Звичайно останні пункти попереднього розділу все-ще залишаються достатньо спірними і невизначеними – незрозуміло що воно таке, людина, заради чого вона живе, чи розвивається взагалі і якщо розвивається – то навіщо і куди саме? Ні одна з відомих світових релігій чи філософських систем та концепцій досі так повністю ще і не відповіла на жодне з цих питань. Але вони хоча би пробували це зробити і хоч якось намагалися віднайти смисл і ціль нашого буття. Так може варто все-таки тоді хоч трохи повернутися назад, до старих релігійних та філософських уявлень, так необачно знищених розвитком капіталізму та його дітища атеїзму, чи спробувати повернути хоча би дещо з них? В античному суспільстві, в Древній Греції чи Єгипті, релігія і політика завжди існували як єдине ціле – чи то Бог стояв над верховним правителем, чи то правитель прикривав свою волю волею Бога чи богів і питання смислу життя кожної окремої людини не виникало взагалі, чи вірніше відповідь на нього завжди звучала однаково – „Задля держави і Бога!” В якійсь мірі така ж ієрархічна патріархальна структура збереглася ще й зараз в мусульманстві, де формально саме Бог залишається верховним правителем і де суспільство влаштоване за чіткими ієрархічними родовими ознаками. Але сучасне європейське християнське суспільство, до якого ми і належимо, сформувалося в основному під дією саме цих двох факторів впливу – християнства і атеїзму. Слова, сказані Ісусом Христом – „...віддайте кесареве кесареві, а Богові – Боже!” (Біблія, Євангелія від Св.Луки, 20.25) в тодішніх умовах хоч і були цілком логічною і закономірною фразою, але саме вони і призвели до далеко не однозначних наслідків в майбутньому. З одного боку – до відмови християн від влади. І якщо це було цілком логічно і природно, щоб не плутати владу земну з владою божественною, з тим що асоціюється для нас з внутрішніми цінностями, з нашою душею, то саме це ж призвело до того, що чесний і порядний християнин почав вважати для себе негідним йти у владу, так що в результаті ми отримали якщо й не владу негідників, то принаймі політику як „брудну справу”. І так середньовічне християнство поступово замінило собою древні містичні релігії і церква стала таким же посередником у спілкуванні людини з Богом, яким був колись верховний правитель, тільки тепер вже у новому лиці – як це сповна проявилося як і в православній царській Росії, так і на католицькому Заході. Саме тому в другій половині ХІХ ст. під впливом атеїзму, який на той момент був навіть позитивним явищем – тому що повертав людині втрачену свободу і знищував її залежність від церкви, і сформувалися в основному сучасні політичні партії та сучасна політична система. Але забравши владу у церкви, політика тепер повинна виконувати вже два призначення – не тільки гарантувати людині можливість повноцінного життя всередині країни, але й забезпечувати її зв’язок з зовнішнім світом – і не тільки з іншими державами і народами, але й з вищими цінностями – чи то з Богом, чи то з будь-якими іншими світоглядними принципами чи ідеалами, що вже майже неможливо зробити не враховуючи усього того, про що раніше казала релігія. До того ж говорячи про розвиток людини на протязі життя – її народження, ріст, старіння, здобуття життєвого досвіду – ми повинні розуміти, що вона повинна мати і відповідну модель такого розвитку, що особливо важливо для суспільства зі зруйнованим патріархальним устроєм, яким до певної міри стала Україна. Це має бути ідеал, на який вона змогла би рівнятися, щось, що змогло би послужити критерієм оцінки правильності її розвитку. Навіть комуністична радянська влада, зробивши своєю релігією крайній атеїзм та войовничий матеріалізм, і то рано чи пізно була змушеною якось заповнити цю прогалину, створивши „Моральний кодекс будівника комунізму” та всіляко пропагуючи краще, світле майбутнє навіть ще більш старанно, ніж це раніше робила релігія, закликаючи всіх повірити в Рай небесний... Тому безперечно, що національна чи державна ідеологія мала би створити схожий ідеал для розвитку кожного, уникаючи його крайніх проявів у вигляді войовничого матеріалізму, оспіваного комуністами, та повної відмови від реального життя, пропагованого чи не усіма світовими релігіями. Тобто по-великому рахунку така проблема розвитку кожної людини зводиться до відповіді на запитання щодо співвідношення матеріального та ідеального в нашому світі, якого ми звичайно ніяк не змогли оминути, досліджуючи політичну ідеологію. Хоча насправді при теперішньому рівні знань, ніякого протиріччя тут зовсім не виникає – ідея поступово опускається в матеріальний світ, наповнюючи його смислом і визначаючи його призначення – і окремо не може існувати ні одне, ні інше. Ідея, яка не знайшла свого втілення в реальному матеріальному світі, так назавжди і залишиться нереалізованою, на зразок потенційної енергії в фізиці, а людина в матеріальному світі, не освяченому ідеєю, так ніколи і не зможе створити нічого власного і свого – а буде лише пасивно реагувати на його зміни, потерпаючи від дії непідвласних їй законів природи та панічно намагаючись зберегти хоч щось зі вже здобутого. Тому насправді в одному комуністи, слідом за християнами, таки були праві – що людина і справді наділена унікальними здібностями, є „вінцем природи”. Але її унікальність насправді полягає зовсім не в тому, що вона здатна відміняти дію фізичних законів, як в це вірили вони, а в тому, що вона може здійснювати самостійні вчинки, наділена свободою волі. І чим більш самостійною і незалежною вона є, чим краще розуміє справжню суть подій – тим досконалішою стає, тим ближче, за релігійними поняттями, наближається до Бога. От тільки що воно таке – ота свобода волі? Релігійна віра чи повноцінне філософське поняття, яке цілком піддається нашому розумінню, чи може навіть і логічному обґрунтуванню? Великі філософи минулого на зразок Джона Локка та Артура Шопенгауера так і не змогли розв’язати цієї проблеми, говорячи іноді зовсім протилежне – чи то про повну залежність людини від зовнішніх подразників (Локк), чи то – від власних думок і бажань, які точно так само могли бути спровокованими попередніми думками чи подіями, аж до повної визначеності і прогнозованості розвитку всього світу на століття і тисячоліття наперед (Шопенгауер). А проте вони помилялися – бо хоч людина і справді в її повсякденному житті дуже часто буває залежною як і від своїх думок і уявлень, так і від зовнішніх подій, які заставляють її діяти тим чи іншим чином, та навіть в такому випадку в неї завжди залишається принаймі одна можливість вибору – та, якої немає у тварин – обдумати те, що вже сталося, чи що ще тільки відбувається, і щось вирішити чи спланувати для себе на майбутнє. І так в череду незалежних від неї безперервних подразнень і думок повсякденного життя вона вносить ще один додатковий фактор, що залежить тепер вже тільки від неї і від здібностей її розуму – зрозуміти, обдумати, прийняти рішення і щось змінити в майбутньому – так, щоб наступного разу в якійсь схожій ситуації вчинити вже зовсім по-іншому, або й взагалі зробити не те, що від тебе вимагають обставини чи інші люди, а саме те, що ти сам собі спланував, спрогнозував чи навіть сфантазував, те, чого би ти сам хотів досягнути. Тобто насправді існує лише одна свобода волі людини, правда в двох її проявах. Одна – це зрозуміти те, що вже сталося в твоєму житті – і тоді можливо наступного разу, озброївшись новими знаннями і розумінням подій, вчинити вже зовсім по-іншому, а друга – це спрогнозувати і передбачити своє майбутнє, створити його – і чинити вже відповідно до цих уявлень, а не залежно від того, що від тебе вимагають інші – чи то люди, чи то обставини. Тобто якщо перше – це осмислення минулого і звільнення від залежності від нього, то друге – створення образу майбутнього і того власного „Я”, якого ти хотів би досягнути, яким хотів би бути. Саме тому тоді звичайно і виникає потреба взяти щось за зразок такого „Я”, створити якийсь ідеал-наближення – і найкраще він звичайно розвинутий в буддійському суспільстві, де Будда доступний для всіх, де кожен рано чи пізно стає Буддою. От тільки мова там не йде про розвиток в його чистому вигляді, принаймі на протязі одного людського життя, а лише про якесь віддалене і міфічне майбутнє, і то тільки внаслідок нескінченно довгого ланцюга наступних перероджень. Та й так чомусь ніхто ніколи і не бачив тих, кому вже вдалося б досягнути такого стану просвітління, тому в буддистів (та й в усій південно-східній Азії) така відсутність безпосередньої моделі розвитку заміщується патріархальним укладом всього життя, його чіткою ієрархією і регламентованістю, та й навіть будовою багатьох бізнесових структур, наприклад великих корпорацій, укладом, зруйнованим в Європі розвитком капіталізму, впливом фінансової влади, революціями і війнами. Правда щось схоже існувало колись і в християнському суспільстві, чи вірніше навіть ще в дохристиянському, описаному ще в Старому Заповіті Біблії. От тільки Бог там виявляється „ревнивим, мстивим і заздрісним” („ ... бо я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і четвертих поколіннях тих, хто ненавидить мене і що чинить милість тисячам поколінь тих, то любить Мене і хто тримається моїх заповідей.” (Біблія, Книга Вихід, 20.5, 20.6)) і тому основою послідовників такої релігії стає вже не стільки прагнення до наслідування і розвитку, як страх покарання. Християнство, на жаль, так і не змогло виправити усі ці недоліки і створити якийсь новий, доступніший і людяніший образ Бога, а тому основною метою християнина стало знову ж-таки не стільки прагнення до власного удосконалення, як те, щоб не наробити нових помилок (гріхів) і прожити своє життя по-можливості максимально спокійно і непомітно, не цікавлячись якимись надто вже складними теологічними проблемами, просто віддавши їх вирішення на відкуп церкви чи держави. Це й привело до того, що сучасне західне суспільство практично припинило будь-які свої духовні пошуки, зупинившись на дивній суміші атеїзму і віри, і пропагуючи лише такий спосіб життя, який вже ніякого розвитку, крім свого власного матеріального благополуччя, і не вимагає. Можливо і це ще не найгірший варіант – але на жаль, як і у випадку з державною ідеологією, таке можливо лише для суспільства, яке вже встановилося, є достатньо розвинутим і стабільним. Для України це не так – і тому цілком доречними стають тут слова Фрідріха Ніцше, сказані ним тоді, коли тепер вже великий німецький народ ще не був аж настільки монолітним і сильним, як зараз: „Народ, який вірить у себе, ще має свого власного бога. В ньому він ушановує чинники свого процвітання, свої чесноти; свій добробут і силу він відбиває в істоті, до якої за це можна пройматись удячністю. Хто багатий, той прагне роздавати; гордий народ потребує бога, аби приносити жертви... За таких умов релігія – це одна з форм удячності. Людина вдячна сама собі і тому їй потрібний бог. Такий бог повинен мати змогу допомагати і шкодити, бути як другом, так і ворогом, – перед ним схиляються і в доброму, і в злому. (...) Але ж тоді, коли народ гине, коли він відчуває, як без сліду зникає віра в майбутнє і надії на свободу, коли покора видається йому доконечною необхідністю, а рабські чесноти – запорукою виживання, тоді він мусить змінити свого бога.” Ф. Ніцше. „Ессе Homo” Ось так, не більше і не менше – або поклонятися такому Богу, який буде пропагувати жалість кожного до себе, і тоді повільно вимирати, насолоджуючись своєю обділеною долею і кожною несправедливістю, що незаслужено обрушується на твою голову, або створити власний ідеал розвитку, свого, нового Бога! І якщо раніше ми вже говорили про те, що ієрархічно-теократичні державні системи минулого з чітко встановленим патріархальним устроєм суспільства хоча би формально посилалися на бога і брали на себе відповідальність за життя людей, але не дозволяли при цьому розвиватися їм самостійно, а атеїзм і політика такі можливості надали, але залишили людину самотньою і позбавили її віри, то тоді за законами комбінаторики мали би існувати ще два можливих варіанти такого співвідношення віри та політики. Тобто крім перших двох: 1) релігійна віра, яка обмежує розвиток людини, стримує її; 2) войовничий матеріалізм, який повністю заперечує будь-яку віру, але дозволяє їй розвиватися, тільки невідомо куди саме; – ще й два наступних: 1) відсутність і розвитку особистості, і віри в бога; 2) релігійна віра, поєднана з можливістю вільного вибору і розвитку людини. Перше з них – це те, що в якійсь мірі існувало в СРСР поряд з войовничим матеріалізмом і яке в значній мірі проявляється ще й зараз в західному суспільстві споживання, коли на перший план виходять саме матеріальні цінності, ідеал власного благополуччя, друге – це той ідеальний варіант, до якого ми прагнемо і який мав би стати унікальним призначенням України, той, який в ідеалі і справді сповідувало християнство і буддизм. Але й це ще не все, бо навіть вірячи в Бога і прагнучи на словах розвиватися, кожна людина починає спотворювати уявлення про нього відповідно до своїх потреб – так і виникає різне уявлення про Бога в різних людей і народів аж до виникнення такого розколу і протистояння, коли кожен з них починає захищати «свого» Бога, доходячи іноді навіть до жорстоких напіврелігійних фанатичних воєн. Таке теж бувало в людській історії – захист саме свого, „правильного” Бога. Тому навіть релігійна віра, яка поєднана з найкращими прагненнями людини, буде достатньо позитивною лише тоді, коли є достатньо відкритою і терпимою, коли відображає прагнення всього народу, а не якоїсь його частини, коли відповідає його традиціям і культурі, коли освячена історичним досвідом, і тоді, коли вона може забезпечити його повноцінне співіснування з іншими народами. В іншому разі напевно вона призведе лише до такого утворення, яке поступово буде деградувати в сторону примітивного племінного суспільства, на зразок тих напівдиких племен, які ще й зараз існують де-небудь в Океанії, Африці чи в Сомалі і які поступово вимирають чи знищують самі себе, не кажучи вже про майже повну їхню нездатність порозумітися з іншими народами чи державами. Але яким він має бути – цей новий Бог, Бог терпимості і добра, Бог віри і розвитку, Бог мужності і розуму? Звідкись же замість нього взявся той звичний нам Бог жалості і плачу, якому ми багато в чому поклоняємося ще й досі? Звичайно в значній мірі це й справді було зумовлено історичною долею України, починаючи від насильного впровадження християнства та його подальшого впливу, що проявлявся в основному в пропагуванні смирення і покори, та закінчуючи голодом 33-го та неспроможністю збудувати власну державу вже тепер, за 15-ть років незалежності. Але в загальному ця проблема набагато складніша і все-таки носить навіть не стільки український, як більш глобальний характер. Вона стала наслідком набагато давніших релігійних традицій, які проклинали будь-яке земне відображення небесного Бога. Так в результаті і будь який розум чоловічої, практичної направленості, почав вважатися теж проклятим – таким, що суперечить Богу, Люцифером чи Сатаною. Або й інше – скажіть, хіба не дивно, що всі верховні Боги майже всіх народів завжди мають яскраву виражену чоловічу сутність, хоча ніхто ніколи не береться ділити за статевими ознаками закони природи? Навіть в буддизмі, що пропагує рівність жіночої та чоловічої енергії у природі і то Будда – чоловік. І в той же час майже всі прадавні земні, не небесні, боги – дуже часто саме жінки. Можливо такий поділ на небесних і земних богів і мав би якесь значення, говорячи про творчу активну направленість чоловічого розуму та про життєве призначення жінки, покликаної розвивати і зберігати все найкраще, що вже існує, та продовжувати чоловічий рід, але навіть відносно нього і то спостерігається ще й значне спотворення, що доходить іноді навіть аж до відвертого абсурду – як-от до розгляду на церковних християнських соборах питання про те, чи можна взагалі жінок вважати за людей, за творіння Боже? Може в цьому проявилися якісь інші давні вірування – щось там про боротьбу Землі і Неба, чоловічого і жіночого начала, небесних і земних богів? В усякому разі як би там не було, але в реальному житті людства таке дивне світосприйняття проявилося в двох яскраво виражених речах – з одного боку ці божественні образи Сатани чи Люцифера, що і як Бог-Отець мають яскраво виражену чоловічу природу, стали символами всього найгіршого і найстрашнішого, що тільки й може бути, причому навіть для переконаних атеїстів, а з іншого – знищивши будь-які уявлення про божественну суть жінки, християнство, як згодом і комунізм, непомірно піднесло тільки її земне призначення, відводячи таким чином їй роль тільки матері, і не більше того, та непомірно вихваляючи роль лише однієї земної жінки тільки за те, що їй пощастило стати матір’ю Бога – Діви Марії. А проте основні християнські цінності увійшли в наше життя саме завдяки жінці – дружині візантійського імператора Костянтина Олені, першою відомою християнкою на Україні теж була саме жінка – княгиня Ольга, та й навіть більше того – навіть в Старому Заповіті Біблії, при ревнивому і мстивому Богові, існував насправді і цілком позитивний жіночий образ небесної, не земної Богині – Софії-мудрості*, образ, який багато в чому все-таки зберігся в православній релігії, і особливо – в релігійних уявленнях і традиціях українського народу, з якими так наполегливо боролася радянська комуністична влада. Напевно – зовсім не випадково, тому що відкинувши старі християнські традиції, вона була змушеною взяти за основу щось інше, з дохристиянських релігій, а відкинувши монархію і зруйнувавши старий патріархальний уклад держави, створити нову і ще більш патерналістську державу за зразком прабатька такої системи – древнього Китаю. Так і виникла нова держава з повністю зруйнованим патріархальним укладом, освячена релігією поклоніння Люциферу** , що доходила іноді аж до відвертого сатанізму, та символізмом древнього Китаю з його червоними полотнищами, мавзолеями і ідолами новітньому Будді – вождю всіх народів Леніну. І якщо для патріархального суспільства з чітко вираженою ієрархією життєвих цінностей близькість чи наявність Бога і справді не мала зовсім ніякого значення, так як для людини основну цінність становила її сім’я та родина, то після перемоги комуністичної революції і фактичного руйнування старої системи уявлень, навіть найближчих сімейних відносин, вона вийшла на перше місце – і новітні вожді цілком правомірно зайняли місце старих Богів. Для України, з її несформованим національним характером, це стало справжньою бідою, а відсутність сильної чоловічої половини цього характеру хоч і стала проявом жіночої мудрості в її розвитку, але породила і справжню трагедію – нездатність порозумітися і створити сильну державу, невміння захищати себе і невмінням жити самостійно, без плачу, звинувачень і сліз. І це стало повним відображенням релігійних уявлень – сильно розвинутий образ Софії надав мудрості цьому народові, але його православна релігійність привела до ще більшого страху перед нечистою силою, і як наслідок – до нездатності породити справжніх, розумних і сильних мужчин, готових взяти на себе відповідальність і створити свою власну, самостійну і сильну, незалежну державу...
* В Старому Заповіті Біблії на противагу Богу-Отцю, який має яскраво виражену чоловічу природу, існує і жіночий образ Богині – Софії-мудрості (Біблія, Книга приповістей Соломонових 8.22-8.31). Цей образ, на відміну від католицизму, зберігся в православному християнстві – столиця Болгарії Софія, храми Софії в Києві і Константинополі. До того ж цей образ має для українців і своє земне відображення – в уявленнях про Україну як про молоду дівчину, в сприйнятті молодих українських дівчат, навіть в самій символіці християнства, яка здебільшого має саме жіночу природу: колядки – символ народження нового Сонця і відродження землі, крашанки – символ зародження життя, свято Івана Купала з древніми традиціями ворожіння, продовження роду, і т.д., зелені свята як свято втілення Божого Духа, осінні свята Спаса – як свято врожаю (земля, врожай, одруження, запліднення, народження – це все жіночі символи). Основні ж „чоловічі” свята – Дмитра – 8 листопада, Михайла – 21 листопада, Романа – 1 грудня, Андрія – 13 грудня, Івана – 20 січня – припадають якраз на період найкоротшого світлового дня і знаходяться мовби в протифазі до жіночих свят, а тому відображають більш підсвідомі уявлення. Детальніше про це я розповідав в книзі „Зраджена революція” - http://vesna.org.ua/txt/pub/revolution.rar
** Попри загальноприйняту думку, в царській Росії існували секти люциферіанців, просто їх не було видно за державною релігією – православ'ям. Ділились вони, наскільки відомо, на дві гілки: класичні сатанисти-богоборці, які пропагували хаос та знищення, та ті, які були близькі до альбігойців. Вони дійшли до нас з глибокого середньовіччя (а може, й раніше, з гностичних першохристиянських сект). "Альбігойці" вважали, що Землею править Люцифер, якого за гріхи перетворили на матеріальну хтонічну істоту, яка приречена залишатись тут, поки не відбудує тут те, що зруйнував – а саме Рай. Ніякої влади поза Землею він не має, зате має абсолютну владу над усім матеріальним. Тому альбігойці вважали, що для людини на Землі є два шанси врятуватись: служити Люциферу і чекати Часу Прощення, коли закінчиться термін, відведений йому на його земне існування, поки буде відбудований Рай – і тоді кожен буде судимий по ділах своїх. А другий – відмова від усього матеріального (подібна до буддистської) і цілковите посвячення себе намаганню піднятись до злиття з вищим світом. Найвідоміша альбігойська секта першого типу – це масони, яких в царській Росії було більш ніж достатньо. Секти другого типу практично невідомі, бо вони практикували відлюдництво. Так ось, деякі сектознавці вважають, що комуністична революція – це саме альбігойські ідеї. Тим паче, що символіка співпадає – адже серп та молот входять до переліку символів масонських лож, а пентакль (зірка) – це загальний символ усього езотеричного. Якщо розглядати той час (середину XIX - початок XX ст.) з точки зору сектознавства, то стає видна ще одна прихована причина, чому в Росії так ухопились за комунізм. Ми чомусь вважаємо, що царська Росія була канонічно православною, а насправді те православ'я було лише потьомкінським селом. В цей період воно реально почало гнити зсередини (завдяки надмірній державній підтримці починає гнити все). Дедалі більшою популярністю користувались старообрядські скити, множились секти богомилів, хлистів (навіть найбільший тогочасний святий РПЦ – Серафим Саровський в молодості був хлистом), навіть почали з'являтись іудеохристиянські секти на зразок скопців, а зараз почали розсекречувати деякі документи – то виявляється, існують навіть етнічно російські іудеї (свідомо прийняли іудаїзм якраз в той період). На Уралі та в Заураллі існували напівхристиянські-напівязичницькі культи гірських богів, відгомін яких можна бачити у "Малахітовій шкатулці". Приблизно в 1900 роках вже був сформований духовний вакуум, який щось повинно було заповнити. Що могло бути краще, ніж люциферіанська ідея відбудови зруйнованого Раю на Землі?
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
