За вікопомних часів російської та радянської імперій нас свідомо призвичаювали до того, що ми не є нацією, спроможною відтворити свою древню державність Київської Руси, а відтак — козацьку-лицарську; що ми, українці — просто «малороси»-«хохли». Свідомо нав'язували думку про те, що Україна є «окраиной» Росії.
У такий колонізаторський спосіб в енциклопедіях та довідниках, навчальних підручниках і посібниках «закономірно» всі славетні творці чи державні діячі українського походження вважалися «русскими», «отечественными», а то й «советскими».
А Україні-Руси лишили тільки тих, хто ніякими мудруваннями «не вписувався» в державну русифікацію імперій. Йдеться про велета численних наук Івана Франка, якого нарекли просто «Каменярем». Так само чинили з Лесею Українкою-Косач. Імперські нівелятори нарекли її «Мавкою» або «социалисткою». А генiального поета Тараса Шевченка просто йменували «Кобзарем» за назвою його книжки поетичних творів.
У соціальній галереї в Москві та Петербурзі 1919 року, за часів Леніна та Троцького, Тарасові Шевченку на пам'ятниках було відведено місце «поэта-крестьянина» (1) з додатком — «Великий русский народ». І це академіку Шевченку, який, ще студіюючи в Академії художеств у Петербурзі, був відомим живописцем, якого найпрестижніші видавці запрошували ілюструвати книжки, зокрема, видання творiв Шекспіра. А за ілюстрації книжки Польового «История Суворова» Тарас набув слави художника-реаліста, показавши справжній образ цього імперського «фельдмаршала, князя Римнікського».
Після розкріпачення, як стверджують видатні діячі того часу, Шевченко «модно вбирався». Це можна побачити і на його автопортретах. Вивчав французьку мову як мову країни видатних філософів-енциклопедистів.
Був співаком з чарівним голосом, про якого знавці вокалу — перший ректор Київського університету Михайло Максимович та письменник Панько Куліш — згадували: «Якби не широке обдарування як літератора і живописця, Шевченко був би світовим співаком».
Красномовний і палкий трибун мав неабияку фізичну силу, що і відбито в присуді царя Миколи І та головних жандармів — Дубельта і Орлова: віддати Шевченка в «рядовые солдаты как обладающего крепким телосложением».
Та й собою Тарас Шевченко до каторжної довготривалої солдатчини був принадним із синіми глибинними очима, на які спадало дещо хвилясте, темно-русяве волосся. Тарас відзначався притаманими українцеві гідністю, чемністю і тактовністю. Цікавий співбесідник зі своїми принципами і уподобаннями. Тому з ним охоче спiлкувалися видатні люди Петербурга, передусім обдаровані українці, які змушені були творити за межами України, де за це карали.
А в Україні Тараса Шевченка обожнювали. Знайомством з Тарасом пишалися, до нього тягнулися люди, молодь. У родині гетьманського нащадка Василя Тарновського він був кумом. І не дивно, що донька полтавського губернатора Варвара Рєпніна захопилася Тарасом Шевченком та не полишала з ним таємного листування. Аж доки жандарми Петербурга загрозливо заборонили їй мати стосунки із солдатом-«штрафником».
Отже, закономірним є те, що у всьому світі пам'ятники Тарасові Шевченку присвячують найбільш плідному перiоду його творчості «Три літа»: коли вiн був молодим, привабливим, сильним , творчою особистістю і борцем за волю України.
А на Батьківщині за російської імперії забороняли видавати його твори і поготів творити йому пам'ятники. За радянського режиму скульптурні, як і художні, образи Шевченка незмінно свідомо були ніби «канонізованими», — принизливими для цього Титана Людства.
Отак, зокрема, на пам'ятниках чи в художніх творах Шевченка подано як «мужика», в кожусі і шапці. Хоч так він був змушений вбиратися лише одного разу, коли примусово «зимував» в Нижньому Новгороді, повертаючись iз солдатчини. Тож за всі десятиліття радянського режиму Тараса принизливо зображали старим, лисим, з насупленими бровами, відлюдькуватим. Та чи треба гніватися на царів російської імперії, коли і за радянської доби Тараса цензурували і друкували лише «Кобзаря», вилучаючи «крамольноє». А пам'ятник у любому йому Києві спорудили лише «до ювілею» в 1939 році.
Та найціннішим пам'ятником нашому Тарасові є і лишиться навіки — всенародна вдячність і любов. Вона в тому, що його образ, руками народних майстринь, вишивається на українських рушниках, які вивішували і за часів імперського гніту на чільному місці в помешканнях поряд iз іконами. А на покуті ж лежав незмінно «Кобзар» Тараса Шевченка. Він живе в народних думах та переказах і досі. Тож нехай живе він на всі подальші часи у свідомості народу як вічна пам'ять і гордість за Великого сина України-Руси.
Олесь Силин, Герой України, заслужений діяч культури України, заслужений архітектор України, головний експерт Фонду пам'яток історії та культури імені Олеся Гончара.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
