Минулої суботи знайомий письменник вирішив повідати мені свої біди. Він завітав із переконливою пляшкою формату 0,7.
В очах знайомого письменника палахкотіло прагнення довгого сповідальницького спілкування, але я, на його біду, саме збирався до київського потяга. Знайомий письменник зрозумів ситуацію. Він суттєво прискорив витік наболілого, що свідчило про його неабияку тактовність.
Монолог знайомого письменника тривав аж сорок хвилин (мінус тости й ковтки). Щось із того слововиверження пройшло повз моє усвідомлення, спрощене чемоданним настроєм. Але головне я второпав. Знайомий письменник прийшов, аби повідомити (попередити?) мені (мене), що у вітчизняній літературі відбувається чергова фундаментальна несправедливість. Що провідні піар-позиції в цій стражденній літературі захопила група “розрекламованих графоманів”. Що “справжні творці”, які не подобаються цим “політикам від літератури”, нидіють у безвісті та забутті. Що кумівство та групівщина “унеможливили якісний поступ духовності”. Що премії та рейтинги розподіляють “поміж своїми”. Що літературну політику тепер диктують глянцеві журнали. Що...
“...Зрештою, чому всі й усюди говорять про ту Карпу?” – розпачливо спитав знайомий письменник перед останнім ковтком, ковтнув і тяжко замислився. Запитання, зрозумів я, було риторичним. Але я не образився на ту риторичність, лише уявив собі присмерки старих бандитів, яких до печінок дійняли байкери. І я повідомив знайомого письменника про “мале Євангеліє” нової доби.
“Тепер актуальний ґламур, старий. Симпатичні такі дєвочкі та мальчікі в сучасних прікідах, які пишуть про драп і мандри, – сказав я бідоласі. – А ти зі своїми сповзлими шкарпетками та неголеною сільською мармизою – “не ґламур”. Тому ти не актуальний”.
Можливо, він міркував над тим, у якому супермаркеті є найширший вибір ґламурних шкарпеток його неґламурного розміру...
Якби я мав більше часу, я купив би другу пляшку й розповів братові-літераторові про ґламур. Я розповів би йому, що glamour – якщо вірити одному письменникові-постмодерністові – походить від шотландського слова, яким у давні часи позначали акти чаклунства. Що, у свою чергу, це шотландське слово походить від grammar, утвореного в темні століття від античного “граматика”. А звідти вже недалеко й до “літератури”. Тому ґламур і література – далекі родичі.
Колись давно література вирішила вчити людей “правди” й пішла-поїхала своєю дорогою. А ґламур пішов своєю і, врешті-решт, замешкав на глянцевих сторінках популярних часописів. Коли ж література повернулася з педагогічних мандрів (так нікого нічого й не навчивши), багатший родич дав їй, бідоласі, притулок у своїх журналах. Себто дав колонку тексту між рекламою білизни та фотографією оголеної кінозірки. При цьому від літератури було взято тверду обіцянку нікого нічому не вчити, а лише розважати.
У своєму останньому романі Віктор Пєлєвін дотепно зауважив, що “головною ідеологемою ґламуру є переодягання”. Ґламур кожного разу з’являється в новій упаковці й обіцяє нове диво. Дива, зрозуміло, не стається. Але сама лиш постійна обіцянка дива ефективно маскує зростаючу відсутність дивовижного у житті. Що далі, то ефективніше, завдяки технологіям. Безкінечне маскування сенсів у формах, а форм у змісті і є, ймовірно, тим плодючим полем, на якому сучасна українська література намагається вирощувати свої ґламурні тексти. В декого, подейкують, це непогано виходить. Інша команда придумала собі іншу фішку – “антиґламур”. І, знов-таки, в декого (в Ірени Карпи, до речі) теж непогано виходить вирощувати на тому ж полі ті ж квіточки, але під іншими “антиґламурними”, “необруталістськими” назвами та слоґанами. Тиражі зростають у представників обох команд. Усі задоволені.
Обурюватися та страждати із цього приводу, мабуть, не варто. Можна, звичайно, шпетити теперішню молодь за те, що вона замість товстих нудних книжок “про духовність” читає “Единственную”, “Лизу” й “Отдохни!”. Але при цьому варто пам’ятати, що через два-три покоління – не виключено – навіть така “література” буде занадто “важкою” для молодих пітекантропів постґламурної доби. Вони вже читатимуть лише слоґани на постерах, а спілкуватимуться “книжними меседжами”, предки яких сьогодні блукають екранчиками мобільних телефонів. Такий уже вектор розвитку Західної цивілізації. Якщо хтось хоче вже сьогодні – забігаючи наперед – творити “літературу майбутнього”, нехай вивчає молодіжну текстову культуру SMS-ок.
Імовірно, років через десять-п’ятнадцять книжки у “стилі SMS” почнуть номінувати на серйозні європейські літературні премії. Тоді ми, нарешті, згадаємо стару-добру епоху ґламуру та цнотливі високоінтелектуальні повісті Ірени Карпи.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
