Вже 15 років Україна розвивається все-ще так і не усвідомивши себе єдиним народом, не уявляючи того, якою саме має бути її держава, не позбавившись повністю посткомуністичної спадщини, і так і не знайшовши нових орієнтирів. І в повній мірі це відобразилося і на її політичному житті, яке все-ще так і не перестає лихоманити, так що іноді навіть навпаки – здається що всі ці руйнівні процеси тільки ще більше наростають з часом. Звичайно певним виходом з ситуації могло би стати створення нової ідеології розвитку – об’єднавчої національної ідеї, доступної всім, або хоча би для початку якоїсь нової ідеології хоча би однієї цілком конкретної партії. А проте, по великому рахунку, справа навіть і не стільки в самій цій ідеї, як в тому, що вже давно прийшла нагальна необхідність розв’язати існуюче протиріччя в уявленнях щодо капіталістичного та комуністичного шляхів розвитку держав, що особливо важливим є для України з її багатою посткомуністичною спадщиною та географічним розташуванням „на перехресті світів”.
Певним проривом в цьому плані стали останні передвиборчі заяви Юлії Тимошенко про взяття за основу ідеології солідаризму, але після того – знову тишина, а останні обговорення на самих різноманітних Інтернет-форумах засвідчують що повноцінної ідеології, зрозумілої всім, БЮТ все-ще так і не має, а солідаризм, як нова стара ідеологія, все-ще так і залишається не до кінця обдуманим і осмисленим. Виник же він в свій час як один з різновидів соціалізму і став відрізнятися від останнього тільки несприйняттям тези про необхідність класової боротьби, а тому можливо і справді міг би стати певним компромісом на цьому шляху. Але ця ж ідея згоди між класами фактично узаконює право тих, хто вже встиг награбувати достатньо багато, чи хто і далі планує займатися цим же, на законодавче і моральне закріплення їхньої приватної власності і їхньої можливості займатися таким же і надалі, тобто такого стану речей, який для всіх інших порушує принцип соціальної рівності та справедливості. Тому якщо в свій час комунізм і набув більшого поширення, вигравши в нього конкурентну боротьбу і оволодівши чи не половиною світу, то сталося це тільки тому, що він, пропагуючи принцип перерозподілу благ навіть шляхом насилля, хоч таким чином знищував цю загрозу „узаконення несправедливості” і відновлював на першому етапі еволюційний розвиток, надавши права на нього всім, хоч і залишивши одночасно той же поділ на два класи - або на пролетаріат і селянство, або на номенклатуру і простий народ. До того ж навіть якщо в певній мірі відмінності між класами в СРСР все-таки вдалося стерти, то замість цього виникла інша, можливо навіть і набагато гірша відмінність – відмінність між двома частинами світу, яка в кінці-кінців могла привести, можливо, аж до третьої світової війни і його тотального знищення.
Тому побачивши тепер всі недоліки і небезпеки комунізму, здається цілком логічним повернутися до його витоків і спробувати зняти хоч якусь частину такого протистояння хоча би в деяких сферах – між комунізмом і націоналізмом, між багатими і бідними - що повністю відповідає ідеології солідаризму. Але таке прагнення, яке виникло внаслідок усвідомлення неможливості подальшого розвитку світу за рахунок вишукування нових протистоянь та антагонізмів, так як вони вже дійшли своєї крайньої межі розвитку, так і не вирішує проблеми в сфері приватної власності і не надає можливості повноцінного розвитку для всіх, а не тільки для обраної еліти. І тому якщо тепер вести мову про виправлення недоліків солідаризму чи про створення нової ідеології розвитку держави, то першочерговим завданням стає саме це – створення певного поєднання соціальної підтримки для найслабших верств населення та встановлення такої конкуренції та можливості розвитку, яка є в капіталізмі, але так щоб остання не закріплювала вже існуючий стан речей і не узаконювала права невеликої обраної еліти, а надавала можливість власного розвитку на протязі свого життя будь-кому незалежно від його початкових, „стартових” умов в ньому та відповідала би суспільним уявленням про справедливість. Можливо в якійсь мірі це мало би бути поєднанням лівої ідеології з одним механізмом від правої – наявністю власного приватного інтересу як стимулу розвитку суспільства. Але цілком очевидно, що крім цього доведеться вести мову ще й про створення відповідної системи влади – такої, при якій народ мав би реальну можливість відстоювати хоча би основні свої інтереси та впливати на розвиток держави хоча би в найважливіших чи критичних ситуаціях, інакше навряд чи ми зможемо говорити хоч про якусь суспільну справедливість. Але чи справді можливе таке? І якщо можливе – то за яких умов і які небезпеки підстерігають нас на цьому шляху? І чи можна сказати, що якійсь інші країни вже переживали схожі проблеми? Але для того щоб відповісти на всі ці запитання, нам доведеться повернутися трохи назад, щоб оцінити попередній розвиток людства та спробувати зрозуміти що саме з його досвіду ми зможемо використати тепер для своїх спроб побудови нового справедливого суспільства і нової справедливої держави...
І.
Передісторія проблеми. Що відбувається на планеті?
Якщо ми дійсно захочемо змінити щось в своєму теперішньому житті, в будові нашої держави чи в нашому сучасному українському суспільстві, то перш за все для цього нам доведеться знайти хоч якійсь історичні аналогії цього, які б змогли підказати нам що саме і як треба робити. І по великому рахунку таких аналогій виявиться всього дві – виникнення та розвиток християнства та жовтнева революція 1917-го в Росії. І хоча говорячи про діяльність Ісуса Христа ми ризикуємо напроситися на цілий шквал нищівної критики як з боку релігійних фанатиків так і з боку їхніх непримиренних опонентів - войовничих атеїстів, та напевно ніхто з них не зможе заперечувати того, що саме така його діяльність – чи то свідома і цілеспрямована, чи то в силу розвитку певних факторів чи навіть вдалого співпадіння подій і випадковостей, і спричинила виникнення та розвиток християнства – релігії, яка багато в чому змінила тодішній світ і фактично ще й досі залишається чи не основною силою сучасної політики. Звичайно в якійсь мірі в такому ж сенсі ми можемо говорити і про інші світові релігії, які виникали або раніше, як-от буддизм, або пізніше, як іслам, але в жодній з них саме ця спроба змінити весь світ, яка нас і цікавить, не була вираженою аж настільки яскраво. Це ж саме стосується і розвитку революцій, які відбувалися і до, і після революції 17-го в Росії, але саме остання залишила можливо і найбільш катастрофічні, але зате і найбільш помітні наслідки в подальшому розвиткові всього світу...
* * *
1. Християнство та комунізм.
Основною тезою християнства як релігії і основним напрямком діяльності його засновника стала спроба змінити світ шляхом зміни людей, зміни їхньої свідомості і уявлень, чи навіть їхніх моральних принципів. Не повторюючи всього, що воно принесло нового в розвиток нашої цивілізації, скажемо лише що це була спроба вказати людству на просту закономірність – погані люди і погані вчинки породжують негативний розвиток світу аж до загрози його повного знищення внаслідок порушення природних законів його існування – „Кари Божої”, а хороші люди і хороші вчинки створюють позитивне майбутнє – „Царство Боже”. Але якщо з визначенням негативного напрямку розвитку дійсно ніяких проблем не виникало і можна було привести більше ніж необхідно прикладів жадності, підступності, підлості і всього негативного, що тільки й може привести до такої гіпотетичної загибелі світу, то не так сталося з позитивним, прикладів чого на той момент ще просто не існувало. Тому саме на це, на створення такого образу позитивного майбутнього, і була спрямована вся діяльність Ісуса Христа, його проповіді, притчі, і все його життя. Та й власне кажучи і саме слово „Євангеліє” саме це і означає – Благовіщення, блага, хороша новина про те, що таке нове, добре і справедливе суспільство – „царство Боже” – незабаром мало прийти на Землю. Проблема ж виникла в тому, що для того, щоб задати такий чіткий напрям розвитку всього світу, як і тепер вже в наші часи коли ми шукаємо якісь історичні аналогії для того щоб знайти шлях майбутнього розвитку України, необхідно було підшукати відповідні історичні моделі чогось позитивного, тобто говорити не просто про якесь віддалене міфічне майбутнє, але й про щось з минулого, що могло би стати зразком для наслідування, тобто створити дві позитивних точки відліку – не тільки в майбутньому, але й в минулому. Таким чином було зроблено спробу вказати людству на два шляхи розвитку – позитивний і негативний, чи навіть запропонувати йому моральний вибір щодо того, який саме з них обрати. Але й це на жаль ще не все – справа в тому, що недостатньо просто створити образ позитивного майбутнього чи зробити правильний вибір – необхідно ще й знати що саме і як робити далі. Звичайно в ідеальному варіанті таким зразком для наслідування мало би стати саме життя Ісуса Христа, але не проживши його повністю, він так і не зміг стати тією необхідною точкою опори і замість цього – набору якостей характеру, правил і норм поведінки, виникла лише одна „точка” в минулому – дата його народження як початок нової епохи, народження надії на позитивні зрушення в майбутньому та інша – віра в його воскресіння. Можливо це теж непогано – схожу аналогію з геометрії, де саме дві точки і визначають пряму, напевно знає кожен, але за таких умов все інше було заміщене церковними догматами, які таким чином хоч і замінили собою відсутність розвинутої моделі поведінки, досвіду про те, як саме треба жити і яких принципів дотримуватись, але дуже часто були явно недостатніми чи й просто недовершеними.
Тому змінивши напрямок розвитку і визначивши його долю на кілька наступних тисячоліть, християнство повністю так і не вирішило основних проблем, які стояли перед людством, так що в наступні роки вони і далі продовжували латентно розвиватися і накопичуватися. Але якщо раніше, ще до початку нової ери, надмірний матеріалізм і прагнення до збагачення чи й просто власної вигоди вважалися чимось цілком природнім і навіть хорошим (навіть значення слова „багатий” виводили від слова „Бог”), то тепер вони, як і багато інших уявлень, були витісненими в підсвідому сферу як тепер вже хоч і заборонений, але все такий же привабливий плід. Внаслідок цього стала розвиватися подвійна система стандартів – відкрита і правильна ззовні, для інших, та замкнута і обмежена всередині, для себе, в якій зате вже дозволялося все незалежно ні від яких загальноприйнятих моральних принципів, але яка в той же час обмежувалася строгою цензурою християнської совісті. І хоч тепер навіть така підсвідома система уявлень отримала все-таки свою цензуру, вплив якої став проявлялася у вигляді мук сумління, покаяння і прагнення до душевного спокою, але дуже часто все відбувалося якраз зовсім навпаки - коли саме гріховність возводилася в ранг необхідних чеснот, так що кожна людина, щоб не протиставляти себе суспільству і не бути звинуваченою в надмірній гордині, була змушеною грішити і каятися навіть тоді, коли вважала себе достатньо добропорядною. А раз так – то така „необхідність грішити” додатково дозволяла отримати щось, здавалось би, зовсім заборонене чи й просто використати когось іншого з вигодою для себе – і це приводило до ще більшого накопичення егоїзму і прагнення до власної вигоди, чи навіть зла і ненависті в душі кожної людини. Так в результаті утворився цілий унікальний внутрішній світ, в якому жило і щось хороше чи й навіть піднесене, але і щось погане та гріховне, і все це, разом взяте, було поєднане цілими комплексами внутрішніх конфліктів, невирішених проблем та нереалізованих бажань.
Крім того, якщо на початках в християнстві була зроблена спроба відділити владу духовну від влади світської, як було сказано - „віддайте кесареве-кесарю, а Богові-Боже” (Євангелія від Св. Луки 20.25), то потім поступово стало повертатися все те ж злиття влади світської та духовної, що і раніше – у вигляді посилення влади католицької церкви на заході та практично повного злиття православної церкви з царською імперією – на сході. До того ж в загальному, як один з основних факторів що привів до такого стану речей, напевно треба назвати і той механізм, який завжди спрацьовує в моменти зміни напрямку розвитку світу – коли будь-яка нова ідея спершу викликає зворотну негативну реакцію, силу спротиву. Саме так сталося і з християнством – і надалі його розвиток дуже часто викликав тільки ще більш негативні зворотні реакції, ніж до того. Так в результаті за 1800-1900 років по смерті Христа сформувалася нова система влади, в якій верховний правитель будь-якої держави ставав все так-же як колись підзвітним тільки Богу, але не іншій людині, і таким чином фактично позбавлявся будь-якого контролю суспільства взагалі, а всі нереалізовані мрії і бажання рядових громадян – не тільки щось надзвичайне і складне, але й навіть просте прагнення до свободи та облаштування власного життя, накопичувалися глибоко всередині у вигляді нереалізованої енергії так і не знаходячи можливості свого втілення. Але біда в тому, що одночасно там зберігалися і всі ті різко негативні думки, які людина приховувала від інших, відгороджуючись від них показною моральністю і позбавляючи таким чином їх будь-якого розумного контролю. Тому щоб отримати щось вже навіть саме необхідне для себе і доводилося використовувати обман чи ненависть вже не тільки по відношенню до інших, а й навіть дуже часто і до самого себе, насправді глибоко в душі залишаючись наодинці з усіма своїми проблемами і конфліктами, і тільки ще більше загострюючи їх таким чином. Тому в результаті і утворилося таке дивне поєднання – ієрархічної системи влади, непідзвітної нікому, і суспільства, в якому кожен його член, будучи позбавленим майже усіх своїх прав та можливостей, накопичував в душі одночасно як і нереалізовані мрії та бажання, так і ненависть, обман і зло – так що все це було пов’язано між собою дивними психічними комплексами і уявленнями про справедливість, та про добро і зло.
Результатом такого розвитку подій стало утворення потужних імперіалістичних держав, протиріччя між якими і претензії яких на істину в останній інстанції і привели згодом до першої світової війни, та одночасне зростання невдоволення серед їхніх громадян, яке тільки ще більше накопичувалося і наростало з часом, і яке і далі шукало свого виходу в реальному житті. Звичайно тепер можна дискутувати з того приводу, наскільки правим міг бути Маркс звинувачуючи в усіх бідах саме імперіалізм як найгірше зло, для нас же найперше цікавим є інше – будова саме російської імперії, як держави, яка багато в чому і привела до наступного утворення України, хай навіть спершу і лише у вигляді союзної республіки. Справа в тому що держава, збудована навіть за такими не до кінця досконалими чи навіть недемократичними принципами, все-одно могла би достатньо довгий час залишатися сильною, якщо би тільки змогла уникнути загрози своєї загибелі внаслідок ослаблення і деградації, яка виникає тоді, коли в ній немає можливості оновлення її керівної еліти та природного відбору кращих та сильніших особистостей для здійснення її управлінських функцій. З іншого боку – будь-яка демократична система володіє такою здатністю до самооновлення, але зате переживає іншу загрозу - загрозу некерованості і хаосу, охлократії або анархії. Саме так сталося в Україні по смерті Богдана Хмельницького - коли вона так і не змогла збудувати своєї власної, повноцінної і сильної держави. Зате в російській імперії саме таке поєднання цих двох прямо протилежних тенденцій – української демократичної та російської тоталітарної – і створило сильну державу, здатну до самооновлення саме за рахунок поглинання творчої енергії українського народу. Доти, доки це було можливим - доти вона й існувала, але внаслідок заборони царизмом української мови та культури навіть ця часткова можливість була втраченою - і так поступово почав наближатися остаточний її крах через втрату нею здатності до правильної оцінки та можливості вчасного реагування на подальший розвиток подій, що і привело до наступних двох чи трьох революцій. Для України це мало свої наслідки – саме завдяки лютневій революції 1917-го було відновлено частину демократичних прагнень українського народу і частину української державності у вигляді автономії шляхом створення Центральної Ради. Звичайно цілком можливо, що на цьому історія могла би і завершити свій черговий виток, утворивши нове об’єднання держав, якби не подальший крах світової імперіалістичної системи і не те, що накопичені нереалізовані мрії і бажання простого люду і дальше не шукали б свого виходу, результатом чого стала вже жовтнева революція. Але нове більшовистське повстання в Петрограді принесло загрозу вже зовсім незрозумілого подальшого розвитку подій, внаслідок чого Україна і змушеною була проголосити свою незалежність, точно так же як і тоді, коли це сталося вже набагато пізніше – коли схожа ситуації хаосу і некерованості виникла вже в Радянському Союзі в серпні 1991-го – так, що нове проголошення Україною своєї незалежності в своїй основі мало таке ж бажання зберегти хоча би відносну стабільність, як і колись.
Так всі ті підсвідомі процеси та революційні рухи, які відбувалися на початку ХХ ст., знайшли нарешті своє відображення в реальних подіях, звільнивши все, що досі було пригніченим і нереалізованим. І якщо для російського народу таке вивільнення містило в собі всі ті комплекси поведінки, які багато в чому були продовження нереалізованих мрій і бажань християнської епохи та, одночасно, їхнього найгіршого відображення у вигляді прямо протилежних прихованих уявлень, то для українців в основному це були саме їхні національні прагнення, їхня мова, культура та державність. Така державність, яка дозволила би їм реалізувати їхні демократичні корені та дала би змогу впровадити свої уявлення щодо релігійної віри, які багато в чому відрізнялися від російських - так як пропагували ідею не стільки „раба божого”, як рівноправного громадянина, наділеного певними правами, відповідального за свої вчинки і долю. В момент же розпаду царської імперії це знайшло своє відображення в утворенні Рад Народних Депутатів – механізму, з допомогою якого солдати і матроси стихійно самоорганізовувалися, захищаючись таким чином від хаосу і анархії – другого боку демократії. Проте українська влада того періоду так і не змогла зрозуміти справжніх прагнень свого народу і не дала йому можливості реального впливу на політичне життя країни - і тодішні керівники Центральної Ради втратили шанс взяти за основу сам цей принцип, як принцип самоуправління і самоврядування, та створити державу, яка змогла би поєднати прагнення народу та владної верхівки. Звичайно це могло стати лише наслідком їхньої неготовності до такого розвитку подій і відсутністю в них уявлень щодо майбутнього розвитку тепер вже самостійної держави, але саме таке ставлення до свого народу і вступило в протиріччя з його характерними демократичними рисами і багато в чому позбавило тодішню владу його підтримки. Парадокс же полягає в тому, що тогочасна російська більшовистська верхівка була ще дальшою від демократії ніж українська влада, і навіть більше того – була ще більш тоталітарною, ніж її попередник – царська імперія, але при всій своїй такій недемократичній суті вона вміло використала зовнішні ознаки демократії і піднесення найнижчих верств населення, взявши на озброєння все той же, придуманий українцями, принцип. Так їй і вдалося перетягнути згодом на свою сторону значну частину українського народу, створивши нову державу з таким парадоксальним поєднанням двох абсолютно протилежних тенденцій – принципу Рад, як принципу самоврядування і влади народу, та комуністичної ідеології – спрямованої на нове і ще гірше його підкорення, зневагу і приниження чи й навіть повну залежність. В той же час накопичення невдоволення і прагнення до справедливості, яке і зумовило російську революцію, в самій Росії перейшло в повстання проти влади взагалі, уявлення про яку на той момент майже повністю злилися з уявленнями про владу релігійну та інститут церкви, так що остання тепер асоціювалася зі всім найгіршим, що тільки й може бути. Тому в результаті це привело не те що до повного відкидання релігійних цінностей, а й навіть до страт священників та руйнування церков та храмів. Так звільнена підсвідомість отримала нарешті своє право на життя, повністю втративши попередній свідомий контроль і залишившись наодинці з собою вже в реальності, не знаючи що і як тепер робити далі. А проте - такого не буває і людина все-одно якось змушена жити далі, керуючись хоч якимись уявленнями, „програмою поведінки”. Звичайно роль таких моделей поведінки виконують думки, уявлення, стереотипи мислення, все те, до чого вона звикла раніше, що вміє робити. Тоді ж, коли вона відкидає все, що лежить на поверхні, чим жила і керувалася до того – в дію цілком закономірно вступає все, що досі ховалося глибоко в підсвідомості і було просто забутим чи пригніченим. Так і жовтнева революція, знищивши стару систему влади, повернула до життя все, що давно, здавалось би, було забутим. Відкинувши церковні догмати – повернула до життя ранньохристиянські цінності – і нова комуністична ідеологія увібрала в себе християнські обіцянки збудувати Царство Боже на землі, правда тепер вже без самого Бога. Відкинувши Бога - прийняла багато уявлень з Люциферіанства або й відвертого поклоніння Дияволу – п’ятиконечну зірку, віру в вищість людини над Богом, матеріалізм і поклоніння ранку – нова держава проголошувалася як „ранок нової епохи”. Відкинувши владу світську в особі монархії, взяла за зразок владу Єгипетську чи Вавілонську з її верховним правителем-вождем, рівним Богу, розвинутим інститутом жреців-ідеологів, іноді навіть сильніших за самого правителя, та масовими ритуальними жертвоприношеннями, здійснюваними новітніми катами - НКВД-истами. Але на цьому все і закінчилося - нова система влади, змінивши одні суспільно-психічні уявлення на інші, так і не створила, як і в свій час християнство, розвинутого механізму поведінки, уявлення про те, як саме треба себе вести, як жити вже зараз, тепер – так щоб дійсно наближати це нове справедливе суспільство, віддаляючись від всього, що може бути поганим чи неконтрольованим.
Але якщо комунізм виник в основному як наслідок виверження підсвідомих напіврелігійних уявлень російського народу, які були вміло використані більшовистською верхівкою що створила на їхній основі нову, ще більш тоталітарну і нещадну псевдорелігійну ідеологію для послушного управління масами, то не так було з принципом Рад, який виникав хоч і стихійно, але далеко не випадково. Не зумівши придушити таку самоорганізацію, більшовики очолили її, але парадокс полягає в тому, що в своїй основі вона мала зовсім інші корені і зовсім інше спрямування. Спрямування на самоуправління – а значить на самостійність і звільнення від залежності від будь-якої влади, якими методами вона б не користувалася. Тому на початках при всіх своїх негативних наслідках Жовтнева революція 17-го і дійсно мала на меті все-таки остаточне звільнення народу і розвиток ним здатності до управління власним життям – з чого і виник цей принцип Рад, і навіть до певної міри повторювала схожі ідеї і прагнення до побудови кращого суспільства, як в свій час і раннє християнство, тому навіть таке некероване виверження підсвідомих уявлень і народного гніву все-таки дало хоч якісь свої позитивні наслідки. Проте незнання що саме і як робити далі, відсутність уявлень про майбутній розвиток новоутвореної держави та втрата основного лідера, так і не дали змоги створити щось дійсно нове, а багато в чому привели до виникнення нових і де в чому навіть ще набагато гірших проблем і помилок...
2. СРСР та Україна.
Розпад імперій внаслідок першої світової війни та революційних рухів всередині них поставив перед світовою спільнотою нове нагальне питання – за яким принципом формувати новоутворені держави, щоб уникнути нових конфліктів і воєн. Як певний компроміс і можливість вдоволення хоч якихось потреб народу за основу був взятий принцип пропорційної численності етнічного складу населення. Саме так була розділена західна Європа – колишні території Австро-Угорщини та Німеччини, які в результаті утворили нові держави – Польщу, Чехію, Угорщину – і т.д., але цей же принцип спочатку пробували застосувати і для розділу територій колишньої царської імперії – так свою незалежність отримала Фінляндія, частина Польщі та Прибалтійські республіки. І так, згідно з умовами Брестського миру між Німеччиною та Росією, підписаного за дорученням Леніна 3 березня 1918-го року, мала бути збережена і незалежність України, причому її територія повинна була включати в себе ще й Кубань, частину Воронежської, Курської і Бєлгородських областей і мала бути більшою ще майже на третину від її теперішньої площі. Проте такого не сталося – і тодішня Україна не змогла зберегти своєї державності навіть і в набагато менших кордонах. Але насправді проблема навіть не в цьому – в усякому разі не в зовнішній інтервенції російського більшовизму на терени України, чи в усякому разі – не тільки в ній, бо навіть якщо б нова українська держава, виникнувши на обломках колишньої імперії, зуміла б зберегти своє існування – то за таких умов збудованою вона цілком могла би бути за такими ж державотворчими принципами що і царська імперія, тільки й того що вже з новоутвореною буржуазією на чолі вже місцевого українського пошибу. Тому навряд чи в тодішніх умовах громадянської війни це змогло би об’єднати український народ тільки заради самого факту її збереження, і тому тодішня українська держава і українська влада змогли би нормально і безконфліктно існувати далі тільки в одному випадку – якби вирішили внутрішні конфлікти між капіталізмом і соціалізмом та між демократією та тоталітаризмом – конфлікти, які ще й досі стоять вже перед сучасною Україною.
Проте такого не сталося - і одна її частина була фізично знищеною чи переможеною в ході війни, а інша - приваблена новим і зрозумілим лозунгом „все відібрати та поділити”. Тому основою вже радянської республіки, створеної більшовиками на території захопленої/приєднаної ними держави, стали новітні комуністичні ідеї. З одного боку – ідеологія ґрунтованих на древніх релігіях звільнених підсвідомих уявлень, з іншого – нав’язані більшовистською владою сусідньої комуністичні принципи побудови держави, які знайшли благодатний ґрунт на українській землі саме внаслідок давньої общинної побудови українського суспільства, так як саме слово „комунізм” фактично і означає общинність*. От тільки російські і українські уявлення про таку общинність були дещо різними - можливо саме через різне сприйняття ними християнських цінностей, що сповна і проявилося згодом в історії розвитку та становлення нової держави. Для Росії це означало залежність і керованість власного народу, його віру в „доброго царя” - „помазаника Божого”, для України – спільність побудови власного життєвого устрою, демократію і незалежність. До того ж такий комуністичний общинний принцип побудови суспільства має ще й деякі свої специфічні закономірності, які в повній мірі відобразилися в житті новоутвореної держави, а в значній мірі – і в долі всього світу. Основою таких уявлень в основному стає два джерела - приклад дикої природи та досвід нашого власного життя, нашого дитинства - коли ми виростаємо у сім’ї, яка і стає для нас такою міні-общиною, коміркою суспільства, за визначенням комуністів. Так, виживаючи в таких до певної міри специфічних і захищених умовах, людина мовби отримує додатковий шанс на розвиток, незважаючи ні на які, навіть на здавалось би самі несприятливі чи загрозливі, зовнішні умови. А проте відомим є і той факт, що дуже часто дитина, вихована в таких тепличних умовах сім’ї, виявляється потім зовсім неготовою до самостійного життя, якщо тільки батьки не передадуть їй свої знання та вміння, та не навчать самостійно оцінювати можливі небезпеки та приймати правильні рішення. Так і в людському суспільстві - з одного боку общинна форма побудови держави створює більшу захищеність для своїх громадян як від несприятливих зовнішніх, так і від внутрішніх факторів, вимагаючи натомість дотримання певних стандартів і норм поведінки, а з іншого – несе загрозу втрати ними здатності до оцінки можливих зовнішніх загроз і втрату вміння приймати правильні рішень, і як наслідок – несе загрозу втрати здатності до самостійного життя. Але по великому рахунку навіть це ще не все, бо нова комуністична влада намагалася збільшити розміри такої общини до масштабів всієї держави не просто за рахунок принципів побудови останньої, але й знищивши, чи в усякому разі - вмішуючись в сім’ю чи не кожного свого громадянина, замість цього створивши одну спільну „сім’ю” з верховним вождем – „батьком народів” на чолі. Але не виправивши при цьому всіх можливих недоліків і загроз такого методу побудови держави, вона таким чином тільки ще більше загострювала їх - тому в кінці-кінців такий общинний розвиток виродився в дві своїх крайніх протилежності, які він поетапно і переживав – спочатку „нацизм” сталінського типу, за якого знищуються не представники інших націй, як в нацизмі гітлерівському, а ті хто не визнає певну систему цінностей, інакомислячі - чи то окремі люди, чи то навіть цілі народи, а потім - комунізм брежнєвського типу, який привів до обмеження духовного розвитку та відгородженості від зовнішнього світу, такий собі колективний сліпий егоїзм, особливо небезпечний тим, що не бачить розвитку навіть тих подій, які загрожують його власному існуванню.
Схожі проблеми переживала в свій час і царська Росія з її освяченою церквою монархічною владою, і саме тому в момент створення СРСР спершу і дійсно була зроблена спроба хоча би часткового вирішення цих проблем общинного типу побудови держави. Тоді таким відносно зовнішнім чинником оновлення виступали якраз національні прагнення українського та інших народів, які входили в її склад і яким нова держава спершу і дійсно надала певні права та гарантії. Саме це в значній мірі і пояснює їхнє піднесення в перші роки існування СРСР, але одночасно тоді була здійснена і інша спроба – позитивна ніби-то за своєю суттю, але така, що потім мала просто катастрофічні наслідки. Мова йде про те, що основна загроза розвитку будь-якої держави, особливо при общинному типі її побудови, саме в цьому і полягає - що державна влада не повинна обмежувати розвиток всього суспільства і не повинна бути самоціллю, а має служити лише інструментом для досягнення якихось інших, вищих цілей, а тому вона має бути підконтрольною хоча би якимсь незалежним від неї зовнішнім чинникам Але якщо в царській імперії цю роль, принаймі формально, виконували мораль та церква, то відкинувши одне і зруйнувавши інше, більшовики реалізували такий контроль у вигляді крайнього прояву псевдодемократії – диктатури пролетаріату. Але саме це і привело до нової, ще гіршої безконтрольності, коли нова система управління ставала непідзвітною вже зовсім нікому, не те що іншим людям, але й навіть ніяким ні релігійним, ні моральним принципам. Це розвинуло вседозволеність до її крайньої межі, породивши новий клас недоторканої „еліти” та привівши до масових репресій і вбивств, які поглинули мільйони невинних жертв за однією тільки підозрою в приналежності до ворогів такого общинного комуністичного суспільства. Тому наступний розвиток цієї держави саме таким шляхом і пішов – поєднавши в собі одночасно і прагнення до безконтрольного знищення, народжене диктатурою пролетаріату, і нову можливість розвитку, виразником якої ставали національні прагнення союзних республік та ідеї гуманізму, віра в майбутнє кожної людини. Хоча тепер вже цілком закономірно ми можемо припустити дві речі:
1) що така общинна державна система була би більш-менш успішною якщо б її верховні правителі виявилися здатними до оновлення і розвитку (як в аристократії чи при демократії) або якщо б вони були достатньо сильними і мудрими, щоб самостійно оцінювати можливі загрози і подальший розвиток світу (монархія та імперіалістичні держави, але лише до певного моменту свого існування – аж поки в них не почнуть наростати проблеми пов’язані з відсутністю можливості оновлення їхніх керівників та деградацією еліти);
2) національно-демократичний підхід, в основі якого лежить розвиток конкуренції, боротьби за виживання, сили та індивідуальних здібностей кожного, цілком може бути необхідним механізмом оновлення такої державної структури, як це в кінці-кінців завжди і ставалося в історії – наприклад коли періоди найкращого розвитку Радянського Союзу співпадали з розвитком національних устремлінь тих народів, які входили в його склад та завжди породжували покоління яскравих особистостей, або як це сталося в новоутворених державах західної Європи на початку ХХ ст. – в Польщі, Чехії і т.д.
Але якщо в СРСР національно-демократичні прагнення народів союзних республік спершу дійсно були реальним чинником оновлення держави, то наступний розвиток світу приніс іншу загрозу їхнього розвитку – загрозу виникнення нацизму в його найгіршому прояві. Проте при всій свої зовнішній схожості і антилюдській направленості, сталінізм і гітлерівський нацизм мали все-таки одну відмінну рису. Нацизм передбачав розвиток однієї нації за рахунок знищення інших, комунізм же, як общинна система, не визнавав націй взагалі, роблячи поділ суспільства за зовсім іншою ознакою – приналежності чи ні до цієї общини, в даному випадку - визнання системи комуністичних цінностей, ідеології комунізму. Але те, чому сталінізм при всій своїй анти-людській направленості все-таки уникнув небезпеки поділу за національною ознакою всередині країни і навіть згодом змушений був вступити в війну з ним, неможливо зрозуміти не згадавши про общинний родовий фактор, який виник в основному через те, що всі перші російські комуністи були за національністю євреями, або через загальне, дещо азіатське, (монголоїдне) світосприйняття російського народу. В основному це проявлялося в тому, що людина могла зовсім нічого не робити, ні про що не турбуватися, тому що про це мала подбати якась верховна влада, байдуже – чи то цар, чи то партія. Звичайно в якійсь мірі таке світосприйняття свідчить про певну суспільну незрілість або про страх відповідальності перед життям, чи може навіть воно спеціально культивувалося радянською владою щоб тільки підсилити незрілість і залежність власного народу, але саме це змогло хоч трохи об’єднати суспільство, не допустивши його розколу. Разом з тим для України така політика виявилася просто згубною - таке бажання створити єдину послушну монолітну державу в корені знищило навіть спогади про українську державність, придушивши їх голодом 33-го, спрямованим в першу чергу на знищення саме заможного селянства, яке було на той момент основним носієм традицій українського народу та могло стати основою до її відродження, та наступною насильною колективізацією та індустріалізацією... Тому до війни 1941-го року Україна підійшла знекровленою і матеріально і душевно, понісши незчисленні людські жертви, точну кількість яких встановити напевно вже так ніколи і не вдасться, не говорячи вже про ті втрати, які принесла з собою нова світова війна...
3. Війна чи протистояння?
Але щоб повністю зрозуміти подальший розвиток подій, треба прийняти до уваги ще й те, що крім випадкового виплеску жорстокості і невдоволення народних мас внаслідок революції та утворення нового непідконтрольного нікому класу партійно-НКВД-истських працівників, нова сталінська влада цілком чітко переслідувала ще й певні стратегічні цілі, не гребуючи при цьому ніяким засобами. Чи вірніше навіть ціль стояла лише одна – створити єдину монолітну державу, здатну розширювати свою подальшу світову експансію - і саме на її вівтар і були покладені багатомільйонні людські жертвоприношення. Тобто перед комуністичною радянською владою стояли відповідно і зовсім інші політичні і стратегічні цілі, ніж перед германським фашизмом – і саме це зумовило наступне їхнє протистояння, майже так само, як це відбулося і трохи раніше – ще в першій світовій війні між Росією та Німеччиною, після якої і були розділені етнічні землі колишніх імперій. Цього проте не сталося ні щодо теренів колишньої російської імперії, за незначним виключенням – здобутої незалежності Фінляндії, Польщі та Прибалтійських республік, ні щодо самої України – так як навіть західна її частина, населена переважно етнічними українцями, не змогла зберегти своєї державності незважаючи на створення УНР (Української Народної Республіки) та збройний опір УСС (Українських Січових Стрільців) і була приєднана до новоутвореної Польщі. Але якщо будь-які уявлення щодо відродження української державності в Радянському Союзі були знищені голодом 33-го, то на території Польщі вони продовжували своє існування навіть незважаючи на всі спроби польського уряду і сумнозвісну пацифікацію, увібравши в себе багато що з уявлень її центрально-східної частини. Таке вже бувало в історії України – коли саме такий її розкол на різні частини, чи іноді навіть і між різними державами, дозволяв їй зберігатись і виживати. Але вся справа в тому, що Радянський Союз ще задовго до початку другої світової почав розробляти далекі стратегічні плани розширення своїх володінь за рахунок приєднання західної України, Білорусії та Прибалтики. Так ще в травні 1938 року в Роттердамі радянським агентом Судоплатовим був вбитий тодішній керівник ОУН Євген Коновалець, уродженець західної України і громадянин Литви, який не становив би зовсім ніякої загрози для радянської влади, якби вона дійсно не збиралася розширювати свої межі якраз за рахунок цих держав і не потребувала би для цього звільнення від усіх можливих конкурентів. Тому навіть на території західної України рука „вождя” впроваджувала такий же єдиний стратегічний план побудови нової комуністичної держави, здатної прийти до перемоги світової соціалістичної революції та світового панування, як і в усій Україні. Звичайно тепер можна довго дискутувати з того приводу, наскільки реальними і потрібними були ці плани і вже тим більше – наскільки вони були гуманними чи небезпечними. В усякому разі нічого доброго для України вони не принесли і тому говорити зараз можна лише про одне – чи була би вона, якби зуміла зберегти свою державність в 1918-му році, чи утворити нову державу на заході вже після другої світової війни, більш людяною чи жорстокішою за Радянський Союз сталінських часів. І ось тут і починається найцікавіше – бо якщо те, яким він був, ми знаємо, то те, якою могла бути Україна – ні. А тому завдання в усіх сучасних поборників комунізму стоїть лише одне – довести, що це мало би бути утворення, набагато жорстокіше радянської системи навіть в найстрашніші періоди її існування. Саме звідси і йде оце постійне акцентування уваги на злочинах бандерівців і прирівнювання їх до нацистів, ненависть навіть до засновників УНР, не кажучи вже про Петлюру та Бандеру, звинувачення українців в націоналізмі іноді тільки за уживання української мови, але все це одночасно прикрашається ще й всіма страхами і загрозами можливості існування дикокапіталістичного суспільства – не такого, яким воно є на Заході зараз, а такого, яким воно могло би бути без впливу на нього усіх тих факторів другої світової війни та жовтневої революції, які і привели до його сучасного розвитку. Звичайно певна логіка в таких роздумах є – бо й справді жовтнева революція 17-го багато в чому змінила західно-капіталістичне суспільство в більш гуманну і демократичну сторону, дивним є те, що саме українська національна ідея почала вважатися основною перешкодою на шляху реалізації таких змін, так що дуже часто ще й досі вона викликає одні лише негативні почуття.
Тому щоб зрозуміти цей феномен і доведеться звернути увагу ще на один психологічний фактор - те, що стосується можливості кожного з нас отримати щось для себе, чогось добитися чи щось зробити тоді, коли це залежить від інших людей. Нормальним чином це можна зробити одним з наступних шляхів: - попросити; - переконати; - домовитись, оплативши їхні послуги чи зробивши їм щось взамін. Але всього цього можна добитися і іншими методами: - просто заставити, застосувавши фізичну силу ; - спокусити чи обманути; - змусити методами психологічного впливу – нав’язати свої уявлення чи навіть просто зовсім залякати, наприклад поставивши її в умови, коли вона боїться втратити щось дороге і важливе для себе.
Так от який парадокс – насправді радянська влада не гребувала ні одним з цих методів, і навіть більше того - знаменитим став її ідейний принцип – „ціль виправдовує засоби!” Тому коли мова йшла про якісь стратегічні цілі – побудову нового світлого суспільства, світову революцію, створення міцної в промисловому і військовому плані держави – то завдання полягало саме в цьому - щоб досягнути їх будь-якими можливими методами. А раз так, то коли перешкодою на цьому шляху ставали інші люди, то достатньо було просто оголосити їх ворогами народу, щоб вже таким чином усунути, так як по відношенню до такої людини дозволялося вже все зовсім не зважаючи не те що ні на які законні методи навіть цієї ж влади, але й навіть ні на які морально-етичні цінності.
Так „ворогами народу” ставала інтелігенція, селяни і навіть комуністи – всі, хто хоч трохи, хоч в чомусь міг засумніватися в правильності таких планів чи міг завадити їхній реалізації. Разом з тим для всього світу навіть такий жахливий розвиток подій приніс все-таки хоч якісь свої позитивні наслідки:
1) для західної влади - наглядний приклад того, до чого може привести неконтрольований викид підсвідомих уявлень народу, революційний сплеск його невдоволення і прагнення до справедливості - що в значній мірі і привело до утворення сучасної системи західної демократії, здебільшого призначеної саме для цього – не так для того щоб здійснювати справжнє народовладдя, як для того, щоб вчасно запобігати проявам такого стихійного невдоволення, виконувати роль своєрідного „запобіжного клапана”;
2) для кожної людини – усвідомлення, принаймні хоча би часткове, того факту, що насправді їй ще далеко не все дозволено і що недостатньо бути просто моральною і правильною ззовні, але що треба ще й зберігати якусь чистоту душі, вміло проходячи між надлишком внутрішньої заборони-цензури та вседозволеності, відновлюючи гармонійне поєднання цих крайнощів та усвідомлюючи те, що будь-які твої вчинки, незалежно від їхніх справжніх причин, все одно можуть мати свої реальні наслідки в реальному світі. А тому необхідно не просто боротися з підсвідомістю чи з усім поганим, тим самим тільки ще більше посилюючи його, як намагатися зрозуміти і звільнити його, усвідомити що саме не так розвивається в твоєму житті і що можна змінити;
3) для всієї цивілізації – породило наступний одночасний розвиток в двох взаємовиключних напрямках: - розвиток людиноненависництва аж до логічного обґрунтування права одних на те, щоб керувати долею інших включно до їхнього повного використання чи знищення (нацизм та сталінізм), та фактичне узаконення сили держави як найвищої цінності, вищої за життя людини чи й будь-які інші релігійні цінності. - усвідомлення необхідності позитивного розвитку будь-якої людини незалежно від її походження, соціального чи майнового статусу та її національної чи релігійної приналежності, що стало логічним продовженням все тих же найкращих християнських ідей – дальший розвиток гуманізму через визнання прав кожного громадянина на владу над своїм життям та усвідомлення ним своїх можливостей щодо впливу на розвиток всього суспільства.
Але якщо німецький фашизм зазнав поразки у війні і був осудженим, то перемога тільки зміцнила сталінську владу і для повоєнної України це означало повернення все тих же антигуманних маразматичних планів підстаркуватого вождя, внаслідок чого вона пережила ще три трагедії – переселення українців з території Польщі, знищення націоналістичного підпілля та вивезення населення в Сибір на заході, та голод 1946-47 років на сході. Такий збіг трагедій не був звичайним співпадінням – він став проявом ще одного гігантського диявольського задуму „отця народів” - тепер вже по створенню нової історичної спільності – „радянського народу”, в якому взагалі не повинно було існувати національностей і в якому через це місця народу українському вже просто не знаходилося. І вже тим більше наявність самостійної державницької організації на заході України (ОУН) чи навіть цілої армії (УПА) ніяким чином не входила в його плани. А тому щодо них завдання стояло точно таке же, як і раніше щодо інтелігенції та селянства, тим більше що саме ці верстви населення і становили кістяк цих структур – оголосити їх ворогами народу і знищити любою ціною. Проте коли після смерті вождя основні сталінські постулати знищення людей відійшли в минуле і став відновлюватися індивідуальний розвиток кожного, наслідки цих ідей породили натомість дивне поєднання комуністичної та національно-демократичної ідеологій та тимчасове відродження і розвиток націй, аж до наступної спроби створити єдиний і аморфний радянський народ в кінці 70-х та знівелювати їхній розвиток ... що тільки прискорило загибель тієї держави ... і принесло нову загрозу повернення антигуманних, людиноненависницьких цінностей.
4. Загибель СРСР
Так, навіть вигравши Другу Світову війну, новоутворена комуністична держава загинула внаслідок накопичення внутрішніх проблем, більшість з яких були закладені в її основу ще при народженні – і потім так і не знайшли свого логічного вирішення:
1) Ідеологія З точки зору ідеології в момент її створення було допущено кілька надто серйозних помилок, кожна з яких сповна проявилася згодом:
– нездійсненним виявилося завдання побудови «ідеологічного раю» комунізму. І навіть тоді, коли його досягнення весь час відтерміновувалося все далі і далі, не робилося зовсім ніяких спроб зрозуміти чи пояснити те, чому це не вдається, чи що треба робити інакше – щоб виправити і змінити напрям розвитку, який не те що виявився хибним і тому не приніс бажаних результатів, але й став загрозливим чи й навіть просто небезпечним;
– за таких умов і далі пропагуючи незавершений і розмитий образ комунізму, ця ідеологія просто експлуатувала віру людей в краще майбутнє, не створюючи механізму поведінки вже зараз, тепер. В свій час такі ж проблеми переживало і раннє християнство, але воно на той час було відділеним від держави, а тому не несло в собі такої небезпеки для її існування, про яку саме державу не йшлося би.... Нездатність же створити механізм поведінки людини в повсякденному житті в ньому стала наслідком передчасної загибелі лідера - Ісуса Христа, тому цілком можливо що аналогічний стан речей в комунізмі мав в своїй основі такі ж причини;
– в результаті така державна система існувала за рахунок ентузіазму та експлуатації розумнішої та талановитішої частини суспільства, але відповідно - тільки до того моменту, поки остання це не усвідомила і не почала пасивно опиратися (втратила віру та ентузіазм). В основному це проявилося в ставленні до виконання роботи на підприємствах та до реалізації стратегічних цілей, поставлених „партійних завдань” – і тоді проблеми ідеології поступово почали переходити в проблеми економіки і в проблеми реального життя;
– дальший розвиток конфліктів був зумовлений протистоянням цінностей спрямованих на розвиток людини і на його обмеження. Поки псевдохристиянська комуністична ідеологія сприяла розвитку найнижчих верств населення - доти такого конфлікту не існувало. Тоді Радянський Союз і справді досягнув було значних успіхів – загальної освіченості і зайнятості населення, відсутності бездомних, гарантованого забезпечення медичним обслуговуванням. Але тоді, коли загальний рівень розвитку населення почав перевищувати встановлені державою рамки, коли державна машина почала всіляко принижувати і використовувати його, по-суті просто паразитуючи вже не тільки на активніших та розумніших від народження, за освітою чи соціальним статусом, як раніше, але й на тих, хто вже сам зміг досягнути якихось успіхів у своєму житті власними зусиллями – цей конфлікт став прогресувати аж до того моменту, поки останні це не усвідомили і не зневірилися і в такій державі, і в такій ідеології, і не почали пасивно опиратися цьому, фактично таким чином просто зневажаючи і знищуючи власну державу.
2) Недоліки структури управління. Проте всі ці ідеологічні проблеми напевно не мали би такого великого значення, якби державна машина не виявилася аж настільки законсервованою і нездатною до оновлення і розвитку, що зовсім перестала відповідати реальним вимогам життя. І навіть якщо основні конфлікти в ній і справді були закладені ще в момент її створення, то пізніше, при нормальній структурі управління і при наявності в неї такої здатності до самооновлення і розвитку, вони цілком могли би бути вирішеними. Але замість того зовсім навпаки – вони тільки ще більше наростали з часом. Звичайно таке завжди стається в результаті революцій і бунтів, коли на зміну старій державній структурі приходить те, що досі в ній було максимально приниженим, і коли нова система, змінивши стару, поступово набуває її же рис – тому нова комуністична держава в повній мірі повторила всі недоліки попередньої монархічної влади. В царській імперії приниженою верствою населення були євреї, робітники і найбідніші верстви селянства, але були ущемленими ще й національні права всіх неросійськомовних народів. Тому щоб уникнути цієї небезпеки, яка майже завжди стає наслідком всіх революцій, і було прийняте рішення не просто передати всю повноту влади приниженим раніше верствам населення, але й розвивати саме цю національно-демократичну складову нової держави. Очевидно – зроблено це було під впливом позиції тодішнього провідника комуністичного руху Володимира Ульянова – відомими стали його слова щодо того, що без України нова держава неможлива. Такий крок спершу і дійсно дав свої позитивні наслідки, аж поки в 80-х рр. ХХ ст. і ця складова радянського комунізму не почала поступово занепадати і деградувати. І справа тут була вже навіть не стільки в культурній, як в економічній сфері, так як республіки колишнього Союзу РСР переобтяжувалися зв’язками з центром і практично повністю позбавлялися будь-яких можливостей здійснювати самостійну економічну політику чи захищати свій власний інтерес. Тому те, що тоді почало розглядатися як загроза існуванню СРСР – прагнення республік до національної і економічної самостійності – насправді було прагненням системи до самооновлення, яке їй так і не вдалося реалізувати. Очевидно перш за все тому, що в цьому не були зацікавлені люди, які стояли на чолі такої системи. Система державного управління, нездатна до оновлення в масштабах всієї держави, виявилася нездатною і до оновлення своїх власних управлінських кадрів і таким чином повністю замкнулася на собі, що привело до того ж результату – її краху.
3) Небезпеки комуністичних (общинних) принципів побудови держави Свою роль звичайно зіграли і недоліки общинного типу побудови держави, внаслідок яких державна машина дуже часто виявлялася нездатною вчасно реагувати на зміни зовнішнього світу, тому що:
а) не мала такого механізму оновлення своїх керівників, який відбирав би найбільш талановитих та ефективних для здійснення її управлінських функцій (деградація еліти);
б) її керівники виявлялися нездатними правильно оцінювати закономірності розвитку світу через відірваність від духовних цінностей – так як в будь-якій общині її інтереси поступово починають витісняти всі інші, навіть релігійні чи світоглядні принципи, а для рядових членів общини прагнення до власного вдосконалення чи віра в Бога дозволяється лише через посередництво керівників общини чи спеціально призначених для цього людей, здебільшого жреців. В СРСР, правда, така роль відводилася партійним ідеологам;
в) в такій державі створювалися нові еволюційні умови розвитку, за яких найповніший розвиток отримували вже не кращі, розумніші чи сильніші, а ті, хто вміє краще скористатися такими общинними цінностями з вигодою для себе, перш за все – за рахунок родинних чи дружніх відносин, породжуючи таким чином корупцію та зрадництво, тобто розвиваються тільки ті, хто відповідає певній системі далеко не найкращих цінностей;
г) внаслідок дії цих чинників формувалася і відповідна ментальність рядових членів комуністичної общини, яка багато в чому залишилася такою ще й досі в багатьох громадян України – така споживацька психологія, при якій самому можна вже зовсім ні про що не турбуватися – достатньо тільки дотримуватися певних норм і правил поведінки та вчасно вимагати для себе всього необхідного від держави. Але для самої держави це одночасно означало і те, що її рядові громадяни втрачали здатність до самостійного життя і вже не могли претендувати на якусь роль в ній, чи хоча би на те, щоб створити щось нове і своє власне – щось, що могло би послужити механізмом її оновлення і розвитку.
4) Проблеми економіки та реального життя Таким чином проблеми ідеології, структури системи управління та общинних принципів побудови держави плавно перейшли в проблеми економіки, про які ми вже частково згадували в відповідних пунктах:
- втрата ентузіазму, яка в основному проявилася в ставленні вже не тільки до виконання службових обов’язків чи виконання поставлених партійних завдань, але й до роботи на підприємствах в сфері реальної економіки. При недостатній оплаті праці та неможливості людини самостійно влаштовувати своє життя так, як вона того хоче – це могло мати вирішальне значення, особливо для позбавленого конкуренції планового господарства;
- експлуатація розумніших та кращих дійшла свого краю – вони почали масово обирати робочі професії, втікати в оборонну чи високотехнологічну промисловість, але в будь-якому разі вже не прагнули працювати в тому секторі економіки, який би дійсно створював прибутковий товар та сприяв розвитку всієї держави;
- недоліки общинного типу побудови держави привели до відірваності від релігійних та світоглядних принципів як керівників так і рядових громадян держави, внаслідок чого вони вже не могли правильно оцінювати наступний розвиток світу, а тому навіть якщо б така держава не загинула внаслідок внутрішніх причин, то почала би конфліктувати з рештою світу, як воно частково і сталося. Тому під кінець свого існування Радянський Союз з одного боку знемагав від внутрішніх проблем, які його роз’їдали, а з іншого – всіляко намагався ще більше нарощувати зовнішнє протистояння як єдину умову свого збереження, зовнішній стимул до об’єднання народу та підсилення общинного типу побудови держави, який завжди схиляється до того, щоб ще більше відгороджуватися від зовнішнього світу і сприймати його тільки як можливе зло, таким чином тільки ще більше загострюючи існуючі проблеми і небезпеки за принципом ланцюгової реакції. В умовах такої „війни зі всім світом” відповідний розвиток отримували в економіці тільки ті сфери, які відповідали в першу чергу за безпеку і виживання, і були пов’язані з утриманням міліції, служби безпеки, внутрішніх військ, армії і оборонної промисловості, і які самі при цьому є лише енерго- і ресурсопоглинаючими, так як в принципі самі за визначенням не здатні створювати чи виробляти матеріальні цінності, а тому здатні лише споживати їх і таким чином лише прискорюють крах економіки в моменти її спаду.
5) Конфлікт влади та народу (тоталітаризму та демократії). Разом з тим СРСР все-таки не був абсолютно монолітним і цільним – інакше просто неможливо пояснити загибель такої потужної в військовому плані держави навіть незважаючи на всі її економічні та політичні проблеми. А вся справа в тому, що основний конфлікт в ньому був закладений ще в момент утворення в самій структурі відносин влади і народу, тобто протиріччя виникали між тоталітаризмом та демократією, між комуністичною ідеологією спрямованою на повну керованість масами, та між спробами надання цим самим народним масам можливості самостійного розвитку та впливу на державну політику – через систему Рад та ту гуманістичну (майже християнську) складову ідеології, яка визнавала права трудящих. До того ж все це було ще й обмежено общинними принципами побудови держави які стримували будь-який подальший розвиток вверх, що особливо небезпечним було за відсутності релігійної віри, яка допомогла би створити такий образ повноцінного майбутнього, до якого і треба прагнути, та моральних цінностей минулого, які послужили б критерієм перевірки правильності такого розвитку. Тому якщо раніше, за сильної монархічної царської влади, українська складова тієї імперії дуже часто служила стимулом її оновлення і розвитку, то в СРСР вона деградувала до другої своєї протилежності – розвитку корупції і вседозволеності, які роз’їдали Радянський Союз в кінці його існування. В якійсь мірі це пояснювалося навіть тим, що Україна, маючи все-таки якийсь свій унікальний досвід демократії періоду козаччини коли слово і справді мали широкі народні маси, уособлювала в собі його національно-демократичну частину, а тому виступала в цьому плані навіть до певної міри антиподом більш тоталітарної Росії і тому ставала лідером серед інших, неросійськомовних республік. Але разом з тим вона перейняла і систему відносин, багато в чому характерну для них, наприклад для Середньої Азії з її калимами, подарунками та хабарами. Хоча звичайно навіть це ще не зруйнувало би таку потужну державу, створену шляхом знищення такої кількості людей, якби не те, що такі відносини породили відповідні наслідки і для її керівництва - продажність і корупційність охопила не тільки чиновників чи рядових виконавців, але й керівну верхівку - так що поступово вона почала тільки деградувати, щораз відбираючи собі на заміну чи на підмогу лише слабших за себе, щоб вберегти таким чином своє становище і не породжувати загрозу зміщення для самих же себе своїми же руками.
Звичайно в західних демократичних суспільствах останньої небезпеки повної деградації владної верхівки уникають в основному за рахунок часткового оновлення кадрів (державної еліти) в результаті виборів, основне значення яких можливо саме в цьому і полягає – не стільки в реалізації волі народу, як в тому щоб привести до влади нових людей, здатних і далі ним управляти, замість тих, хто вже не справляється з таким завданням. Але насправді така система виборів відбирає кандидатів тільки за однією ознакою – не за наявністю ділових чи професійних якостей і вже тим більше не за тим критерієм чи здатні вони реалізовувати волю народу, чи ні, а тільки за тим принципом, наскільки вдало вони зможуть зманіпулювати думкою і голосами виборців для того, щоб отримати вигідний для себе результат. Тому яким би не був той метод керівництва, навіть в його найгіршому, практично майже феодальному прояві, який склався було в СРСР під кінець його існування, в ньому все-таки не існувало аж настільки яскраво виражених відмінностей між владою і народом. І навіть більше того - система побудована навіть на корупції, хабарництві і дружніх чи родинних зв’язках, парадоксальним чином видається нам тепер більш справедливою навіть за систему західної демократії, тому що в ній такі корупційно-родинні відносини замінили собою механізм оплати праці найманого чиновника грошима народу, як воно і повинно бути насправді, створивши хоч таким чином якийсь механізм впливу народу на владу для вирішення своїх повсякденних потреб. Тому щоб уникнути першого – загрози маніпуляції думкою народу, система західної демократії для нормального свого функціонування і потребує необхідних противаг у вигляді незалежних суду та преси, громадських організацій, політичної опозиції та недержавної еліти, а щоб уникнути другого – загрози розвитку корупції, будь-яка представницька система влади, збудована за принципом Рад Народних Депутатів, повинна оплачувати працю своїх чиновників в такий спосіб, який би ставив їх в залежність від грошей народу не породжуючи при цьому спокуси створити якісь виняткові умови для когось одного чи навіть для самого себе.
* Коммуна - так называли горожане Италии и Франции свою городскую общину, после того как они откупили или отвоевали у своих феодальных господ первые права самоуправления. (Примечание Энгельса к немецкому изданию «Манифеста Коммунистической партии» 1888 г.)
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
