Ну а тепер давайте вже нарешті спробуємо узагальнити все досліджене нами і зробити з того хоч якісь висновки, як ми це і обіцяли ще на самому початку. Звичайно до цього моменту ми підходили до аналізу ситуації дещо тенденційно – але це не було нашою помилкою чи ознакою необ’єктивності, якраз навпаки – це тільки ще краще вказує на наші наміри. Тенденція – це напрям розвитку і саме це ми і хотіли зробити – знайти позитивні напрямки розвитку сучасної України і вказати на методи вирішення всіх основних наявних проблем. Але якщо би йшлося тільки про це – що Україна і так буде розвиватися саме таким шляхом – то і проблем ніяких не виникало би здається взагалі і мова в кінці-кінців йшла би тільки про те, як швидко відбудуться такі зміни – чи ми будемо пасивно очікувати на їхній прихід ще найближчих 50-100 років, чи усвідомлено будемо прискорювати їх так, щоб вони прийшли вже в найближчі 10-15 років. Чи може навіть – при сильній волі справжнього лідера і розумному, знаючому народові – і в найближчі 3-4 роки. Але справа в тому, що така наша тенденційність дещо закрила від нас іншу, негативну сторону процесу, яка теж має своє право на існування. Тому щоб виправити цей недолік і повністю відтворити всю картину, давайте спочатку узагальнимо ті позитивні можливості для поєднання, які ми вже встановили і спробуємо доповнити їх іншими елементами, щоб хоча би приблизно окреслити й ті негативні варіанти розвитку які можуть загрожувати нам і спробувати вибрати для себе дійсно саме те, що нам підходить для майбутнього розвитку нашої держави.
Єдина Україна - позитив:
Безперечно зрозумілим є те, що для України мали би бути поєднаними наступні підходи в розвитку держави: 1) суспільно-общинний, при якому захист своїх прав отримують всі громадяни, які дотримуються певних встановлених правил і норм поведінки (законів), незалежно від їхньої національної приналежності, та розвиток національних прагнень як і українського, так і інших народів, що є необхідною умовою розвитку і оновлення і державної системи і всього суспільства; 2) такий колективний розвиток всього суспільства, який би сприяв розвитку прав і можливостей кожної окремої людини, не обмежував би її індивідуальний розвиток; 3) такий підхід до вирішення основних життєвих проблем і навіть – до справи досягнення якоїсь вищої цілі, при якому кожен вчинок був би достатньо «чистим», без зайвих ідеологічних нашарувань, брехні і дезинформації – так, щоб можна було ясно бачити його наслідки і щоб при цьому не виникало надмірного фаталізму чи приреченості. Тобто так, щоб коли вже стає зрозуміло що він може привести до негативних чи небезпечних наслідків – щоб можна було зробити щось по-іншому, якось щось виправити. Тобто це вже як справжня мудрість – усвідомлення того, що треба сприйняти таким як є, а що можна змінити чи відвернути; 4) така релігійна віра в Бога, яка сприяла би повноцінному розвитку людини, без бажання самознищення, приниження і покори, але й без зарозумілості і зверхності. Відкрита, чесна і зрозуміла – та, яка повинна стати символом майбутнього і навіть цим самим майбутнім – таким, яким кожен сам хотів би стати завтра. Віра в Бога як віра в розвиток людини; 5) взаємна компенсація характеру – виховання і розвиток таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, без прагнення до самознищення, усвідомлюючи свою національну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу. Так щоб суспільство (аналог сім’ї) не виховувало ні мазохістських комплексів і прагнення до самознищення, ні корупції і прагнення до безмежної, невмотивованої і надмірної влади; 6) не тільки розвиток характеру і сили, які можна забезпечити створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка в першу чергу тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – і в т.ч. і за межами свого регіону і за межами України, а не так як це відбувається зараз, коли держава зовсім не турбується ні про розвиток своїх громадян всередині країни, ні про своїх співвітчизників за кордоном; 7) така боротьба зі спадщиною і недоліками старого режиму і такий спротив з боку „донецьких”, щоб нова влада не повторювала помилок чи навіть злочинів попередньої і щоб така боротьба не переросла в нові репресії і нове депресивне, пригнічене суспільство, хай навіть вже і помаранчевого кольору.
Двояка Україна:
Існує також і одне цікаве поєднання, яке не є однозначно ні поганим, ні хорошим, а є амбівалентним – за термінологією психоаналізу. І одна і інша (і національна і посткомуністична) Україна, користуючись зовсім різними підходами до справи побудови держави майбутнього, мають одну спільну рису - відданість справі досягнення бажаної цілі - суспільства майбутнього. Правда і в одних і інших уявлення про це майбутнє були зовсім різним, але важливим є інше – те, що справа досягнення цієї цілі здавалася настільки важливою, що заради неї можна було пожертвувати навіть і людським життям. Тому така відданість цілі в загальному теж об’єднує ці два підходи – різниця тут полягає в іншому – в тому, що комунізм в особі свого лідера присвоював собі право розпоряджатися життям своїх підлеглих, а при націоналізмі зберігалася певна свобода вибору кожної окремої людини, навіть якщо мова йшла про якусь спокусу ідеалами. Але крайній розвиток націоналізму в сторону нацизму так само зневажає людське життя як і нацизм комуністичний, сталінський, при якому знищують всіх інакомислячих. Тому навіть якщо така відданість якійсь вищій цілі теж об’єднує ці дві України, то тут існує інша небезпека - саме в такому знеціненні людського життя. Тому якщо ми хочемо її уникнути, то ми повинні розуміти те, що будь-яка відданість загальній справі не повинна порушувати свободи вибору кожної людини, дарованої Богом, бути достатньо усвідомленою і обдуманою. І тому в загальному тут можливі два, чи по-великому рахунку навіть три, якщо теперішній стан речей збережеться, зовсім різних варіанти розвитку:
1) існуючий: продовження протистояння комунізму і націоналізму, якщо воно законсервується в теперішньому вигляді; 2) негативний: така відданість ідеї яка буде зневажати цінність людського життя, чи то просто розпоряджаючись життям рядових громадян як в комунізмі, чи то навіть знищуючи його як при будь-яких проявах нацизму – чи то сталінського, чи то – національного; 3) позитивний: така ідея, розвиток якої не суперечив би індивідуальному розвитку людини і яка зможе об’єднати різні верстви населення, не ділячи їх ні за якою ознакою і визнаючи право кожного на віру в свої власні ідеали.
Єдина Україна – негатив:
І національний і посткомуністичний підхід мають одне небезпечне поєднання – той, хто уважно читав наше дослідження, напевно вже зміг це помітити. Ось воно: Національна Україна:
Крайні прояви: 2) корупційне продажне і зрадливе суспільство, основане на садомазохістських комплексах, яке живе за рахунок служіння комусь іншому і зради своїх тільки заради хвилинної власної вигоди, нездатне передбачити розвиток навіть найближчого майбутнього.
Комуністична Україна:
Крайні прояви: 2) комунізм брежнєвського типу, при якому відбувається заміна принципу природного добору на штучний відбір тих, хто відповідає певним общинним правилам і нормам поведінки, розвиток корупції і родинних відносин, ослаблення керівної еліти аж до втрати нею здатності своєчасно реагувати на загрози зовнішнього світу.
Хіба це не дивно – таке поєднання? Але ні – насправді це цілком закономірно. Довгі роки Російська імперія існувала саме за рахунок оновлення свого суспільства українськими вихідцями. Царизм характеризувався деспотією і тиранією але зате – сильною і потужною владою, чіткою ієрархією системи управління. Українська козацька і навіть давньокнязівська демократія не так сильно всіх пригноблювала і надавала можливості для розвитку – але не могла запобігти анархії і саморуйнуванню. Тому досить довгий час саме таке поєднання цих протилежностей і виявляло свою життєздатність, створюючи потужну владу і сильну державу, але надаючи цій владі можливостей для самооновлення, запобігаючи тим самим її деградації. І тому в якійсь мірі занепад царської імперії і наростання в ній революційних рухів співпав по часу з забороною в ній всього українського. Але справа в тому, що і при побудові нової комуністичної держави були використані демократичні принципи управління, характерні для українського суспільства. В тому проявилася одна хоч і дивна, але цілком зрозуміла закономірність Чи вірніше навіть – таких закономірностей виявляється дві. Одна – це те, що саме українська національна складова була використана як якийсь відносно зовнішній чинник для оновлення державного механізму колишньої царської імперії щоб уникнути того „ефекту маятника”, про який ми вже частково говорили, ще одним можливим способом – ввівши в протистояння двох додаткову третю силу. Тому пізніше вже нова комуністична держава, що повстала на теренах колишньої Росії, в своєму розвитку врахувала всі ці помилки і надала союзним республікам деяких можливостей для їхнього національного розвитку. А друге – ще складніше. Ми вже неодноразово говорили про відмінності комуністичної і радянської системи управління. Так от – комунізм виник як наслідок виверження підсвідомих напіврелігійних уявлень російського народу, які були вміло використані більшовистською верхівкою що створила на їхній основі нову, ще більш тоталітарну і нещадну псевдорелігійну ідеологію для послушного управління масами аж до їхнього повного знищення – і ці маси мов засліплені радо йшли навіть на смерть. Але не так було з принципом Рад, який виникав стихійно але далеко не випадково – його створили в першу чергу солдати і матроси які поверталися з фронтів першої світової і таким чином самоорганізовувалися, захищаючись від анархії і безпорядків. Не змігши придушити таку самоорганізацію, більшовики очолили її, але парадокс полягає в тому, що в своїй основі вона мала зовсім інші корені і зовсім інше спрямування. Спрямування на самоуправління – а значить на звільнення від залежності від будь-якої влади, якими методами вона би не користувалася, а походження – як це на перший погляд не дивно звучить – в основному українське, тому що більшість рядових військовослужбовців російської армії були українцями. І навіть більше того – і за кількістю населення в колишній царській імперії українці тоді значно переважали росіян. А тоді вже все стає зрозуміло і все стає на свої місця – демократичне управління було в крові українського народу ще з княжих часів і тому як тільки ослабла верховна тоталітарна влада – як воно тут же взяло верх, так само як це сталося набагато пізніше вже в незалежній Україні на київському Майдані. От тільки біда в тому, що якщо більшовики змогли скористатися таким спонтанним рухом народних мас, очоливши його, то тодішня правляча еліта в особі інтелігентних Винниченка і Грушевського до такого виявилася зовсім неготовою. І будучи освіченими і розвинутими, насправді вони і далі вважали свій власний народ нездатним до керування власною долею, бачачи в ньому в першу чергу неосвічену темну масу і не розуміючи його справжніх прагнень. Витоки цього лежали в давніх часах, можливо навіть ще козацьких часів або й давнішого періоду, в усякому разі вони почали проявлятися вже зразу після смерті Богдана Хмельницького та й пізніше, в період відродження української культури вже в царській Росії 1820-1876-их рр. Ось як про це говорив І.П. Крип’якевич в Історії України, стор. 185-186:
«Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову Української Держави. Відразу виринув ряд важливих політичнх проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось із сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?»
І потім, через 200 років вже в царській Росії ХІХст., Історія України, ст. 261:
«Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народнім життям через мандрівки та екскурсії. Так тогочасна інтелігенція всіма силами намагалася з'єднатися з народом. Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства,— вони звертали увагу тільки на народну словесність, шукаючи в ній джерел для свого погляду на світ.»
Було тоді правда і одне позитивне намагання, яке на жаль так і не знайшло свого продовження:
«Головна ідея, з якою виступило нове покоління, була — політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. Це не був погляд цілком новий: вже в минулих часах, за селянських повстань, на Січі, в гайдамаччині сильно пробивалося переконання, що влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні; ідеологами таких поглядів були Брюховецький, Петрик Іваненко, різні запорізькі кошові.»
Тому недоліком української влади початку ХХ ст. стала така ж нездатність прислухатися до свого народу і розпускаючи солдатські і матроські формування, які поверталися з фронтів, вони залишили без захисту тодішню Україну і повністю знищили будь-які зародки системи самоуправління. А заодно, не зрозумівши прагнень свого власного народу і не зумівши підтримати його, втратили і його довіру і українську державність того періоду. Але для більшовиків, які хоч в якійсь формі увібрали в себе такий принцип народного самоуправління який тоді тільки починав зароджуватися, це завершилося іншим злом – таке поєднання прямо протилежних демократичних і комуністичних принципів управління привело до того, що ця псевдодемократична система втратила основну свою рису – здатність до оновлення і заміни керівних кадрів – тих, хто знаходився на вершині суспільної піраміди і втратила здатність знаходити нових талановитих організаторів з середовища народу. Тому для Радянського Сорюзу все це завершилося виникненням корупції і родинних зв’язків, внаслідок чого така система управління почала вироджуватися, небезпека чого завжди виникає як наслідок тоді, коли немає повноцінного механізму оновлення верхівки правлячої еліти хоча би в такій мірі, в якій це існує зараз в західних демократичних суспільствах. Тому те дивне утворення, яке виникло в колишньому СРСР під кінець його існування, в пізні брежнєвські часи, стало одночасно наслідком і общинного механізму побудови держави за комуністичними принципами і наслідком однієї зовсім не найкращої риси українського національного характеру, яка дуже часто проявляється тоді коли існує така влада, якій вигідно служити і яка сама по-собі не здатна до самооновлення і до природного еволюційного добору своїх членів. І ось саме в цьому і полягає тепер основна небезпека до України – в відновленні такої ж корупційної єдності що і тоді, яка може переважити собою всі ті позитивні можливості, про які ми вже говорили і яка може породити ще й наступні дрібніші, але не менш небезпечні від того наслідки: 1) поєднання нацизму будь-якого типу – наприклад поєднання нацизму общинного і національного, нацизму в широку значення цього слова, маючи на увазі не обов’язково поділ за національною ознакою, як сам факт такого поділу суспільства на будь-яких два класи, з яких один обов’язково буде вибраним, а інший – приниженим; 2) поєднання криміналітету з обох боків і з обох Україн. Напевно це не так вже й важко собі уявити – вони завжди знайдуть між собою спільну мову, користуючись своїми „понятіями” і своїми інтересами, тим більше що по-великому рахунку ця частина українського суспільства ніколи між собою і не сварилася, і ніколи і не ділилася за політичними ознаками; 3) поєднання комуністичного і будь-якого іншого підходу у ставленні до свого народу. Байдуже – чи розглядати його як інертне стадо, яке треба нагодувати і вдовільнити, чи як нижчу расу, залишену напризволяще – але все-одно це буде такий же поділ суспільства за принципами такого модифікованого нацизму, який ми вже описали і результат буде один і той же - справедливість – це приниження іншого, смисл життя полягає у вдалому використанні і обдурюванні інших, слабших за тебе, а особлива відвага – в обкраданні вже всього народу, який не попадає цю сферу «вибраної вищої раси» і щодо якого все дозволено. Щось надто вже знайоме, чи не так?
Розколена Україна.
Ну і нарешті, останнє – розколена Україна. Як не дивно - тут особливо систематизувати нема що, бо як ми це вже казали – збереження теперішнього стану речей і теперішнього протистояння комунізму і націоналізму як пари протилежностей може законсервуватися в такому вигляді, як є зараз, досить надовго, але все-одно з часом буде затухати, як це стається з будь-якими проблемами, витягнутими на світ свідомості. Але по-великому рахунку – будь-що: чи мова, чи походження, чи інші риси людини і суспільства можуть стати такою парою що тільки посилюватимите ворожнечу і протистояння, якщо вони не будуть повністю зрозумілими і якщо весь час будуть якось додатково підживлюватися. Тому в кінці кінців мова тут йтиме, як не дивно, саме про метод взаємодії протилежностей і про їхній розвиток, бо будь-яка відмінність між людьми чи частинами суспільства при бажанні може стати основою для такого розколу – напевно це теж вже давно відомо в політиці, в усякому разі же з тих же давніх Римських часів. І тому напевно саме наш тенденційний підхід і є правильним – спробувати висвітлити всі наявні проблеми і вже потім вибрати з існуючих протилежностей саме те, що підходить для нашого успішного подальшого розвитку, замість того щоб поглиблювати ворожнечу і протистояння не розуміючи що саме відбувається насправді.
Таким чином розкол України хоч і спровокував цілу низку здавалось би зовсім несподіваних проблем, але зате і висвітив їх з усією ясністю. Звичайно в певній мірі можливий і той варіант, про який ми говорили – що якась частина протистояння так і залишиться в законсервованому стані. А проте – навряд чи таке тепер вже можливо – небезпечними є ті проблеми, які зберігаються частково прихованими. Витягнуті на розсуд свідомості вони зазвичай дуже швидко затухають з часом, змінюючись разом з життям кожної людини і після того вже перестають становити загрозу. А от небезпека розвитку корупційної держави, може навіть – разом зі зневажливим, нацистським поділом суспільства на два класи вибраних і принижених і зневагою до всього народу і дійсно здається достатньо серйозною. Тому справжнє протистояння буде продовжуватися не щодо штучно створених проблем і навіть не по лінії противоборства посткомуністичної і національної України, як між цими двома можливими поєднаннями – всього того позитивного, що ми вже описали і того негативного корупційно-нацистського, небезпека розвитку якого все-ще виглядає достатньо великою. Багато що тут звичайно буде залежати саме від того, про що ми вже казали – наскільки можливим буде те, щоб вчасно висвітлювати всі наявні можливі проблеми і правильно розуміти їх, тобто від нас з вами – чи зможемо ми стати таким розумним і знаючим народом, який здатний сам вирішувати свою долю і робити свій власний вибір. І яким він буде, цей наш вибір?
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
