Якщо ви хочете, щоб у вас посвітліло на душі, сходіть у театр імені Івана Франка на виставу, в якій зайнятий актор Олексій Богданович. Зрозуміло, що світлішає і від гри інших гарних акторів, але летючий Богданович пломеніє особливим, лікувальним світлом-радістю, навіть коли йому доводиться грати трагічні ролі, наприклад беззахисного Івана Карамазова. Але, дивна річ, ця беззахисність озброює мене, глядача, певними життєвими настановами.
Олексій Богданович відомий також участю в серіалах, які не мають абсолютно нічого спільного з «мильними операми»,— це «Злочин з багатьма невідомими», за який актор отримав Національну премію ім. Тараса Шевченка, це — «Украдене щастя». А ще він знімався у фільмі «Розкол», у серйозному серіалі «Небо в горошок».
Олексій Богданович і в безпосередньому спілкуванні викликає почуття легкості й молодості. Але скоро розумієш, що за цим криється глибина й сум, який дає розуміння багатьох речей. Богданович дуже натуральний, щирий і відверто ненавидить фальш, тому він і поза сценою не грає ролі щасливчика-везунчика, він, як всі ми, має певні проблеми й вирішує їх.
«І тільки музика може примусити мене плакати і переживати»
— Олексію, зустрічаюся з Вами під враженням своїх останніх відвідин театру: побачив вистави «Майстер і Маргарита» Молодого театру на Печерську й «Собаче серце» у виконанні московських гастролерів. Боже, як кричали-верещали Воланд і Маргарита і як лементував-пінився професор Преображенський! Не обійшлося також без клоунади й фіглярства. А запитання до Вас таке: які, на Ваш погляд, відбуваються метаморфози з сучасним театром? Плюси і мінуси?
— Театр перебуває, мабуть, не на піку свого розвитку, і ситуація змінюється, як на мене, не в кращий бік. З плином часу змінюється погляд на театр. Раніше він був великою мірою трибуною, з якої можна було говорити речі, які не «проходили» в газетах, журналах, на телебаченні. Театру це вдавалося, бо він камуфлював гострі сентенції під образи, під сценічні «рішення». Нині ця особливість театру уже вичерпана, бо все друкується, звучить по радіо і телебаченню, все можна говорити, бо демократія! Театр подеколи скочується до розряду доволі легковажного виду мистецтва, що йде за принципом: «Чого зволите?». Публіка, оскільки нині справді важко жити й навіть дихати, бажає просто відпочити. І тому театр стає дедалі більш розважальним, хоча я не можу огульно стверджувати, що це відбувається тотально. Ясно, є хороші, глибокі вистави, серйозні роботи, але тенденція до розважання, на мою думку, зберігається. Тому, що глядач любить комедії, любить безтурботно сміятися, адже це легше, ніж переживати, співчувати й замислюватися. Я, зрозуміло, оперую грубими мазками, бо глядачі — різні, і театри є різні, я кажу про загальну тенденцію. Це, звичайно, мене насторожує, бо театр за своєю первісною суттю набагато серйозніший вид мистецтва, ніж те, у що він трансформується, тим паче, що є ще й вар’єте, цирк, мюзик-холи.
А щодо крику... Людина кричить у житті, коли вона безпорадна, коли в неї немає аргументів, тоді залишається одне — кричати. Упевнена в собі людина, котра знає, що робити, не репетуватиме. Це абсолютно ясно, і, мабуть, від безпомічності деяких постановок іде оцей «голий» крик,— актори ховаються начебто за темперамент, за загальне збудження, і видають це за емоції й переживання. Щоправда, у театрі імені Івана Франка акторам доводиться педалювати свої емоції, тому що зал великий, акустика погана, а тисяча глядачів хоче все почути і зрозуміти, через те в нас голосова манера подачі тексту перебільшена. Не можна, на жаль, грати в інтимній манері, бо публіка не скрізь почує цей інтим. Тому акторам виграшно працювати в маленьких театрах, де не треба голос підвищувати, можна бути органічним, природним.
— Ви — відомий актор, лауреат Шевченківської премії, отримували «Київські пекторалі», у Вас цікаві ролі в театрі й кіно. А як Ви нині почуваєтеся в театрально-мистецькому морі?
— Не буду оригінальним, якщо скажу, що актор залежна людина, що нас обирають, нам пропонують. Тому завжди складно. У кожного актора бувають різні періоди в житті, часом тебе люблять режисери, постійно використовують, ти не сходиш зі сцени. Та ось тебе починають у бік відсувати, незалежно від того, який ти актор, на що заслуговуєш і що в цьому житті зробив. Ну, така смуга. Хоча в мене такий вік зараз, який називають золотим віком актора — від сорока до п’ятдесяти, коли актор набуває зрілості.
— І спектр ролей величезний.
— Так, і спектр, і діапазон ролей великий. Тому мало грати в цьому віці — болісно для актора. Звичайно, я трошки нервуюся, мені б хотілось максимально реалізувати себе, тому що є вже досвід, певна майстерність. Я відчуваю, що міг би ще багато-багато чого зробити, але, на жаль, так ситуація складається, що я тепер мало працюю в театрі. Сподіваюсь, що минеться «засуха», настане час, коли я буду більше потрібен театру. Попри все не панікую, бо я доволі самодостатня людина, мені є чим в мистецтві займатися.
— І які у Вас є компенсатори?
— Є цікаві проекти в Національній філармонії, де я уже декілька різних вистав зіграв. Це, практично, своєрідні музично-літературні композиції, наприклад, «Заметіль» Пушкіна з музикою Свиридова, «Моцарт» Радзинського, є нові задуми.
І є кіно. Не можу сказати, що це те, у чому я кохаюся, бо великого серйозного кіно в Україні, на жаль, нині немає. Я досить довго казав собі, що ніколи не буду зніматися в серіалах. Одначе є такий вислів: «Ніколи не кажи ніколи». Приходить час — і ти розумієш, що чекати на «велике й чисте» мистецтво можна все життя і не дочекатися. І тому я спробував себе в серіалі. Розумію, що це «мило», яке, може, і не гідне мене як актора, але перебувати в простої і їсти себе зсередини я не хочу, краще по совісті виконуватиму ту роботу, за яку беруся, хай це буде типовий серіал з елементарними життєвими проблемами, але я не сприймаю це як халтуру, а ставлюся як до різновиду мистецтва. Я прагну, щоб люди, котрі до мене нормально ставляться, сприймали цю “іпостась” терпляче, щоб серіали не «прибивали» їхню добру думку про мене. На жаль, я пролетів із суто українським чотирисерійним телефільмом про дивовижного українського композитора Максима Березовського, твори якого нині співають у всіх церквах. Цей проект був вимучений відсутністю фінансування. Для того, щоб успішно виконати роботу, актору потрібно сконцентруватися. А коли це розтягується на тривалий період, то всередині все перегорає. До того ж я стаю старшим, а екран — це не театр, на екрані видно, що актору вже не 25 і не 35. Складність сценарію в тому, що Березовський (роль якого мені пропонували) мав прожити на екрані від молодості до смерті. Матеріал дуже цікавий, насичений колоритними історичними персоналіями, я був готовий кинути всі інші роботи заради цієї ролі. Але не судилося.
— Я знаю, що Ви добре співаєте, брали участь в мюзиклових виставах.
— Про мене важко говорити, як про співочого актора, я розумію, що це не мій коник, все-таки я більше драматичний актор, хоча музика мене завжди вражає і притягує. А театр потроху розчаровує. Я багато останнім часом дивлюся вистав по всій столиці. Мало вагомих, проблемних, мудрих постановок, таких, які б мене вразили і я міг сказати, що пережив потрясіння, катарсис. Сиджу й спокійно спостерігаю за тим, що відбувається на сцені. А от музика може примусити мене плакати й переживати, тому я тепер дуже тягнуся до неї.
— Мені, наприклад, сподобалася вистава про Моцарта в Національній філармонії.
— Музичний матеріал, що й казати,— Моцарт! Звичайно, ми як драматичні актори ніколи б не переграли Моцарта-музиканта, тобто музику Моцарта, але ми такого завдання і не ставили. Есе Радзинського доволі оригінальне, він викладає свою версію смерті Моцарта (я грав Сальєрі). Симбіоз драматургії і геніальної музики справив сильне враження на публіку, глядачі тепер телефонують у філармонію і питають, коли наступна вистава. Мені цей жанр подобається, коли ти — частина музики: з одного боку, інструменти її випромінюють, з другого боку, ти своїм голосом намагаєшся текст влити в музику. Таке поєднання справляє гарний ефект в залі.
— А як складається доля музичної вистави з Вашою участю «Ех, мушкетери, мушкетери», у якій чимало діалогів замінено піснями?
— Вона, слава Богу, в бойовому строю, але йде не часто з об’єктивних причин. У нас в репертуарі сорок вистав, і кожна з них повинна дійти до глядача, так що «мушкетери» перед глядачами з’являються раз на півтора місяця. Хоча я там співаю, а у мене переважно драматична роль, точніше дві ролі: я граю двох персонажів — короля Людовика XIV і його брата, якого він запроторив до Бастилії. Відбувається відома за Дюма ситуація, коли брати міняються місцями — в’язень стає королем, а король — в’язнем. Складність у тому, що це дві різні людини й треба зіграти так, щоби брати були різними за характерами і навіть зовні. Я не знаю, чи вдається це мені, бо треба дуже швидко перевдягатися з одного костюма в інший, перевтілюватися фізично і внутрішньо. Це вельми складно, але цікаво, я раніше в одній виставі дві ролі не грав.
Я не можу сказати, що цей спектакль — улюблений, узагалі мюзикл — не мій жанр, якщо чесно. Мені здається, що мюзикл вже втратив свою актуальність, час його минув, треба якісь нові форми шукати в театрі.
А щодо серйозної музики, то вона мене причаровує, сподіваюся, що з філармонією втілимо не один проект. Ці вистави подобаються публіці, ми навіть плануємо підготувати цілий цикл таких музично-драматичних композицій, а потім — відповідний фестиваль.
«Я не клоун, щоб постійно фонтанувати і давати феєрверки»
— У Вас зараз вигляд стомленої, сумної людини. Чи володієте Ви якоюсь «технологією» подолання депресії, яка розливається в навколишньому середовищі?
— Універсального рецепту в мене немає. Я просто не дозволяю собі входити в депресію. Завжди пам’ятаю біблійне: «Туга є великий гріх». Хоча, якщо чесно, я схильний до суму, особливо це було раніше, я міг тижнями не виходити з депресивного стану. Тепер по-філософському ставлюся до всього, не дозволяю собі переходити ту межу, за якою починається депресія. Не заходь туди, звідти не можна скоро повернутися. Найкращий рятівний рецепт — переміна заняття.
— Усе. Дуже люблю їздити за кермом машини, в такі моменти можна безболісно з’ясувати із собою якісь проблеми. А від спілкування останнім часом трошки стомився, тому що люди сприймають мене передусім як актора, чекають на феєрверк,— якщо актор приходить у товариство, він має анекдоти розповідати, веселі історії, весь час бути «номером один», у центрі уваги...
— А хочеться розслабитися, відпочити...
— Звичайно. Дуже багато енергії витрачаю в театрі, в кіно, в іншій діяльності. Я не можу фонтанувати постійно, хочу, навпаки, прийти і десь непомітно сісти, поговорити спокійно, тихо, без епатажу, кривляння, анекдотів, шаржів. Цього достатньо в спілкуванні з акторами — весь час щось ненатуральне, ігрове, всі прикидаються, щось із себе вдають. Нещодавно один багатий пан запросив мене до себе у свій розкішний будинок, там зібралось вишукане товариство, так йому задавалося. Вони були вражені, що я скромно-тихо поводився, не ходив гоголем, не кричав, дудочку не діставав, «хохми» не розповідав. Я потім хазяїну сказав: «Якщо ти запросив клоуна до себе, то я не буду в ролі клоуна, іншого запрошуй. Якщо ти чекав від мене феєрверка, то я не буду влаштовувати феєрверків». Розвернувся і пішов звідти. Я люблю подорожувати. Приміром, є в мене вільний день, я дістаю карту України, дивлюсь: ага, в такому-то місті я ще не був. Сідаю в машину і їду, милуюся, це так чудово, я отримую колосальне задоволення від цього. Незабутнє враження на мене справляють польоти на планері. Зрозуміло, як і будь-яка людина, я побоююся висоти. Але я подумав: так можна все життя жахатися висоти. Значить, треба цей жах «перебити» висотою. І от я лечу на планері на висоті два кілометри, стан душі — надзвичайний! Може, тому що ближче до Бога на два кілометри. Не чути гулу мотору, тільки вітер шумить і птахи літають неподалік. Певно, вони полюбляю літати за планером по колу.
На Червоному морі ще одне подолання відбулося. Я з дитинства уразливий на вуха, хворів на отит, але як же з аквалангом не поплавати, не подивитися на підводну красу! Вдягнув акваланг і стрибнув, став дайвінгістом... Або на Новий рік мене постійно мучило те, що в Києві хронічно нема снігу, зазвичай дощ. Цього року вирішив: «Ні, досить, їду в Карпати ловити сніг». Взяв гірські лижі й зустрів Новий рік у Буковелі. Там чудова база відпочинку, вісім спусків влаштовано на всі смаки — пологі, круті, ще крутіші, з трамплінами. Правда, екстремал з мене вийшов не дуже вдалий, популярність завадила (сміється). Їду я, значить, з найвищої гори, але оскільки там дуже багато людей гасає, то кожен звук сприймається як небезпека. Я виписую кренделі і раптом чую: «Добрий день». Повертаю голову, бачу, якась дівчинка на ходу мене впізнала і привіталася, ну а я... на великій швидкості не вписуюсь в поворот і падаю. Ліва лижва, за технікою небезпеки, автоматично відлетіла, а праву заклинило — і я меніск собі надриваю. Перша думка була: «Боже мій, зараз мене з цієї гори спускатимуть, от соромно буде». Тому я ще в адреналіновому стані з’їхав з гори. А вже потім нога розпухла, у Києві шкутильгав з місяць.
Отже, є способи приводити себе до тями. Нога здоровою стала — вже приємно. Якщо в театрі постійно перебувати в думках-проблемах, то можна, взагалі збожеволіти. Треба обов’язково міняти вид діяльності на певний час. У мегаполісі важко відпочити, він напругою і ритмом давить, тому я навмисне не так давно оселився в Голосіївському лісі, він добре нейтралізує негатив. Вранці вдягаю спортивний костюм, кросівки — і біжу. Побігав серед спокою — і чудово себе почуваю. Тим паче, що в Голосієві витає душа чудового поета Рильського, витає поезія, наприклад, така:
Надходить вечір, повний таємниць, І ліс при світлі молодих зірниць Стоїть, мов лірник сивий, над рікою. Пливе повільно листя за водою, Змовкає в хащах срібний щебет птиць.
А понад лісом висіявсь туман, В могутнім небі загримів орган. По вкритій першим інеєм дорозі, Потріскуючи гіллям на морозі, Пройшов Максим, немов міфічний Пан.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Олексій Богданович і в безпосередньому спілкуванні викликає почуття легкості й молодості. Але скоро розумієш, що за цим криється глибина й сум, який дає розуміння багатьох речей. Богданович дуже натуральний, щирий і відверто ненавидить фальш, тому він і поза сценою не грає ролі щасливчика-везунчика, він, як всі ми, має певні проблеми й вирішує їх. 
