НАТЯГНУТА СТРУНА. ОЛЕГ СКРИПКА: «РОЗЧАРУВАННЯ У ТАК ЗВАНИХ «РЕВОЛЮЦІЙНИХ ІДЕАЛАХ» — ЦЕ ЮНАЦЬКИЙ МАКСИМАЛІЗМ, СУТО ДИТЯЧА РЕАКЦІЯ»
Прем’єрне відео Олега Скрипки «Катерина» уже увійшло у вітчизняну кіноісторію хоча б тому, що «Дзеркало тижня» відзначило цю роботу своїм спеціальним призом. І зрозуміло, чому музикант перекроїв деякі свої плани, потрапив навіть у фантасмагоричні київські пробки, пішки добирався від Володимирського ринку (де залишив авто) до вулиці Тверської, 6, але все ж таки дійшов до редакції «ДТ» — до круглого столу. Очевидно, що розмова з Олегом Скрипкою вийшла за рамки тематики парадоксів нашого музичного життя — говорили про різне: як вічне, так і скороминуще.
«Кожен намагається приватизувати патріотизм»
— Якщо не заперечуєте, розпочнемо розмову в такому «форматі»: спочатку про «час», потім — про «себе». Тобто про вас. Тим більше що нинішні часи — суцільні інформприводи: «ренесанс», повернення на культпозиції «незамінних», «культдинаміка», про яку, до речі, ви говорили в одному зі своїх недавніх інтерв’ю.
— Ми справді набрали певну динаміку в культурному житті. І якщо Партія регіонів поводитиметься по-кучмівськи, тобто «пофігістично», то такої динаміки нам вистачить ще років на п’ять — до нових виборів. Але якщо вони дістануть вказівку «топтати» українську ідею…
— Звідки дістануть?
— Звісно, з Москви… То тоді, гадаю, буде зле.
— І все-таки що ви маєте на увазі, коли говорите про «культдинаміку» — невже повернення «незамінних» саме в лоно гуманітарної сфери?
— Простий приклад. Нарешті своїй дитині я можу вільно купити українську книжку. І ці книжки видаються хоча б завдяки тому, що просто їх не «душать». Але все це може тривати доти, поки не наступлять на крила пані Лесі Коваль або іншим видавцям-подвижникам. Наступного року плануємо зробити фестиваль «Рок-Січ». Там і побачимо, наскільки у нас все відкрито і «динамічно». Втім, заборонити щось або когось можна дуже хитрими методами — через екологів, через пожежників. Це така гра. До речі, майже вся преса про минулий «Рок-Січ» повідомила, що нібито у нас на фестивалі забороняли російську мову. Ми вже 350 років знаємо ці прийомчики. Мені десь навіть зрозуміло, чому не маємо державності. Мабуть, тому, що не вміємо разом працювати і самоорганізуватися. Це наша суто українська проблема. Тобто патріотизм у красивому розумінні у нас існує. Але ж кожен намагається «приватизувати» цей патріотизм, називаючи себе патріотом «всія України». І коли на горизонті з’являється якась інша людина, яка теж намагається щось робити, то тоді обов’язково починається гризня — і не тільки на політичному рівні. Коли українці стільки років не можуть побудувати свою державу, то, може, цю державу в них забирають? Зокрема і культурну? Навіть за свою мову ми не можемо поборотися…
— До речі, є відомий приклад часів розпаду Австро-Угорщини. До 1918 року Прага, Брно і чимало інших міст у Чехії були німецькомовними. А вже через шість років, а не п’ятнадцять, як у нас, у Празі почали розмовляли чеською мовою…
— Саме так — і таких прикладів багато. І всі вони свідчать про те, що люди справді боролися за свою мову. Ми ж навіть своєї контрвідповіді не маємо на різні провокації. Весь світ тим часом чомусь переконаний, що у нас відбуваються якісь гоніння з мовних питань. Зі свого досвіду знаю, що в Москві розповідають, буцімто в Україні величезні проблеми з цього приводу. Тому мій власний рецепт — Українську державу треба будувати всередині себе! А вже потім шукати однодумців і працювати далі, на майбутнє. І навіть те, що ми робимо свої, не державні, а мистецькі, справи — це певний приклад і метод такої кооперації і співпраці. Але ж такі квіти в Україні, на жаль, ростуть нешвидко. І вже якщо їх почнуть топтати…
— Чимало наших культсвіточів — у інтерв’ю, в публіцистичних матеріалах, навіть у піснях — не приховують відвертого розчарування тим, що «не так сталося, як гадалося». Навіть не обов’язково називати ці імена. Помітно, що у багатьох із них навіть очі стали хворі — відвертий розпач.
— Вважаю, що розчарування у так званих «революційних ідеалах» — це юнацький максималізм. То є суто дитяча реакція. В принципі, помаранчева революція — гарний і просто розкішний урок нам усім. Після такого уроку нам просто необхідно стати сильними. І це єдиний вихід, який нас може врятувати. Так, відбулася революція. Та її зробили люди, а не політики. Але ж ми знову за старими стандартами повірили в доброго «батюшку-царя», а цей батюшка-цар «облажався», а ми розчарувалися і так далі і «далі — буде». А розслаблятися не можна. Просто кожен має робити свою справу. От у мене, наприклад, є менеджер-адміністратор. І якщо він погано виконує свої обов’язки, то я змінюю такого адміністратора. Уряд — ті ж самі наші колеги-адміністратори. Тож, може, ми від них забагато залежимо? Але ж треба розуміти: це люди, яких поставили, аби вони виконували певну роботу — саме як наші партнери. А що відбувається? Люди хитаються від повного обожнювання до повного критиканства. Сьогодні, наприклад, навіть серед журналістів простежується певна тенденція. Є такі собі журналісти з маленької літери «ж» (це не про вас). Виявляється, у них тепер просто модно критикувати, коли людина щось робить… І либонь уже за це її варто вміло «підштрикнути»… От запитую в декого: «А чому ви відверто мерзотників не критикуєте?» — «То це моветон, це вже непристойно…» От так завдяки «моветонам» ми і перебуваємо в культурній і політичній ямі. І той же Майдан — це урок в етапах нашого «навчання».
— Який клас?
— Я хочу сказати, що люди, які тоді були в ейфорії, а тепер розчарувалися —слабкі люди. А ті, хто в строю лишаються — це лідери майбутнього суспільства. І вони зможуть багато чого зробити, пройшовши через «чорну яму».
«У нас відбулася латиноамериканська революція»
— У період останньої виборної кампанії ви певною мірою співпрацювали з блоком Костенка—Плюща. Вони перейдуть через таку яму? У всякому разі, до парламенту вони не дійшли.
— Вони підтримали наше відео «Катерина». І наші концертні виступи були саме у форматі цього кліпу. В принципі, колектив «ВВ» підтримав усі помаранчеві сили — і «Нашу Україну», і Костенка—Плюща. Але потім довелося відсторонитися. «Наша Україна» була проти. Вважаю помилкою, що в другому турі президентських виборів ми поїхали підтримувати Ющенка. Можна було цього і не робити.
— Ви говорите про ейфорію. А у вас особисто які виникали почуття (може, навіть і ейфорія), коли співали на сцені поруч із тим же Ющенком?
— Коли на сцену вийшли Ющенко і Тимошенко, то поряд з ними з’явилися ще й інші люди... І тоді мені стало зрозуміло, «що саме» відбувається. Вже коли проходила інавгурація, то я у своїх справах поїхав із країни. На Майдані ми сказали саме ті речі, які тоді були потрібні. Але потрапити в камери телекомпанії СNN — не було нашою метою. До речі, перший концерт на підтримку Ющенка у нас відбувся в Керчі. Далі — Східна Україна. І там було не настільки погано… Також ми були на Співочому полі, коли Віктор Ющенко «йшов у президенти». Вже пізніше, коли виступали у Львові, прийшло усвідомлення того, що у нас — «реальна» латиноамериканська революція! Тобто це якісь варіації на тему романтичного Че Гевари з рок-енергією, помноженою на десять. Мені всі ці моменти дуже близькі. Може тому, що я маю внутрішню так звану французько-демократичну формацію. А французи взагалі дуже романтизують цей момент революції. От і у нас в чистому вигляді була саме латиноамериканська чи французька революційна мрія. Очі горять, ніхто не вмирає, в усьому простежуються красиві кінематографічні фрагменти. Якось я спілкувався з французькими журналістами, і вони сказали, що українці втілили мрії повсталих студентів 1968 року. Але зробили це набагато краще за французів.
— Не знаємо, як французи, проте багато наших людей, прикрашених у ті дні помаранчевими стрічками, значками, ілюзіями, нині могли б у вас як у «рок-пророка» запитати щось на кшталт: «А як же нам далі жити?» Знову тема розгубленості…
— А про таке й питають. Просто не треба нікого обожнювати і «релігієзувати». Я насправді практична людина. І порадив би всім дуже практично ставитися до деяких речей. Так, можливо, не зовсім зрозуміло, що далі... Може, навіть доведеться «зливати воду»? Задушили ж у 1968 році ту саму французьку революцію. Але в принципі буржуазне суспільство там більш-менш самоорганізувалося. Може, і в нас воно якось організується? Побачимо.
— Про що вам сьогодні хотілося б написати — пісню, мелодію, вірш? Яка тема?
— Узагалі пишеться тепер якось хаотично. Тому що творчий процес потребує заглиблення, самозанурення. А нині пішов період, який нагадує «м’ясорубку». По моїх «рублених» текстах це навіть можна проаналізувати. От виникла пісня. Але минає час, і для неї вже потрібна інша обробка. Коли починаєш аранжування — пісня стає іншою. Тому сьогодні помітний діджейський підхід до пісень. Нині випускаємо альбом, який, можливо, стане останнім альбомом класичного «ВВ», де пісня — то є певна глиба, як, наприклад, «Катерина». Тепер інша часова динаміка. Це раніше у нас було часу вдосталь. Ми сиділи на кухні, пили каву, портвейн, курили «Беломор», складали пісні…
— Якщо говорити про суто пісенні справи, то ви сьогодні якось надзвичайно коректні і стримані, нікого не покритикували — ні Сердючку, ні Поплавського…
— Це вже — моветон!
— Ну, тоді може все-таки нарешті погодитесь отримати звання «заслуженого»? Хоча Ліна Костенко і сказала свого часу: «Я політичної біжутерії не ношу...»
— Я, може, й візьму свого «заслуженого». Але тоді, коли Басков відмовиться від звання «народного артиста України».
— Вас часто сьогодні запрошують з концертами до Москви?
— Коли на дворі був 2004 рік і Майдан ще не «прогнозувався», то ми підписали контракт на виступи в московському клубі «Паризьке життя», який розташований на Петровці, 38, — поряд із «ментами». Прийшла осінь 2004-го. В Росії заборонений помаранчевий колір. Міліція забирає людей в помаранчевому одязі — прямо на вулиці. Все по-серйозному! І ми, отже, стоїмо на московській сцені, починаємо потрошку співати про кохання… Але вже на третій-четвертій пісні у фіналі звучить: «Ющенко! Ющенко!» Потім у нас інавгурація пройшла. Ми в той же клуб навесні 2005 року приїжджаємо. І от граємо-граємо, а після кожної пісні: «Ще не вме-е-е-рла У-у-україна...» У Росії взагалі якісь дивні речі відбуваються. Будь-який їхній канал вмикаєш — і в новинах: «Україна… Україна…» І чим більш негативна оцінка України в їх ЗМІ, тим частіше нас запрошують до Білокам’яної.
«Галя — наш сексуальний образ, а Катерина — епічний»
— Про «час» ви сказали, а тепер про «себе» — зокрема про відео «Катерина»: як ідея виникла? Адже пісні вже з добрий десяток літ, а ви до неї повернулися лише тепер і навіть вирішили екранізувати в «батальному» стилі.
— У наших аудіовізуальних засобів масової інформації є одна проблема —«формат» чи «неформат»? Від розв’язання цієї проблеми залежить поява тієї чи іншої композиції в ефірі. Зрозуміло, що музиканту необхідно шукати якісь компроміси, аби звучати на радіо, на ТБ. І «ВВ» звичайно представляють свої твори в цих ефірах. Але це, так би мовити, тільки одна наша творча сторона. Це саме ті пісні, які могли б звучати на сучасному радіо, — «Весна», «День народження» і так далі. Але ж багато чого лишається «за бортом» альбомів і ефірів. Це переважно хард-рокові пісні. Подібна ситуація, до речі, в усьому світі, коли одні пісні ротуються, а інші — на сцені. Так як і за Союзу всі слухали Deep Purple, а зі сцени лилося: «Ленін, партія, комсомол». От тому і наша пісня «Катерина» свого часу опинилася «за бортом». І лише на концертах у Франції ми часто виконували цю композицію.
— Спочатку чомусь здалося, що «Катерина» — це посвята Катерині Ющенко-Чумаченко…
— Зовсім ні. Це архетипічне ім’я. Ще з Шевченка, а то й набагато раніше. Ну, а потім у мене мама Катерина! І це ім’я завжди асоціюється з Україною!
— Ще ж і Галя є.
— Галя — наш сексуальний образ. А Катерина — епічний.
— Сюжетну лінію відео про Катерину ви створювали самі?
— Коли дивився фільми про радянську армію, про події 20-х років Громадянської війни, то інколи думав: а чому радянські червоноармійські пісні так схожі на українські? Потім дізнався, що багато народних козацьких пісень перекладено російською мовою і їх просто вкрали у нас! Існують навіть докази цього. Потім, коли глибше почав вивчати історію, дізнався, що білогвардійців не Червона армія побила, а саме УНР. (Червона армія в цей час «гоцала» по Сибіру.) А всі основні війни йшли саме у нас. Є одна відома наша архетипічна пісня, на мотив якої пізніше складено «Поручика Голіцина». Виявляється, цю пісню не Звездинський написав, а українець. До речі, офіцер Білої армії (він потім емігрував). От у нас і виникло бажання створити народно-епічну композицію... Використали блюзову манеру — і вийшов такий собі «мікс». Коли думали, який сюжет обрати (для кліпу), то, ясна річ, захотілося просто проілюструвати пісню, а не вдаватись в абстракцію. Не думаю, що все активно передалося в відеоверсії, але ми намагались… У мене, якщо ви знаєте, є досвід роботи в театрі — в «Наталці Полтавці» (у франківців), тому запросив до роботи Людмилу Нагорну, яка, мабуть, найкращий спеціаліст в Україні з українського костюма. А по військових костюмах нас консультував Ярослав Тинченко.
— Чому все-таки у вашому сюжеті українці б’ються з білогвардійцями?
— Тому що Червоної армії в цьому сюжеті взагалі не передбачено. В принципі в УНР із Червоною армією боїв як таких не було. Основна війна точилася з Білою армією.
— А Щорс? А Боженко? Тема ця не така однозначна… І чомусь напрошується запитання, чи не став мікрофільм про Катерину таким собі трампліном перед якоюсь майбутньою вашою кінороботою? На таку можна сподіватися?
— Я сам проводив кастинг. Сам оглядав місця зйомок — Пирогово і Чапаївку. Взагалі наша ідея досить проста: нібито існує десь великий блокбастер, а з нього просто зробили нарізку — трейлер (з озвучкою). Тільки в нас усе навпаки — фільму не існує, а трейлер на нього існує. Може справді колись за незвіданими законами магічних ритуальних дій, ще відбудеться і повнометражна «Катерина»? Адже поруч із Романом Бондарчуком я працював і як співрежисер проекту.
Коли мати опцію «друге життя» чи свого двійника активізувати — то справді можна і кіно зняти, і виставу зробити, і навіть навчитися в балеті танцювати...
«Подерв’янський відмовився грати Пілата, тому що Булгаков — українофоб»
— Можливо загальне запитання (в контексті ваших кіномрій): як би ви діагностували стан сучасного українського кінематографа — з позиції музиканта, кіноглядача? Хай навіть це буде не відповідь, а просто монолог на задану тему.
— Як розумію, а я розумію достатньо вузько у своєму спектрі — то в українському кіно варто поставити оцінку п’ять із плюсом нашим операторам. А от із режисерами, як на мене, питання проблематичне. Втім, як і зі сценаристами. І десь на «четвірку» у нас монтаж. Наші режисери і продюсери ще не розуміють, що 50% успіху фільму залежить суто від вдалого монтажу. Коли починаємо роботу, то я завжди попереджаю режисера: «Можливо, ти і не будеш монтувати...» Це зовсім інша професія. Це особливе відчуття кіноритму. Я попередив і Романа Бондарчука, що буде перемонтаж. Він у цьому відношенні виявився дуже толерантною людиною.
— А чому ви, людина гостра на язик, нічого не говорите про останні наші кіноепохалки — фільми «оранж»-категорії?
— Від друзів я багато чув про ці фільми. Але навіть не прагнув їх побачити. Ні «Прорвемось», ні «Помаранчеве небо», ні «Оранжлав». Оскільки більш-менш уявляю про що там… Більш-менш красива картинка. Може бути навіть непогана режисура. Але цілковита відсутність історії. Тому і дотепер найкращий український фільм — «Тіні забутих предків».
— Не так давно ви якимсь боком підходили до Леся Подерв’янського і пропонували йому зробити спільний проект. Ця тема ще актуальна?
— Була одна божевільна ідея на фестивалі Булгакова півтора року тому... Віталій Малахов запропонував мені один із розділів з «Майстра і Маргарити». І я, своєю чергою, запропонував пану Лесю, аби ми зіграли епізод зустрічі Ієшуа з Пілатом. Тобто він грає Пілата, в якого завжди болить голова на похмілля, а я — Ієшуа (і паралельно «Ісус Христос — Суперзірка» з гітарою). Але Лесь гнівно відмовився, аргументувавши це тим, що Михайло Булгаков ненавидів усе українське і взагалі був українофобом.
— А результатами роботи на сцені Театру Франка — образом Макогоненка у «Наталці Полтавці» — ви задоволені? Як узагалі ви почуваєтеся на драматичній сцені?
— У будь-якому творчому процесі треба спочатку щось зробити, потім закріпити це, а далі знову продовжувати. Ми зіграли більш ніж 20 вистав «Наталки». І цей «постріл», на мій погляд, виявився вдалим. Я людина з професіонального шоу-бізнесу. І моя філософія така: коли ти щось робиш, то це треба не те щоб комерціалізувати (чи продавати), а треба цей продукт експлуатувати максимально! Тобто для мене певний творчий результат має стріляти ще й з максимальним ККД. Може, це моя інженерна освіта таким чином відгукується? Ми зробили гарну виставу. І вона йде двічі на місяць з постійними аншлагами. Потім я почав спілкуватися з адміністрацією, запропонувавши зняти професіональне відео «Наталки», а далі поїхати з комерційними гастролями по Україні і не тільки. Проте адміністрація до цього ще не готова. Не тому, що не хоче. Просто театр — це велика пострадянська структура, яка неспроможна переформуватися на сучасні менеджерські засади. Я вже був готовий за свої гроші зняти цю виставу. Але в театрі відповіли: «Не треба, у нас є дві камери VНS, ми самі знімемо». Думаю, така зйомка, на жаль, не матиме ні художньої, ні документальної цінності. Вистава на DVD — це окрема велика робота. Ще одну спробу хочу зробити в січні-лютому, тобто запропонувати театру свою ідею DVD-версії — уже через спонсорів. А якщо не вийде, то доведеться попрощатися з театром.
В арт-галереї на Андріївському узвозі, 2-б, проходить фотовиставка, присвячена 20-річчю «ВВ». Представлено близько 250 фотографій, які, на думку Олега Скрипки, мають особливу арт-цінність. Із них лише чотири знімки безпосередньо Олега, який говорить: «Пісня дуже летюча: заспівав, зникла — і все. А візуальний ряд більш фіксований». На виставку запрошені всі фотографи, які фіксували життя «ВВ» у різні творчі періоди групи. Фотографії різножанрові. На багатьох із них — побут, залаштункове життя «ВВ», багато з цих знімків раніше не друкувалося в журналах і газетах.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Прем’єрне відео Олега Скрипки «Катерина» уже увійшло у вітчизняну кіноісторію хоча б тому, що «Дзеркало тижня» відзначило цю роботу своїм спеціальним призом. І зрозуміло, чому музикант перекроїв деякі свої плани, потрапив навіть у фантасмагоричні київські пробки, пішки добирався від Володимирського ринку (де залишив авто) до вулиці Тверської, 6, але все ж таки дійшов до редакції «ДТ» — до круглого столу. Очевидно, що розмова з Олегом Скрипкою вийшла за рамки тематики парадоксів нашого музичного життя — говорили про різне: як вічне, так і скороминуще. 