Найкращим фільмом Європи минулого року було визнано «Гудбай, Ленін!», на одязі української молоді дедалі частіше з’являються цинічні написи «СРСР», а кожен другий українець впевнений, що батон коштує півтора рублі: бо назву національної валюти у нашій країні все ніяк не запам’ятають. СРСР живий?! Можливо. Принаймні Андріївський узвіз останнім часом підмочує свою колоритно-національну репутацію й активно пропонує придбати культурні залишки втраченої епохи.
Колись подібний раритет у Києві активно постачали на Сінний ринок, а тепер там — лише секонд-хенди та дешеві речі для дому. Схоже, у такий спосіб непотріб на Сінному став потребою масового вжитку на Андріївському. І цьому культтовару там віддано добру частину вулиці — площа перед Андріївською церквою, а також нечасті поодинокі продавці аж до кінця узвозу та виходу його на Контрактову площу. Прикро. Бо якщо товар існує, то він комусь таки потрібен. Але не на Андріївському та на теренах його потужної історії! Що не кажіть, а історичне досьє узвозу вражає своєю легендарністю та багатством на події. Більше того, історія Андріївського узвозу не може обмежуватись історією лише самої вулиці: фактично кожен його будинок має власну біографію.
Як відомо, за часів Київської Русі Андріївський узвіз був найкоротшим шляхом від Верхнього, або Старого Києва, до Подолу. Пізніше, у добу Середньовіччя, було прокладено решту сучасного узвозу, що тоді тягнувся до замку на горі Киселівка. Ще у 1713 році за наказом тодішнього губернатора Києва проїзд між Замковою та Андріївською горами було розширено та вимощено бруківкою. Так узвіз став придатний не лише для користування піших та вершників — новою дорогою почали їздити запряжені кіньми чи волами вози. Назва тієї дороги як Андріївський узвіз стала загальновживаною лише в кінці 50-х років XVIII століття — після того, як у 1744 році імператриця Єлизавета Петрівна наказала спроектувати Андріївську церкву, а у 1753 її будівництво було завершено під керівництвом талановитого Растреллі. Зрештою, ця церква, мабуть, і вважається найвизначнішою історичною пам’яткою Андріївського узвозу. Сама церква розташована на пагорбі й має власну легенду. Кажуть, колись на цьому місці було море. Сам Андрій Первозваний поставив тут хрест, пророкуючи велике майбутнє Києву, тож море відступило, а частина води сховалась під Андріївською горою. І коли тут будували церкву, то під фундаментом відкрилось джерело. Саме тому в Андріївській церкві немає дзвіниці, бо після першого удару дзвонів вода повинна прокинутись і затопити весь Київ.
До речі, стосовно назви. Вже за часів радянської влади узвіз було перейменовано на вулицю Г.В.Лівера. І лише у 1944 році було прийнято рішення про повернення вулиці історичної назви. Сама ж радянська влада мала відому звичку: змінювати уставлені українські традиції та влаштовувати новий лад. Не оминула така доля й узвіз. Із приходом радянської влади в Києві було заборонено вільний продаж предметів ручної праці із зображенням національної української символіки чи в контексті народних традицій як таких. І в першу чергу, звісно, заборона торкнулась Андріївського узвозу: відбулись конфіскації виробів, масове знищення творів мистецтва, закриття галерей та виставкових зал, а також арешти «свідомих громадян». Відновити своє активне функціонування узвіз зміг лише у період «відлиги», а вдруге — у момент здобуття Україною незалежності. Наша держава повертала втрачені традиції, а у Андріївського узвозу відкрилось нове дихання. Питання в тому — чи надовго?
Нова доба на теренах незалежної країни для Андріївського узвозу, здавалось, означала єдине: повернення колишньої слави справжнього мистецького центру столиці. Своє давнє і загублене минуле українці повинні були шукати там. Зрештою, кілька років так і було. Туристи вивчали Україну за допомогою лише однієї прогулянки узвозом, а розумні люди наважились називати вулицю на Подолі київським Монмартром. Усі як один заговорили, що просто неба панує вільний український дух та атмосфера міста кінця XIX століття. Буцім, тут завжди можна побачити — навіть у найсильнішу зливу чи лютий мороз — бодай кількох вільних митців, бо лише Андріївський узвіз так насичений художніми галереями, легендарними пам’ятками та свідомими людьми. Згода. Є і було. Але, вибачте, є не так, як було.
Нове тисячоліття принесло для узвозу реінкарнацію старої національної ідеї — а у неї, схоже, вже інше обличчя. І, мабуть, ідейним на узвозі часто стає не те, що національне, а те, що модне. Бо на узвіз можна йти за раритетом — за тим самим, радянським, що колись і сам узвіз перетворював на казна-що. Бо тепер, виявляється, купувати «матрьошки» із зображенням старих радянських вождів значно кумедніше, ніж дивуватись із сучасних виробів в стилі Катерини Білокур.
Що ж, хто прийшов на узвіз не за вишиванкою — піде у футболці із зображенням Леніна, що прагматично вказує середнім пальцем на світле майбутнє. В принципі, заплативши 50—60 гривень за футболку, від Леніна можна відмовитись і обрати інші варіації радянської тематики: Сталін, Батьківщина-мати, Гагарін, серп і молот, кадебісти та решта сюжетів «із життя видатних людей». А бажаючих достатньо — гроші невеликі, проте щастя безмежне. Більше того, за таку ж ціну можна щоранку підніматись під життєрадісний репертуар куплених на узвозі збірок «Піонерські пісні», «Марші СС», «Полокові марші» чи «Марші Третього рейху» — дістати подібне не складає труднощів. Там же, на Андріївському, можна вирядитись чи не самим Жуковим. По-перше, таку кількість радянських орденів навряд чи знайдеш в антикварних магазинах не лише Києва. По-друге, ходити у шапці чекіста, танкіста чи льотчика-винищувача, вважається, стане модним вже у найближчому майбутньому. І якщо за СРСР хтось шкодує більше, ніж за власною бабцею, то чіпляйте портрети Леніна на стіну, кладіть каталог «Нагороди Великої Вітчизняної війни» замість настільної книги, бронзові статуетки вождів — замість улюбленої вази, а грамофон — на місце музичного центра, передбачливо занесеного до ломбарду. І як вам до вподоби це ретро, панове? Чи тепер нас краще називати «товарищами-трудящимися»? Цікаво лишень, навіщо трудимося…
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
