Загинувши внаслідок поступового накопичення внутрішніх проблем, Радянський Союз залишив їх після себе у вигляді маси невирішених конфліктів і протистоянь. В повній мірі це відобразилося і на системі західного світу та західної демократії. Сформована значною мірою під впливом наслідків жовтневої революції 1917-го як механізм призначений для періодичного випускання невдоволення народних мас, з розпадом Союзу вона в значній мірі втратила цей об’єднуючий фактор загрози революцій аж до втрати смислу свого подальшого існування. Тому якщо колись розвиток світу визначався в основному релігійними цінностями, незалежно від того чи були вони добрими чи поганими, та тодішніми уявленнями про справедливість, потім – необхідністю захисту від двох крайніх проявів фашизму – як гітлерівського так і сталінського, то з 1991-го року почалися пошуки нових шляхів, які по великому рахунку не завершилися ще й досі. Першочерговою метою західного світу в цьому напрямку стала необхідність прийняття мір щодо запобігання можливості повторення колишнього розколу світової системи – наслідком чого стало включення деяких колишніх комуністичних держав в систему безпеки НАТО і надання їм членства в ЄС. Потім, чи одночасно – розвиток в них демократичних устремлінь, останнє – пошуки нового ворога у вигляді світового тероризму як повернення необхідності колишнього протистояння у більш зручному для себе вигляді задля надання нового смислу своєму існуванню. Цікаво також що на такому ж самому, чи навіть і ще гіршому роздоріжжі опинилася і Росія – саме тому її так і лихоманило в останні роки, аж до якогось до певної міри ілюзорного об’єднання країни Путіним та всіляких намагань знайти нових ворогів за аналогією зі спробами західної демократії, найвиразнішим виразником чого стала політика США останніх років.
1. Сучасні шляхи розвитку
Проте в Україні всі ці процеси розвивалися дещо інакше. Виключена з системи і колишнього, і новітнього протистояння, вона здається так і залишилася „між двох світів”, не зумівши знайти навіть такої ілюзорної цілі свого розвитку. Тому в спадщину вона отримала щось зовсім інше - розкол на посткомуністичну та національну частини та навіть певний розкол в свідомості мас. Але й це напевно ще не було би так страшно – якби не те, що крах Радянського Союзу не просто знищив значну частину людських доль, але й вплинув на декого з них так, що вони на протязі багатьох років не хотіли визнавати навіть самого факту його загибелі, а значна частина ще й досі (за даними різних соцопитувань – до 20% всього населення України!) вважає себе його громадянами. Тому, щоб зрозуміти чому так відбувається, давайте спочатку розглянемо те, якими саме факторами в основному характеризується теперішній стан їхнього мислення, притаманного переважно жителям південно-східної частини нашої держави: 1) структура мислення залишилася такою ж обмеженою і відгородженою від зовнішнього світу, як і в часи СРСР – через відсутність віри в Бога чи в будь-який розвиток, дуже часто навіть в природну еволюцію людини; 2) специфічний „зв’язаний” тип мислення – коли крах Союзу сприймається як особистий крах, крах смислу свого життя, тобто нездатність відділити одне від другого, крах колишньої держави від втрати смислу власного життя; 3) відсутність розвинутої родової енергії, яка могла би стати заміною втраченим ідеалам, так як саме ця частина України дуже часто штучно заселялася – а отже багато хто з цих людей переселившись сюди, втратив зв’язок з попередніми поколіннями своїх предків; 4) відсутність національної самоідентифікації, що пов’язано з багатьма факторами – змішаними шлюбами, можливою приналежністю предків до одного з „заборонених” народів, тією ж втратою своїх коренів через переселення чи внаслідок переїзду – і т.д.; 5) відсутність власного життєвого досвіду, без опіки держави, якого взагалі було просто неможливо набути в радянські часи і вже тим більше - в цій частині України, віддаленій від зовнішніх кордонів чи навіть від простого спілкування з тими, хто ще не так давно жив при іншій владі – як це було на кордоні західному. І по великому рахунку такий стан речей – невизнання нової держави та несприйняття факту загибелі попередньої - міг скластися лише в тому випадку, коли якийсь певний тип поведінки (іноді навіть ціле життя) в свідомості людини поєднується з відчуттям болю (крах СРСР сприймався як особиста поразка), а того що могло би скласти йому заміну – немає. Немає через невіру в Бога чи в якісь інші загальнолюдські цінності, через відірваність від свого походження і від своєї родової енергії, через неусвідомлення своєї національної приналежності (саме звідси оте – „все мы русские», або «все мы славяне») і через те, що нова українська ідея побудови незалежної національної держави не створила умов для прийняття в себе представників інших, неукраїнських, націй, чи тих, хто ще не усвідомив своєї національної приналежності. За таких умов цілком природною реакцією людини стає прагнення повернутися назад, в своє минуле – або для того, щоб повернути його, або – щоб зрозуміти що і як сталося, чи що можна було зробити інакше і як тепер виправити такий стан речей. Так і в цьому випадку - напевно таким чином громадяни цієї частини України мали би тепер або усвідомити і прийняти причини розпаду Союзу, або зрозуміти як використати своє вміння працювати далі чи як його застосувати в нових умовах, або зрозуміти як саме вони попали в таке становище, що не можуть тепер віднайти своє місце в цьому житті – тобто в чому вони чи їхні батьки, повіривши комуністичній пропаганді і переселившись в цю частину України, на „будови комунізму”, в свій час могли помилитись, чи що треба було зробити інакше. А замість того ми отримали щось зовсім інше – викид підсвідомих уявлень у вигляді ненависті до націоналістів, як до людей що ніби-то зруйнували Радянський Союз, та повне несприйняття нової держави. І це незважаючи на те, що радянська система влади в Україні в різні періоди свого існування цілком мирно уживалася з національною ідеєю - достатньо пригадати, наприклад, період національно-культурного відродження на Харківщині 20-х чи на Буковині 70-х років минулого століття за часів тієї влади. Тому напевно далеко не все так просто, як могло би здатися на перший погляд – і основні протиріччя виникають тут між залишками тієї комуністичної системи яка з одного боку запам’яталася відірваними від життя комуністичними ідеалами, обманом і дезинформацією, іноді навіть масовими знищеннями власних громадян, а з іншого – турботою про них, тобто між реальними життєвими цінностями і реальним підходом до життя, бажаннями і прагненнями людей, по великому рахунку – між керованістю мас та їхнім прагненням до самостійного життя. Справді, попри всі свої недоліки Радянський Союз в кінці свого існування все-таки забезпечував основні потреби своїх громадян і якщо ти не протиставляв себе тодішній системі, то міг віднайти хоч якийсь свій відносний прихисток, але щоб влаштуватися вже хоч трохи краще і зайняти певне становище в суспільстві, вже доводилося брехати і викручуватися. Тобто або починати служити такій же системі комуністичних, ідеологічних чи навіть дуже часто антилюдяних цінностей, або щоб хоч трохи зберегти себе, свої моральні принципи і свою здатність правильно оцінювати реальне життя - шукати якесь таке своє місце в ньому, в якому існувала хоча б якась свобода і впевненість в своєму становищі незалежно від комуністичної пропаганди і „лінії партії”. Як не дивно, таких сфер виявлялося лише дві – промислова, так як робітники (пролетаріат) вважалися класиками комунізму єдиною свідомою верствою населення, або – криміналітет, який за визначенням вже жив протиставивши себе системі, а отже – і користуючись своїми власними цінностями, а не тим що звучало з пропагандистських засобів масової інформації, тим більше що навіть тих, хто не визнавав тодішню політичну владу - політичних дисидентів, теж прирівнювали до кримінальних злочинців. Тому в ті часи і їхали на „будови комунізму”, в Сибір і Казахстан, за направленням після закінчення ВУЗу і просто шукаючи кращого місця для себе. А в Україні саме її промислова південно-східна частина ставала для багатьох можливістю облаштувати своє особисте життя і знайти своє місце в ньому незважаючи ні на якісь пропагандистські цінності, ні на ті сфери життя, які були пов’язані з криміналом, дисидентством чи з будь-яким іншим способом протиставлення себе системі. Але ця ситуація відносного комфорту різко змінилася з розпадом Радянського Союзу, коли їхнє вміння працювати виявилося нікому не потрібним, а їхні знання про те що і як робити, чи як жити далі, були просто знищені. Разом з тим значна частина з них, вирісши при тій комуністичній системі, яка під кінець свого існування забороняла будь-який індивідуальний розвиток, вже встигла втратити здатність до самостійного життя, а тому справді виявилася неготовою до нових реалій. Це й привело до того, що ця частина України після розпаду СРСР так і не змогла адаптуватися до нових умов і далі, за винятком хіба що певного розвитку в експортно-промисловій сфері, розвивалася мовби обмежено – дотримуючись певних общинних правил поведінки, які нівелювали всілякі прояви індивідуальності, здатності до самостійного мислення чи самостійних вчинків, поступово все більше прагнучи повернутися назад. Тому багато хто з громадян нової України, не віднайшовши свого місця в нових умовах, почав панічно прагнути зберегти хоч щось з колишніх ідеалів, іноді не бажаючи визнавати навіть самого факту загибелі колишньої держави і колишньої системи. Але чому нова українська влада так і не змогла з роками вирішити всіх цих проблем, і навіть більше того – чому як і в історії з загибеллю Радянського Союзу, вони тільки ще більше наростали з часом, привівши до такого яскраво вираженого протистояння в 2004-му році та повного краху системи державного управління? Ми вже говорили про щось схоже, кажучи про російську революцію 1917-го – коли руйнуються свідомі уявлення, то на поверхню виступає все, що було досі прихованим чи приниженим. В царській Росії це стосувалося в першу чергу структури влади і релігії. Так на зміну приниженню народу прийшла диктатура пролетаріату, а насправді обмеженої групи людей, яка отримала право розпоряджатися всім, незважаючи ні на що. І так, знищивши церкву, більшовики повернули до життя практично всі ті релігійні уявлення, які хоч трохи не вписувалися в догми християнства, навіть відверте ідолопоклонство – символи якого у вигляді однотипних і неприв’язаних до реальних історичних подій пам’ятників Леніну ще й досі стоять майже по всіх центральних площах і вулицях України. Але нова українська держава, на відміну від попередньої комуністичної, виникла не одномоментно, внаслідок революції, а тому на довгі роки протягнула за собою шлейф комуністичних уявлень старої держави і тому відповідно й інші, принижені і не такі активні елементи тієї системи, які не були так помітними в часи її розквіту, після її загибелі лише поступово почали наростати з часом, відновлюючи свій розвиток одночасно зі зменшенням впливу комуністичної ідеології. І якщо в радянські часи існувало тільки два середовища, на які вона не поширювалася, чи вірніше в яких цей вплив в значній мірі був ослабленим - промисловість і високотехнологічне (експортне) виробництво та криміналітет і дисиденти, то відповідно саме ці сфери і зуміли зберегтися від руйнування чи навіть почали ще більш інтенсивно розвиватися. Так ми і отримали нову політичну еліту, складену з дивного поєднання колишніх комуністів та дисидентів, криміналізовану економіку, та поступове наростання бажань і прагнень промислової частини України, хай навіть поки що і в такому спотвореному вигляді, як ненависть до НАТО і націоналістів, а іноді навіть і просто до всього українського, навіть до мови і культури. До того ж треба сказати і те, що новітня українська держава успадкувала і структуру влади колишньої радянської держави, особливо щодо повсякчасного використання і розквіту корупції. В цій своїй частині вона нічим не відрізняється від попередньої - нічого не можна досягнути, чогось при цьому не порушивши, чи з кимсь попередньо не домовившись, з кимсь, хто обов’язково повинен представляти державні органи влади. До того ж не треба думати, ніби така система склалася випадково, чи, тим більше - через те, що хтось там чогось не розуміє, чи не знає як це зробити правильно – робиться це в більшій мірі якраз спеціально і цілком свідомо – саме задля того, щоб країною правили одні і ті ж люди, які таким чином намагаються тільки зберегти займане становище чи навіть суттєво покращити його. Тому в результаті багато років країною керували одні і ті ж політики, просто переходячи з одних владних структур в інші, що знову ж таки привело до того ж результату що і в історії з загибеллю Союзу, чи ще раніше царської Росії – до краху системи державного управління, нездатної відповідати реальним вимогам життя. Хоч правда і тут, як і в момент створення СРСР, була здійснена спроба часткового оновлення системи за рахунок відносно зовнішнього, в даному випадку донецького, чинника. Відносно зовнішнього – тому що навіть будучи частиною України, Донецьк і донецька еліта деякий час, все-ще так повністю і не звільнившись від колишніх комуністичних уявлень, розвивалися дещо ізольовано. А проте була тут і одна суттєва, принципова відмінність з досвідом оновлення царської імперії за рахунок національно-демократичних сил союзних республік – там мова йшла про оновлення держави, а тут – про оновлення тільки владної верхівки якраз зовсім з іншою метою – щоб зберегти і законсервувати існуючий стан справ в ній і по-суті – просто зупинити на якийсь час будь-який еволюційний розвиток. Правда ця спроба так і не була завершена, і колишня структура влади частково була зруйнована Майданом та наступними постреволюційними подіями, але нова владна еліта так і не змогла запропонувати нічого нового, а стара команда Януковича, повернувшись до влади вже тепер, і взагалі не має зовсім ніяких уявлень щодо того що саме і як будувати далі, і тому просто пробує повернути старі важелі управління, будуючи якийсь жахливий конгломерат, складений з поєднання посткомуністичних та новокучмістських цінностей. Ну що ж може так і треба діяти – „работать надо”, як це не перестають нам повторювати донецькі? От тільки що саме і як робити, і навіщо? Знову, як в радянські часи, навипускати тонни неконкурентного товару, які завалять всі склади? Чи ні, тепер треба зробити відповідні висновки – визнати закони ринкової економіки і діяти вже згідно них? Але тоді – на кого працювати? Немає вже в нас тепер колишньої планової економіки і загальнонародної власності – і при існуючій системі як би ми не працювали, але це буде примножувати багатства тільки новітніх власників колишнього державного майна, але аж ніяк не наш власний добробут, тому що немає зовсім ніякої гарантії того, що вони захочуть чимось поділитися з нами. Хоч навіть може і це ще було би не так трагічно – минуле століття змінило західне суспільство і може й справді якось вплинуло і на наших олігархів – і бути таким собі „зажерливим капіталістом” тепер вже не настільки престижно, але біда в тому що сучасна політична еліта України і справді не має зовсім ніяких уявлень щодо того що саме і як будувати далі, а тому і переживає аж настільки складні проблеми, не можучи знайти порозуміння навіть в своєму власному середовищі, не кажучи вже про те, щоб запропонувати щось всій країні. І тому в загальному на сьогоднішній момент ситуацію в Україні достатньо добре можна охарактеризувати наступним чином:
1. Відносини в державі, її законодавча та судова система не регулюються ніяким потужним зовнішнім чинником, роль якого раніше виконували церква та мораль. До того ж практично повністю відсутня повноцінна ідея подальшого розвитку держави – така, яка б змогла замінити втрачені ідеали комуністичного періоду чимось зовсім новим чи хоча б виправила усі існуючі недоліки колишньої ідеології. 2. Система державної влади, увібравши в себе деякі з колишніх комуністичних уламків і не створивши натомість майже нічого нового, так і залишилася практично паралізованою, постійно коливаючись між різними моделями державного устрою і все ще, за винятком хіба що недосконалої системи виборів, так і не передбачає механізму оновлення основних управлінських кадрів, що знову ж може привести і приводить до її занепаду і деградації. 3. Загальна структура економіки, залишившись все так-же спрямованою лише на розвиток експортної промисловості, в цілому так значно і не змінилася з часів розпаду СРСР, а тому все так же позбавлена внутрішнього ринку та переобтяжена утриманням неефективної армії і багаточисельної міліції. 4. Цілком закономірно, що такі державна, управлінська та економічна системи не створюють для своїх громадян безпечних умов розвитку, не гарантують їм соціального захисту чи й просто нормальних умов життя, не порушуючи при цьому їхнього прагнення до самостійності і здатності до прийняття власних рішень. В той же час не створено системи і суспільних (недержавних) законів, які давали б можливість кожному обирати власний розвиток та реалізовувати свої здібності незважаючи на стан справ в державі, а споживацька психологія та відсутність власної ініціативності, які стали наслідком колишнього комуністичного життя, все ще не дозволяють багатьом самостійно, незважаючи ні на одне, ні на друге, приймати самостійні рішення та забезпечувати власні інтереси, своєчасно і правильно оцінювати наслідки своїх вчинків та набувати необхідного життєвого досвіду – так щоб мати можливість захищати свої прагнення незважаючи ні на які зовнішні чинники чи перешкоди. 5. Всі ці недоліки побудови системи державної влади та сучасного стану розвитку українського суспільства цілком можна було би виправити, якби народ дійсно мав реальний вплив якщо не на владу, то хоча би на розвиток суспільних уявлень, на формування системи взаємовідносин між людьми. Але та демократична складова влади, яка існувала в СРСР у вигляді принципу Рад, тепер здається безповоротно втраченою, нової досконалішої системи демократії все ще так і не створено, а чогось, що могло би замінити їхні функції – як-от громадянського суспільства за зразком західноєвропейських країн, немає. В результаті ставлення до народу з боку представників будь-якої, не тільки державної, але й фінансової, інтелектуальної чи інформаційної влади, залишається таким же, як і раніше – так що ним все так же пробують маніпулювати використовуючи старі неефективні комуністичні методи управління, лише частково оновивши їх новітніми технологіями сучасного західного суспільства. Ну що ж - ми вже багато говорили про те, що в більшій чи в меншій мірі таке завжди буває в історії – коли будь-яка позитивна ідея, спрямована на те щоб змінити світ в кращу сторону, набуває своїх найгірших рис, як це сталося в свій час з трьома найпотужнішими ідеологіями – християнством, комунізмом та націоналізмом. Це ж саме відбулося і з ідеями помаранчевої революції та української незалежності, корені якої сягають ще грудневого референдуму 1991-го року і прагнення влаштувати нове справедливе життя - виправити всі ті недоліки, які знищили Радянський Союз, та відновити повноцінний розвиток української держави...
2. Можливі небезпеки та загрози майбутнього розвитку.
Проте про яку ідею побудови нової держави не йшлося б, але для того, щоб дійсно впровадити її в реальне життя, нам доведеться створити сприятливі умови для її реалізації та прибрати з її шляху все, що й справді може зумовити серйозні перешкоди. А раз так, то доведеться визнати, що першою загрозою для майбутнього розвитку України стає її ж власне минуле, і в першу чергу - те з її посткомуністичної спадщини, що ще й досьогодні залишається достатньо активним і живучим. І перш за все тут доведеться виділити ту складову комуністичної ідеології, яка характеризувалася такими пропагандистськими методами впливу на людей та управління ними, при яких народ вважався нижчою інертною масою, залежною від впливу обставин і схильною до саморуйнації – так що ним обов’язково треба управляти навіть шляхом обману і дезинформації, релігійного чи містичного впливу. Пам’ятники-ідоли, мавзолеї, червоні полотнища – все це живі пам’ятки тієї епохи. До того ж теперішня Україна увібрала в себе одночасно як і щось справді з національно-демократичної складової побудови колишньої держави, так і те, що більше відповідає російському типу характеру (в т.ч. і через велику кількість етнічних росіян, переселених сюди після Вітчизняної війни) і їхнім общинним уявленням з чітким поділом народу на два класи за ознакою приналежності до влади чи ні, і вірою в „доброго”, хай навіть і тоталітарного, царя, що більш характерно якраз для комуністичних уявлень в їхній найгіршій формі та патерналістських принципів побудови держави. В повній мірі це відобразилося ще в наслідках голосування на референдумі 1991-го року, коли голосуючи за незалежність одна її частина голосувала за відновлення національних устремлінь, за волю і незалежність, а інша насправді таким чином хотіла зберегти своє колишнє комуністичне минуле, чи принаймі хоч щось з нього Але таке ставлення до своїх громадян, при якому їх розглядають лише як засіб для маніпуляції та вдоволення власних потреб, суперечить тій демократичній системі цінностей, яка все-таки в якійсь мірі була притаманна колишній комуністичній державній структурі, і яка в своїй основі мала щось зовсім інше – залучення найширших мас населення до управління державою, розвиток в них вміння приймати самостійні рішення і відповідати за власні вчинки. Через це основний конфлікт перейшов до нас з минулого у вигляді протистояння влади і народу – про яку саме владу не йшлось би. В радянські часи це була влада партноменклатури, потім – фінансово-комуністичне об’єднання колишніх комсомольців, спортсменів та бандитів, за спинами яких проглядалася фінансова могутність колишньої КПРС, тепер – дивне поєднання пост-комуністичного капіталу та новітніх західно-орієнтованих олігархів. Тому по великому рахунку саме тут на нас і чатують основні небезпеки, так як ніколи ні одна влада добровільно і не збиралася ні з ким ділитися своїми повноваженнями і тому це протиріччя в сучасній Україні мало би бути розділеним на два зовсім різних напрямки розвитку. Одного з них, умовно кажучи комуністично-маніпулятивного, треба позбутися, інший, радянсько-національно-демократичний, можна використати та розвивати, не кажучи вже про необхідність створення умов для відбору найкращих представників суспільства для керівництва державою, та про те, щоб створити нову ідеологію чи ціль розвитку держави. І навіть якщо голосуючи тоді за незалежність України, одна її частина насправді голосувала за відновлення національного розвитку, а інша – за збереження найкращих елементів колишньої комуністичної системи, то значно важливішим насправді є те, що тоді ж проявилися ще й інші прагнення, майже повністю знищені наступним розвитком подій, але такі, в яких народ вже повністю був монолітним і одностайним, і про відновлення яких в першу чергу тепер і повинна би йти мова: 1. економічні очікування – коли всі ми вірили, що кожен з нас буде власником і підприємцем, зможе мати свій бізнес, житло і автомобіль та й навіть акції прибуткових підприємств - і тому голосували за відновлення права на вільний економічний розвиток та матеріальний достаток, за можливість самому визначати свою долю і своє майбутнє, що дуже часто було майже зовсім неможливим в часи Радянського Союзу; 2. політичні прагнення – коли шукали можливості збільшення свого впливу на владу, по-суті голосуючи за відновлення принципу Рад і знищення комуністичних методів управління шляхом насилля, обману і дезинформації. Натомість справді отримали виборче право але втратили всі ті механізми, які вже були в радянській системі - право звертання в органи влади, можливість поскаржитися на чиновників чи отримати офіційну відповідь на своє звернення в пресу, партійний контроль органів місцевої влади (хоч і не було контролю самої партії) і до того ж отримали всі недоліки західної демократії - загрозу маніпуляції думкою народу при прийнятті ним рішень. І навіть якщо тепер ми повністю втратили найкращі колишні комуністичні здобутки та отримали натомість впровадження новітніх західнодемократичних виборчих технологій для маніпулювання нашою думкою, то голосуючи за незалежність України насправді прагнули зовсім іншого - відновити право людини на те, щоб впливати на державну політику – тобто зумовити дальший розвиток демократії через відновлення принципу Рад, фактично знищеного партійними органами, та здобути право на вільний економічний розвиток і матеріальний достаток. Звичайно виходячи з цих прагнень, тепер цілком можна було би спробувати створити нову ідеологію чи навіть план подальшого розвитку держави, але на жаль не можна просто створити успішну державну машину, задати їй правильний напрямок розвитку, вибрати чи призначити вдале керівництво – і сподіватися, що все буде добре, тому що навіть за таких умов на нас можуть чекати свої небезпеки – в тому, що стосується механізму виконання прийнятих рішень та забезпечення такого бажаного напрямку розвитку. Це давно вже стало серйозною проблемою для України - так що іноді навіть здається що будь-яка, навіть сама позитивна ідея, принесена на її терени, все-одно загине в управлінських хащах, як це і сталося в кінці-кінців з ідеями помаранчевої революції. А вся справа в тому, що якраз в цій царині нам і дісталася найважча спадщина, тому що будь-якій державній системі вигідно створювати саме такі умови для своїх громадян, щоб вони не могли зовсім нічого зробити, не порушивши при цьому її законів чи постанов – тоді всі стають залежними не тільки від владної верхівки, але й навіть від бажання будь-якого рядового чиновника. І тому ще й досі всі закони спеціально формулюються саме так, щоб людина не могла навіть кроку ступити, не порушивши їх при цьому. За таких умов держава стає всесильною, бо при бажанні будь-кого завжди можна притягнути до відповідальності, залякати, відкривши кримінальну справу, чи навіть ув’язнити і повністю зруйнувати його життя, покаравши за непокору на острах іншим. Радянська влада робила це для збільшення керованості і залежності власного народу, а тепер, вже в новій Україні, це прижилося саме тому, що стало відповідати вимогам нового, дикокапіталістичного суспільства. З іншого боку – такий стан речей вигідний і багатьом її громадянам, бо з одного боку створює ілюзію демократії (можливості впливу на владу) та певної свободи порівняно з тоталітаризмом, а з іншого – дає можливість отримати таким чином для себе якісь переваги перед іншими – тими, в кого немає грошей чи знайомих в тій сфері, яка важлива для тебе. Але саме такі відносини і породжують корупцію в усіх її найгірших формах аж до фактичного паралічу всіх владних структур і знищення будь-якої можливості нормального розвитку усієї країни, не кажучи вже про можливість оновлення її керівників чи управлінського персоналу, а тому й справді здатні зруйнувати будь-яку, навіть саму благородну, ідею. До того ж нова українська влада отримала в спадщину ще й всі ті недоліки, які стали наслідком успадкованих комуністичних принципів побудови держави, так як будь-яка община (комуна) завжди тяжіє до того, щоб відгороджуватися і уникати зовнішнього світу та боротися з усіма факторами, які можуть її зруйнувати, таким чином тільки ще більше загострюючи їх. За таких умов справа виживання общини стає першочерговою – важливішою навіть за виживання окремих її членів - тому рано чи пізно це приводить до розколу на „своїх” та „чужих” – тих, хто не належить до неї та загрожує її існуванню - і саме таке сприйняття ще й досьогодні багато в чому характеризує стан мислення чи не третини громадян вже сучасної України. Звичайно такого небезпечного розвитку подій уникають або оновленням керівників держави, з чим у нас в країні завжди були проблеми, або за рахунок їхньої персонального вміння передбачати подальший розвиток світу, що дуже часто буває пов’язаним з вірою в Бога, чи хоча би в якісь вищі цінності. В іншому разі така община поступово починає все більше відгороджуватися від зовнішнього світу і сприймати його лише як можливе зло, яке тільки й прагне її зруйнувати. І якщо мова йде про країну, повністю збудовану за такими принципами, то за таких умов всередині неї перевага в першу чергу надається розвитку внутрішніх військ і міліції, а основним завданням стає знищення інакомислячих та пошук ворогів – переважно націоналістів, так як саме націоналізм найбільше суперечить комунізму. В той же час її зовнішня політика починає забезпечуватися вже не дипломатичними успіхами чи дружніми відносинами з іншими країнами, а нарощуванням військової потужності за рахунок гонки озброєнь та утримання багаточисельної армії. І навіть якщо таке спрямування на захист від зовнішніх ворогів в свій час сприяло розвитку високотехнологічної та військової промисловості і саме в цій сфері дозволяло її громадянам нормально розвиватися і перевершувати встановлений середньостатистичний рівень всього суспільства чи його керівників, де при общинній побудові держави завжди рано чи пізно виникає верхня межа обмеження їхнього розвитку, то на жаль на сьогоднішній момент ці можливості України, за рідким виключенням, практично майже не були використані і тепер вже втрачені, а неефективна застаріла армія тільки приносить зайві витрати і проблеми, але аж ніяк не гарантує безпеки та захисту для її громадян. До того ж, з економічної точки зору, ці ж сфери одночасно є і найбільш ресурсопоглинаючими, в той же час, за винятком хіба що торгівлі зброєю, не виробляючи самостійно ніяких матеріальних цінностей, а тому тільки руйнують економіку. Ну і накінець таке сприйняття зовнішнього світу тільки як можливого ворога викликає відповідне ставлення і до власного народу, який забезпечується тільки самим необхідним і справді як на випадок війни – хліб, сіль та сірники, тому такі світоглядні принципи знаходять своє відображення і в усій структурі економіки, так що вона практично повністю позбавляється внутрішнього ринку, розвитку якого просто не надається зовсім ніякого значення. Саме тому на сьогоднішній момент українська економіка, так повністю і не звільнившись від уламків колишньої системи, практично не змінила свого призначення і все так-же залишилася орієнтованою в першу чергу лише на розвиток експорту, але аж ніяк не на насичення власного ринку та зростання купівельної спроможності власних громадян.
Але що можна зробити в такій ситуації? Звичайно така державна структура потребує нагального оновлення – і якщо це ще й досі не було зроблено – то може й справді лише тому, що ніхто так і не знає, що саме і як робити далі. Заговорили про демократію, почали посилатися на досвід західних держав, які не переживають, здається, аж настільки складних проблем, як ми. Але навіть система сучасної західної демократії насправді спрямована лише на одне – на створення таких механізмів, які б убезпечували владу політичну та фінансову від можливих загроз і небезпек з боку народу - і тільки тоді, коли немає вже зовсім ніякої можливості зробити це якимсь іншим чином, і заходить мова про те, щоб делегувати йому якусь частину своїх повноважень. Правда тут же відповідно виникає і інше запитання – а чи потрібна вона йому, ця влада? Звичайно дуже часто його задають представники якраз владної еліти і саме з цією ціллю – щоб переконати народ саме в такому твердженні і нав’язавши йому такі уявлення, таким чином убезпечити своє становище від можливих посягань з його боку. Але хіба не саме так дуже часто думає самостійно і кожен з нас – та навіщо ці вибори, витрати коли з кожним роком починаємо жити все гірше? Краще б залишили мене в спокої – і тоді я вже точно давно сам би собі дав раду! – і навряд чи можна відмовити в логічності і такому способу мислення. Але от яка біда – користуючись такою логікою, ми якраз і ризикуємо підпасти під вплив тих, хто хоче захопити владу над нами і якщо насправді вона, державна влада, потрібна нам лише в крайніх випадках – тоді, коли ми бачимо в дальшому розвитку своєї держави щось безумовно загрозливе для себе, як це і сталося в переддень помаранчевої революції, то не звертаючи уваги на неї в інші моменти свого життя, ми можемо повністю втратити свій вплив на неї. Але в той же час така узурпація влади несе загрозу деградації і самій керівній еліті, втрату нею контролю за подіями в державі і рано чи пізно все-одно приводить до втрати нею займаного становища або внаслідок революцій і бунтів, або внаслідок втрати державності через завоювання з боку інших народів, як це вже не раз бувало в історії різних держав з їхньою постійною боротьбою за трон (чи крісло верховного правителя) та за посади чиновників, наближених до нього, та постійними конфліктами і війнами з іншими країнами. Тому насправді навіть на цьому шляху цілком можливий компроміс – в тому, що народу і не потрібна ВСЯ повнота влади, йому потрібні лише ці два елементи – можливість забезпечити своє власне життя та можливість втрутитися в розвиток держави в критичних ситуаціях. І втрутитися серйозно і реально – не за допомогою мітингів і демонстрацій чи навіть революцій, а так, щоб справді змінити напрямок її розвитку чи усунути з владних постів тих, хто несе небезпеку її подальшому існуванню. Але найбільша небезпека полягає якраз в тому що тоді, коли все розвивається нормально, здебільшого і створюються саме такі умови, за яких ті, хто вже знаходиться при владі, робить все можливе, щоб убезпечити себе від майбутнього зміщення будь-яким можливим чином. І тому основні наші зусилля, напевно, мають бути спрямовані в першу чергу саме на це – на унеможливлення такої узурпації влади, і тому, будуючи навіть найдосконалішу систему влади з найблагороднішими і найгуманнішими, які тільки й можуть бути, цілями, доведеться зразу ж створити такі механізми, які б запобігали загрозі такого перебігу подій. А вже тоді може й справді можна подумати про створення нового, більш справедливого суспільства, враховуючи всі помилки і небезпеки минулих століть, які ми вже встановили для себе...
3. Необхідна післямова. Протистояння чи ненависть?
Ну що ж, звичайно тепер ми вже цілком могли би спробувати якось виправити недоліки, старих уявлень, спрогнозувати подальший розвиток нашої держави і спробувати побудувати щось дійсно нове і краще. Але на цьому шляху виявилися раптом кілька зовсім нездоланних, здавалось би, перешкод. Про одну – відсутність дієвих лідерів та знання в них що саме і як треба робити далі – ми вже достатньо багато сказали. А ось інша набагато несподіваніша - протистояння посткомуністичної та національної частин України. До того ж таке протистояння, яке дуже часто виливається в зовсім незрозумілі речі – іноді навіть в ненависть до України, навіть до її мови та культури. Але звідки вона, ця ненависть, якщо ми вже неодноразово показували, що в різні моменти існування Радянського Союзу такі діаметрально протилежні комуністичні та національні прагнення цілком мирно уживалися між собою і саме в такі моменти їхнього поєднання та держава розвивалася якнайкраще? Чи може не все так просто? Може справа в самому механізмі взаємодії таких протилежностей? Дійсно – тоді, коли в Радянському Союзі, чи ще раніше в царській Росії, існувала сильна централізована влада – національно-демократичний підхід справді виступав джерелом її оновлення, але таке ж саме протистояння набирало своїх найгірших форм в часи сталінізму та брежнєвського застою. Чому в одних випадках воно проявлялося в одній формі, а в інших – в іншій? Тим більше, що ідеологія навіть ОУН була-то по-суті теж соціалістичною? Чи може справа зовсім не в ідеології і навіть не стільки в боротьбі класів, так як в рядах УПА воювали в основному звичайні селяни та інтелігенція, а не капіталісти, як в протистоянні цих двох систем поглядів - національно-індивідуальної та общинно-комуністичної, яка нівелювала будь-яку можливість розвитку індивідуального? І ось тут і з’ясовується найцікавіше. Так ми вже говорили про стратегічний план розвитку нової комуністичної держави – до перемоги світової революції і світового панування та стирання відмінностей між класами та націями. Звичайно можна говорити про те, що саме на цій, національній, основі і розвинулося протистояння, а проте на момент закінчення другої світової інші національності – ті, які не протиставляли себе тій системі поглядів, цілком „мирно” (не враховуючи, правда, репресій проти окремих їхніх громадян) уживалися з нею, і тільки на українських теренах розгорнулася нова багатолітня війна. А тому по великому рахунку мова справді йшла про щось зовсім інше, ніж звичайне протистояння – про боротьбу за два напрямки розвитку світу, один з яких стирав всі відмінності між людьми, а інший – визнавав самобутність і неповторність кожного, разом з його мовою, культурою та національністю. Тому насправді це було вже не так протистояння ідеологій чи класів, як протистояння общино-комуни та індивідуального селянсько-соціалістичного родового суспільства з відповідними уявленнями щодо майбутнього розвитку кожного з цих утворень. Комуна пропагувала спільність ідей, мислення, цілей. Соціалізм теж пропагував єдність, але таку, яка визначалася індивідуальним внеском кожного з врахуванням інтересів всіх – тому вже на цьому етапі між ними виникало певне напруження. Але й справді – як тепер знати, котрий з цих шляхів міг бути більш правильним, чи котрий міг би принести більше благо для кожного з нас? Комуністи виходили з припущення, що якщо не буде відмінностей, то не буде й нерівності, а відповідно й приниження чи ущемлення прав. Ну що ж – можна припустити і таке, але як можна було одночасно сповідувати гегелівський принцип діалектики – „єдності і боротьби протилежностей”, і разом з тим прагнути до того, щоб створити саме таке суспільство - без цих же протилежностей і відмінностей? Що ж тоді мало послужити механізмом його оновлення та розвитку? Закладене протистояння між комуністичними та соціалістичними уявленнями при умові стирання будь-яких відмінностей між усіма його членами? Але тоді якраз треба було підтримувати будь-яких носіїв цієї соціалістичної ідеї, а не знищувати їх, бо як інакше зможе існувати таке суспільство взагалі?! Дальший розвиток СРСР та його загибель здається приводять до думки що все-таки не зможе! Тоді звідки могли взятися такі дивні уявлення в тодішніх комуністів? Вони були породжені уявленнями класиків марксизму-ленінізму? А в них? Звідки? Відповідь напевно може бути лише одна – зі сфери психічних феноменів – давні спогади про суспільство, в якому ще не було поділу людей за будь-якою ознакою, за приналежністю до того чи іншого аристократичного роду чи суспільного класу. Але це ж саме з успіхом цілком могла пропагувати і соціалістична ідея, без всіх перегинів і недоліків комуністичного режиму, ідея, яка в значній мірі була наслідком природного позитивного розвитку світу, а не діяльності якоїсь окремої партії чи політичної групи. Ну що ж, можливо розуміння цього вже мало би принести нам бодай якусь користь, от тільки біда в тому, що ця комуністична ідея, доведена до абсурду – створити суспільство без відмінностей між усіма його членами, не вмерла ще й досі і нітрохи не змінившись, багато в чому й справді ще дотепер визначає долю України. І якщо тепер пригадати все, що ми вже говорили про особливості характеру жителя південно-східної України, який втратив багато які зі своїх колишніх комуністичних міфів і не отримав натомість нічого нового, а тому так і не зумів створити нову структуру особистості, то стає зрозумілим принаймі одне - що насправді саме така його ненависть до націоналістів і є для нього тепер організовуючою силою, і якщо й не єдиним смислом його життя, то в усякому разі хоча би намаганням зрозуміти що відбувається, чи може навіть спробою відновити хоч щось з колишніх уявлень, шукаючи для цього якогось нового ворога. До того ж, якщо ми вже говорили про стратегічний план комуно-сталінської держави по створенню єдиного радянського народу без відмінностей і національностей, задля реалізації якого і треба було знищити голодом і депортувати в Сибір мільйони людей та остаточно русифікувати всіх, хто залишився, то можливо що й справді багато в чому саме завдяки українським націоналістам він в свій час якщо й не зазнав повного краху, то хоча би частково був зупинений. Так опір бійців УПА, зупинивши тенденцію знищення людей, допоміг відвернути новий голодомор 1946-47 рр. чи може навіть дещо посприяв наступним демократичним перетворенням хрущовської епохи. І якщо багато хто саме в цьому і бачить причину занепаду і розпаду Радянського Союзу, так що навіть сама згадка про українських націоналістів викликає в нього тепер лише приступ лютої ненависті, то можливо де в чому він і справді не такий вже й далекий від істини, не кажучи вже про те, якою саме могла би бути така монолітна сталінська держава, якби вона зберегла своє подальше існування, і чи справді це було би краще для всіх нас... Але навіть якби Радянський Союз і справді був просто ідеальною державою, то так, весь час пригадуючи минуле, теж неможливо жити, в усякому разі – неможливо це робити достатньо довго, особливо тоді коли так і не знаходиш відповіді на свої запитання, тому в історії цього протистояння в повній мірі проявилися і звичайні захисні механізми, в значній мірі притаманні поведінці кожному з нас в критичній ситуації. А тому говорячи про цю проблему, не вдасться тепер оминути і її психологічні особливості, хоча би для того, щоб просто зрозуміти що саме відбувається, тим більше якщо ми вже говорили про щось схоже стосовно розвитку держав в двох випадках – після руйнування царської монархії та після краху СРСР. Але в повній мірі це ж стосується і життя кожної людини, і якщо для багатьох із нас крах колишньої комуністичної держави багато в чому зруйнував усіляку можливість жити так, як раніше, то ми й стали шукати інші, принижені досі психічні уявлення. Якщо комусь в ті часи комуністичної влади не вистачало свободи, можливості спілкування, права вільно говорити про свої проблеми, тобто права вільно висловлювати свої думки та жити самостійно, без опіки держави, то він це і отримав. Але біда в тому, що в нашій підсвідомості приховуються не лише думки з минулого, нереалізовані бажання і прагнення, але й те, що ми самі спланували чи уявили собі стосовно вже майбутнього – і так ті, хто мав отримувати великі пенсії, стояв в черзі на безкоштовне житло чи зберігав гроші на ощадних книжках, і опинилися в програші, не кажучи вже про тих, хто мріяв про нову перспективну роботу в науковій чи військовій сферах. Але до певного часу – 1996-1997 рр. це справді здавалося ще цілком логічним і обґрунтованим, „труднощами перехідного періоду”. Тим більше що попри все, якийсь певний прогрес тоді все-таки намічався – і незважаючи на падіння економіки Україна пережила гіперінфляцію, привчилася жити самостійно, стабілізувала і ввела нову грошову одиницю і навіть досягнула певних відносних успіхів – вийшла на рівень 80$ середньомісячної зарплати при 50$ на той час в Росії.* Але ситуація різко змінилася в 1998 році, після фінансової кризи в тій же Росії, яка своїм хвостом боляче зачепила і Україну. Саме тоді і збанкрутувала більшість українських підприємств – і саме тоді і з’явилося нове покоління українських олігархів, багато з яких тепер і не приховують походження своїх грошей.** А вже з того часу ніяких позитивних зрушень, за рідким виключенням, ми так і не побачили, в усякому разі таких, про які б і справді можна було сказати як про щось важливе в житті кожного з нас – можливість отримати (купити за зароблені гроші) квартиру чи завести дітей не оглядаючись на матеріальні проблеми. А тепер вже з тих пір пройшло ще майже 10 (!) років – цілком достатньо для того, щоб виросло нове покоління молодих людей, які цілком заслужили право жити в нормальній державі, в якій вони змогли би реалізовувати свої здібності, не кажучи вже про тих, хто давно вже чекає такої можливості і для кого вона з кожним роком стає все менш реальною. Це, така нереалізована доля, стала однією з рушійних сил української революції осені 2004-го року, але одночасно для багатьох в Україні вона породила й інше – все те ж прагнення зрозуміти що відбувається, чи що можна було зробити інакше. Так і повернувся до життя давно вже здавалось би забутий жаль за втраченою могутністю імперської держави і прагнення будь-що зрозуміти, чому саме не вдалося її зберегти, а іноді навіть і простий страх самостійного, без її опіки, життя. Щось схоже дуже часто буває тоді, коли в людини зазнають краху її свідомі уявлення – саме ті, які й допомагали їй жити раніше, коли людина не справляється з якимись своїми завданнями в реальному житті і шукає можливості повернутися назад - чи то просто в своє недавнє більш щасливе минуле, чи іноді навіть, хай навіть і тільки в думках та мріях, в своє дитинство. Але іноді в таких ситуаціях виникає прагнення примкнути до якоїсь общини-спільноти, яка може хоча би частково взяти на себе вирішення якихось твоїх проблем, що в нашому випадку знову-ж таки ще більше посилило тугу за комуно-общинною системою влади. Але до чого ж могли привести такі пошуки причин минулого розвитку чи спроби ідентифікувати себе з якоюсь певною групою людей? Якщо поглянути на цю проблему з психологічної точки зору, як ми це і збиралися було зробити, то перше, що зразу ж впадає в вічі, багато в чому схоже на звичайну людську образу. На Горбачова і на Єльцина, на США і Євросоюз, на націонал-демократів і людей національного спрямування, яких всіх без винятку тепер відносять до націоналістів, на всіх підряд – ми, мовляв, вам повірили, думаючи що тепер будемо жити краще, ніж раніше і проголосували за незалежність – а в результаті стало ще гірше, ніж було! Доходять іноді навіть до того, що звинувачують „західників” в поширенні своєї ідеології на всю країну, хоч за всі роки незалежності всі її прем’єр-міністри - Єхануров, Кінах, Пустовойтенко, навіть Тимошенко - були саме „південно-східними”. Що ж їм заважало впровадити такі свої уявлення про життя і розвиток держави, як вони того хотіли? Тому звичайно до певної міри таке звинувачення просто абсурдне – кожен повинен сам відповідати за свої вчинки і смішно перекладати вину за свій власний вибір на когось іншого, але незважаючи на це якась доля істини в ньому все-таки є – якраз в тому, що стосується української національної ідеї - бо українська еліта знову ж, як і колись у далекому 1918-му році, не маючи зовсім ніяких уявлень про те, яку саме державу будувати і яку національну ідею пропагувати – так щоб остання змогла прийняти в себе представників всіх націй, що проживають на її території, виявилася просто неготовою до здобутої незалежності. А проте є і ще щось, що не схоже на звичайну образу, але що може бути не менш впливовим - мова йде все про те ж бажання досягнути чогось тоді, коли це залежить від інших людей, на яких ти не маєш безпосереднього впливу, про яке ми вже частково згадували як про один з методів керівництва, здійснюваного комуністичною владою. Так ми вже говорили про те, що можна добитися чогось від іншої людини якщо просто попросити чи переконати її. Але іноді замість того, щоб переконати іншу людину, насправді намагаються лише повністю зруйнувати її уявлення та переконання, чи може навіть принизити чи й знищити її. Основою такої поведінки стає припущення про те, що якщо ти виявишся правим в чомусь одному і зможеш таким чином продемонструвати свою перевагу, то і все інше тій же людині доведеться також робити по-твоєму. Звичайно щоб це спрацювало, треба щоб вона дотримувалася такої ж логічної послідовності, тому по-великому рахунку це лише один з методів нав’язування іншим своїх уявлень („...я вже довів тобі, що ти нічого не розумієш і нездатний самостійно нічого зробити! - значить мусиш тепер слухати мене!!!) і таким чином можливо навіть здобути владу над ними, щоб в такий спосіб вирішити ту проблему, справитися самостійно з якою не можеш. І тим більш дивно, що ще й досьогодні в підручниках політології, коли говорять про владу, так і кажуть: „влада – це можливість нав’язати комусь свої уявлення” – і ніхто навіть не замислюється над тим, що іншій людині можна просто запропонувати щось таке, на що би вона добровільно погодилася, що б її влаштовувало і заради чого не доводилося би застосовувати саме такі нечесні методи. Але й це ще не все, цього ж результату - влади над іншим, його думками і вчинками, дуже часто можна добитися і тоді, коли починаєш його ненавидіти. Тоді, щоб уникнути цієї ненависті, людина здебільшого і виявляється готовою погодитися на все, що тільки від неї і вимагають. То чому би й справді не скористатися такою можливістю для себе, якщо для цього треба знайти будь-яку підставу для ненависті, і вже тим більше - якщо така вже є? От тільки проблема в тому, що такий тип поведінки може спрацювати тільки в одному випадку – тоді, коли мова йде про те, що одна людина якимсь чином залежна від іншої. Наприклад у відносинах начальник – підлеглий, або тоді, коли хтось інший справді не знає, що саме і як йому робити – а тому і прислухається до чужих порад чи вказівок. В усіх же інших випадках людина буде просто уникати такої ситуації будь-яким іншим можливим чином – наприклад просто остерігаючись того, хто аж настільки погано до неї ставиться, чи вирішуючи свої проблеми самостійно, або звертаючись за допомогою до когось іншого – і тоді той, хто і спровокував таку ненависть, залишиться ні з чим. А отже – і далі зі своїми проблемами, і навіть більше того – тільки ще більше загострить їх своїм же власним відчуттям ненависті, можливо навіть тепер вже і по відношенню до самого себе. Тоді і доведеться шукати якийсь інший спосіб і щоб вирішити свої проблеми, і щоб позбутися такої ненависті, яка тобі тільки заважає жити - і для цього можна почати ненавидіти вже будь-кого, знайшовши будь-яку, навіть саму нелогічну причину для того, щоб звинуватити його у власних недоліках та невдачах. Так можна використати будь-яку людину, але таке ж може проявитися і в більш загальному випадку вже як своєрідний спосіб вже колективного захисту. В нашому випадку, коли відданість справі побудови колишньої радянської держави поєдналася для багатьох в пам’яті з відчуттям болю, поразки, чи втрати смислу власного життя, їм дуже часто може здатися, що це саме вони і привели до такої її загибелі. Може навіть зрадили її - тим, що не були достатньо сильні, що не до кінця повірили в комуністичну ідею, що не повністю віддалися ентузіазму і засумнівалися в правильності поставленого партійного курсу, що занадто багато думали про власне життя, замість того, щоб думати про інтереси держави. І ось тепер, щоб виправити таке становище і позбутися відчуття вини за це перед собою же і спробувати відновити свої порушені уявлення про світ, можна почати ненавидіти нову державу за знищення колишньої чи навіть спробувати перенести таке відчуття вини і ненависті на якихось цілком конкретних людей - тих, хто замінить собою образ ворога, який ніби-то і зруйнував колишню державу - так, ніби перемігши його тепер, ми змінимо минуле і зможемо відновити її, повернувши таким чином втрачені здавалось би безповоротно роки української незалежності і навіть нашого власного життя...
* * *
Власне кажучи – на цьому цілком можна було би і завершити наш невеликий психологічний екскурс, якби не одне „НЕ”. І навіть якщо й здається, що ми майже все вже сказали, то все-одно не до кінця встановленою залишилася одна невеличка істина – саме та її частина, яка стосується великого стратегічного плану Сталіна і радянської влади щодо створення єдиного радянського народу без відмінностей і протиріч, тому що навіть попри всі наші дослідження він ще й досі парадоксальним чином здається достатньо привабливим і навіть якимсь... спокійним? Саме так – зате порядок був, зате була стабільність, зате ні про що не треба було турбуватися – бо все-одно, здається, ніщо від тебе і не залежало і про все замість тебе мали подбати інші. І хоч ми вже багато говорили про це, але здається що ще щось важливе могло пройти повз нашу увагу - і ось тільки смерть Президента Туркменистану Сапармурата Ніязова нарешті змогла розставити все по своїх місцях. Зруйноване медичне обслуговування, заборона балету, золотих зубів і довгих вусів. І в той же час – безкоштовні комунальні послуги і електроенергія. Що це? Маразм чи турбота про власний народ? Можливо цьому можна було би і не приділяти аж стільки уваги, якби не те, що ще й досьогодні це залишається достатньо важливим для багатьох з нас – практично навіть настільки важливим, як сприйняття добра і зла. В тій чи іншій мірі кожна людина завжди залежна від якихось своїх уявлень, чогось остерігається і чогось боїться, і якщо їй і потрібна якась підтримка – інших людей, держави чи общини – то саме для цього – щоб мати можливість уникнути того, що може становити для неї загрозу, чого вона не до кінця розуміє і з чим самостійно справитися не може. Але справа навіть і не тільки в тому, щоб уникати неприємностей чи небезпек, а дійсно, які і в історії боротьби комуно-общинної влади з загонами УПА – в тому, як саме поставитися до таких неприємностей і небезпек. Їх можна ненавидіти – але тоді цим ти тільки ще більше їх підсилиш. Можна уникати – але тоді ти так ніколи остаточно і не впевнишся в тому, що вони вже ніколи не повернуться до тебе. Можна ще більше опиратися їм і далі посилювати боротьбу з ними – як це було в брежнєвські часи з їхнім відгородженням від зовнішнього світу і сприйняттям його тільки як можливого зла та гонкою озброєнь, яка перейшла всі розумні межі і витрати на яку фактично стали чи не основною причиною загибелі колишньої держави - але кожен з цих варіантів по-своєму небезпечний. І тільки тоді, коли тобі належить необмежена неконтрольована влада, коли ти можеш зробити все, що тобі захочеться, незважаючи ні на кого і ні на ніякі умовні обмеження – тільки тоді, здається, ти і отримуєш повну свободу! І ось тоді і виникає основне бажання - користуючись такою владою списати будь-які свої проблеми чи невдачі на когось іншого, іноді навіть просто на інші речі, навіть на звичайні побутові предмети – як-от зуби і вуса. І навіть якщо на перший погляд це здається дивним чи й навіть безглуздим, то насправді така поведінка все-таки містить в собі глибокий психологічний підтекст. Це - ще один цікавий феномен – можна все, що тобі хоч трохи не подобається і що тобі недоступне в реальному життя, поєднати з чимось іншим, вже доступним – а потім заборонити вже все, разом узяте! І більше ти його ніколи не побачиш і більше ніяких проблем в житті в тебе вже не буде... Так часто роблять діти – б’ють ляльку за власні провини, ображаються на стіл, в який вдарилися, карають інших тоді, коли вони їм просто не подобаються, чи просто, нічого нікому не пояснюючи, в один момент перестають гратися з якоюсь, колись ще улюбленою, іграшкою, повністю викидаючи її зі свого життя... Так теж можна робити – от тільки важко сказати, чи буде такий спосіб інфантильного захисту позитивним для розвитку всього суспільства? Чи може це просто засіб втечі від реальності, своєрідний спосіб уникання справжніх проблем, особливо небезпечний тоді, коли мова йде вже про всю державу, залежну від волі і психічних комплексів всього одного свого керівника? Хіба не саме так в свій час Сталін, незважаючи на всі попередження і остороги, проґавив початок Вітчизняної війни, і замість того щоб прислухатися до таких застережень, почав тільки ще більше знищувати все, що йому не подобалося? Напевно для серйозних дорослих людей, здатних до самостійного мислення і усвідомлення того, що відбувається, поведінка мала би бути зовсім іншою, базованою і справді на тому, щоб зрозуміти що саме відбувається і як його можна використати чи виправити. І не уникати всього поганого, ненавидіти його і боротися з ним треба, а ... постаратися зрозуміти. От тільки біда в тому, що тоді і виникає реальна загроза бути поглинутим таким комплексом уявлень всього того найгіршого, чого ти так боїшся. Тому насправді таке просте, здавалось би, усвідомлення всього неприємного, що вже сталося, чи що ще може статися, може і справді виявитися достатньо небезпечним. І виникає така небезпека тоді, коли мова заходить про все, що з філософських і релігійних позицій сприймається вже не інакше, як віковічна боротьба добра і зла. Ну що ж – не дивно, що в пошуках наших шляхів побудови нового більш справедливого суспільства, ми рано чи пізно підійшли саме до цього моменту. От тільки це тема окремої і складної розмови – а тому ми ще повернемося до неї в наступних розділах, говорячи про політику, державу і релігію...
Що ж стосується боротьби українців і поляків на території західної України в роки другої світової війни, то тут треба розуміти, що і одна, і інша сторона в той момент переслідувала цілком чіткі ідеї створення чи відновлення своєї державності – так як і Польща на той час теж втратила її – спочатку внаслідок розподілу між Німеччиною та СРСР, а потім і внаслідок наступної німецької окупації її української частини. Тому колишнє протистояння цих двох народів, яке так і не завершилося в роки першої світової, повернулося через двадцять з лишнім років у вигляді нової збройної боротьби - і ціль і в одних, і в других насправді стояла лише одна – заявити про своє право на існування власної держави на цих теренах після її закінчення. Але якщо після першої світової кордони держав визначалися саме за численністю етнічного складу населення, то польський уряд в вигнанні часів вже другої світової теж очікував такого ж розвитку подій, а тому давав наказ своїм громадянам рухатися далі на схід і додатково заселяти землі Волині – щоб створивши таким чином чисельну перевагу поляків над українцями потім претендувати на повернення цих територій до складу Польщі. Тому якщо тепер говорити про всі складнощі національно-визвольної боротьби в цьому регіоні під час і після другої світової – то перш за все доведеться визнати, що вони мали корені ще в тих давніх подіях і в результаті починалися як громадянська війна польського та українських народів, кожен з яких прагнув довести своє право на ці землі і в тодішніх умовах німецької окупації не бачив іншого шляху зробити це, ніж як довести свою чисельну перевагу над іншим шляхом штучного заселення чи навіть етнічних чисток. До того ж в тодішню ситуацію втрутився ще й інший, геополітичний чинник - наприклад існував наказ партизанським загонам Червоної армії на Волині підтримувати не українців, а поляків, в т.ч. не тільки місцевих, але й тих, які переселялися сюди разом з майном цілими сім’ями з Польщі за наказом свого лондонського уряду в екзилі. Для чого це було потрібно, хіба не для того, щоб спеціально спровокувати невдоволення місцевого населення і тільки підсилити ворожнечу? А потім з числа тих поляків, які служили в рядах Червоної армії, відбиралися ті, родичі яких постраждали від українців і з них формувалися спеціальні батальйони, які відправлялися зразу вслід за радянськими військами на територію Лемківщини і Над-Сяння з єдиною метою – знищувати тих українців, які там жили, щоб таким чином підштовхнути їх до виселення і підготувати успішне проведення операції „Вісла”. В сучасних умовах це дещо схоже на те, що відбувалося в республіках колишньої Югославії і що відбувається зараз в Косово, де албанці за рахунок більшої народжуваності в їхніх сім’ях поступово витіснили корінне слов’янське населення і збільшивши таким чином свою чисельну перевагу над ним, почали претендувати тепер на створення своєї незалежної держави, не говорячи вже про те, що вони точно так же могли стати заручниками геополітичних прагнень інших, сильніших, держав. Та й власне кажучи, подібні проблеми лежать зараз в основі багатьох конфліктів по усіх „гарячих” точках усієї планети і є по-суті ще й досі невирішеною проблемою, конфліктом між правом націй на самовизначення і принципом територіальної цілісності держав, конфліктом, який ще й досі не розв’язало міжнародне право і який таким чином ці сторони намагаються вирішити самостійно, дуже часто необачно переходячи всі розумні межі і просто фізично знищуючи одна одну, стаючи розмінною монетою в прагненнях інших держав, які таким чином використовують їх для досягнення якихось своїх стратегічних цілей....
* за даними першої програми українського радіо тих років. ** наприклад про це відкрито заявляв Валерій Хорошковський – що перший його мільйон зароблений саме на поверненні боргів українських підприємств з-за кордону з країн СНГ після кризи 1998-го року в Росії.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
