“І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє... ”
Т.Г.Шевченко
Час спливає дуже швидко. Здається, неначе вчора переважна більшість українських громадян на референдумі 1 грудня 1991 року одностайно проголосувала за незалежність України. Пам'ятається, з яким великим ентузіазмом та патрiотичним піднесенням українці різних національностей зустріли радісну звістку про незалежність, що відбулася. Багатьом тоді уявлялося, що нарешті здійсниться багатовікова мрія нашого народу про вільне, щасливе та заможне життя на своїй власній, вільній, благодатній і такій рідній українській землі.
Головне, що запам'яталося, так це солодке й п'янке відчуття свободи – особистої та загальної. Це відчуття окриляло, наповнювало душу оптимізмом, впевненістю у завтрашньому дні та найрадужнішими сподіваннями на майбутнє. Тоді здавалося, що придбавши свою довгоочікувану незалежність, Україна дуже швидко зробить гігантський ривок уперед і вгору до осяйних вершин соціального та економічного прогресу. У сміливих мріях примарилося навіть, що в країні, яка рушила було шляхом радикальних реформ, вже незабаром зможуть відбутися такі глибокі й докорінні зміни до кращого, коли на нашій землі насправді наступить оте саме світле майбутнє, про яке нам так довго й невпинно говорили більшовики. Говорили, говорили, говорили..., але практично нічого не зробили для того щоб воно у дійсності настало для нас усіх.
І ось тепер, через якихось п'ять-шість років після набуття державної незалежності, всі ми дійсно живемо у якісно іншій, до невпізнанності перетвореній так званими “реформами” країні. Однак, якою ж нескінченно далекою виявляється нинішня українська дійсність від того, що подумки передбачалося нами у 1991 році…
Так, замість бажаної всіма свободи, ми отримали ще більшу політичну, соціальну та економічну неволю. Замість справедливості, рівності, соборностi та солідарності – безпрецедентні розподіл і поляризацію суспільства на два антагоністичні класи: надзвичайно бідну більшість та надмірно багату меншість. Замість справжньої демократії – олігархічно-кланову монархію, що поступово дрейфує назад до тоталiтаризму. Замість правової держави – майже повну безправність людини й громадянина, бюрократично-поліцейське свавілля, небачений раніше розгул злочинності та корупції. Замість реальної народної власності – паперово-сертифікатну “прихватизацію”. Замість благополучного й заможного життя для всіх і кожного – огульне жебрацтво та голод. Замість вільної творчої праці – масове безробіття та беззарплатне рабство. Замість прогресу, процвітання і соціальної гармонiї – загальний регрес, глибоку системну кризу та “холодну війну” державної влади з народом...
Ось чим насправді є незалежна Україна сьогодні!
Бачачи такі плоди багаторічних реформ і визначаючи за ними iстинну природу українського державного “древа”, сьогодні наш народ намагається якось осмислити всі ці “досягнення” епохи своєї незалежності. Та, як уже неодноразово бувало у вітчизняній історії, люди мучаться все отими ж споконвічними своїми питаннями: “Чому так сталося?”, “Хто винуватий?” і “Що робити?”.
Відповідаючи собі на ці фундаментальні питання, певна частина українських громадян усю провину за очевидний провал реформ і нинішню кризу покладає на незалежність. Проте, чи можна вважати такий їх погляд об'єктивним і справедливим? Адже, фактично, незалежність – це тільки можливість будувати своє життя за власним розсудом, що була так щасливо надана Україні долею та об'єктивним перебігом історичного розвитку. А от вже використання цієї можливості цілком і повністю залежало від самого Українського народу. І ось тому, якщо сам народ не захотів, не зумів або не зміг належним чином цією доброю нагодою скористатися, при чому ж тут незалежність?
А хіба не сам народ шляхом демократичних і вільних виборів обрав собі саме таке державне керівництво, що найбільше дбає про наповнення власного державного бюджету й про підвищення ефективності свого податкового здирства, аніж про реальне покращення життя українських громадян та справжнє забезпечення їх конституційних прав і свобод?
Отож, тепер нам усім слідує чесно визнати, хоча би перед собою: це саме ми, народ, винні у тім, що необачно доручили дуже важливу справу планування й керівництва розбудовою незалежної України тим же старим “архітекторам”. Вони й раніше багато років будували нам “світле майбутнє”. Але збудували його тільки для себе. Природно, що, будучи людьми минулої епохи, вони й по суті своїй, і по духу залишилися носiями старої номенклатурної якості. Ось тому й будівництво нового Українського Дому вони ведуть за тим же старим своїм “типовим проектом”, анітрохи при цьому не дбаючи про інтереси та комфорт переважної більшості його мешканців.
Отже, головною причиною сучасного злиденного стану України аж ніяк не може бути її незалежність. Тому що насправді нею є те, що процес реконструкції й оновлення нашої країни всі ці роки спрямовувався тими, хто і в минулому знаходився “у передових лавах будівників” та за кермом радянської державної машини… Ото ж бо, – як казав Христос, – по їхніх плодах пізнаєте їх! [ 1 ].
Для тих, хто саме українську незалежність нині звинувачує в усіх наших “смертних гріхах”, відповідь на питання “Що робити?” здається очевидною: повернутися назад, до “оновленого Радянського Союзу”, відновити старий “соціалістичний спосіб виробництва”, колишню плановість народного господарства, тотальне державне регулювання економіки та втручання держави в, так би мовити, “усе i вся”.
Такий погляд на вирішення важливих і актуальних проблем сучасності, який у суті своїй є антидiалектичним і антиiсторичним, змушує нас далі порозмислити над справжніми причинами розпаду СРСР, краху соціалістичного способу виробництва та планової радянської економіки, підходячи до цього питання системно.
Напевно, що розпад СРСР, як і всього “соціалістичного табору”, став дуже видатною і дуже помітною подією у світовій історії. Адже у 1991 році своє існування припинила не якась звичайна країна, а дуже потужна й простора євразійська iмперiя, супердержава – один із двох тодішніх світових центрів сили, протистояння яких на протязі майже всього ХХ сторіччя визначало долю земного людства. Тому було би ненауковим та навіть наївним із нашого боку шукати тепер причини розпаду СРСР у діях якихось суто зовнішніх по відношенню до нього “злих сил”, фатальних випадковостей, певних конкретних історичних особистостей і такого іншого.
З позицій системного підходу, будь-яке явище або процес навколишньої дійсності необхідно розглядати як систему – відносно відокремлену від середовища цілісну множину взаємозв'язаних і взаємодіючих компонентів (елементів та частин). Кожна система, безупинно розвиваючись та самовдосконалюючись, закономірно проходить у цьому своєму руху в часі та просторі ряд певних етапів, які послідовно змінюють один одний. Це – виникнення, становлення, зрілість, занепад і загибель (перетворення). Причому, як загибель, так і виникнення системи пов'язані з її зміною та переходом у нову якість – на принципово інший, більш високий або ж, навпаки, більш низький у порівнянні з попереднім рівень розвитку.
Тому розпад СРСР, який одночасно супроводжувався утворенням цілого ряду незалежних національних держав, в тому числі й України, необхідно розглядати як закономірне системне перетворення, перехід даної соціальної системи на якісно інший рівень існування, що є необхідним підсумком усього попереднього розвитку радянського суспільства.
Як завжди буває в таких випадках, основною причиною розпаду СРСР стало провідне системне протиріччя між новими функціями компонентів даної системи, які змінилися у ході її розвитку, з одного боку, та її структурою і панівним типом внутрісистемного обміну субстратами: речовиною, енергією, інформацією, з іншого. Саме це призвело спочатку до поступового послаблення інтегруючих системних зв'язків, а потім уже й до повного розпаду старої радянської системи.
Дуже важливу роль у цьому зіграла незацікавленість переважної більшості компонентів (окремих людей, різних соціальних груп і навіть цілих республік) у збереженні старої системи, яка все більше стала обмежувати їх вільне функціонування й розвиток.
Слідує вказати й на те, що до 1991 року якісно змінилися зовнішні умови існування СРСР, як системи. Адже внаслідок значного послаблення міжнародної напруженості та гармонізації взаємних відносин із США, фактично зник один із найважливіших зовнішніх системоутворюючих чинників СРСР – фактор загрози ззовні.
Таким чином, колишній Радянський Союз, у якому розпочата в епоху Перебудови прогресивна політична реформа не була одночасного підкріплена радикальним соціально-економічним реформуванням, об’єктивно був приречений на перетворення у дещо інше.
До цього слід додати, що розпад СРСР, як і всієї світової соціалістичної системи, це – неминучий та логічний наслідок загальної системної кризи тієї централістичної суспільно-політичної моделі, того способу виробництва, тих форм організації і способів функціонування суспільства, що були реалізовані у нас на практиці. Вже наприкінці 80-х років вони повністю себе вичерпали, перестали відповідати досягнутому рівню розвитку суспільних продуктивних сил, не відповідали новим потребам і завданням їх, подальшого становлення, перетворилися на їх кайдани. І ось тому, в силу дії об'єктивних законів розвитку, вони просто були зобов'язані відійти та уступити місце для принципово нової якості суспільних відносин, елементи якої вже кількісно визрівали у надрах старої системи.
Тут, однак, закономірно постає питання: невже те, що ми всі сьогодні спостерігаємо в Україні, саме і є цією новою якістю, перехід до якої був для нас настільки неминучим? Принаймні, саме у цьому нас наполегливо намагаються запевнити ті, хто нині керує нашою державою та офіційно визначає її зовнішню й внутрішню політику.
Для України, як системи, розпад СРСР означав початок її переходу у якісно новий стан, на принципово інший рівень функціонування і розвитку. Фактично, дата 24 серпня 1991 року виявилася для неї моментом того діалектичного стрибка, коли сталося внутрішнє замикання на самих себе компонентів даної системи, з наступною її автономізацією та відокремленням від базової системи. Якраз із цього моменту Україна з підсистеми колишнього СРСР перетворилася на самостійну систему, яка щойно виникла та стає. Ось тому вона ще тільки має стати у дійсності якісно новою, розвиненою, цілісною й самодостатньою системою.
Перехідний період, у який Україна закономірно вступила у 1991 році, є найбільш складним і відповідальним у житті будь-якої системи. Адже в цей час перед нею об'єктивно постає проблема вибору одного з кількох варіантів нового шляху свого розвитку. Від усвідомленості та правильності цього вибору у визначальній мірі буде залежати вся її подальша доля.
Характерним для перехідного періоду системи є те, що вона немовби одночасно існує у двох протилежних станах – старому й новому. Тому у цей час точиться гостра (хоча, можливо, й не завжди чітко проявлена ззовні) боротьба між елементами старої й нової її якості. Й від того, які саме з них виявляться розумніше, сильніше та організованіше, саме і буде залежати вибір системою в цілому наступної спрямованості розвитку, нової загальносистемної мети, засобів і методів для її досягнення. Так, якщо переможуть елементи нового, то й уся система зможе з часом стати дійсно новою, далі вдосконалюватися та розвиватися на якісно більш високому рівні. Але якщо переможуть елементи старого, системі будуть гарантовані регресивний розвиток, більш низький рівень системної організації, подальша деградація й хаос. Це може в решті решт закінчитися тим, що система або взагалі припинить своє існування, або ж знову переживе період своєї якісної трансформації.
Для самої системи, що виникла, дуже важливо своєчасно визначити, які саме з її компонентів являються носіями нової, а які – старої системної якості. Тут, мабуть, може бути лише один основний критерій розпізнання тих і тих: практичні наслідки функціонування в системі того чи іншого компонента, а також корисність його діяльності як для системи в цілому, так і для всіх інших її компонентів.
Сьогодні дуже часто можна чути твердження про те, що нібито реформам в Україні немає й ніколи не було жодної альтернативи. І з цим, безумовно, треба погодитися. Бо лише безупинне, послідовне, свідоме й цілеспрямоване самовдосконалення суспільства, як системи, дозволяє йому своєчасно адаптуватися до постійних зовнішніх і внутрішніх змін, які безперервно відбуваються. Саме таким чином система має змогу самозберігатися та самовідтворюватися. А якщо система з якихось причин припиняє це робити, то вона закономірно гине. Й це – аксіома.
Проте, коли наряду із цим стверджується, що начебто у нас не було і немає жодної іншої альтернативи нинішньому “реформаторському курсу”, то тут цілком закономірно виникають дуже серйозні сумніви. Адже дійсно: як не може дерево добре родити плоди лихі, так само не може правильний та добрий реформаторський курс призводити до тих об'єктивно кепських результатів, які мають місце в Україні на шостому році її незалежності. Отже, твердження про безальтернативність нинішнього курсу реформ є цілком нелогічним і аж ніяк не узгоджується з конкретною історичною практикою.
Отож, виникає питання: а чи можна взагалі називати “реформами”, у прямому смислі цього слова, нинішній “реформаторський курс”? Бо само по собі поняття “реформа” означає не що інше як прогресивне перетворення, виправлення, поліпшення чогось. Тому, враховуючи дійсний характер тих змін, які сьогодні цілеспрямовано вносяться у дану систему, правильніше було би називати їх не “реформами”, а “деформами” – тобто регресивною зміною, викривленням, деформуванням, спотворенням українського соціального організму.
Проблема, що розглядається нами, безпосередньо пов'язана з такими важливими категоріями загальної теорії розвитку, як прогрес та регрес. Тому далі слідує хоча б стисло визначити зміст цих понять, а також позначити основні їх критерії.
Отже, у найбільш загальному вигляді, прогрес характеризується як “процес функціонального збагачування систем, що розвиваються, тобто збільшення ступенів свободи їх внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Відповідно, об'єктивним загальнодiалектичним критерієм прогресивного розвитку виступає міра розмаїтості властивостей та відносин, що виявляються системою при її функціонуванні” [ 2 ].
Виходячи з цього, регрес, що є прямою протилежністю прогресу, може бути охарактеризований нами як процес функціонального збідніння систем, що розвиваються – тобто зменшення ступенів свободи їх внутрішніх та зовнішніх зв'язків. Тоді об'єктивним критерієм регресу буде виступати міра деградацiї (звуження, скорочування, спрощення) системних властивостей і відносин, обмеження функціональних можливостей системи.
Як і прогрес, регрес теж є процесом якісного оновлення системи. Але тільки з отієї великою різницею, що він веде не до вищого, а до більш низького рівня системної організації та обміну між компонентами новоутвореної системи у порівнянні з тим рівнем, що був у вихідної форми.
Для незалежної України такою вихідною формою є колишній СРСР. Причому, не “СРСР узагалі”, а якраз той конкретно-історичний стан цієї системи, що існував на момент її розпаду в 1991 році. Саме тому, при визначенні загальної спрямованості розвитку незалежної України, всі головні показники треба звіряти з показниками вихідної форми.
Об'єктивними показниками загальної регресивної тенденції розвитку країни, а також значного зниження рівня її системної організації та обміну у порівнянні з 1991 року, насамперед, виступають: • фактичне згортання демократії, відсторонення народу від участі у справах управління державою, значно більший відрив державної влади від суспільства; • протиправні порушення конституційних прав і свобод людини й громадянина, що стали вже загальними й буденними; • значне й прискорене скорочення чисельності населення; • зниження, як мінімум, у 4 - 5 разів його життєвого рівня; • занадто критичний стан таких дуже важливих соціальних сфер як оборона, наука, культура, освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення й таке інше; • деінтелектуалізація і люмпенізація суспільства; • утрата багатьма людьми попереднього соціального статусу, колишньої трудової кваліфікації й т. п.; • загальна моральна деградація суспільства; • практично повний занепад вітчизняного промислового й сільськогосподарського виробництва; • відродження архаїчних форм натурального обміну; • “тінезація” та криміналізація економіки; • значне зростання організованої злочинності та поява нових її видів. Цей перелік можна було б ще і далі продовжувати.
Отже, все це не дозволяє нам прийти до висновку, що обраний у 1991 році так званий “курс ринкових реформ” був правильний та єдино можливий. Напевно, що існував тоді й інший, дійсно прогресивний та оптимальний шлях позитивної трансформації України, котрий мав би сприяти її підйому на новий, більш високий і більш досконалий рівень системної організації. От якраз він і є справжньою альтернативою нинішньому “реформаторському” курсу.
Сучасні дискусiї навколо майбутнього України звичайно ведуться, виходячи лише з двох альтернатив. Одні політичні сили твердять, що нашому суспільству слід повернутися назад до радянської моделі соціалізму. Інші ж не тільки стверджують, але й упевнено ведуть його до такого собі “державно-олігархічно-монополістичного капіталізму”. Причому, зауважимо, з далеко не кращим – нелюдським його “лицем”.
Як уже говорилося вище, соціалістичний шлях розвитку – принаймні, у тому вигляді, в якому він існував у СРСР – для даної соціальної системи себе повністю вичерпав.
До найбільших недоліків радянської соціалістичної моделі суспільного ладу необхідно віднести надмірні й усебічні зацентралiзованість і задержавленість, забюрокраченість, відсутність справжньої політичної, соціальної і економічної свободи, реального народовладдя й самоврядування, трудової приватної власності на засоби виробництва, можливості у виробників вільно і за своїм власним розсудом розпоряджатися продуктами своєї праці та виробленою ними ж додатковою вартістю. Мабуть, все це якраз і стало найбільш важливою комплексною причиною того, що наше суспільство так рішуче відмовилося від попередньої радянської моделі соціалізму.
Ще однією істотною хибою цього соціалізму була одна з головних особливостей його способу виробництва, яку раніше вважали достоїнством – так звана “плановість”. Адже, фактично, у СРСР оця “плановість” була гіпертрофованою та доведеної до абсурду в такій мірі, що навіть перетворилася на свою повну протилежність. Насправді, як же можна iнакше оцінити той факт, що трудящих в СРСР постійно змушували перевиконувати план і якраз таким чином його порушувати?..
Багато недоліків радянської моделі суспільної організації своїми коренями сягають в ідеї та погляди соціалiстів-утопiстів. Останні ж помилково розглядали людське суспільство як певний механізм або таку собі машину лінійної дії. Вони вважали, що суспільство, як і будь-який технічний пристрій, можна раціонально спроектувати, а після цього “побудувати” та завдати йому якусь програму чи план дій. І ось тоді, за їхньою думкою, нове суспільство стане ідеально функціонувати у повній відповідності до тієї заданої йому програми чи плану. Воно, як вважалося, буде чітко управлятися з єдиного керівного центру за допомогою iєрархічної вертикалі керівників різного управлінського рівня, а також слухняно виконувати будь-яку його волю. Відносини економічного обміну в такій соціальній системі мислилися таким чином: увесь вироблений суспільний продукт спочатку надходить від виробників у розпорядження центральної державної влади, яка потім на свій власний розсуд – “по справедливості” – знову розподіляє його поміж усіма членами суспільства. При цьому людина розглядалася не як унікальна та вільна людська особистість, що має свої власні інтереси, потреби та цілі, а як простий уніфікований “гвинтик” величезного соціального механізму. Цінність же кожної людської особи визначалася не її унікальними індивідуальними особливостями й властивостями, а здатністю вписатися у існуючу соціальну систему та чітко виконувати функції, що приписуються “згори”.
Ось такі механістичні та ідеалістичні, за самою своєю суттю, погляди на людину й суспільство були теоретично розвинені основоположниками марксизму-ленiнiзму, а потім послідовно втілені на практиці у радянській моделі “реального соціалізму”. Засновуючись на цих помилкових поглядах соціал-утопiзму, радянські комуністи завжди надмірно абсолютизували роль і значення центральної державної влади (у вигляді “Партії”) – як головного спрямовуючого начала, що нібито мусить жорстко регламентувати та постійно контролювати усе життя суспільства, кожного з його членів. Ось тому дуже шкода, що і сьогодні в незалежній Україні оці примітивні та глибоко помилкові погляди на суспільство – як і вельми шкідливі утопічні мiфи про можливість ефективно управляти країною за допомогою видання великої маси законів й так званої “виконавчої вертикалі” – усе ще залишаються неподоланими.
Однак, в об’єктивній реальності все улаштовано прямо протилежно. Тому що у дійсності всі суспільні системи, починаючи з кожної окремої людини та закінчуючи людством у цілому, за своєю природою є системами саморегульованими та автономними (самоврядними), що самі організують себе. Це означає, зокрема, що всі вони здатні на своєму рівні функціонування цілком самостійно приймати рішення, ставити перед собою цілі та завдання, визначати засоби для їх реалізації, діяти і домагатися практичного досягнення необхідного їм результату. Ось чому справжньою функцією соціального управління є не всеохоплююче та дріб'язкове командування людьми, а координаційне узгодження певних загальних дій, створення належних умов для спільної цілеспрямованої діяльності. До речі, колись саме К.Маркс дуже влучно ототожнив функцію суспільного управління з функцією диригента в оркестрі.
Усі існуючі у світі системи функціонують і розвиваються у відповідності до певних об'єктивних законів природи – системних законів. Крім того, за своїм характером соціальні системи, як різновид живих систем, є нелінійними та нерівновагими. Отже, необережне, невиправдане чи довільне “керівне” втручання у природний перебіг системних процесів, яке лише на поверховий погляд профана виглядає стихійним і некерованим, цілковито неприпустимо. Тому що таке втручання порушує стан динамічної рівноваги (гомеостаз) соціальної системи, виводить її за межі області стабільності (так званого “гомеокінетичного плато”) і може мати своїм наслідком її руйнування та загибель. Або – соціальну революцію, яка є цілком закономірним проявом процесу саморегуляції системи, що не бажає гинути...
Цікаво, що про це людство знало вже у сивій давнині. Так, наприклад, китайський філософ Чжуан-цзи (IV ст. до н.е.) говорив: “Коли править просвічений цар, його діяння розповсюджуються на весь світ, але немовби не від нього виходять... і кожному він дає жити у своє задоволення (тобто автономно – О.Б.)”. Та далі: “Я чув про те, що Піднебесному світові треба дозволити бути таким, який він є, але не чув про те, що світом треба керувати... Я кажу: “бути таким, яким він є”, бо побоююсь, що керуванням можна насильно змінити властивості людей” [ 3 ].
Таким чином, відмовляючись від попереднього соціалістичного шляху, українське суспільство насамперед зрікалося тих його недоліків, котрі, за словами Чжуан-цзи, заважали йому “жити у своє задоволення”. Рішуче усунення саме цих недоліків якраз було й основним загальним очікуванням, і головним об’єктивним завданням того історичного моменту, коли у 1991 році Україна переходила до нового стану – своєї незалежності.
Проте, прагнучи до прогресивної й радикальної зміни соціальних умов та відносин, наше суспільство аж ніяк не збиралося відмовлятися від тих реальних досягнень попереднього історичного періоду, яких воно власними кров'ю та потом вибороло на тяжкому соціалістичному шляху. Передусім ідеться про ті соціальні блага й права, що гарантувалися громадянам конституціями СРСР та УРСР: на працю, на належний соціальний захист, на доступне державне житло та житлово-комунальні послуги, на безкоштовну медичну допомогу, таку саму освіту і тому подібне.
Також наше суспільство не хотіло відмовлятися від досягнутого при соціалізмі рівня розвитку свого виробництва, науки, культури, освіти, охорони здоров'я та іншого. Навпаки, воно очікувало, що державна незалежність та соціально-економічна свобода дозволять підняти все це на якісно новий та ще більш високий рівень розвитку. А зразком тут були передові демократичні країни світу, що більш-менш гармонійно поєднують свою ринкову економіку з надійним соціальним захистом та стабільно розвиваються.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Інші публікації на цю тему
07.01.2013, 19:24Стоп, смог! - історія Отже, почалося все зі смогу. Можна ігнорувати забруднення води – не так...
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
