Її особливістю стало те, що в силу свого історичного розвитку вона заселялася вже навіть не тільки і не стільки етнічними росіянами, як представниками інших націй, тому об’єднавчими для цього регіону ставали вже навіть не стільки проросійські, як саме регіональні цінності, місцевий патріотизм. Тому вона стала вже навіть не стільки російською, як російськомовною – саме цим надавши можливість для самоідентифікації будь-кому хто тільки заговорить російською і хто вважає себе російськомовним патріотом, незалежно від його справжніх національних коренів, вирішивши хоч таким чином ту проблему, якої так і не змогла розв’язати для них за всі роки незалежності українська держава. В загальному ж вся південно-східна частина України, і особливо – Донбас, вже навіть не тільки географічно і історично, але й за своїм характером перегукується з її степовою, половецькою частиною – дикою і вільною, не прив’язаною до якогось одного кореня чи одного місця проживання. Колонізована „всього” лише якихось 200 чи трохи більше років тому, вона все-ще надто молода, щоб жити самостійно, без якоїсь верховної родової влади, як це бувало в степових народів – і саме тому вона стала благодатним ґрунтом для проростання і розвитку комуністичної ідеї, яка зі своїми общинними цінностями замінила їй сім’ю. Але разом з тим комунізм приніс з собою і інше зло – ставши „матір’ю” для цих народів, він одночасно використав і підкорив їх методами обману і брехні, створивши нову комуністичну ідеологію яка замінила собою древні релігії, взявши на себе такі ж функції підкорення людей і послушного управління масами - і новітні партійні ідеологи з готовністю взяли на себе функції древніх жреців... Але щоб краще зрозуміти як саме це сталося і що відбувається зараз, напевно доведеться нагадати ще раз те, що ми вже говорили про радянські і комуністичні цінності і про різницю між ними. В більшій чи меншій мірі вся комуністична радянська ідеологія була спрямована на збільшення керованості і залежності свого власного народу, його обдурювання і дезинформацію, іноді навіть, як ми це вже казали, аж до якихось містичних методів впливу. От тільки якщо на початках при всіх своїх негативних наслідках Жовтнева революція 17-го мала все-таки на меті звільнення народу і розвиток ним здатності до управління своїм власним життям – з чого, до речі, і виник принцип Рад придуманий саме робітниками і матросами а не більшовиками, то потім цей принцип поступово витіснявся як невигідний правлячій бюрократичній еліті. І навіть більше того – вся ця система дезинформації і брехні була спрямована саме на прогресивнішу мислячу частину суспільства – щоб не допустити будь-якого розвитку з її боку – так, щоб вона не змогла з часом почати становити загрозу цій „еліті” та її державній системі. І тому в радянські часи, щоб зберегти себе і свою здатність реально оцінювати життя, і доводилося або підлаштовуватися під таку ж систему дезинформації, на словах визнаючи ці ж цінності а на ділі вірячи в щось своє, або шукати якесь таке своє місце в тому житті, в якому існувала би хоч якась свобода і впевненість в своєму становищі. Як не дивно, таких сфер існувало лише дві – промислова, так як робітники (пролетаріат) визнавалися єдиною свідомою верствою населення, через що ними і не треба було управляти такими методами, або – криміналітет, який за визначенням жив протиставивши себе системі, а отже – і користуючись своїми власними цінностями, а не тим що звучало з пропагандистських засобів масової інформації. І саме тому якимось дивним чином Донбас, залишаючись довгі роки після розпаду СРСР заповідником комуністичної ідеології, одночасно поступово розвивався в єдину сторону, яка могла протистояти цій ідеології – в сторону поєднання промислового і кримінального потенціалу, що ми і бачимо зараз, в т.ч. і в багатьох ще й до сьогодні живучих міфологемах – ненависть до розумніших, тому що дуже часто саме вони були провідниками ідеології обману і брехні, спотворене відчуття справедливості, уявлення про те що робітничий чоловік вже за визначенням завжди правий і про те, що вже тільки за це життя чи влада має його чимось нагороджувати, ненависть чи недовіра до діючої влади, віра тільки в реальні матеріальні цінності. Але й це ще далеко не все. Так було би тоді, якби Радянський Союз являвся повністю штучним утворенням, створеним правлячою верхівкою. Але на ділі все було трохи не так – і що би не говорила теперішня російська влада, але царська монархія була зовсім не тим ідеалом держави, наслідувати який треба було би прагнути і тому насправді революція в ній назрівала давно – і те що сталося багато в чому було справжнім вибухом, протистояти якому дуже часто і справді було просто неможливо. Тому якщо ми говоримо про релігійно-містичний вплив комуністичної ідеології – то тільки її половина, і то в кращому разі, являється штучно створеною, а інша половина стала наслідком „виверження” прадавніх уявлень, накопичених в підсвідомості багатьох попередніх поколінь – архетипів колективного безсвідомого - по термінології Юнга. Тому говорячи про комунізм, неможливо не говорити і про релігійні символи в їхніх найрізноманітніших проявах. Власне кажучи ця ідея теж далеко не нова – свідок подій тієї епохи російський філософ Бердяєв саме в цьому – в віковічній релігійності російського народу - і вбачав витоки російської революції і основу виникнення російського комунізму. Тому щоб остаточно розібратися з цим складним питанням, доведеться зачепити ще одну тему. Проблема ж полягає в тому, що Бог Старого Заповіту Біблії дуже часто виступає не зовсім люблячою істотою. І навіть навпаки – оці незрозумілі постійні образи на людину за її недосконалість - так ніби це не він її створив, знищення світу шляхом потопу, та що там багато говорити – достатньо пригадати хоча би навіть найпершу Біблійну Заповідь: „ ... бо я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене,” (Біблія, Книга Вихід.,20.5) - не схоже це на проповідь люблячого і терплячого Бога, чи не так? Правда дальше ця фраза має своє продовження - „і що чинить милість тисячам поколінь тих, то любить Мене і хто тримається Моїх заповідей.” (Біблія, Книга Вихід., 20.6) – але все-одно таке поєднання здається досить дивним – хіба не простіше було пояснити людині, що вона зробила неправильно і чомусь навчити її, замість того щоб зразу карати? І вже тим більше – навіщо карати невинних за гріхи винних – синів, треті і четверті покоління – чому це може їх навчити – хіба що помсті? Звичайно християнство багато що змінило в цьому плані і навіть сама ця фраза „Бог – це любов”, з’явилася вже в Новому Заповіті, в Євангеліях. Але мова не про це – бо це тема для зовсім окремої історичної чи релігієзнавчої дискусії. Нас же в цьому випадку цікавить щось зовсім інше – психологічний аспект цієї проблеми – ті уявлення, які живуть в свідомості мас і які дуже часто стають реальною діючою історичною силою, як це в кінці кінців і проявилося в подіях російської революції. Тому Бог нас цікавить як підсвідома але реальна діюча сила в уявленнях людей - те яким він має бути, а яким – ні, що людині дозволено, а що – ні, що карається, а що – ні, і саме цей ніби й незначний перехід від Бога Старого Заповіту – ревнивого і мстивого – до Бога Любові Євангелій Нового Заповіту насправді має велике значення. Щоб не ускладнювати виклад, скажемо зразу – поєднання любові і ненависті, описані в подіях Старого Заповіту, з точки зору сучасної психологічної науки є не чим іншим, як проявом садо-мазохістських комплексів. І одне і друге завжди в житті йде поряд – не буває садиста, який не має своєї жертви, і навпаки – людина схильна до мазохізму і приниження завжди підсвідомо знайде когось, хто вдовільнив би таку її потребу. Але біда в тому, що не буває чіткої межі не тільки між різними такими станами індивідуальної людської психіки чи навіть психіки цілих народів, але й між такою спотворенною і істинною любов’ю і виникнення та розвиток християнства мало що змінило в цьому напрямі і якщо і змінило – то тільки на початках. Чи вірніше – християнство вказало новий шлях розвитку людства не вирішивши старих проблем і весь цей час, майже 1900 років його існування, всі ці проблеми існували одним єдиним клубком – і де закінчується одне і починається інше, уявити собі не представлялося можливим. Тому в цьому плані російська революція 1917-го року була вже навіть не стільки революцією спрямованою на зміну тодішньої державної влади, як повстанням проти самого Бога, який для багатьох став уособленням всього найгіршого, що тільки може бути! І саме звідси ці дикі звірства і вбивства, страта священників, руйнування церков, вбивство імператора який посмів оголосити себе наслідником Бога на Землі. Але всі ці жахливі події, які тепер багато в чому стали для нас проявами далеко не найкращих рис людини, мали проте один дуже чіткий позитивний наслідок – розділ світу на складові, на садистські і мазохістські комплекси та вивільнення уявлень про те, яким мав би бути його нормальний розвиток – той, що мав би відповідати уявленням про Бога Нового Заповіту – того, який є Любов, і аж після того кожна зі складових отримала своє земне втілення. Відомим є той факт, що таким мазохістом був Гітлер. Типовим садистом – Сталін. Нормальний розвиток світу, хай і з проблемами, почався після їхнього протистояння – Другої світової війни і після смерті останнього з них - Йосипа Сталіна. Цікаво також, що садист і мазохіст завжди в житті йдуть в парі – що пояснює те, чому в кінці-кінців вони все-таки зіткнулися між собою, замість того щоб об’єднавшись почати розпоряджатися долею всього світу, чим і врятували в якійсь мірі світ від тих негативних енергій, які керували ними і яким вони служили. І в повній відповідності до цієї схеми – мазохіст Гітлер зазнав приниження і поразки, а садист Сталін – здобув повну владу. Що проте не означає, що результат Другої світової і перемога останнього були заздалегідь визначеними – з таким же успіхом вони могли би і помінятися ролями і по-іншому розділити перемогу, так як в кожній окремій людині ці комплекси завжди йдуть разом і дуже часто один з них в силу життєвих обставин може навернутися до долі іншого – тоді садист стає мазохістом – і навпаки. Але до чого тут все це і такі складні і чисто психологічні викладки? А вся справа в тому, що все це має безпосереднє відношення до теми нашого дослідження. За свою історію в боротьбі за незалежність Україна понесла надто вже численні втрати, що і виростило в результаті в її національному характері саме такі принизливі мазохістські комплекси, які, як ми це вже казали, напряму прив’язані до уявлень про Бога – того, який принижує і карає. Втративши віру в християнського Бога, перенісши два голодомори, українець звикся зі своєю роллю приниженого і слабшого. Колись я вже детально розглядав цю тему – щоб не повторюватися, скажу тільки що кожен може самостійно прочитати про це в статті "Український національний характер" . Але справа ще й в тому, що інша частина України, заселена пізніше, молода по крові і не завжди навіть і українська, перенесла це по-іншому, ввібравши в себе комуністичні цінності. Так теж буває – так в тюрмі всі копіюють найжорстокішого наглядача, так жертва часто закохується в свого ката. І тому одна різновидність України зараз тяжіє до безмежної влади над всім і всіма, байдуже до якої, влади як самоцілі – чи то кримінальної, чи то політичної, чи то – бізнесової, а інша, українська – до приниження і самознищення, як це нам зараз чудово демонструє діючий український президент з його рекордною за останні 1,5 роки швидкістю втрати популярності і підтримки. Але само по-собі таке протистояння ще зовсім нічого не означає. Воно може продовжуватися і досить довго, а може і існувати у вигляді взаємодоповнюючої пари. Але справа в тому, що в реальному житті ніколи не буває таких протилежностей в чистому статичному вигляді. В нашому житті існує час – а отже будь-яка пара протилежностей повинна розглядатися в комплексі, в процесі її розвитку. Період, коли комуністична Україна вже керувала національною і знищувала її з садистською методичністю, вже був в нашій історії. Тепер, очевидно, мало би бути щось протилежне – коли національна ідея мала би стати головною. От тільки від переміни доданків сума не змінюється – і якщо тепер вже національна Україна почне знищувати і принижувати іншу її частину – краще від того нікому не стане. Можливо саме цього підсвідомо і побоюються жителі цієї України – і тому ще з більшою силою беруться відстоювати близькі їм прокомуністичні цінності – цим самим тільки ще більше посилюючи розкол і провокуючи вороже ставлення до себе. Але протилежності не завжди повинні ворогувати, іноді вони ще можуть компенсувати і доповнювати одна одну – і саме в цьому відкривається унікальна перспектива, і цього разу – саме завдяки донецькій частині південно-східної України. Багатонаціональна, степова, половецька, ізольована від решти України, вона знайшла свій захист від комуністичної чи будь-якої іншої ідеології розвиваючись в кримінально-промисловій сферах – тих сферах, де єдиною реальною цінністю є лише індивідуальна сила кожного. Тому в результаті і утворилося щось дивне – такий собі конгломерат, „еволюційний казан”, який переплавляє цілі особистості, іноді навіть і просто знищуючи чи ламаючи їх. А іноді, можливо, і утворюючи щось нове. Звичайно що саме може утворитися за таких умов - важко сказати, можливо і щось не дуже хороше, як-от нове покоління кримінальних авторитетів. Але в усякому разі ця частина південно-східної України хоч таким чином змогла вийти з-під колишнього комуністичного впливу, дійсно ставши регіональним лідером, обігнавши навіть високоінтелектуальні, але все-ще безхарактерні і розрізнені Харків і Дніпропетровськ. Тому донецька Україна змогла вирішити для себе тепер ще одну колишню проблему – замінити віру в комуністичні ідеали і віру в Бога якимось новим сучасним утворенням – вірою в права людини (хай навіть і тільки на словах – але саме звідси родом Ніна Карпачова, що само вже багато в чому символічно) і вірою в якісь інші цінності – не обов’язково в ті, які прописані в дуже часто зовсім недосконалих законах, а ті, які можливо не завжди правильні чи справедливі, але які в будь-якому разі завжди реальні, хай навіть іноді і можуть мати кримінальне походження. І навіть більше того - в цьому плані певна відсутність релігійної віри в донецькій частині України є навіть позитивним фактором саме для розвитку українського національного характеру – використовуючи в релігії той же прагматичний і навіть до певної міри корисливий підхід, що і в реальному житті, вони зовсім нездатні повірити в того Бога, віра в якого не приносить користі, чи навіть ще гірше – віра в якого може спровокувати бажання самознищення. Тому такий прагматичний релігійний підхід стає хоч якимось захистом від тієї негативної іпостасі Бога Старого Заповіту, яка вимагає приниження і покори і яка в результаті може привести до саморуйнації або до знищення інших, чого було більш ніж достатньо в українській історії. Але така віра в Бога – це не просто віра, про яку ніхто не знає навіщо вона потрібна і чи потрібна взагалі. В усякому разі зрозуміло, що нас цікавив цілком конкретний психологічно-суспільний характер такої віри. Бог, який без пояснень карає людей, не потрібний нікому, крім самих жреців чи ідеологів правлячої державної машини – тільки для того, щоб тримати в покорі і примусі свій власний народ. Бог люблячий і терплячий, який може зрозуміти і навчити – буде сприяти розвитку людини і тому необхідний їй. Тому будь-яка віра має смисл лише там, де є якийсь розвиток, модель поведінки, майбутнє кожного. І тому віру і ставлення до релігії (Бога) можна розглядати тільки в такому унікальному поєднанні віри і людини.
Поєднання:
4) така релігійна віра в Бога, яка сприяла би повноцінному розвитку людини, без бажання самознищення, приниження і покори, але й без зарозумілості і зверхності. Відкрита, чесна і зрозуміла – та, яка повинна стати символом майбутнього і навіть цим самим майбутнім – таким, яким кожен сам хотів би стати завтра. Віра в Бога як віра в розвиток людини.
5) взаємна компенсація характеру – виховання і розвиток таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, без прагнення до самознищення, усвідомлюючи свою національну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу. Так щоб суспільство (аналог сім’ї) не виховувало ні мазохістських комплексів і прагнення до самознищення, ні корупції і прагнення до безмежної, невмотивованої і надмірної влади.
Але й це ще не все. Ми багато вже говорили про протистояння двох Україн – общинно-комуністичної і індивідуально-національної. Община стає чимось поганим тоді, коли обмежує індивідуальний розвиток своїх членів, так що потім вони виявляються неготовими до реального життя. А проте такий стан речей зовсім не став наслідком саме людського типу побудови суспільства, як це можна було би подумати – щось схоже є навіть у тварин. Конкретніше – у ссавців, які мають свою сім’ю і до певного часу і справді виховують свою молодь обмеживши її доступ до зовнішнього світу. Але тоді, для її нормального розвитку і для виживання потомства і всього виду вони повинні: - навчати і готувати молодь до такої зустрічі зі світом, виховувати її; - створити сприятливі і своєчасні умови для настання того моменту, коли її вже можна буде без остраху відпустити в самостійне життя. Так от, такий чисто біологічний підхід менше з тим добре вказує на реальний стан речей і на те, як це мало би бути в нормальному і повноцінному людському суспільстві. Правда цей другий пункт треба було би ще додатково пояснити, тому що здебільшого таке в тварин відбувається цілком автоматично і майже непомітно і не всі тварини в достатній мірі готують своє потомство до зустрічі зі світом. Деякі майже зразу забувають про нього, як птахи про своїх пташенят як тільки ті покидають своє гніздо, інші – весь час живуть якоюсь організованою групою – стадом чи зграєю, передаючи досвід молодшим і спільно відстоюючи загальні інтереси. Але ось чого вже точно не буває в них – так це ні того, щоб вони виганяли своє потомство на вулицю ще до того як воно досягне відповідного віку і буде готовим до цього – так як це роблять люди, дуже часто виганяючи на вулицю своїх же неповнолітніх дітей, ні того, щоб вже дорослі нащадки все життя залишалися несамостійними і залежними чи то від своїх батьків, чи то від інших подібних собі, чи то ще від якихось штучних неприродних структур. Тому проблема України вже не тільки в тому, що ми не виховуємо молодь і не турбуємося про наше спільне майбутнє, як ще більше в тому що і доросла, повноцінна особа далеко не завжди може знайти своє місце в тому житті і забезпечити себе хоча би самими елементарними благами, хоча би мінімальним рівнем достатку, необхідним їй для виживання і розвитку. І якщо ми говоримо тепер про наявність якихось садомазохістських комплексів в українському національному характері – то напевно слід визнати, що наше українське суспільство – такий собі аналог сім’ї – не повністю виконує своє призначення по вихованню своїх членів і забезпечення їхнього повноцінного життя. Тому по-перше мова повинна йти про те, про що ми вже багато говорили - який саме національний характер мала би виховувати така община-сім’я, чи по-великому рахунку – все українське суспільство, так щоб він був достатньо самостійний і сильний. А от про друге – захист своїх вихованців і підготовку до життя в ворожому (може й не завжди, але завжди складному) світі напевно ще треба було би поговорити додатково, бо тут теж існує ще одне цікаве поєднання. А вся справа в тому, що вся національна Україна яка позбулася комуністичних комплексів і уявлень і яка всіляко вітає будь-який індивідуальний розвиток, абсолютно байдужа до подальшої долі своїх вже самостійних і дорослих громадян, байдужа як і всередині країни, так і за її межами – і тут напевно теж можна було би чомусь повчитися у донецьких, які незважаючи ні на що змогли хоч якось ідентифікувати і усвідомити себе і хоч якось почали підтримувати один одного. І тому в результаті це мало би породити ще одне поєднання:
Поєднання:
6) не тільки розвиток характеру і сили, які можна забезпечити створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка в першу чергу тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – і в т.ч. і за межами свого регіону і за межами України а не так як це відбувається зараз, коли держава зовсім не турбується ні про розвиток своїх громадян всередині країни, ні про своїх співвітчизників за кордоном;
Ну і нарешті останнє – досі ми в основному говорили про те, „Чому?” відбувається те чи інше в Україні, шукали якісь причини з минулого. Але не так завжди воно буває у житті і насправді кожна ситуація має завжди два пояснення – не тільки „Чому?”, але й „Навіщо?”. Звичайно по великому рахунку зрозуміло навіщо – щоб жити краще, ніж зараз. Але що означає це „навіщо” застосовно саме до нашої ситуації розколу України? Невже для того щоб почати жити краще ніж зараз, нам потрібне саме таке протистояння? Ну що ж, щодо „помаранчевої” команди – то здається все зрозуміло, її призначення в тому що вона мала допомогти донецькій Україні зберегти її промисловий потенціал і позбутися при цьому криміналітету, з чим вона поки що успішно НЕ справилася. До того ж зовсім не обов’язково треба робити це одними тільки силовими методами знищення – треба просто створити нове суспільство і нові справедливі закони, які би сприяли розвитку сильніших і кращих в звичайному повсякденному житті, а не в кримінальній сфері і які змогли би стати повноцінною заміною кримінальним „понятіям”. Це завдання не таке вже й нереальне – саме так, з колишніх каторжан повстала сучасна Австралія – далеко не найгірша за рівнем життя і законності держава, схожі проблеми переживала в свій час Канада. Але з іншого, протилежного боку не все так просто. Напевно не один вже задавався таким запитанням – „а навіщо нам цей Донбас з його проблемами і його криміналітетом?” – і всі наведені досі докази напевно все-ще так повністю і не відповіли на нього. Але тепер, через 1,5 – майже 2 роки після тих революційних президентських виборів, ми напевно зможемо знайти відповідь і на нього. Справа тут не тільки в тому, що чистокровний українець не прагне єдності і тому виявляється нездатним до управління державою, про що ми вже говорили і що ми вже бачили, але ще й в тому що будь-яка радикальна зміна влади, як це і сталося в Україні після краху режиму Кучми, спершу зразу-же тяжіє до своєї протилежності, набуваючи тим самим всіх ознак і властивостей старої влади в стилі і в методах управління. Борючись з владою, опозиція набуває рис цієї ж влади – це відома політологічна закономірність, і потім вже ставши владою вона стає такою ж, як і влада попередня – хай навіть і відстоюючи на словах вже зовсім інші принципи. Так виведений з рівноваги маятник зразу ж коливається в протилежний бік і породжує тим самим таке ж, чи майже таке ж відхилення від рівноваги як і попереднє, хай навіть вже і в іншу сторону. Але будь-який фізик скаже, коли такого не буває – тоді, коли такий маятник характеризується великим коефіцієнтом затухання, тобто коли одна з діючих сил чинить опір такому його зворотному руху. І ось саме це, замість прагнення до відновлення владних повноважень, і мало би стати справжнім призначення донецьких політиків на сучасному етапі розвитку - контролювати теперішню владу і чинити їй спротив так, щоб не допустити перетворення теперішнього президента в нового Кучму, а „Нашої „України” – в СДПУ(о)-2. Такого, на жаль, теж не сталося, чи вірніше сталося не в повній мірі, хоча в цьому мало би проявитися ще одне поєднання:
Поєднання:
7) така боротьба зі спадщиною і недоліками старого режиму і такий спротив з боку „донецьких”, щоб нова влада не повторювала помилок чи навіть злочинів попередньої і щоб така боротьба не переросла в нові репресії і нове депресивне, пригнічене суспільство, хай навіть вже і помаранчевого кольору.
Много,умного,но мой совет - създите в Донецк.Вы много говгрите о криминале-у вас сведения 95-96годов.Наши отморозки давно перебрались в Киев.А Донецк начал бредить Донецко-Криворожсй Республикой.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
