Цього дня 1973 у Парижі російською мовою вийшов "Архіпелаг ГУЛАГ" Олександра Солженіцина, літературне дослідження поліцейсько-державної системи Радянського Союзу за період з 1918 по 1956 роки. Достовірний і безкомпромісний дух книги зразу зробив її популярною, і протягом кількох місяців вона вийшла в перекладі більшістю європейських мов. Саме цій події і присвячено цю статтю.
Треба віддати належне: тодішня рішучість Нобелівського комітету врятувала їх обох від арешту. А також вона надихнула й українських дисидентів, які розуміли, що після присудження премії весь світ таки прочитає "Архіпелаг ГУЛАГ" і дізнається нарешті правду про бійців УПА зі слів росіянина, що є знаково. Маю сумніви, чи прочитав той "ГУЛАГ" хоча б кожен п'ятий українець. На жаль, я знаю, як мінімум, сотню людей з-поміж інтелігенції, які до цього часу так і не прочитали книжку, що змінила Європу.
Враження від "ГУЛАГу" викликали ту увагу до СРСР, якої не було в Європі після смерті Сталіна. Коли радянський фюрер помер, Європа перестала боятися СРСР. Та коли радянські танки "прасували" Чехословаччину, а в Союзі запроторювали у в'язниці та психушки людей, які лаяли комуністів, Західна Європа знову злякалася. Тим більше коли прочитала "Архіпелаг". Тим більше коли побачила Олександра Солженіцина, який намагався переконати європейців у страшній загрозі з боку комуністичних вождів.
Нещодавно одна з німецьких студенток сказала мені, що із задоволенням працювала б на КДБ. Зображення серпа й молота та написи KGB Forever доволі часто можна побачити на парканах німецьких шкіл. Що це за новий нонконформізм у той час, коли ще існує китайський ГУЛАГ, коли мало змінився російський? Що знає наша спровокована молодь, яка вигукує "Сталін, Берія, ГУЛАГ!"?
Із фактами, які навів Солженіцин, неможливо сперечатися. Радянська держава створювалася на концтаборах і жила завдяки їм. Кажуть, сьогодні вже політв'язнів немає. Але ж Солженіцин майже й не писав про політв'язнів. Навпаки, він якраз наполягав на тому, що людей заарештовували ні за що, аби лише скористатися їхньою рабською працею. Хіба ті підлітки, що сидять сьогодні за крадіжку вина або цигарок, повинні сидіти? Хіба потрібно ув'язнювати водіїв, які випадково скоїли аварію? У той час як організатори вбивства Гонгадзе чомусь не сидять?!
Мені розповідали в Німеччині, як там боялися радянських танків, що мали змогу дістатися до Рейну за добу; як біля Боннського університету стояв великий портрет академіка Сахарова, прикрашений свічками на знак підтримки того людяного слова, яке промовляв великий росіянин. "Мне звонила девочка, она плакала", - сказав він на з'їзді депутатів, коли змопівці розігнали одну з тих перших демонстрацій. А комуністи з нього насміхалися. Що їм якась дівчинка... Я сам бачив 1989 року в Німеччині інтерв'ю одного емігранта, який казав: "Якщо ви хочете колгоспів у себе поблизу Мюнхена - допомагайте Горбачову, він вас іще й як надурить..." Колгоспів там таки немає. Але чи закінчився ГУЛАГ?
Писати сьогодні про Солженіцина важко, адже кампанія проти нього, як і в ті часи, не вщухає. Минулого року, коли святкували ювілей письменника, у Німеччині згадували його "монархізм та антисемітизм", а в російськомовній пресі тієї ж країни - його начебто стукацтво та дружбу з Путіним. Згадували те саме і в нас.
Я не збираюся захищати Солженіцина. Він захищений і своїм життям, і своїми книжками. Хочеться тільки навести один характерний штрих: він ніколи не звертався до владоможців із проханнями. Його лист 70-х до вождів був не проханням, а вимогою припинити експансію й подивитися на внутрішнє становище країни. Але сьогодні Солженіцин таки зрадив собі: він попрохав Путіна лишити тих, які працюють над редакцією нового російського словника, на державній службі. Путін йому не відповів, а працівників звільнено. Авжеж, Солженіцин не Бакай.
Сахаров і Солженіцин були ідейними супротивниками. Однак обидва вони жодного разу не дозволили собі переступити межу й почати звинувачувати один одного в непорядних учинках. Солженіцин вважав і вважає, що свобода слова для інтелігенції важлива річ, але не менш важливим є рівень життя людей. Цілком резонно. Солженіцин вважав і вважає, що національні пріоритети важливі й ними користується людство. Сахаров намагався довести, що важливіше за права людини, без яких національні держави можуть перетворитися на пекло, нічого немає. Теж цілком резонно. Ці дві російські постаті доповнювали одна одну. Сьогодні суспільство зробило майже все, аби їх забути. Тільки площа Андрія Сахарова у Львові зберігає пам'ять. Лише заяви Олени Боннер на захист Помаранчевої революції додають сили. Лише давній солженіцинський заклик "Жити не брехнею!" та могутній паркан грошей Нобеля, який поставила тоді Європа, урятувавши для нас книжки, автора, академіка й депутата, додають сили. Андрій Сахаров надсилав на Захід списки політв'язнів СРСР, серед яких був і Василь Стус. Анна-Галя Горбач намагалася виставити кандидатуру Стуса на Нобелівську премію, але мало хто тоді читав на Заході українською. Серед нас є люди, які під виглядом захисту підслідного Стуса чинили страшні речі. Бажано б позбутися їхньої участі в суспільному житті країни. Європа має право вимагати цього від нас, тому що завдяки грошам Нобеля ми можемо читати "Архіпелаг ГУЛАГ" і маємо змогу побачити малесенький Музей Андрія Сахарова в Москві. До того ж якби європейська громадськість тоді не почула про жахіття ГУЛАГу й не піднесла свій голос на захист радянських дисидентів, то деяких українських політиків не було б уже на світі. Мартиролог українського ГУЛАГу величезний. Чи не час нам нарешті вивчати історію тоталітаризму, згадати всіх загиблих поіменно та видати десятки томів "Історії України в ГУЛАГу"? І добити реальні залишки тієї системи, а не переміщати міліцейських генералів з одного місця на інше.
І тоді зрозуміти, чому сьогодні Європа не дуже допомагає Україні. Та тому, що Європа пам'ятає про всі жертви. А якщо забуття починає оволодівати суспільством, приходять, як написав французький філософ Ален Безансон про сучасне СНД, "мафіозі та напівжебраки, у яких більше немає енергії навіть на спомини".
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Цього дня 1973 у Парижі російською мовою вийшов "Архіпелаг ГУЛАГ" Олександра Солженіцина, літературне дослідження поліцейсько-державної системи Радянського Союзу за період з 1918 по 1956 роки. Достовірний і безкомпромісний дух книги зразу зробив її популярною, і протягом кількох місяців вона вийшла в перекладі більшістю європейських мов. Саме цій події і присвячено цю статтю.