Криза у відносинах Росії й України по газовій проблемі досягла апогею. До Нового року залишається декілька днів, а контракт на поставку газу й транзит дотепер не підписаний. Обидві сторони при цьому вже підняли ставки в грі до неприйнятного рівня: задіяний практично весь арсенал політичного й економічного тиску один на одного. Проте, обидві сторони пропонують свої компромісні варіанти. Але вони не влаштовують ні Україну, ані Росію. ЗМІ заговорили вже про початок "холодної війни".
Криза у відносинах Росії й України стала частиною глибокої кризи енергетичної політики Росії, що проводилася в колишні роки. Відповідно до неї, Росія поставляла в країни СНД дешеві енергоносії, разом із тим розраховувала на політичну лояльність. Однак що стояло за цією політичною лояльністю - ніколи чітко не формулювалося. Точніше було б сказати, що Росія дешевим газом закріплювала "особливий" статус відносин - цим автоматично малося на увазі, що й країни СНД повинні "по-особливому" ставитися до Росії, тобто враховувати її інтереси. Наприклад, не прагнути в НАТО, розділяти її пріоритети в сфері економічної інтеграції (проект Єдиного економічного простору), або створювати умови для покупки російськими компаніями економічних активів.
Після зміни влади в Грузії й Україні даний формат відносин більше не міг "працювати": постало питання створення нової стратегії енергетичної політики. Ця стратегія полягає в тому, щоб диференціювати енергетичну політику відносно країн СНД за критерієм геополітичних з керівництва цих країн. Так, Білорусія, що вважається проросійською країною, 19 грудня підписала контракт по поставку газу за ціною $46 за тис куб. м. Тим часом, для таких країн, як Молдавія, Грузія й Україна ставиться питання про оплату газу по ринковій вартості.
У той же час тут варто відрізняти елементи гри й реальні наміри. Наприклад, з такими країнами, як Вірменія й Азербайджан, також ставиться питання про підвищення ціни, але це підвищення набагато менш помітно, чим для України й Грузії. Тут Росія намагається показати, що принцип підвищення цін на газ однаковий для всіх. Але "ціна" підвищення буде для всіх різна. Більше того, "ціна" обчислюється не тільки й не стільки грішми, скільки реальними ресурсами, якими володіє та або інша країна. Під ресурсами тут розуміється як наявність якихось економічних активів або транзитних можливостей, так і готовність брати участь у геополітичних проектах Росії, таких як ШОС, ОДКБ, ЕВРАЗЭС.
Таким чином, виходить, що Росія хоче, щоб країни СНД "оплатили" газ не грішми, а частиною своєї "незалежності" і це робить газове питання повністю політичним. Показова заява Володимира Путіна на зустрічі з журналістами в п'ятницю 16 грудня. Відповідаючи на запитання про погіршення відносин Росії з Україною, Грузією й Молдавією, президент відповів, що "у нас не відбувається погіршення відносин із цими країнами, а відбувається спроба використати міждержавні відносини для рішення комерційних питань. Я проти використання політичних інструментів для рішення питань комерційного характеру". Така заява, навпаки, вказує на політичний характер "комерційних питань".
Сутужніше всього переговори йдуть із Україною. І пов'язано це з тим, що Україні, як по економічним, так і по політичних мотивах, важко знайти прийнятну форму й розмір оплати російського газу. Нова влада волає продавати підприємства на відкритих аукціонах, де більше шансів мають великі іноземні інвестори. Вступати в ЕЭП, про що просить Україну Росія вже давно, Київ не може, тому що це суперечить його стратегії європейської інтеграції. Грошей на оплату газу за європейською ціною в Україні немає. На цьому тлі в якості "оплати" Росія має намір одержати контроль над газопровідним консорціумом. "Газпром" заявив, що якщо до Нового року контракт на поставку газу не буде підписаний, газ буде відключений.
Контракт по газу потрібен і Росії, і Україні. Для першої - це не тільки безперебійні поставки газу, але й забезпечення стабільності соціально-економічної обстановки напередодні парламентських виборів, намічених на березень наступного року. Різке подорожчання газу або його дефіцит можуть привести до серйозного подорожчання цього палива для рядових споживачів.
Росії ж потрібний контракт на транзит: це дозволить виконати всі зобов'язання перед західноєвропейськими споживачами. За різним даними, по території України в Західну Європу експортується від 75% до 82% усього російського газу. Після відсутності договору про поставки газу Україні, Росія теоретично може піти двома шляхами: або взагалі припинити поставки газу, або поставляти лише той обсяг, що йде на експорт.
У першому випадку Росія по власній волі порушить свої зобов'язання перед своїми споживачами в Західній Європі, що неможливо.
У другому - вона ризикує зштовхнутися з так званим "технічним відбором" газу з боку України. Це давня практика, що в Україні пов'язують із необхідністю розвантажувати газопровід, що нібито не дозволяє експортувати газ вище своєї пропускної здатності. Росія називає це банальною "крадіжкою". У випадку "технічного відбору" Західна Європа може також недоотримати близько 20 млрд куб. газу (усього Росія перекачує по українській газопровідній системі близько 130 млрд, з них близько 110 млрд іде на експорт). Але винною буде, повністю українська сторона. А вона не хоче псувати відносини з ЄС, що так активно роздає їй свої політичні аванси останнім часом . Саме тому Україна не йде на підписання контракту на транзит без договору про поставки газу українським споживачам.
У підсумку обидві сторони вкрай зацікавлені в тім, щоб до Нового року проблема була дозволена.
На позаминулому тижні Росія оголосила, при яких умовах можливий компроміс. Майже відразу стало ясно, що такий компроміс Україну не влаштовує, і конфлікт перейшов у саму гостру за всю історію відносин з Україною фазу. Росія використає наступальну тактику, Україна - змішану: привселюдно з і пропонуючи різні варіанти виходу із кризи, на неофіційному рівні вона піднімає хворобливі для Росії питання в інших сферах.
13 грудня голова правління ВАТ "Газпром" Олексій Міллер з, що компроміс між Росією й Україною по газовій проблемі може бути знайдений, якщо Україна погодиться реанімувати проект газотранспортного консорціуму. До цієї заяви про консорціум ніхто не згадував, за винятком недавнього виступу заступника голови правління "Газпрому" Олександра Рязанова. Проте, саме консорціум - головна "похідна" нинішньої кризи.
"Міжнародний консорціум по керуванню й розвитку газотранспортної системи України" був створений на паритетних засадах між Росією й Україною в 2002 році. Спочатку проект газового консорціуму передбачав приватизацію газотранспортної системи України й кілька етапів будівництва газопроводів. Перший полягав у будівництві газопроводу "Богородчани-Ужгород" (маленький відрізок в Івано-Франківськом регіоні довжиною 250 км на Заході України, що веде у Словаччину). Надалі планувалося побудувати газопровід Александров Гай (Казахстан) - Новопсков (Україна, кордон з Росією) - Ужгород (на кордоні зі Словаччиною) для транспортування середньоазіатського газу.
Ініціатива належала повністю російській стороні, що хотіла в ідеалі отримати контрольний пакет акцій у консорціумі. Частину, що залишилася, планувалося розподілити між Україною й іноземним інвестором. Тим самим Росія могла б не тільки диверсифікувати поставки газу через територію України й збільшити обсяги експорту (до 8 млрд. куб газу в рік; зараз "труба" працює на з можливостей), але й отримати контроль над ним. Росія сама б вирішувала, скільки газу, від кого й у якому обсязі повинне йти через Україну й, відповідно, в Україну. Більше того, Росія змогла б не залежати від позиції України у відносинах із західноєвропейськими партнерами.
Проте, в 2002 році вдалося домовитися із президентом Леонідом Кучмою про створення лише консорціуму по спільному керуванню газотранспортною системою (без її приватизації). Переконати Україну вдалося завдяки обіцянкам залучити іноземні інвестиції для модернізації газотранспортної системи України в цілому. Іноземного інвестора також зобов'язалася привести Росія, у результаті чого в 2003 році в підписанні документів тоді взяв участь канцлер Німеччини Герхард Шредер. Велися переговори також з італійськими енергетичними компаніями й ЕБРР. Однак Україна виступала категорично проти контролю Росії над консорціумом. Врешті решт було ухвалене рішення про те, що консорціум буде створений на паритетних засадах Росією, Україною й Німеччиною, від якої в створенні консорціуму повинен був взяти участь німецький концерн Ruhrgaz. Ruhrgaz повинен був одержати по 16% від російського й українського 50% пакетів акцій.
Однак в 2002-2004 роках консорціум практично рік перебував у мертвому стані. За основною ідеєю консорціуму й рядом установчих документів і декларацій, по суті, нічого не було. Це, у свою чергу, змушувало серйозно нервувати німецьку сторону, що протягом 2003 року намагалася домогтися від російського президента виразності. Росія й Україна не могли домовитися про те, чим же буде займатися консорціум. Так, Росія вимагала, щоб консорціум забезпечував лише функціонування газотранспортної системи. Україна ж пропонувала, щоб консорціум купував російський газ на кордоні з Росією й самостійно продавав його західноєвропейським і українським споживачам. У підсумку Україна в серпні 2003 року взагалі відмовилася від консорціуму в первісному вигляді й запропонувала "звузити" його до керування лише новим газопроводом, що планувалося побудувати за умови вкладення в нього $2 млрд. Тоді Росія запропонувала не приватизувати труби, а передати їх у концесію. Спочатку українська сторона погодилася й навіть звільнила головного супротивника ГТК Віталія Гайдука (тоді міністра енергетики). Але ідея концесії також прожила не більше декількох місяців: уже на початку 2004 року Україна заявила, що концесія заборонена їй законодавством.
Таким чином, протягом 2003 року в Україні боролися дві лінії: одна - політична, націлена на співробітництво з Росією, і інша - прагматична, що відстоює контроль України над газопровідною системою. Перебороти протиріччя цих ліній удалося Володимиру Путіну в березні 2004 року. Буквально перед президентськими виборами в Росії він приїхав в Україну й домігся згоди Кучми на передачу всієї діючої газотранспортної системи України в концесію. ГТК придбав другий подих. В 2004 року Україна також готувалася до президентських виборів. Російський президент, розуміючи, що "спадкоємець" Леоніда Кучми потребує підтримки з боку Москви, домігся від України підписання найважливіших документів по створенню газового консорціуму й проекту Єдиного економічного простору в серпні 2004 року.
Як видно, створення консорціуму було політично вкрай ризикованим. По-перше, проект тримався винятково на ресурсі Леоніда Кучми. По-друге, навіть усередині кучмівської еліти не було однозначного відношення до ГТК, і опір навіть переважав. ГТК починав "оживати" тільки при загостренні політичної потреби лідерів двох країн.
Однак зміна влади в Україні поставила хрест на консорціумі. Україна повернулася до колишньої ідеї: передати консорціуму в керування лише нові газопроводи, які тільки планується побудувати. Одночасно вона початку шукати альтернативні шляхи отримання газу. Віктор Ющенко навесні цього року провів переговори із президентом Туркменії Сапармуратом Ніязовим про створення іншого консорціуму - по будівництву газопроводу в обхід території Росії (щоправда, сама по собі ідея будівництва газопроводу в обхід Росії досить утопічна). Нові влади України заявили про доцільність ліквідації ГТК. Фактично ж ідея консорціуму зведена до будівництва маленької ділянки Богородчина - Ужгород.
Саме ці події стали джерелами "газової" війни між двома країнами.
Прийнято вважати, що Росія пообіцяла підвищити ціни на газ і перейти на ринкові відносини у зв'язку з європейським вектором України. Тобто Київ повинен був грішми оплатити свій зовнішньоекономічний і зовнішньополітичний вектор. Однак це не зовсім так. У дійсності Росія хотіла компенсувати втрату політичної залежності України контролем над її газопровідною системою. Справа в тому, що Росія добре розуміє, що грішми Україна фактично "відкупиться" від залежності від Росії. А ГТК саме давав можливість закріпити залежність, адже газопровід - це найважливіший ресурс України, що міг дістатися на тих або інших умовах Росії. Тому відмова України від ГТК була набагато сильнішим ударом по інтересах Росії в цій країні, чим небажання України платити ринкову вартість за газ. Більше того, і Росії доведеться платити величезні гроші за транзит, які порівнянні з ринковою вартістю газу. Як заявив 16 грудня президент України Віктор Ющенко, "ми виходимо з абсолютно ясного розуміння - чим скоріше лібералізуємо ціну на газ, тим скоріше ми станемо конкурентними, швидше уникнемо політичної серйозної залежності, що виникає в газовій сфері".
Однак тут виникає питання: якщо Україна має можливість "відкупитися" від Росії й при цьому компенсувати витрати на оплату газу російськими грішми за транзит, чому ж вона не погоджується на російські вимоги? Якщо спробувати підрахувати приблизні витрати обидві сторони в процесі монетизації й переходу до "ринку", то виходить, що при вартості російського газу в $160 млрд і обсязі поставок українським споживачам у розмірі 23 млрд куб. м, Україні доведеться заплатити Росії біля $4 млрд. У той же час Росія за транзит газу в Європу при приблизному обсязі в 110 млрд куб. м при вартості $2,6 (це середньоєвропейська ціна у Західній Європі притім, що зараз Росія платить $1,09) за тисячу кубометрів на 100 км (довжина транзиту - 1300 км) повинна буде заплатити біля $3,700 млрд При вартості ж в $2 (ціна транзиту в Чехії й Польщі), Україна за транзит одержить $2,800 млрд.
Іншими словами, якщо зараз Україна прийме всі вимоги Росії, то їй у кожному разі доведеться переплачувати більше $1 млрд - а це набагато більша сума для бюджету, і вона, природно, не запланована (тим більше що навантаження на бюджет зараз через вибори - величезна). Тому для України перехід на ринкові відносини з 1 січня може обернутися найтяжкими фінансовими втратами, і Росія про це знає, пропонуючи відновити проект ГТК. Як додав президент Ющенко до своєї заяви про необхідність лібералізації цін, "ми просто наполягаємо на тому, що Україна за все буде платити - із шапкою ми нічого не будемо ні в кого просити, але ми просимо розуміння в тім, що етапність цього процесу нам треба проробити разом".
Дивно було б думати, що Росія відмовляється від етапності винятково через "європейський вектор" України. І підстави тут, видимо, саме в ГТК. Адже саме з моменту оголошення Україною про можливий вихід із ГТК, і почалася газова війна.
Відразу після цього, на початку червня, Росія обвинуватила Україну в пропажі (а фактично в крадіжці) 7,8 млрд куб. м газу - це біля третини поставок російського газу українським споживачам. Крім того, запропоновано відмовитися від бартерних схем, перейти на ринкові відносини й поставляти газ за європейськими цінами. Урегулювати конфлікт по "зниклому" газу вдалося лише після того, як Україна відмовилася виходити з консорціуму. Але питання про те, яким він повинен бути, залишається актуальним і сьогодні. Тоді ж Росії вдалося переконати Туркменію визнати необхідність будівництва нової гілки газопроводу в рамках проекту ГТК (тобто не в обхід Росії).
Протягом останнього півроку почався твердий торг. Україна категорично відкидала питання про можливу передачу консорціуму всієї газотранспортної системи України - мова могло йти тільки про нову гілку. Росія у відповідь заявила, що підвищує ціну на газ до 160 дол. за тис. куб. м. Одночасно почалися переговори про перехід на ринкові відносини з Молдовою, Азербайджаном, Грузією.
Отже, тактика Росії полягає в тому, щоб поставити Україну в максимально жорсткі умови, для того, щоб на їхньому тлі переконати її повернутися до проекту ГТК у первісному виді. Тактика України до певного моменту полягала в тім, що вона приймала сам факт необхідності монетизації форм оплати за газ і транзит, а також переходу на ринкові ціни, але пропонувала це робити поетапно. Основна надія України була на Європу. Однак після того, як стало відомо, що Європа не буде втручатися в конфлікт (про це також заявив і Держдеп США), почалася стадія "холодної війни".
Початок цьому поклав відомий виступ Володимира Путіна, у якому він надто різко переконував, що Україна повинна платити за газ повну вартість, і в неї є на це гроші. Відразу після цього оборонна тактика України придбала елементи нападу. Київ пригрозив підвищити орендну плату за базування Чорноморського флоту в Криму. Крім того, як повідомляє "независимая газета", Україна розглядає питання про можливий допуск американських фахівців на українські радіолокаційні станції системи попередження про ракетний напад (РЛС СПРН) у Севстополі й Мукачеві, які зараз працюють винятково в інтересах Росії. Одночасно МЗС України заявив, що не допустить спостерігачів від країн СНД на парламентські вибори, а депутати Верховної ради заговорили про можливий вихід України із СНД.
Однак такі погрози з'являються в інформаційному тлі лише від українських джерел, або від непрезидентських структур влади. Офіційно ж Київ поводиться дуже стримано. Віктор Ющенко кілька разів говорив, що незабаром проблема буде вирішена. Він наполягав не політизувати ситуацію й виражав усілякий оптимізм: ніяких різких або обвинувачувальних заяв.
Тут треба відзначити, що українська еліта - також як у свій час і кучмівська - не єдина. Якщо раніше Кучма з політичних міркувань погоджувався на ГТК, а частина еліти виступала проти цього, то зараз ситуація змінилася. Тепер Ющенко по політичних мотивах виступає проти ГТК, а частина еліти - за неї.
Найбільш радикальна позиція зараз у глави "Нафтогаза" України Олександра Івченко (він - один із самих затятих супротивників ГТК). Він, до речі, нещодавно ввійшов у виборчий блок "Наша Україна" зі своєю партією Конгрес Українських Націоналістів. Це означає, що питання про відставку Івченко не буде вирішений як мінімум до парламентських виборів (а слухи такі ходять уже давно). Найбільше прагматичная позиція в голови уряду України Юрія Єханурова й секретаря СНБОУ Анатолія Кінаха. "Газотранспортний консорціум - це саме той механізм, що дозволяє нам шукати баланс інтереси постачальників, країни - транзитера й споживачів у Європі", - сказав Кінах 15 грудня.
Тим часом "Газпром" зробив сенсаційну заяву, що значно утрудняє перехід на ринкові відносини з 1 січня. Заступник голови правління "Газпрому" Олександр Медведєв заявив, що Україна упустила час для обговорення цін на газ. В ефірі НТВ він сказав, що про ціну в $160 за тисячу кубометрів зараз мови бути не може. Останнім часом обговорювалося підвищення ціни з $50 до $160 з 1 січня 2006 року. За словами Медведєва, газ повинен поставлятися за європейськими цінами, які не є фіксованими й розраховуються з урахуванням різних параметрів. Як сказав представник "Газпрому", це буде біля $220-230 за тисячу кубометрів. У цьому випадку Україна повинна буде Росії за 23 млрд куб. газу більше $5 млрд.
Крім того, Держдума звернулася до уряду РФ із проханням проінформувати її про плани внесення на розгляд нижньої палати парламенту законопроекту про стягнення ПДВ за експорт газу по країні походження. Нагадаємо, що в 2004 році президент Росії ввів стягнення ПДВ за газ у країні призначення, тим самим, Україна одержала біля $800 млн додаткового доходу. Це рішення було присвячено до президентських виборів в Україні. Загалом , тактика Росії полягає в тому, щоб створити такі умови, на які Україна "фізично" не могла б погодитися. Не виключено, що Кремль піде на скасування свого рішення стосовно ПДВ.
Не виключено, що Росії й Україні доведеться піти по шляху "відкладеного рішення": тобто відкласти контракти на місяць із наступним продовженням. Проблема полягає в тому, що зараз Віктора Ющенко дуже важко вмовити на умови "Газпрому": в Україні мають бути вибори й "здаватися" Росії саме зараз президентові імиджево не вигідно, не кажучи вже про те, що підвищення цін можуть відчути на собі споживачі. Примітно, що газова криза "б'є" не тільки по Ющенко, але й по проросійському політику Віктору Януковичу: адже занадто сильний тиск із боку Москви на Україну може стати причиною росту антиросійських настроїв. Виграти ж від кризи може лідер "жовтогарячої опозиції" Юлія Тимошенко, що на хвилі популізму може скористатися як антиросійськими настроями, так і розчаруванням у політику Ющенко.
Боротьба Росії за газопровідну систему України дуже схожа на боротьбу Росії наприкінці минулого року на президентських виборах за перемогу Віктора Януковича. Зважаючи на все, ГТК розглядається як можливість взяти реванш не тільки із психологічної точки зору, але і як компенсація за втрату політичного впливу на керівництво України. Однак варто визнати, що відродження ГТК якщо й буде мати місце, те тільки в короткостроковій перспективі. Україна завжди буде мати можливість відіграти назад, як це робив більше лояльний Росії Леонід Кучма. У довгостроковій перспективі обидві країни будуть шукати шляхи звільнення від обопільної залежності: Росія буде будувати обхідні шляхи газопроводів (Північноєвропейський газопровід), а Україна - шукати альтернативні джерела газу.
Татьяна Становая - руководитель аналитического департамента Центра политических технологий
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Інші публікації на цю тему
03.07.2011, 01:54Ця повзуча житлова реформа Якщо закон викликає гостре несприйняття в суспільстві, домогтися його...
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
