Минулої неділі на території Святої Софії зустрів давнього приятеля, однодумця, з яким разом ходили на мітинги ще під час горбачовської перестройки, брали участь у перших демократичних порівняно з тоталітарними, виборах. Радісно привітались, та при трафаретному для таких випадків моєму запитанні «Як поживаєш?» обличчя приятеля спохмурніло і він байдуже махнув рукою: «Хіба це життя?.. Виробництво стоїть, зарплати немає... Животіння, а не життя...» Знаючи, що приятель ходить у лідерах незалежної профспілки, я жартома запитав, чи братиме він участь у т.з. весняному наступі трудящих, що його запланували комуністи на 18 березня. «Ні в якому разі!..» — категорично, навіть з обуренням відрізав приятель. « Отже, будеш в колоні правих?» — запитав я, маючи на оці контракцію рухівців. «Теж ні, — уже спокійніше мовив приятель. — То все шумовиння...»
Ми ще якийсь час погомоніли, і єдине, що мені вдалося з'ясувати, — це те, що глибоке розчарування та байдужість охопили колишнього активіста перестройки, борця з тоталітаризмом і переконаного прихильника демократії. Я б навіть сказав — якесь роздвоєння особистості сталося: до лівих у нього давня і тривка відраза, від правих відійшов, ні до якого політичного берега не причалив. «А куди причалювати, коли бачиш чотири десятки таких берегів, але жодного берега надії...» — відпарирував приятель на мої розмірковування вголос. «Але ж ти колись так відстоював незалежність України...» — спробував я дорікнути приятелеві. Той подумав і відповів спокійно: «Я й тепер іншого шляху для України не бачу. Або повна державна самостійність, або знову колоніальна залежність. Іншого не дано.» «Чому ж у такому разі опинився на політичному узбіччі? — наступав я. — Чекаєш, що повну незалежність хтось тобі на блюдці з голубою каймою піднесе?..» Приятель мовчки розвів руками.
Ця розмова з колишнім активістом-демократом, людиною національно свідомою, яку засмоктує болото аполітичності і розчарування, глибоко запала в душу і не давала спокою. Чому? — свердлило мозок запитання. — Звідки таке розчарування і якась приречена байдужість? Звідки така роздвоєність: з одного боку, віра, що тільки шлях державної незалежності може привести до добробуту, з другого — позиція пасивності і невтручання, приречене покладання на течію долі: кудись та винесе? Адже незалежність сама собою не приходить — її треба виборювати, відстоювати, утверджувати. Кожен відхід українського патріота від активної боротьби за свою державу послаблює ряди націонал-демократії, ллє воду на млин ворогів нашої незалежності, заохочує діяльність п'ятої колони.
Отак розмірковуючи, я, здається, знайшов ключ до розгадки такого явища. Це — роздвоєння, тобто відсутність цільності.
В Україні нині понад 40 політичних партій і реєструються все нові та нові. Це не що інше, як політичне дроблення суспільства — комусь вигідно, щоб не було потужної сили, яка б стала на чолі нації і міцно тримала в руках кермо держави. А щоб якась із партій не могла вирости в таку силу, їх знову ж таки розколюють. Свого часу був розколений Рух, республіканці, потім соціал-демократи, християнські демократи, навіть соціалісти, тепер ще раз — республіканці. Напрошується логічний висновок: вочевидь, це не спонтанно відбувається, а кимось тонко сплановано. Навіть якщо я помиляюся, що малоймовірно, то ніхто не заперечить істину, що такий стан української спільноти не на користь передусім цій спільноті; такий її стан об'єктивно на користь недоброзичливцям української національної державності. Адже саме національна монолітність допомогла естонцям, литовцям, латвійцям утвердити свої національні держави після розпаду СРСР, хоч у деяких з них питома вага російськомовних жителів була набагато більшою, ніж в Україні. А в національній державі — національна економіка, поставлена на службу громадянам: саме вона забезпечує їм доброжиток.
Другий аргумент: яскравий приклад Чечні-Ічкерії. Який політично-психологічний тиск здійснювала Москва на чеченців; яка величезна військова сила була кинута на невеличку гірську територію! Що ж допомогло жменці горців не тільки вистояти, але й перемогти в кінцевому результаті? Гордий національний дух, усвідомлення себе цільним народом, віра в національну ідею та — і це найголовніше — національна єдність у боротьбі.
На жаль, українському етносу в історичному плані не пощастило. Будучи одним з найдревніших у світі, він провидінням долі опинився на перехресті світових шляхів на багатющій і родючій землі. Через цю територію пройшли орди завойовників, на цю місцину зазіхали сусіди — близькі і далекі. Силою, хитрістю, підступністю намагалися вони підкорити мирний, працьовитий, дещо вайлуватий народ. Не раз йому доводилося братися за зброю і боронити свій край, та не завжди це вдавалося, бо сили часто були нерівні. Його винищували, його визискували, його принижували... Йому вогнем і мечем підмінили Бога, у нього відібрали історію, його намагалися позбавити мови, замінивши рідне слове на чуже, щоб перетворити у безсловесного раба.
Ось саме в цьому вбачав Олексій Братко-Кутинський одну з граней феномену України, або, як він називає, сьоме чудо — ця загадкова пасіонарність української духовності. Бо через нищівні удари, гноблення, асиміляційні тиски, яких не витримала б жодна з сучасних націй, український етнос пройшов і зберіг свою культуру, звичаєвість, ідеологію та символіку. Це справді диво, яке не кожному народові під силу.
Однак, жорстокі удари долі, на горе, не минули безслідно. Століття без державності, століття гноблення і приниження, століття винищення і упослідження наклали свій відбиток, а саме: ослабили національний імунітет народу, підірвали національну стійкість. Як іржа метал, українську націю підточувало постійно нав'язуване хохляцтво, пускала метастази злоякісна пухлина меншовартісності. Протистояти цим заразним хворобам могла б національна еліта, і цього найбільше боялися вороги. Тому українській інтелігенції не давали можливості розвиватися: її гнобили, купували, розбещували, перетворювали в безбатченків, а найстійкішу просто знищували. Звідси — наші постійні сумніви, національне роздвоєння, нерішучість, дріб'язкова амбіційність.
Проілюструвати це можна на прикладі років незалежності. Здобувши її, ми перебували в ейфорії, тішились, як діти, замість того, щоб рішуче брати владу в свої руки і утверджувати здобуте.
У нас відбирали власність, розкрадали національні багатства, а ми чухали потилиці та дивувалися — що ж це діється? Замість того, щоб дати під зад розкрадачам та вкоротити довгі руки охочим до чужого.
Нам втокмачують в голови байки про абстрактні права людини, відбираючи повсякчасно права нації на власну державу і її історичне право господаря в цій державі, а ми розвісили вуха і все роздумуємо, чи правильно це. Замість того, щоб владно показати зайдам їхнє місце.
Нам нав'язали неукраїнську владу, яка безсоромно встановила собі всілякі пільги та привілеї, коли переважна більшість народу бідує, місяцями не одержує платні і пенсій, а ми тихесенько між собою покартаємо можновладців та й заспокоїмося. Замість того, щоб грюкнути кулаком так, щоб повітря здригнулося: «Досить!»
Ми — древня нація, ми — народ з тисячолітніми традиціями, а нам у нашій державі чужомовно плюють у вічі з парламентської трибуни: ми ж мовчки витираємося і мовчимо. Замість того, щоб, скориставшись своїм виборчим правом, перекрити дорогу українофобам до вищої законодавчої та місцевих органів влади назавжди.
Ось до чого призводить відсутність національної самосвідомості. Ось які результати дає національне роздвоєння, млявість і нерішучість...
Знаючи діагноз, легко вилікувати хворобу. Кожен організм має свої механізми самозахисту. Має такі механізми і суспільний організм — треба тільки їх пробудити та увімкнути. Оздоровлення нації можливе і необхідне. Яскравий приклад у цьому нам показують інші нації, особливо ж — єврейська в Ізраїлі. То ж запозичуймо — це не ганебно. Пам'ятаєте у Шевченка: свого не цурайтесь, чужого навчайтесь?
Ось такі принагідні роздуми навіяла мені випадкова зустріч з давнім приятелем під хрестами Святої Софії. Насмілююся винести їх на люди. І, як ви розумієте, не заради одного тільки мого приятеля...
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Інші публікації на цю тему
07.01.2013, 19:24Стоп, смог! - історія Отже, почалося все зі смогу. Можна ігнорувати забруднення води – не так...
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Минулої неділі на території Святої Софії зустрів давнього приятеля, однодумця, з яким разом ходили на мітинги ще під час горбачовської перестройки, брали участь у перших демократичних порівняно з тоталітарними, виборах. Радісно привітались, та при трафаретному для таких випадків моєму запитанні «Як поживаєш?» обличчя приятеля спохмурніло і він байдуже махнув рукою: «Хіба це життя?.. Виробництво стоїть, зарплати немає... Животіння, а не життя...» Знаючи, що приятель ходить у лідерах незалежної профспілки, я жартома запитав, чи братиме він участь у т.з. весняному наступі трудящих, що його запланували комуністи на 18 березня. «Ні в якому разі!..» — категорично, навіть з обуренням відрізав приятель. « Отже, будеш в колоні правих?» — запитав я, маючи на оці контракцію рухівців. «Теж ні, — уже спокійніше мовив приятель. — То все шумовиння...» 