Якимось не таким виявився минулого року День Свободи, не дуже святковим. Здавалося, ще вчора був великий Майдан і безліч маленьких майданчиків у кожному місті, в кожній сім’ї. Країна ледь не розкололася, але, як говорив забутий драматург, «рука Всевишнего Отечество спасла». А може, просто «схаменулися» й ті й інші та вчасно зрозуміли, що потрібно працювати, а не воювати. Поступово все якось заспокоїлося й налагодилося. Але залишилася надія на зміни. Одні чекали негайного раю на землі, інші — провалу ненависних «помаранчевих», але навіть вони в глибині душі хотіли швидких змін. А воно не вийшло, не попадали з неба галушки. І відразу ж почався пошук винних: американців, «москалів», сіоністів. А я візьму на себе відповідальність заявити, що у всіх наших бідах винні МИ, УКРАЇНЦІ.
А чого ви хотіли, господа-панове? Щоб відразу ж після інавгурації за помахом гетьманських клейнодів усе залежане посвіжішало, а дороге подешевіло при подальшому неухильному зростанні зарплат, пенсій і допомоги? Так не буває. Апологети й ненависники тогочасної нової влади зажадали негайного підйому, поглиблення й розширення всього й скрізь. Так хотілося «прозорої» й чесної влади! І щоб усі вгорі враз переродилися. Але лише вони, ми й так проживемо, по-старому. І залишилися черги в присутствених місцях, хамство й нерозторопність продавців, пияцтво й здирство всіляких жеківських майстрів-чарівників. Як можна налити нове вино в старий бурдюк — запитували модні зараз священні книги. Одна розумна людина сказала колись, що революції плануються романтиками, здійснюються фанатиками, а плодами їхніми користуються негідники. Хто привів їх до влади під бубни й цимбали? МИ, УКРАЇНЦІ.
«Поважай себе сам, якщо хочеш, щоб тебе поважали інші», — так кажуть здавна. А чи поважаємо ми себе самі? Давно вже в літературі, кіно й на естраді склався стереотип українця — тупуватого й жаднуватого «салоїда». І ми його прийняли й навіть добродушно сміємося над ним. Український акцент з телеекранів і підмостків автоматично викликає поблажливий сміх глядачів. І ми сміємося разом з усіма, навіть якщо подібний «гумор» переходить межу тупості й образи. Скажіть, чи чув хто з вас хоча б коли-небудь публічне пародіювання «масковскага» акценту? Це табу, це — святе, не займай! А ось над маріупольською простушкою можна й позубоскалити. Зверніть увагу, наскільки відрізняється ставлення тієї ж Клари Новикової до зображуваних нею тітки Соні й карикатурної псевдоукраїнки? Хто в цьому винен? МИ, УКРАЇНЦІ.
Спробуйте де-небудь у Німеччині або Японії в громадському місці, навіть у пивному барі гучно образити цю країну й народ. Вас у кращому разi заберуть у поліцію, якщо не інтернують. У нас заїжджі парламентарії з сусідніх або не дуже сусідніх держав і країн можуть безкарно поливати брудом Україну й нас усіх. А ми хихикаємо, нам весело. Нас можна навіть дурнями й нікчемами назвати в прямому ефірі. Потім заборонити в’їзд у країну. А він, якщо захоче, все одно приїде. Якщо захоче. А в Одесі хлопчисько, який отримав «хлібну» депутатську картку завдяки тату-златоусту, може з екранів казати, що наш паспорт ніде й ніхто у світі не поважає. Тож у будь-якій країні світу його вмить відкликали б із будь-якого органу влади, він став би політичним трупом. А в нас можна. Ви заперечуєте, що в нас нецивілізована країна? Так вона ніколи при такому нашому ставленні такою й не стане, а винні в цьому МИ, УКРАЇНЦІ.
Погляньте на хвилю, навіть водоспад бруду з боку нашого північного сусіда. Чого тільки не почуєш і не побачиш на їхніх телеканалах! Де протести МІД? Їх немає, як не було тоді, коли в іноземному парламенті топтали й рвали наш прапор, або коли пропадають наші громадяни за кордонами й буграми, або коли їх хочуть засудити за сумнівні злочини. Ми боїмося й протестуємо, не виходячи з кухні або трамвая. Та що й казати про сусідів, коли багато наших ЗМІ змагається у висміюванні й знущанні над усім українським, постійно наголошуючи на нашій неповноцінності й неможливості конкурувати з іноземними виробниками всього в разі вступу до Європи. Яка Європа, нам би стати 89-м суб’єктом північного сусіда між Удмуртією й Ульяновською областю! А більше ми ні на що не здатні. І хто це слухає без протестів і ніби погоджуючись у чомусь? МИ, УКРАЇНЦІ.
Кожний акт вандалізму на єврейських кладовищах негайно стає надбанням усього світу й отримує гідну відсіч. Чому ми не такі? Тривалий час вважалося, що нашу Одесу заснувала Катерина II. Насправді турецьку фортецю Хаджибей, пізніше перейменовану в Одесу, здобули українські козаки на чолі з отаманами Головатим і Чепігою. А імператриця перейменувала фортецю, так і не відвідавши її. Але саме її постійно на всіх рівнях називають «засновницею» Одеси. Ніяк не вдається відновити пам’ятник гнобительці України в центрі міста — розкрали більшу частину його в роки радянської влади. Цікаво, як виглядав би пам’ятник Адольфу Ейхману в Єрусалимі? Так пам’ятник Головатому просто осквернили непристойними написами й малюнками. І мовчить наша «Просвіта», ніби це її й не стосується. Хто мовчазно сприяє цьому святотатству? МИ, УКРАЇНЦІ.
У радянські часи для більшості з нас слово «Україна» викликало досить певні асоціації: хохол у розшитій сорочці й шароварах з «оселедцем» на голеній голові, вареники з галушками, сліпий кобзар або тріо бандуристів, гопак і специфічне «ге». А, добре випивши, ми не струнко, але дружно затягували «Черемшину» або «Червону руту», залежно від середнього віку співаків. Ну й обов’язкові анекдоти про кума або вуйка. Причому цього «анекдотного» хохла не дурять лише народи дуже крайньої Півночі. А нам знову смішно. Так ще й слова які смішні в цій «хохляцькій мові»: «краватка», «кватирка», «незабаром», та й «собака» чоловічого роду. Ну дуже смішно! Я не вимагаю заборонити анекдоти, та й сало люблю з варениками. Але ж Україна — це не лише святковий стіл, а ще й народ, культура, історія. І довести це всім повинні МИ, УКРАЇНЦІ.
Ми забуваємо своїх героїв. Ми не пам’ятаємо, не вшановуємо й постійно зраджуємо пам’ять своїх предків. У День пам’яті жертв Голодомору відразу ж після проникливого фільму на екранах з’являється розважальна програма. Ми забуваємо про те, як століттями нам забороняли розмовляти, співати, думати по-своєму, по-українськи. Ми постійно втрачаємо залишки своєї культури, промінюючи її на відео-фоно-кіно-моно-субкультуру. А тих, хто цього не хоче, ми дружно намагаємося заклювати й висміяти. Але останні два роки в Одесі все частіше й частіше можна на вулицях почути українську мову. Ми перестаємо соромитися своїй історії, свого народу, своєї країни. Ми повинні пам’ятати наших славних предків — поета Шевченка, філософа Сковороду, письменника Гоголя, полководця Маліновського, першого російського льотчика Єфімова. Тож не забуваймо про те, що ніхто не вирішить наші проблеми — ні Бог, ні цар, ні герой. Це можемо зробити МИ, УКРАЇНЦІ.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Якимось не таким виявився минулого року День Свободи, не дуже святковим. Здавалося, ще вчора був великий Майдан і безліч маленьких майданчиків у кожному місті, в кожній сім’ї. Країна ледь не розкололася, але, як говорив забутий драматург, «рука Всевишнего Отечество спасла». А може, просто «схаменулися» й ті й інші та вчасно зрозуміли, що потрібно працювати, а не воювати. Поступово все якось заспокоїлося й налагодилося. Але залишилася надія на зміни. Одні чекали негайного раю на землі, інші — провалу ненависних «помаранчевих», але навіть вони в глибині душі хотіли швидких змін. А воно не вийшло, не попадали з неба галушки. І відразу ж почався пошук винних: американців, «москалів», сіоністів. А я візьму на себе відповідальність заявити, що у всіх наших бідах винні МИ, УКРАЇНЦІ. 