Упродовж майже дев’яти років — від 22 травня 1997 р. — радіослухачі Національної радіокомпанії України мають можливість систематично слухати авторську радіопрограму Анатолія Погрібного «Якби ми вчились так, як треба…», спілкуватися з ним. Викладачі кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імени Івана Франка активно використовують радіобесіди Анатолія Погрібного у навчальному процесі. Студенти аналізують авторські програми, пишуть рецензії, курсові роботи.
Радіопрограма А. Погрібного з-поміж інших авторських радіопередач виявилася найтривалішою не тільки тому, що має безпрецедентно міцний зворотний зв’язок через тисячі й тисячі листів від радіослухачів, а й тому, насамперед, що несе заряд великої та щирої стурбованости надзвичайно напруженою, драматичною для українства ситуацією у духовно-культурній та мовно-освітній політиці держави, як і тому, що характеризує цю програму високий ступінь слухацької довіри до глибоко аргументованого, розважливого, пристрасного і водночас толерантного публіцистичного слова людини, чиєю синівською відданістю рідній українській землі, повагою до національних меншин можна пишатися.
Висунута на здобуття Національної премії України імени Тараса Шевченка трилогія А. Погрібного «По зачарованому колу століть» (2001), «Раз ми є, то де?» (2003), «Поклик дужого чину» (2004) є своєрідним продовженням життя авторської радіопрограми «Якби ми вчились так, як треба…» Своєю невтомною дослідницькою працею, оригінальним публіцистичним словом пан Анатолій бере найактивнішу участь в українському державотворенні, тобто сприяє поверненню історичної пам’яті, прищепленню національної свідомости мільйонам зросійщених, духовно покалічених громадян України. Його книжки мають важливе політико-ідеологічне значення, адже глибоко розкривають гуманістичну суть української національної ідеї, за здійснення якої невтомно боролися, віддавали своє життя кращі сини і дочки України.
У своїх працях Анатолій Погрібний наголошує, що від кожного з нас, від кожного українця, де б він не жив, залежить, якою Україна є нині, якою вона буде завтра. Канада є такою, яким є кожний канадієць, Польща — такою, як кожний поляк, Росія — такою, як кожний росіянин, Чилі — такою, яким є кожний чилієць, Німеччина — такою, яким є кожний німець…
Зденаціоналізована людина втрачає доступ до найглибшого національного колодязя духу і священних вогнів життя, вона приречена на щезнення. Якщо та чи інша нація не виховує патріотів, вона не має майбутнього. Що ж до України, то наш комплекс меншовартости нині є чи не найбільшим ворогом українців.
Ігнорування української мови, байдуже ставлення до національної культури є ознакою відчужености «керманичів» багатьох партій від української нації, проблем її розвитку. Вони без угаву нав’язують тезу про надання російській мові в Україні статусу державної. Зневажаючи українську мову, вони прагнуть повністю змінити український генотип, вилучити з нього саме національну складову.
Анатолій Погрібний чудово розуміє, що без одночасного вирішення мовно-культурних і соціально-економічних питань щоденного життя українця не буде на українській землі створено духовно-національного громадянського суспільства. Орієнтири українського державотворення потребують украй посутнього коригування, підкреслює він, і то — в напрямку необхідности побудови в Україні національної держави українського народу з відповідними українськими національними пріоритетами в економіці, політиці, культурі, мові, інформаційному просторі… — у всьому.
«Україна — це Ти!». Що і як робить, як діє, як творить, як чинить, з якою метою ступає по землі кожен «Я», кожний «Ти», кожний «Ви», разом «Усі» в Україні, що носимо у серці своїм, яким зерном засіваємо (добродійности, зловорожости, заздрісности, любови, ненависти, оптимізму, щирости, патріотизму), як ставимося один до одного, як дбаємо про українське — такою і є нинішня Україна.
Анатолій Погрібний повсякчас наголошує: щоб Україна була іншою, такою, про яку мріяли у тяжкій неволі, за яку боролися і гинули мільйони українців, справді високодуховною, заможною, правовою, щоб на свою державу не нарікали українці, то робімо так, як радив Іван Франко: Пора, діти, добра поглядати Для власної хати. Щоб ґаздою, не слугою Перед світом стати!
Василь ЛИЗАНЧУК, професор Львівського національного університету імени Івана Франка
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Упродовж майже дев’яти років — від 22 травня 1997 р. — радіослухачі Національної радіокомпанії України мають можливість систематично слухати авторську радіопрограму Анатолія Погрібного «Якби ми вчились так, як треба…», спілкуватися з ним. Викладачі кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імени Івана Франка активно використовують радіобесіди Анатолія Погрібного у навчальному процесі. Студенти аналізують авторські програми, пишуть рецензії, курсові роботи.