Для генези демократії потрібен не консенсус, а навпаки - стійкий та серйозний конфлікт. Це дещо парадоксальне ствердження належить відомому американському політологу Денкварту Растоу, автору моделі трансформації авторитарних суспільств, що стала вже класичним дослідженням транзитивних процесів. Вивчаючи досвід переходів до демократії багатьох держав, Растоу вивів певні закономірності цих процесів, своєрідну схему, за якою розвивались та розвиваються події в різних країнах світу. Україна тут не виключення, наша найновіша історія теж підпадає під ці закономірності. Якщо їх простежити, можна прийти до висновку, що наше суспільство, попри всі негаразди, все ж рухається в вірному напрямку – з наукової точки зору.
Немає єдності – немає демократії?
Д. Растоу починає з того, що відкидає низку положень, які обмежують можливості зародження демократії. Процес виникнення демократії не обов’язково повинен бути одностайним в географічному, часовому чи соціальному вимірі, не обов’язково також соціальні та економічні чинники зумовлюють чинники політичні. „До демократії може вести безліч шляхів” , пише вчений. Крім того, він заперечує ствердження деяких дослідників, що для демократизації суспільства потрібен певний рівень економічного розвитку. Однак є одна „попередня умова” без якої, на думку Растоу, зародження демократії неможливе. Ця умова – наявність національної єдності, яку науковець трактує доволі просто – „значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумніви ... відносно того, до якого політичного суспільства вони належать”. Якщо спробувати „прикласти” цю умову до сучасних українських реалій, то, на перший погляд, невтішний висновок буде очевидним. Сьогодні аж ніяк не можна казати про те, що „значна більшість” громадян України „не мають сумнівів відносно того, до якого політичного суспільства вони належать”. Частина самоідентифікує себе, в першу чергу, за регіональною ознакою, частина – за етнічною, хтось відносить себе до неіснуючої держави СССР, хтось – й взагалі до якихось віртуально-фантастичних утворень на кшталт „Союза славянскіх государств”. Цілком природно, що вся ця безліч ідентифікацій, що перетинаються та часто суперечать одна одній, не здатні позитивно впливати на формування почуття національної єдності. Невипадково відомий канадський учений українського походження Тарас Кузьо, коли пише про такий невід’ємний елемент демократії, як громадянське суспільство, підкреслює: „взаємозв’язок між громадянським суспільством та національною ідентичністю лежить у серцевині перехідних процесів у постсовєтських державах на кшталт України. Атомізоване населення, регіональне розділене, цинічно настроєне щодо власної здатності впливати на суспільні зміни і позбавлене громадянської взаємодовіри, навряд чи здатне витворити міцне громадянське суспільство й мобілізувати на досягнення визначеної мети. Колективна самосвідомість підтримує громадянське суспільство, тому що турбота про власну націю посилює турботу про спільне благо. Національна єдність та інтегрованість відіграють, таким чином, центральну роль у підтриманні громадянського суспільства …” . Отже, якщо наявність національної єдності насправді є необхідною умовою переходу до демократії, то можна вирішити, що процес демократизації в Україні неможливий. Але чи не буде такий висновок занадто поспішним?
Лібералізм по-кучмівьскі
Існує філістерське ствердження нібито „кольорові” революції на постсовєтському просторі відбуваються в країнах з найбільш „ліберальними” режимами – Грузія, Україна, Кирґизстан (не брати цей „лібералізм” в лапки просто неможливо). З цього робиться не менш філістерський висновок мовляв саме „лібералізм” Кучми, Шеварднадзе чи Акаєва коштував їм президентських посад, а от якщо б вони брали приклад зі своїх менш ліберальних колег на кшталт Путіна, Лукашенко та Назарбаєва, то спокійно продовжували б керувати своїми країнами на радість підданим, вибачаюсь – „свабодним гражданам”. В цих міркуваннях повністю переплутані причини та наслідки. Бо не якась природжена демократичність Кучми була причиной того, що Україна була менш авторитарной країною, ніж Туркменистан. Навпаки, саме той факт, що Україна менш авторитарна, змушував Леоніда Даниловича бути демократичніше своїх азіатських колег. Аж ніяк не добра воля „бувшого”, а виключно особливості розвитку нашої країни не дозволяли панові Кучмі сісти на своє президентське крісло так, щоб за висловом Гоголя, скоріш це крісло затріщало б та зігнулось, аніж він би з нього злетів. Не „по добротє душєвной” вимушений він був терпіти опозицію, а тому що ця опозиція вже існувала внаслідок об’єктивних факторів. І таким фактором, як не дивно, була саме відсутність національної єдності, точніше наявність достатньо суттєвих відмінностей між Заходом та Сходом України.
Северодонецька сецесія
Уявлення про Україну як про державу що її поділено на Схід та Захід давно вже стало своєрідним кліше. Це спрощене уявлення можна зустріти навіть в працях деяких серйозних закордонних авторів. Наприклад Самюель Гантінґтон відносить Україну до „розколотих” країн, при цьому підкреслюючи, що ця лінія розколу особливо чітко позначилася підчас президентських виборів 1994 року, поділивши країну на західну частину, яка підтримала „націоналістичного” Кравчука, та східну, яка віддала свої голоси „проросійському” Кучмі . (Майже 12 років по тому умовність такого протиставлення є очевидною, але якщо розглядати цей „націоналізм” та „русофільство” в суто символічній площині, то географічне зображення підсумків виборів-94 буде дуже красномовною ілюстрацією різнополюсних політичних уподобань населення). Ще більш виразно ця протилежність виявилась підчас президентських виборів 2004 року (щоправда цього разу більшість голосів зібрав вже „прозахідний” кандидат, а „лінія розколу” посунулась на схід за рахунок чотирьох центральних областей). Діаметральна протилежність голосування на Сході та Заході, сумнозвісний Северодонецький з’їзд, сепаратистські заклики – здавалося всі ці події якнайкраще ілюструють слова Д.Растоу про те, що „якщо лінія розколу точно співпадає з регіональними кордонами, результатом скоріш за все буде не демократія, а сецесія”.
Між тим внаслідок „помаранчевої революції” відбувся не розпад країни, а її певна демократизація. Тут слушно буде навести слова Миколи Рябчука про те, що „антагоністичний розкол між ними [Сходом та Заходом] справді міг би відбутися, коли б вони були єдиними репрезентантами України, себто коли б не лежав між ними величезний амбівалентний центр”. Таким чином, центр країни виконує роль стабілізуючого фактора, що дозволяє України в цілому задовольняти однієї з попередніх умов, що її сформулював Д. Растоу: „Щоб склад правителів та характер політичного курсу могли б вільно змінюватись, кордони держави повинні бути стійкими, а склад її громадян – постійним”. „У протиборчих сторін , - пише вчений, - навіть якщо їхні інтереси мають чітко виражену географічну спрямованість, повинне зберігатися якесь відчуття спільності або ж існувати якась регіональна рівновага сил, що виключить можливість масового вигнання суперників і геноциду”. Недавня історія показала, що почасти "відчуття спільності", почасти "регіональна рівновага сил" призвело до того, що сепаратистські проекти не знайшли широкої підтримки.
Дегенерація чи демократизація
Тепер спробуємо подивитися на вищезазначений цивілізаційний розкол трохи під іншим кутом . "Характерною рисою підготовчої фази переходу до демократії є поляризація, а аж ніяк не плюралізм", - пише Растоу. - "Якщо люди не знаходяться в стані конфлікту по якимось досить принциповим питанням, їм і не потрібно винаходити складні демократичні механізми розв’язання конфліктів". Відповідно до концепції Растоу підготовча фаза переходу до демократії виглядає таким чином: "динамічний процес демократизації ... запускається за допомогою тривалої і безрезультатної політичної боротьби. ... її основні учасники повинні представляти міцно укорінені в суспільстві сили ... Подібна боротьба найчастіше починається внаслідок появи нової еліти, що піднімає пригноблені і позбавлені раніше керівництва соціальні групи на погоджену дію". Неважко переконатися, що події в Україні розвивалися практично за даною схемою. Була в наявності і "тривала і безрезультатна політична боротьба" між авторитарною владою і громадянським суспільством, і "міцно укорінені в суспільстві сили" в особі неструктурованої, але чітко окресленої "партії влади" і роздробленої, але не винищеної опозиції. Ну а новий етап цієї боротьби розпочався після успіху опозиції на парламентських виборах-2002 - "нової еліти" (або "контр-еліти” в термінології Парето), що їй вдалось згуртувати "позбавлені раніше керівництва соціальні групи" - величезну кількість представників різних верств населення, які протягом багатьох років накопичувала невдоволення корумпованим, аморальним, цілком позбавленим авторитету режимом. У підсумку Україна прийшла до того, що "серйозний і тривалий характер боротьби, як правило, спонукує суперників згуртуватися навколо двох протилежних прапорів". Мова, звичайно, йде не про прапори "Захід" і "Схід", а скоріше про прагнення до істотних змін і протилежного прагнення до збереження статус-кво, що внаслідок низки історичних і соціокультурних факторів поляризувалися уздовж регіональних кордонів. Як писав три роки тому вже згаданий М. Рябчук "в Україні 2002-2004 боротьба розгортається між днем учорашнім і завтрашнім, між перспективою подальшої суспільної дегенерації під проводом чинної кланово-олігархічної влади і перспективою кардинальних змін... ". Зрозуміло, що аж ніяк не усі, хто виступив на стороні влади, прагнули до "суспільної дегенерації", значну роль відіграв природний страх змін і певний традиціоналізм (наприклад, замість шляху в "чужий" Євросоюз вибирається звичний "союз слов'янських країн"). Проте, факт залишається фактом - країна вибирала між перспективою вільного вибору влади тепер і в майбутньому , або "спадковості" цієї самої влади, між просто демократією і "керованою демократією".
А тепер поставимо запитання – чи була б в України сама можливість цього вибору, якби протягом 14 років опозиція не мала постійної електоральної опори, що не дозволяла витиснути її за стіни парламенту? Якби починаючи з президентських виборів 1991 року, коли в трьох областях Західної України переміг не Л. Кравчук, а В. Чорновіл, частина країни не являла собою колиску постійної фронди щодо режиму? (Щоправда, влада час від часу вміло завойовувала голоси цієї фронди протиставляючи собі самої ще гіршу альтернативу: Кравчук - Кучма, Кучма - Симоненко). Отже ми можемо сказати, що якби б не була Україна звернена одночасно і на Захід і на Схід, якби вся країна була б суцільним виборчим ресурсом олігархічної влади і кишенькової комуністичної опозиції, швидше за все, проблема демократизації просто б не стояла на порядку денному - ні сьогодні, ні завтра.
Діалектика перехідного періоду
Подальший перебіг подій проходив також відповідно до концепції Растоу. Підсумком помаранчевої революції став "результат свідомого рішення з боку принаймні верхівки політичного керівництва " - компроміс, що його високо оцінює Д. Растоу і який викликав певне почуття розчарування в протиборчих сторін (мова, звичайно, йде не про лідерів, а про широкі маси). Оскільки можливість повного витиснення з політичної сцени однієї зі сторін була відсутня, ситуація, що склалася, неминуче вела до переговорного процесу, результатом якого стала "демократія з гарантіями", як називає цей варіант інший відомий дослідник переходів від автократії до демократії - Адам Пшеворский (маються на увазі гарантії для представників старого режиму; у нашому випадку - це, по суті, гарантії на продовження політичного майбутнього). Звичайно, більш рішучим кроком стало би встановлення "демократії без гарантій", однак для цього Україні, ймовірно, треба було бути іншою країною.
На останок спробуємо трошки зайнятися прогнозуванням. Відповідно до концепції Растоу, період, у якому зараз перебуває Україна, можна з застереженням назвати "фазою звикання" (із застереженням, оскільки попереду ще парламентські вибори, що також загрожують серйозними конфліктними ситуаціями). Цей етап надзвичайно важливий, оскільки саме на даному періоді або демократія затверджується , або відкидається на старі "позиції". Растоу описує низку умов, які можна розглядати як нагальні задачі успішної демократизації країни. По-перше, це необхідність залучення широкого спектра політичних рухів до керування державними справами. По-друге, це реалізація "конкурентних принципів рекрутування керівництва". І, по-третє, поява "ефективних партійних організацій, що на ділі зв'яжуть столичних політиків з електоральними масами по всій країні". Крім того, широке застосування демократичних принципів при вирішенні різних проблем буде зміцнювати також і в самих політиках звичку до використання саме таких методів. Однак цей етап також кидає виклики новому режимові. По-перше, це тривалість становлення демократії. На думку Растоу, мінімальний термін переходу до демократії - ймовірно, покоління, а у країнах, що не мали більш ранніх зразків для наслідування, цей процес йде ще повільніше. А завищені очікування, також і щодо швидкості перетворень, можуть стати серйозною причиною для розчарування. Крім того, для демократії властиве вирішення різних проблем шляхом широких обговорень, „розвиток методом проб і помилок, навчання на власному досвіді". Але при цьому невдача при розв’язанні якогось важливого питання може виявитись фатальною для молодої демократії. Ситуацію в нашої країні ускладнює також те, що тут наявні проблеми, які Растоу відносить до найбільш складних. Це не економічні чи соціальні питання, з якими молода демократії може відносно легко впоратись, а "питання суспільності”. "Не можна знайти середнє арифметичне між фламандською і французькою як державною мовою або ж кальвінізмом, католицизмом та секуляризмом як основою освітнього процесу" – пише учений. Тут ми знову повертаємось до питання наявності (або відсутності) національної єдності та „цивілізаційного розколу". З одного боку, він значною мірою перешкоджав розвитку авторитарних тенденцій, з іншого ж, він становить потенційну загрозу територіальної цілісності країни, є джерелом серйозних проблем, що повинні вирішуватися виключно демократичним шляхом. Таким чином, ми можемо говорити про певну діалектику перехідного періоду, яку Д. Растоу окреслив дуже чітко: "основа демократії - не максимальний консенсус, але тонка межа між нав'язаною однаковістю (що веде до якогось роду тиранії) і непримиренною ворожнечею (яка руйнує суспільство шляхом громадянської війни або сецесії)". Зараз ми доволі успішно балансуємо на цієї межі. Сподіваємось, не впадемо й надалі.
Цит. за: Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Філософія політики: Хрестоматія: У 4т. – К.: Знання України, 2003. – Т. ІІІ Цит. за: Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. – К.: Критика, 2003
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
