До написання цієї статті підштовхнула одна цікава розмова в миколаївському трамваї. Якась порядна жінка, яка назвалася викладачкою, мимохідь зауважила, що нічого нового нема в твердженні, що людство давно й неухильно деградує, і що це відомо кожній більш-менш освіченій людині.
З першою частиною цього твердження можна погодитися без заперечень, а от з другою... Друга частина викликала непідробне здивування. Адже, правду кажучи, таке почуєш нечасто. Якщо подивитися наше телебачення, послухати радіо, публічні виступи, розмови, дискусії нашої інтелектуальної чолівки, то нічого подібного там і близько не зауважиш. Є, мовляв, десь там у Європі, на Заході цивілізоване, високодуховне, громадянське тощо суспільство, і нам усім дуже хочеться пристати туди, але для цього треба дорости, піднятися, заслужити тощо. І ні мур-мур про якусь там деградацію людства в цілому. Хіба що в екології йому загрожує небезпека.
Але уважний спостерігач неодмінно помітить, що екологічна проблематика дещо відірвана, відокремлена від інших цивілізаційних проблем. Мабуть, це тому, що стосується безпосередньо природи, середовища перебування людини, а не самої людини, її внутрішнього світоглядного комплексу. Простіше кажучи, те, що нам дедалі більше бракує кисню, ми відчуваємо своїми легенями, тілом, але не розумом.
Обмеженість «зелених» у тому й полягає, що вони повністю віддаються боротьбі з відносно вузьким сектором людської проблематики, а не з цілісним комплексом цих проблем. Проблеми екології — це проблеми другого ряду, це вже наслідок порушеної цілісности, рівноваги психо-ментального, чуттєвого комплексу масової людини.
Тому спробуймо підійти до з’ясування проблематики цілого людства з боку мовознавчого, свідомісного, світоглядного, виходячи із загальновідомої істини (подаємо її в її розвитку), що мова є формою свідомости, що мова — це матеріалізована свідомість, і, нарешті, що мова — це і є власне свідомість, вийшовши таким чином на ще одну істину: не можна бути філософом, не будучи мовознавцем.
Розгляньмо таке первісне, давнє-прадавнє наше слово, як «сонце». Колись воно писалося як «соЛнце», і є цілком прозорою метаморфозою слова «кОльце», «кольцЕ», тобто мале або менше коло, як-от мило — мильце, рало — ральце, сало — сальце. За давністю часу звук і буква Л у слові «солнце» зникла, спростилася і лишилося просто «сонце». Але у молодших, дочірніх щодо нашої, мовах, наприклад польській, російській, буква Л і досі зберігається: в польській — «слоньце», в російській — «солнце». Буква Н у слові «сонце» (солнце, колнце, колонце) показує, що це слово складне, і складається з двох частин — «коло» і «лоно», які, за уявленням наших пращурів, і народили весь білий світ.
Далі подивімося на таке слово, як «коломия». Є місто Коломия на Прикарпатті, є декілька інших, менш відомих місць, які мають назву Коломия. Це слово в давнину означало місце, де миють сіль, а коломийцями звали людей цього заняття. Якщо «осучаснити» цю назву, то буде «соломия» — мийня соли.
У словах, подібних до «сонце», «коломия», буквиця «к» давніша, архаїчніша за букву «с», тому, щоб проникнути за горизонт часу, в таких словах можна замінити «с» на «к». Такий ось науковий прийом, щось подібне до машини для мандрівки в часі.
Візьмімо найголовніше слово, яке є в нашій мові,— слово «слово». Замінімо «с» на «к» — й отримаємо «клово». Що таке «клово»? Йдімо далі методом реконструкції цього цілковито прозорого в історичному розвитку слова — і отримуємо «колово». Майже те саме, що й «коливо» — поминальна страва в обряді поховання — обряді завершення кола життя людини. Отже, ось він, прецікавий однокореневий ланцюжок: КЪЛО–КОЛО–КОЛОВО–КЛОВО–СЛОВО. І дальша трансформація: СОЛО, СЕЛО, САЛО, СЛАВА, СЛОВ’ЯНИ тощо.
Отже, в сиву давнину слово «слово» мало першоформу «колово». Це — теж складне слово, складається з двох слів — «коло» і «ово». Що таке коло — нам ясно, а ово — це теж коло, але у вужчому значенні — це яйце. В латині «ово» означає яйце. Таким чином, у первісному вигляді слово «слово» аж двічі означало «коло». Це також значить, що воно й сьогодні означає те ж сам е.
Близьке за значенням і своєю морфологією й слово «мова». Тут ми теж бачимо трохи змінену назву яйця-кола: не «ово», а «ова». Буква ж М у слові «мова», як легко здогадатися або відчути, означає «ум», «розум» (зіставмо його ще з «умова»). Себто слово «мова» наші мудрі пращури створили на означення такого великого кола, що в лінгвістичному значенні охоплює всі менші слова-кола, слова-кулі, а в світоглядному значенні — велике коло розуму, яке охоплює коло Всесвіту.
Таким чином, слово «мова» означає розум, а українська мова — український розум. І саме це є головним, а не те, що вона калинова чи солов’їна. Як висновується, український розум — це зовсім не те, що розум позичений.
Навряд чи знайдеться дослідник, який би залишився не схвильованим цим відкриттям, з яких прадавніх глибин беруть початок сентенції на кшталт: мова — це втілений світогляд.
Хвилювання іншого роду виникає в нас при ознайомленні з академічним Етимологічним словником української мови (К.: Наукова думка, 1982–1989), з семи планованих томів якого вийшло лише три. Походження слова «мова» він подає як остаточно не з’ясоване, і, що найбільше дивує, вказує, що воно розглядається як звуконаслідувальне утворення й зіставляється з давньоіндійським «бравіті», авестійським «мраоіті» (говорити), а також припускається його зв’язок з латинським «мурмураре» (бурмотіти), «промульгаре» (оголошувати), праслов’янським «мел/мол» — молоти. Важко втриматися, щоб не вигукнути: яка вражаюча штучність, силуваність!
Такі сумні плоди наше суспільство має як наслідок ложної орієнтації нашої академічної науки, протиприродної методології наукового пошуку. Наведений приклад яскраво свідчить, що наші офіційні мовознавці і в радянську добу, і сьогодні тримають перед собою об’єкт вивчення догори ногами, намагаючись встановити походження матері від дитини, а не навпаки. Їх і досі лякає підхід, підказаний ще відомим російським мовознавцем-поліглотом М. Красуським, поляком з походження, у праці «Древність малоросійської мови», виданій ще 1880 р. в Одесі. Він писав: «Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я дійшов переконання, що малоросійська (українська.— В. К.) мова старша не лише за всі слов’янські, не виключаючи так звану старослов’янську, але й за санскритську, грецьку, латинську й інші арійські». Дивімося також працю О. Різниченка «Спадщина тисячоліть» (Харків, 2002). Ця невелика книжечка незвичайна тим, що обґрунтовано, науково незаперечно підтверджує сказане М. Красуським. Ось витяг звідти (стор. 61): «Всі інші слов’янські мови походять від праукраїнської, базової, як романські від латини».
Отже, слова української мови «сонце», «слово», «мова» за своїм лінгвістичним і світоглядним значенням вражаюче близькі між собою. Ніколи не втомлюєшся дивуватися, які чудові й повчальні речі являє нам рідна, материнська наша мова і в цілому, і кожним своїм окремим словом. Що не слово — то діамант.
Таким чином, можна вважати встановленим, що наші мудрі пращури ще на зорі виникнення української мови збагнули кулястий характер Всесвіту і всього сущого, й саме слово «коло» поклали в основу виміру й пізнання світу. Дух захоплює від їхньої неперевершеної мудрости! Адже у ХІХ, XX ст. філософи-матеріалісти стверджували, що світ має форму спіралі й рухається по спіралі. Але, м’яко кажучи, слабким місцем цієї теорії є те, що спіраль має початок і має кінець; тобто ця теорія заперечує безперервність, вічність руху, вічність існування. Вічність і безперервність руху дає лише форма кола, кулі. Лише коло нерозривне, вічне, безперервне. Жодна інша фігура не має цієї властивости. Якщо ж хто згадає про еліпс, овал (і тут це вічне -ово — яйце), то вони є лише конкретною формою великої абстракції — кола. Інакше: овал є формою пульсації, розродження (поділу) кола.
Все сказане вище підтверджує, що мова — явище природне, як природними явищами є вода, вогонь, земля, повітря, каміння, рослинність тощо.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
До написання цієї статті підштовхнула одна цікава розмова в миколаївському трамваї. Якась порядна жінка, яка назвалася викладачкою, мимохідь зауважила, що нічого нового нема в твердженні, що людство давно й неухильно деградує, і що це відомо кожній більш-менш освіченій людині.