4. Рівновага влад та інтересів, або в пошуках справедливості...
Проте навіть самого факту визнання рівності прав всіх громадян та й навіть створення такої сисистеми влади, яка буде їх гарантувати та забезпечувати, і то ще далеко недостатньо для зняття всіх можливих конфліктів і небезпек, тому що навіть за таких умов завжди виникає ще одне запитання – а якими мають бути відносини вже не громадян, а влади і народу, що в них є справедливим, а що – ні?
Можливо звичайно, що співвідношення їхніх взаємних інтересів мало би бути близьким і до 50/50, але здається що може бути і будь-яким іншим, основним напевно залишається тільки одне – щоб воно відповідало прагненням обох сторін і було достатньо відкритим до наступних можливих видозмін – так щоб змогло реагувати на будь-які майбутні можливі зміни ситуації. Тоді, коли держава розвивається нормально і їй нічого не загрожує – народ може й повністю делегувати свої права на управління нею вибраним керівникам, тоді коли починає сумніватися в їхній компетентності чи корисності їхнього правління для себе – може вимагати повернення своїх повноважень. Власне кажучи, саме це і стверджували основоположники теорії „Суспільного договору”, коли говорили про право народу на вияв свого невдоволення, навіть на бунт чи повстання.
Проте на жаль неможливо точно встановити такий момент наростання невдоволення, більше того – хтось завжди може чимось залишитися невдоволеним навіть при найбільш сприятливих обставинах – тому для розв’язання цієї проблеми необхідний пошук якихось більш об’єктивних критеріїв, якихось загальноприйнятих уявлень. А тому тут знову постає все те ж запитання – як саме за таких умов формуються суспільні уявлення про справедливість? Що є справедливим, а що – ні?
Зрозуміло, що в основному це залежить від традицій і культури даного народу. Але й це ще не все – рано чи пізно кожне молоде покоління прагне зруйнувати старі традиції, створивши щось нове і своє – і таке його прагнення здебільшого теж сприймається цілком нормально, як можливо і неприємна, але конче необхідна умова оновлення і розвитку суспільства, реалізація його можливості вдосконалюватися і видозмінюватися.
Тому другим критерієм справедливості завжди виступає саме це – відповідність уявленням народу про його майбутній розвиток.
Але по-великому рахунку значення має вже навіть не те, що саме насправді є справедливим, а що – ні, як те, як саме це сприймають ті чи інші люди, наскільки це відповідає уявленням різних груп населення. Але що би не стало на місце таких уявлень про справедливість – воно обов’язково повинно гармонійно поєднувати попередній досвід суспільства з його прагненням до майбутнього розвитку, навіть незважаючи на те, чого саме, скільки і в якій пропорції повинно би бути. Інакше кажучи, по великому рахунку це пов’язано лише з двома основними характеристиками – ставленням або до майбутнього, або до минулого, того, що тепер вже стало нашим досвідом, культурою чи традиціями, тобто по великому рахунку це віра (ідеологія) та мораль (досвід).
До чого приводить ідеологія яка повністю відкидає досвід минулого – ми вже бачили на прикладі нацизму та комунізму, постійне же слідування тільки досвіду та моралі теж навряд чи може створити щось нове і насправді буде спрямованим лише на панічні спроби зберегти хоч щось з минулого, а все нове буде сприймати тільки як щось погане і загрозливе. Тому насправді тільки поєднання прагнення до майбутнього розвитку з попереднім досвідом тільки й може створити щось справді нове, стабільне і справедливе. І в цьому плані надзвичайно цікаво ще раз поглянути на всі висвітлені нами раніше системи влади, щоб подивитися як саме кожна з них взаємодіє з часовими формами:
1) Законодавча система, коли народ делегує свої права – все вирішують рівні між собою (виборці чи депутати), ідеологія як напрямок розвитку, боротьба ідеологій на виборах – вибір майбутнього. Народ обирає напрям еволюційного розвитку (ідеологію партії-переможниці), але не вирішує кожної справи – майбутнє/частково теперішнє;
2) Виконавча влада – виконує поточні завдання в рамках законів, реалізує напрям розвитку, перевіряє на практиці правильність ідеологічних установок, певним чином взаємодіє з народом, так як найманий чиновник (держслужбовець) повинен служити народу за гроші народу – теперішнє, частково – майбутнє.
3) Представницька влада (контрольні функції за діяльністю законодавчої та виконавчої влади, представництво інтересів народу) чи місцеве самоуправління – теперішнє.
4) Інтелектуальна та духовна ієрархія (влада) – еліта має бути відділена від держави – як-от митці (художники, письменники), вчені, священики. Вони уособлюють совість нації, і в цьому плані є представниками минулого. Тому еліта, яка здійснює для народу аналіз подій, що відбуваються – це минуле/теперішнє;
5) Судова влада. Тільки минуле – закон не має зворотної дії, а тому завжди базується тільки на основі попереднього досвіду, хоч і може опосередковано регулювати відносини в майбутньому. Це ж саме стосується і того відчуття справедливості, духовних чи моральних цінностей, які і мали би визначати справедливість законів, створювати правову, а не законну державу. Тому духовні та моральні цінності, церква та традиції – це наше минуле, таке необхідне для повноцінної побудови сучасного та для оцінки розвитку майбутнього.
Такий розподіл влад тепер вже звичайно більш-менш може встановити певну суспільну рівновагу, але все так-же на жаль нічого не каже нам про ставлення влади до свого народу. Тому напевно легше всього говорити про справедливість було би тоді, коли б в суспільстві існували люди, які користуються довірою і повагою всіх, які немало побачили в своєму житті і які краще за інших розуміють справжню суть речей. Такі люди, незалежно від їхньої професії і роду занять, становлять справжню еліту суспільства – саме ту, яку так наполегливо знищував Сталін.
Але на жаль неможливо відродити її всього за декілька років, якщо перед тим вона десятиліттями і століттями цілеспрямовано нищилася, не кажучи вже про те, що всі свої славетні роди наша країна цілком успішно розгубила вже давно і без того. Тому особливістю сучасної України стало те, що їй довелося будувати державу не від еліти до народу, а зовсім навпаки – спочатку створюючи державу, а вже потім прагнучи створити в ній такі умови, які з часом, можливо, змогли би породити нових лідерів чи й справжніх духовних поводирів, а не тих, хто нами керує зараз.
Але де гарантія того, що новоявлена державна еліта, яка стала нею виключно в силу випадку і незалежних від неї обставин, посприяє такому розвитку і своїми же руками буде готувати умови для зміщення самої ж себе? Чи може швидше вона буде діяти зовсім навпаки? Хіба саме не про це свідчить більш ніж переконливий досвід тепер вже 15-ти, чи й 16-ти років української незалежності? І що ж тоді робити? Здається за таких умов єдиним реальним виходом з ситуації може стати лише одне – самостійне створення народом такої держави, як він сам того бажає, такої, яка би сприяла розвитку нових, розумних і чесних людей – які би й справді могли стати його лідерами і яким би він без остраху зміг би нарешті довірити свою долю.
Та й власне кажучи – в якійсь мірі це вже і було зроблено – саме Майдан став таким першим історичним прикладом, коли народ фактично переріс багатьох, якщо й не всіх, своїх керівників. Правда і тут виникає все та ж проблема – народ повинен знати, що він будує, яка саме держава йому потрібна, як повинні регулюватися відносини в ній. І якщо це ще можна якось собі уявити стосовно відносин різних громадян між собою, виходячи з припущення, що вони повинні користуватися однаковими правами, то що ж саме є справедливим у ставленні держави до свого народу? Те, що навіть будучи представленою не одним чоловіком-монархом, як колись, а цілим рядом інститутів, вона повинна все так же повністю турбуватися про своїх громадян? Здається саме так багато хто думає ще й до сьогодні – в усякому разі розчарування Майданом полягало в основному саме в цьому – що наші лідери не виправдали наших сподівань, залишили нас самотніми і покинутими напризволяще.
Але що таке держава? Чи дійсно вона повинна виконувати саме такі функції – турботи і опіки своїх громадян? І ось це – найцікавіше, бо безпосередньо повертає нас до уявлень про роль і функції держави, а попри все своє видиме різноманіття, вся сучасна політична система світу фактично розподілена всього між двома крайніми полюсами таких уявлень. З одного боку – патерналізм, принципи якого вперше сформулював ще давньокитайський мислитель Конфуцій, за якого держава має виконувати батьківську роль для своїх громадян – і тоді як ревнивий батько здобуває право вимагати від них повної смиренності і покори, аж до права розпоряджатися всім їхнім майном і життям. Ця модель влади добре знайома нам, так як була покладена в основу колишніх комуністичних уявлень, а багато в чому ще й дотепер характерна для сучасної Росії.
А з іншого боку – республіканська модель правління європейського зразка, базована ще на давньогрецьких принципах свободи і рівності всіх, яка визнає незалежність громадян і їхнє право на самостійні вчинки і на те, щоб розпоряджатися власним життям. За таких умов держава виконує лише регулятивну функцію, не забезпечуючи виживання кожного окремого громадянина, але захищаючи його від свавілля іншого. До цієї моделі влади Європа теж прийшла далеко не зразу – і все середньовіччя було освяченим таким же азіатським деспотизмом, як і колись у Китаї чи Японії. Тому весь наступний політичний розвиток в ній був спрямований на відмову від монархізму, який ставав символом такої ж патерналістької держави з необмеженими правами, чи хоча би на його реформування. Проте визнання цінності кожного громадянина і його прав цілком закономірно приводить нас не тільки до зовсім іншої моделі влади, але й до зовсім іншого сприйняття справедливості у ставленні держави до своїх громадян – тому що кожна людина отримує право впливати і на регуляцію відносин в державі і тому повинна сама бути відповідальною за свою долю – замість того, щоб це робив єдиний верховний правитель патерналістського типу, який сам встановлює, що буде краще для кожного його громадянина.
Разом з тим така система демократії несе в собі все-таки цілий ряд інших прихованих загроз:
1. Перш за все – спричиняє відчуття розрізненості окремих громадян, внаслідок чого вони починають шукати будь-які інші об’єднавчі критерії, які замінили б їм втрачене відчуття опіки з боку держави, а іноді навіть просто уникають надмірної свободи будь-яким можливим способом, наприклад шукаючи залежності від тоталітарних релігійних сект чи таких же політичних партій, чи навіть просто удаючись до алкоголю і наркотиків, що особливо помітним стає в сучасному ліберальному суспільстві. В свій час це достатньо добре описав Еріх Фромм в книзі „Втеча від свободи” (http://www.philosophy.ru/library/fromm/02/0.htm)
2. Надмірна свобода призводить до розгубленості громадян, породжує незнання ними як саме влаштовувати своє політичне життя – а тому викликає загрозу маніпуляції їхньою думкою іншими, дуже часто далеко не найкращими за моральними якостями людьми – демагогами і провокаторами.
3. Безпосередня „пряма” демократія практично неможлива – в силу того, що основні інтереси громадян лежать поза сферою політики і насправді нею цікавиться досить обмежена їхня кількість і то далеко не завжди, і тому, що для нормального функціонування держава потребує здебільшого більш ефективного і швидкого управління, ніж збори чи опитування з найменшого приводу. Саме тому громадяни просто змушені делегувати якусь частину своїх прав на управління державою чи то своїм представникам, чи то політичним партіям. Але демократична система влади, збудована за безпосереднім представницьким принципом, несе в собі загрозу розвитку корупції, розрізненості окремих депутатів і загальної нестабільності держави, а розвиток політичних партій – загрозу маніпуляції думкою народу та відповідно – наступної узурпації влади з їхнього боку.
4. Навіть при найдемократичнішій системі влади держава повинна брати на себе в якійсь мірі патерналістські функції, турбуючись про своїх громадян – функції соціальної підтримки молоді, дітей, самотніх і пенсіонерів – хай навіть і такої, яка би не стримувала їхнього прагнення до самостійного розвитку. До того ж будь-яка держава, навіть та, в якій її громадяни наділені максимальними правами, повинна забезпечувати основні завдання захисту як від зовнішніх, так і від внутрішніх загроз. Тому навіть демократична система влади для свого нормального функціонування потребує створення ієрархічної системи управління, аналогічної до тої, яка притаманна державі патерналістського типу, та ефективного виконавчого апарату з цілим рядом його інститутів.
І тому щоб вирішити нарешті усі можливі наявні проблеми, доведеться тепер задатися основним питанням – „А що воно таке – держава?” Політична наука досі не дає чіткої відповіді на це запитання, але якщо згрупувати усі можливі варіанти відповіді на нього, то знайдемо лише два основних: держава – це або те утворення, якому громадяни добровільно делегують свої права задля того, щоб воно вирішувало ті їхні проблеми, з якими кожен з них самостійно справитися нездатний, або те, яке виникло самостійно за рахунок таких індивідуальних здібностей одних, які дозволяли їм використовувати інших в своїх цілях.** Тобто перше перегукується з ідеєю утворення держави як наслідку дії певного суспільного договору відповідно до поглядів Т. Гобса та Ж.Ж. Руссо, інше тяжіє до теорії виникнення держави як еволюційного утворення, владу в якому захоплюють найсильніші. Нічого поганого немає ні в першому, ні в другому випадку, якби дійсно гарантувалися такі умови, що дозволяли б захопити владу (відібрати) саме найкращих і найрозумніших. Проте насправді дуже часто ми отримуємо якраз щось зовсім інше – „суспільний договір” раз за разом порушується, а всі можливі механізми відбору, як і природнього, так і створеного штучно, як-от механізм демократичних виборів, здебільшого відбирають якраз далеко не найкращих і не найрозумніших – і фактично ні одна, ні інша теорія так і не може пояснити звідки саме виникає той механізм спотворення, який і приводить до того, що держава або деградує, або деформується в таке утворення, яке призначене придушувати будь-який подальший розвиток своїх громадян.
Звідки виникає такий обман у ставленні до свого народу чи насильство одних по відношенню до інших, що навіть природні еволюційні фактори, які б мали привести до заміни далеко не найкращих керівників новими і більш прогресивними, і то вже фактично зовсім перестають діяти? Здебільшого в таких випадках припускають будь-що, навіть те, що саме вплив людського розуму є таким, що заставляє використовувати будь-яку можливу ситуацію задля власної вигоди. Але яка користь від загибелі держави тим, хто стоїть на її чолі – хіба не краще їм дослухатися до досвіду попередніх поколінь, бути справедливими і добрими, і мудро правити не знищуючи тієї структури, за рахунок якої живеш? Де ж тут вигода? І хіба може бути такий хід роздумів і поведінки ознакою саме розуму?
Тому насправді річ навіть не тільки і не стільки в розумові, як швидше в самій будові людині і в структурі її життя. Живучи в суспільстві – як би воно не було організовано – чи то просто як об’єднання вільних громадян, чи то – як державна структура, що виконує якесь цілком певне призначення, вона повинна мати і якісь критерії оцінки власних здібностей і можливостей, бути впевненою, що дійсно здатна зайняти гідне становище і влаштувати своє життя так, як сама того хоче. Так от, в природі таких критеріїв існує всього два – порівняння себе з іншими (наскільки ти кращий/гірший за інших), та оцінка того, наскільки швидко і вдало ти можеш досягнути чогось для себе з мінімальною при цьому затратою зусиль, особливо порівняно з твоїми попередніми можливостями – те, який ти є, і те, що ти можеш зробити.
Парадокс же полягає в тому, що ці два, зовсім нешкідливих, здавалось би, критерії оцінки, насправді можуть нести в собі досить сильну загрозу. Будь-яка поведінка людини насправді має в своїй основі лише два мотиви – Біль і Насолоду. Так і будь яке власне досягнення теж приносить певну насолоду – відчуття задоволення від того, що ти справді розвиваєшся і стаєш кращим. Але точно так само тільки заради саме цього відчуття, що ти кращий за інших, можна не тільки розвиватися самому, але й почати принижувати і знищувати інших – і відчувати при цьому таке ж саме, чи навіть ще й більше задоволення. Напевно саме тому для певного типу людей настільки привабливими стають всі ті посади в житті, в яких проявляється хоч якась їхня зверхність над іншими, де існує можливість когось принизити, піднявшись таким чином самому.
Але й це ще не все – іншим критерієм оцінки стає можливість досягнути чогось легше, ніж зазвичай – і якщо для цього потрібна допомога інших – то можна попросити їх про це, щось пообіцявши взамін чи просто розраховуючи на їхню доброту, але точно так же само можна спробувати і поставити іншу людину в залежність від тебе будь-яким іншим можливим способом – починаючи від маніпуляції її думкою, приниження чи ненависті і аж до відвертого шантажу чи навіть фізичного примусу, використання чи рабства...
Важко проте сказати, що саме послужило справжньою причиною виникнення такого стану речей – коли замість того, щоб розвиватися самій, людина отримала можливість використовувати і принижувати інших і отримувати від того таке ж саме, або й більше задоволення – вплив соціальних умов, недоліки її природної організації, наслідки невдалої роботи еволюції, і що саме призвело до такого спотворення роботи механізму оцінки власних вчинків і можливостей. А проте, які би не були справжні причини цього, зрозумілим є лише одне – що якби народ був достатньо зрілим і самостійним, і якщо б він і справді мав реальні механізми, які би запобігали такій узурпації влади невеликою групою самопроголошеної еліти, то вже навіть напевно одного цього і то вже могло би бути цілком достатньо, щоб уникнути такого розвитку подій, навіть незважаючи на те, що саме послужило причиною його виникнення.
* Більш детально необхідність існування всіх вищевказаних інститутів для нормального функціонування демократичної системи влади розглядалася в статті „Що таке демократія?”
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта.jpg "600x450 | Переглядів: 1152")
