Коли говоримо про політичну націю іншої країни, ми особливо не задумуємось, як це стосується нас. Коли ж говоримо про нашу, відразу ж виникають запитання: а що це таке, як це позначиться на долі моєї родини, моїх нащадків, мого народу? Не вдаючись до глибокодумних теоретичних міркувань, візьмемо за основу те визначення, яке прийняте нашим Основним Законом. У Конституції України фігурують два поняття: український народ і Український народ. Отак, з великої букви. Дехто, вважаючи себе грамотнішим за укладачів і редакторів Конституції, пише в обох випадках з малої. А тим часом мова йде про різні речі. Етнічні українці складають український народ, а всі громадяни нашої держави, незалежно від етнічного походження, — Український народ, або ж політичну націю.
Інколи виникають суперечки, які час від часу вихлюпуються на шпальти газет: Україна національна держава чи поліетнічна? З одного боку, хто може заперечувати, що в Україні, крім етнічних українців, проживає кілька корінних народів і зо два десятки національних меншин? А ще кільканадцять сотень осіб різних національностей, яких дехто безпідставно схильний називати етносами? Але так само безглуздо було б відкидати основну, домінуючу роль українського народу, української нації в творенні нової держави. Тому ці визначення: національна, або ж моноетнічна, і поліетнічна крім того, що вони ніде не закріплені юридично, є порожніми оболонками, котрі кожний може на свій смак наповнювати будь-якими уявленнями. Насправді Україна є і національна, і поліетнічна держава. Але неприйнятне буде тлумачення «національна», яке допускає дискримінацію громадян за ознаками походження; і не можна погодитися з таким розумінням «поліетнічна», коли ігноруються роль, інтереси й права титульної нації.
Якщо навколо понять національної чи поліетнічної держави намагається теоретизувати вчений люд, то друга зачіпка, а саме, — запис національності в документах, частіше викликає непорозуміння в публіки. Авторами запитань-заклинань виступають і українці, і інонаціонали. Неспокій останніх, на мій погляд, пояснюється двома причинами: раціональною — бажанням документального підтвердження своєї національності, з тим, щоб мати можливість емігрувати до історичної батьківщини, та ірраціональною — прагненням уберегтися від можливої асиміляції в переважаючому українському середовищі. Думаю, що обидві спонуки в демократичному громадянському суспільстві, до якого, сподіваюся, прямує Україна, позбавлені сенсу. Ще більш безпідставними є побоювання тих українців, які вважають запис у паспорті чи не єдиним засобом зберегти свою національну ідентичність. Тепер, коли маємо суверенну державу Україна, безглуздо вимагати якогось іншого підтвердження нашої суверенності.
Тепер спробуймо окреслити особливості процесу націєтворення в нашій країні, його відмінності, слабкі і сильні сторони, чинники, що стоять на заваді.
Найвагомішою прикметою, яка впливає, причому негативно, на творення української політичної нації, є наша історія. Оминаючи давні, напівлегендарні княжі часи, український етнос протягом віків, з невеликими винятками, не мав своєї державності, отож на його території була відсутня потужна домінанта, яка б сприяла консолідації населення. Порівняйте з Україною ті ж Францію, Німеччину, Росію. Зрозуміло, що їхнє підґрунтя міцніше за наше. До того ж, український народ був розірваний на шматки між сусідніми державами, які чинили величезний соціальний, адміністративний, ідеологічний тиск на українське населення, щоб стерти його відмінності від панівної нації.
Згадаймо хоча б про польське шовіністичне гасло «Русь (мається на увазі Україна) і Польща — то все одно». Або ж не менш відоме російське «Не быпо, нет и не может бьггь малороссийского языка!»
Зіграла свою негативну роль і історична плутанина з етнонімом, назвою самої країни. До кінця ХГХ — початку XX століття, наприклад, галичани називали себе русинами, а нечисленна група корінних закарпатців зберегла цю назву й досі.
Однак існують і позитивні передумови процесу творення української політичної нації. По-перше, це воля українського народу: в тяжких умовах чужого панування й роз'єднання, і це справжнє диво, він зберіг почуття єдності й прагнення до неї. По-друге, схожість ментальності українців та інших етнічних груп, що здавна проживають у нашій країні: незважаючи на історичні колізії, а часом і конфлікти, в Україні переважають настрої толерантності й доброзичливості стосовно представників інших національностей. Найзначніші речники української національної ідеї, починаючи від В'ячеслава Липинського й закінчуючи Славою Стецько, бачили українську державу як територіальне, а не етнічне утворення, яке природно включає в себе інонаціональні вкраплення.
Якщо ж говорити про подолання наслідків негативних передумов і використання позитивних, то в реальних умовах сьогодення виникає строката й неоднозначна картина.
Нація, зокрема політична, має свої координати не тільки в просторі, на тій чи іншій території, але і в часі, тобто має спільні корені (не обов'язково етнічні), спільні могили, врешті, спільні міфи. Так формується минуле, підмурок, на якому зводиться будівля сучасного. Ми бачили, як підходять до цього потужні нації французів і німців в умовах, коли своєрідна інвазія інших культур і континентів вносить вагомі поправки в традиційний образ цих європейських народів. Росія поки що не має таких проблем, зате їх «компенсують» інші: чималі ділянки російської держави не перетравлені минулими епохами й зберегли свій етнічний та автономічний характер. З цього погляду перспективи української політичної нації ніби світліші, хоча й вона, як і Росія, не застрахована від «великого переселення народів» XXI ст., особливо, якщо зважити на демографічну кризу, що розгортається на наших очах.
Зате в знанні, а, головне, оцінці власного минулого ми значно поступаємося зазначеним країнам. Навіть українська катастрофа XX столітт — голодомор 1932 — 1933 рр., не знаходить однозначної оцінки 5 серед українців. Небагато й міфів об'єднують наші уявлення в стійку національну свідомість, а регіональні відмінності, викликані різним історичним досвідом, ускладнюють процес.
Якщо перекинути місток у сучасне, то й тут можна знайти і переваги, і слабкості. Ми вже торкалися близькості менталітету етнічних груп, які протягом тривалого часу співіснують в Україні, що «грає» на нашу користь. Разом з тим, не можна заплющувати очі на те, що значна частина населення ще не сприймає Україну як свою природну державу. Адже етнічним росіянам, особливо кримчанам, важко примиритися з тим, що вони «раптом» опинилися за межами своєї історичної батьківщини, своєї держави. Приазовські греки також у свій час на запрошення тодішньої влади переселилися до Росії, закарпатські угорці та буковинські румуни взагалі нікуди не переселялися. Така ситуація уповільнює формування політичної нації.
Цього, на жаль, не скажеш про наступні обставини, які можуть скласти серйозну загрозу для майбутнього української політичної нації. Перш за все йдеться про наявність власного інформаційного простору та його захист. Такий простір в Україні не сформовано, отже, власне, нічого й захищати. Усю територію нашої країни перекривають радіотелевізійні сигнали інших країн, у той час як українські через різні причини: технічні, економічні, організаційні не те що не можуть прорватися на закордон, але й неконкурентоспроможні навіть у себе. Наприклад, на Закарпатті проти п'яти — десяти місцевих електронних ЗМІ діють сотні операторів з сусідніх Угорщини, Румунії, Словаччини. Думаю, що на східних теренах України ситуація ще більш разюча. Українська діаспора, розпорошена по планеті, практично не має інформації про свою історичну батьківщину, або змушена користуватися її уривками, процідженими через не завжди доброзичливе й навіть об'єктивне сито іноземних медійних пліткарів. Тим часом, країна, яка не захищає свій простір, ризикує втратою поваги і світу, і власного народу.
Особливу тривогу викликають перспективи української політичної нації з погляду її мовної єдності. Існують абсолютно протилежні думки щодо цієї проблеми. Одні вважають, що українська мова в незалежній Україні по-старому дискримінована, інші переконані (або вдають), що російську мову мало не забороняють і що її треба терміново рятувати. Насправді ніхто з серйозних людей не заперечує потребу і корисність знання російської, більшість населення в тій чи іншій мірі знає її, близько третини вважає рідною, а за свідченням деяких її уболівальників нею розмовляє приблизно половина громадян України. Справа в тому, що ця 30 — 50-відсоткова частина щиро переконана, що українську мову знати абсолютно не обов'язково. І, визнаємо, справді, без неї можна обійтися у багатьох сферах нинішнього життя. А щоб прикрити свою нехіть до державної мови і, може, інтелектуальні лінощі, дехто вимагає запровадити другу офіційну мову. І буде все гаразд — і вовки ситі, і кози цілі. Тільки чомусь не хочеться бути на місці кіз. На президентських слуханнях російський гість з Тюмені (сам етнічний українець, що поїхав будувати нафтову індустрію СРСР три з половиною десятків років тому) вигукнув: «Та за п'ятнадцять років незалежності все населення України можна було навчити китайської і латинської мов!» От що по-справжньому страшно: ні держава, ні суспільство в цілому нічого не зробили, щоб усі територіальні й етнічні складові держави вільно володіли державною мовою. Не забуваючи при тому інші мови, рідні або просто поширені у світі.
Якщо порівняти кроки Росії в справі захисту своєї державної мови в федеративній державі, зокрема відповідний закон, про який ішлося, з нашим законодавством у цьому питанні, можна відзначити, що в нас немає аналогу, а Закон про мови, прийнятий ще за радянських часів, виглядає на тлі російського документа млявим і неспроможним. «Маємо те, що маємо!» — привід у черговий раз повторити новітній афоризм. До речі, я особисто не вважаю наш закон поганим, більше того, переконаний — він ще має позитивний потенціал, у сучасних умовах відповідальні політичні сили не повинні були б ворушити це питання, щоб не порушити хитку рівновагу. Але де вони, такі сили?
Якщо Україна хоче забезпечити своє майбутнє, як казав сто років тому Іван Франко, «у народів вольних колі», їй треба докласти чимало зусиль, щоб використати ті плюси, які є в нашому соціумі, а ще більше зусиль, щоб перебороти спадок минулого і консолідувати населення в нову якість — українську політичну націю.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
