до втрати рідної мови багатьма українцями. Панування російської мови в офіційному вжитку, яке триває й досі, навіть у війську, нехтування Конституційною нормою, яка зобов’язує всіх без винятку володіти й застосовувати державну українську мову в сферах: в інформаційному просторі, в бізнесі, в правоохоронних органах — становить небезпеку для самої держави, спонукає антиукраїнські сили до відцентрових, федералістських згубних тенденцій… Заплющувати очі на ці тенденції означає прирікати Україну на нові конфлікти, на нові небезпеки. І прикро, що носієм таких тенденцій стає той, хто покликаний захищати Україну від таких небезпек, маю на увазі, передовсім, секретаря РНБУ… Якщо Помаранчева революція перемогла завдяки підтримці В. Ющенка всіма націонал-патріотичними силами, то чому й подосі відсутня масштабна й адекватна викликам сучасності концепція, а відповідно до неї і програма розвитку української культури? Чому адміністратором Запорізької області призначений відомий своїм космополітизмом і русифікаторською діяльністю чоловік, який українськомовну обласну газету свого часу перетворив на російський провінційний “Миг”, який ігнорує українську державну мову? Хто йому дозволив створити такий особливий, позаконституційний мовний режим? Хто перетворює Запоріжчину, як і Донеччину, на російськомовну Вандею на давніх козацьких землях? За таких керівників, як Ю. Артеменко, В. Чупрун, А. Аваков очікувати утвердження України в Україні, її культурного, економічного унезалежнення є примітивним соціальним дизайном, презумпція якого полягає в тому, аби, по суті, нічого суттєво не змінюючи, створювати ілюзію змін. І знову (вкотре) лунають запевнення: спершу — ковбаса, а потім — мова… Спершу — пенсії, а потім — культура… А чому, — сміємо поставити питання, — не одночасно, — і те, і друге? Якщо ми не змогли почути відповіді на це запитання від попередньої влади, яка відверто нас вела в навічні обійми старшого брата, то чому мовчить теперішня: а в чому, власне, ідеологічні відмінності між попередниками й наступниками? Може, мова й культура підлягають подальшій вибраковці, а їх адепти — усуванню з політичного поля як відпрацьований матеріал? Адже на наших очах формується так звана нова політична сила, для якої наші проблеми є вчорашніми. Чому й ті, для кого українська справа, українська культура, українська церква, українська мова, українська історія є третьорядними, кинулися в новий політичний блок, у програмі якого знову відсутні національні пріоритети? Знову хочуть нами споневажити, використовуючи гасло “Хто не з Ющенком, той проти нього…” Запам’ятаймо, що капітулянтська потульність лише розпалює агресора, провокуючи його на ескалацію зазіхань на ресурси, на життєвий простір, на культуру, на мову, на історію, на звичаї, зрештою, на нас самих. Оскільки відверто застосовується ліберально-емансипаторська відома формула: все дозволено в присутності того, хто дозволяє… Наша національна традиційна лояльність і делікатність потрактовуються ними як слабкість, традиційна героїка спротиву тлумачиться як історична загумінкуватість, наші національні права оцінюються, — ні, власне, тавруються незмивним клеймом: “націоналізм!”… Людина може дійти до загальнолюдського, лише занурившись у своє духовно-національне лоно до того рівня, де панує духовність, зрозуміла всім народам і вікам… Інтернаціоналістами не народжуються — ними стають… Чи не ховаються під маскою інтернаціоналістів — шовіністи, які приховують за термінологією глобалізму свою зверхність, свою вибраність і зненависть до національного, вічного. Просвітянам належить розпізнати ті загрози, які виникли не вчора, а постали сьогодні віч-на-віч. Адже досі нашими найзапеклішими опонентами була п’ята колона, яка відверто ігнорувала наші права, — як державницькі, так і культурні… За останні чотири роки в нас з’явилася ще потужніша сила, яка, прикриваючись демагогічно-ліберальною фразеологією, понижує як патріотизм, так і духовну піднесеність, що опираються виключно на рідне слово, на українську культуру, на власну історію… “Патріотизм — пристановище для дурнів”, — заявив відомий режисер Любімов… Він же й автор іншої сентенції: “Моя Батьківщина там, де мені добре…” “Не можна любити батьківщину і не вірити в неї, адже батьківщина — жива духовна сила, перебування в якій дає тверде відчуття її доброти, її правоти, її енергії, її майбутніх подолань… Вірити в батьківщину може лише той, хто живе нею, хто разом із нею, хто живе заради неї, хто поєднав із нею витоки своєї творчої волі і свого власного самопочування”, — відповів інший росіянин, І. Ільїн. (Путь духовного обновления. М. 2003, с. 236). І ми, просвітяни, не мислимо свого існування поза Україною, ми хочемо почуватися господарями на своїй землі, де рідне слово формувало б незалежну думку. І ніколи не будемо сторонніми спостерігачами того, як націю перетворюватимуть у люмпенізовану “біомасу”… “Просвіта” завжди протистояла нищенню рідної мови, страті національної самоідентичності. І сьогодні, коли у людини відбирають її Божественне начало — Логос, що в трактуванні Євангеліста Іоанна є самим Богом, ми повторюємо: Без мови немає нації! Адже в рідних словах зберігаються всі наші першозмісти. Через мову ми прилучаємося до єдиного стрижневого начала, до родових витоків, до рідних ландшафтів, до рідних легенд і переказів. Отже, наша робота — в ім’я повернення до своєї мови, до реабілітації вітчизняних національних традицій через самозаглиблення в національну правдиву історію та культуру. Всі теперішні звинувачення “Просвіти” в загумінкуватості, хуторянстві, ізоляціонізмові, в націоналізмові не мають жодних підстав. Адже ми на своїй землі — від доби палеоліту до Трипілля, від Трипілля до сьогодення… Від політеїзму до українського православ’я… Багато хто з представників нинішнього істеблішменту далекий від розуміння того, на яких історичних теренах вони перебувають, вони, як за часів Юліана Відступника, сповідують поганський постмодернізм, який послаблює і релігійну свідомість, і національну відданість. Може, й не відаючи, що творять, вони сповідують гедоністичну вседозволеність, яка потурає низьким інстинктам. Дистанціювання політеліти від українського національного масиву, яке було започатковане в добу Кравчука-Кучми, має інерційну тенденцію до самовідлучення від найважливіших чинників, які й спричинилися до виникнення Української держави: мати свою правду в своїй хаті, де “правда” ототожнюється зі “словом”. Мовно-культурні проблеми неможливо розв’язати без реформування національної інформаційної галузі, і про це не раз заявляла “Просвіта”. Із чого ж починає нова влада? Із перетворення НТК у суспільне телебачення, роблячи вигляд, що ми вже забули про те, як у нас украли УТ-2 та УТ-3, віддавши їх у руки тим, хто тепер послідовно денаціоналізовує українське суспільство, стрімко його люмпенізуючи. Українськомовне радіо та телебачення — це швидше виняток, аніж закономірність. Україна має достатню матеріально-технічну базу для позитивних змін у теле- та радіоефірі. Ми володіємо унікальною телекомунікаційною мережею: 11 тисяч кілометрів багатоствольних радіо-релейних ліній, потужні передавачі, станції прийому, ведеться активне опанування цифрових та супутникових технологій. Чому ж, проїхавши Україною вздовж і впоперек, ми не почуємо жодного українського слова, жодної української пісні на “ефемках”? В інформаційній галузі все, як і за часів Л. Кучми, діє в інерційному режимі без жодних ознак на позитивні зміни. Масова ретрансляція в нашій державі теле- та радіоканалами програм російських електронних ЗМІ є не чим іншим, як інформаційною окупацією України, — з постійною пропагандою чужих ідей, чужих культурних цінностей, чужої мови. “Інтер”, ТРК, “Україна”, “Киевская Русь”, “плюси” та інші, обласні й містечкові телекомпанії щодень і щогодини ведуть руйнівну антиукраїнську антидержавну роботу. Де тут національні інтереси? Ми фактично прокидаємося під гімн сусідньої держави і під нього лягаємо спати. Тому необхідно, і ми мусимо домагатися цього, щоб національний телеефір був приведений у відповідність до існуючого законодавства, адже стаття 9 Закону України “Про телебачення та радіомовлення” чітко визначає: “Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою”. Стаття ж 12 цього Закону говорить, що пріоритетне право на загальнонаціональні канали мовлення, технічні засоби яких створено за рахунок державного бюджету чи державних підприємств, мають національні (чуєте?!) національні телерадіоорганізації. Десять років тому заснований за участю московського ОРТ телеканал “Інтер” (серед засновників цього каналу свого часу було навіть Міноборони СРСР), як і в часи Л. Кучми, продовжує посідати пріоритетне становище щодо надання йому державних технічних ресурсів для поширення в Україні своїх телепрограм. Це ж стосується й телеканалу “1+1” та інших, насамперед, комерційних. Тому інвентаризація, ретельний фаховий аналіз стану національного телепростору став би поштовхом до його якісного поліпшення й залучення на службу Україні. Оздоровлення ситуації у вітчизняному телерадіопросторі — справа невідкладна. Адже від цього залежить, якою Україна буде завтра: складовою чийогось простору чи модерною висококультурною та високоосвіченою європейською державою? Чи українська мова буде захищена, як державні мови у Франції та Німеччині, де суспільними складовими є великі кількамільйонні етнічні групи арабів і турків, але жодна з цих мовних груп не зазіхає на державний статус французької чи німецької мов. У нас же можливі проекти президентських указів про особливий статус російської мови, а в парламенті першочерговим вважається обговорення восьми законів проектів, які покликані, всупереч Конституції, зробити російську мову другою державною. Це яскраве свідчення того, що українські національні інтереси для нової влади ще не стали першочерговими. Але — з нами Бог. Із нами наша невтрачена віра, наша єдність, наша непоступливість. І цього великого національного заряду вистачить у перспективі на те, аби підживити нашу історію, нашу будуччину новими імпульсами, новою спроможністю являти якісно нове українське майбуття. Бо нас справді багато. І ми віримо, — а віри в Україну ми не втрачали ніколи, — що ми виконаємо свою історичну мету: незалежна держава, українська мова, відроджена культура.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
