Є біографії-долі - як розчерк блискавки, котра падає в простір моря і розчиняється в ньому енергією-світінням.
Доля заслуженого художника автономної Республіки Крим Олександра Шадріна нагадує мені таку блискавицю. Початкові витоки зиґзаґу: народився в грізному 1942 році в селі Караідель (Башкортостан, Росія), дитинство минуло в Підкаменній Тунгусці, перші серйозні навички в малюнку й живопису набув у художній школі ім. Сурикова в Красноярську, потім - служба в підвідному флоті (1961-1965 р.). Саме флотська служба привела Олександра Шадріна в Севастополь (Крим), де сибірський уралець Шадрін плідно «розчинився» у навколишній красі й чорноморських просторах.
Олександр Шадрін чимало років віддав реставрації предметного плану панорами «Оборона Севастополя. 1854-1855», де працював під керівництвом відомого художника В.І.Гранді-Гадицького, який прищепив любов до роботи з натурою, її вивчення в дусі художників російського імпресіонізму.
Ще 1985 року Шадрін відмовився від офіційних замовлень на соціальне мистецтво і цілком присвятив себе живописній творчості. Тепер це - яскравий майстер кримського пейзажу, його картини – втілений ідеал чистої мальовничої краси. Свої краєвиди він наповнив світлом, вологим і солоним морським повітрям, зблисками на воді, гарячим сонцем, прозорими тріпотливими тінями. Показав не тільки зовнішній образ цієї природи, а й рух, подих, її життя.
Важко не погодитися з тезою мистецтвознавця Анатолія Коваленка, що Олександр Шадрін, на відміну від більшості сучасних майстрів-живописців, не просто пише, а й мислить імпресіоністично. І саме тому в Шадріні-художнику стільки трепетного життя, живописного почуття в розумінні природи, забарвленій на його полотнах особливою ніжною ліричністю і закоханістю.
Мистецтво А. Шадріна розвивається в складних соціально-політичних умовах становлення держави, його політики, економіки і культури. Художник не відгукується на метушливий хаос, не намагається осмислювати філософськи щоденні проблеми, опоетизовувати буденні явища, не придумує свої твори в майстерні (як це було, скажімо, в епоху Передвижництва). І слава Богові. Його душа звернена безпосередньо до природи - головного об'єкту відображеної дійсності, а пейзаж на його полотнах набуває жанрових рис. Тому особливо важливу роль починає відігравати етюд, який стає ледве не єдиним критерієм у виборі техніки виконання й способу відображення: він здобуває риси картинної закінченості, де воля і почуття художника стають домінантою його ставлення до навколишнього світу.
Своєю творчістю Шадрін доводить, що мистецтво об’єднує, умиротворяє, облагороджує. Отже, переступімо поріг столичної галереї сучасного мистецтва “ШарМ” (бульвар Лесі Українки, 23).
- Олександре Петровичу, що все ж таки зіграло вирішальну роль у виборі напрямку?
- Куди я йду стильово? На це запитання я регулярно сам собі відповідаю. Об'єктивним фактором є те, що я оселився в Севастополі. За час навчання на художньо-графічному факультеті в Орловському педінституті я не встиг увібрати середньоросійський і московський живопис. А от у кримський живопис, як кажуть, з вухами заліз. У його витоків, я вважаю, був великий Коровін, усі наші кримські художники-реалісти мимоволі на нього рівняються. В Криму на той час уже активно працював чудовий живописець Федір Захаров, який приїхав з Москви, він осмислив творчість Коровіна і вже для мого покоління по-своєму доніс і розкрив мальовничу особливість Криму, зовсім не солоденько-видовищну, як це було сто-двісті років тому. Втім, і в радянський час ще висіли на вокзалах і в їдальнях картинки, які відбивали псевдо-кримське розуміння природи: тополя, тераска, море, вітрильник. Цю «догму» витискала чудова пітерська школа, російський імпресіонізм Левітана, Коровіна, Сєрова. Плюс досягнення кримчан. Плюс, звісно, вплив Заходу, особливо французького імпресіонізму. Природно, я все це осмислював і опрацьовував, увібрав найкраще і прийшов, сподіваюся, до своєї індивідуальної живописності. Що я нового привніс - не мені не судити.
Вихід в море лідера українських ВМС
- У письменника Юрія Щербака є розповідь про художника, який в Італії потрапив у скруту. На його щастя багатий бізнесмен йому запропонував: «Намалюйте мені ефектну трійку коней, я заплачу». Художник одразу згадав Гоголя і за три дні натхненної роботи написав реалістичну трійку – експресивну, динамічну, феєричну, котра мчала по земній кулі. Прийшов замовник, подивився, мовчки віддав конверт з грошима і рушив геть. «А картину?!» – вигукнув уражений художник. Але італієць навіть не озирнувся. І художник збагнув, що замовник очікував чогось модернового, можливо, якихось ламаних жовтих коней на фіолетовому тлі.
Ви теж не малюєте символи замість природи, у вас людина схожа на людину, скеля на скелю, а море таке живе, що його хочеться торкнутися. Ваше небажання йти в ногу з модою, з авангардистами-концептуалістами - це принципова позиція?
- До цієї “принципової позиції” мене знов-таки підвели вчителі. Коли я працював реставратором на панорамі «Оборона Севастополя», з Москви приїжджав видатний художник Василь Гранді-Гадицький, який із групою не менш знаменитого Павла Соколова-Скаля реставрував колосальну панораму Франца Рубо, її практично заново написали. Василь Гранді-Гадицький (до речі, друг Грабаря) був людиною високої культури, чудово розбирався в імпресіонізмі. У певний момент Гранді-Гадицький і Соколов-Скаля відправили всіх художників-реставраторів (щоб під ногами не плуталися) у Ялту пити горілку, а самі протягом двох тижнів доводили панораму до пуття – Соколов-Скаля пройшовся по фігурах, а Гранді-Гадицький - по пейзажу. Річ у тім, що «Панораму Севастополя» Рубо написав сірувато-монохромною фарбою, без сонця. Гранді-Гадицький зробив її сонячною, пленерною. Вийшов соковитий, наповнений життям імпресіонізм. Василь Іванович потихеньку мене в це русло направляв, він казав: «Усі твої патріотичні й авангардні “штучки” не цікаві». (По-молодості ми всі цим бавилися, малювали якісь параболи, квадрати тощо). «Сашко, у твоїх маленьких роботах відчувається талант, - наставляв Гранді, - дій у напрямку реалізму, це твоє». Це не означало, що він нав'язував свою волю, хоча наступного року Гранді делікатно знову натякнув на реалізм-імпресіонізм. Поступово (ми з ним спілкувалися років з десять, він регулярно приїжджав з Москви) ці поради зробили свою справу, та й Крим штовхав в обійми реалізму. З другого боку, я ніколи не любив фігуративні композиції (за що мене часто критикували, мовляв, тематично збіднюю палітру), я обожнюю пейзажі, натюрморти, в них відчуваю аромат правди і романтики. Так я став імпресіоністом, не вдаряючись ні в авангард, ні у фотографізм, - за що до кінця життя буду вдячний Василю Гранді-Гадицькому.
Автопортрет
- Ви народилися в Башкирії, виросли в Сибіру. Чому оселилися в Криму?
- Так, дійсно, я народився в Башкирії, потім дитиною потрапив у сталінський концтабір, на каторгу…
Дитиною в концтабір?!
- Це відбулося таким чином. Мій батько під час війни проливав кров за Україну, поранений повернувся додому. У Башкирії його зустріли як героя: як і інших інвалідів, буквально носили на руках, добре тоді було до них ставлення... Нас було п'ятеро дітей, зрозуміло, батько пішов працювати, його послали в колгоспне село уповноваженим по заготівлях для армії. Маму стали змушувати працювати в колгоспі, вона відмовилася: «У мене п'ятеро дітей, я не можу». Тоді за колгоспну працю грошей не платили, ставили «галочки»-трудодні. Мама займалася шиттям, нас п'ятьох доглядала, а батько працював від зорі до зорі. На маму стали писати доноси, і в 1948 році за п'ятнадцять хвилин її засудили на вісім років позбавлення волі. У той час концтабори дуже спорожніли (чоловіків забирали на війну, вони гинули в штрафбатах), а оскільки в «зоні» комусь треба було працювати, туди почали гнати народ без розбору: достатньо було сміховинного доносу. Коли за мамою прийшли, вона заблагала: «Дайте хоча б Сашка і Любу з собою взяти». Таким чином я із сестрою і мамою потрапив до Уфімської в'язниці, потім - у Красноярської, а згодом - у концтабір біля селища Тєя в Підкаменній Тунгусці. Табір зовні виглядав, напевно, як фашистські Дахау й Освенцим (адже німці у більшовиків набиралися досвіду): бараки, колючий дріт у три ряди, вівчарки, кулеметні вишки... Мій батько повторив подвиг декабристок: продав будинок, знайшов нас у Підкаменній Тунгусці, визволив з-за колючого дроту. Ми перебралися в селище, мама в оперчастині відмічалася, виїхати нікуди не мала права. А батько працював у “зоні” бухгалтером. Ось таке в мене було “золоте” дитинство.
Потім - служба на Тихоокеанському флоті. В армії я “відсурмив” чотири роки і три місяці: переважно у Владивостоку, потім нас відправили за новим підводним човном у Севастополь, там я і демобілізувався. І зрозумів, що з Криму нікуди не поїду. Є навіть жарт такий: якщо тобі дароване життя, то його треба прожити в Криму. Правильний жарт. Психологічно я намагаюся уникати всього злого, похмурого, конфліктного. Я люблю радість, оптимізм, надію, віру, які мені дарує Крим. Недарма свою попередню ювілейну виставку (до шістдесятиріччя) я назвав «Сонце. Море. Троянди». Назва точно відбиває мій внутрішній настрій: я хочу або сонце писати, або море, або троянди. Або все разом у різних сполученнях, хоча, природно, на моїх картинах відображене життя природи у всій його розмаїтості. Я не хочу гнатися за фінансовим чи якимсь іншим сумнівним успіхом, мені хочеться комфорту для душі, урівноваженості, аби утримувати цей чистий внутрішній стан – і я малюю сонце, море, троянди... Звісно, відображаю й «сухопутну» природу, за останній період двічі був на рєпінських пленерах у Чугуєві. Це майже північ України, там моє серце від ностальгії плаче, тому що тамтешні місця схожі на мою батьківщину – Башкирію і навіть на Сибір, куди нас загнав Сталін. Коли я їздив до своїх родичів у Красноярськ, то написав у тридцятиградусний мороз маленький пейзажик «Єнісей узимку». І зрозумів: мало радості у великий мороз малювати іній! Я краще малюватиму кримську зиму.
Човни
- Звичайно, там тепло, сонячно, затишно душі… Цікаво дізнатися, як можна в тридцятиградусний мороз малювати, напевно, замерзають не тільки руки й обличчя, а й фарби.
- Фарби розводять очищеним скипидаром, а от обличчя й руки нікуди не сховаєш. Тим паче я малював безпосередньо біля Єнісею, неподалік від Красноярської ГЕС. Специфіка полягає в тому, що лопати турбіни крутить вода нижніх шарів, її температура плюс дев'ять градусів. І коли вона виходить на поверхню, то зіштовхується з моторошним морозом, навколо вологість, як у лазні. Поки я писав свій етюд, мої брови, вії, волосся, одяг вкрилися густим інеєм. Мені ще довго не захочеться писати Сибір узимку, хоча я розумію – це красиво, все в чудернацькому інеї-бахромі, Єнісей дихає крижаною парою... Я розумію романтику Снігурки і діда Мороза, це цікаво, але моє «табірне» дитинство відбило бажання до суворої зимової природи.
У Крим, до речі, дуже прагнуть приїхати художники з Підмосков'я, де, дощове літо – не дивина. Невже три місяці підряд писати дощ, калюжі і бруд? От вони і їдуть до нас погрітися і помалювати до повного задоволення. Нам, художникам Криму, напевно, усі заздрять: у нас практично цілий рік сонячна радісна погода. Я це відразу оцінив, коли був молодим підводником.
- Сезанн сказав, що кожен акт творчості – це пригода…
- Це дійсно так. Одна з творчих пригод пов'язана знову таки з Сибіром. Діло було, слава Богу, влітку. Я маю звичай не розлучатися з етюдником, також полюбляю рибалити, у сибірських річках водяться чудові харіуси. Якось, піймавши здоровечу рибину, я вирішив: «Досить, тепер помалюю». Розклав етюдник, взявся до роботи. Налетіла мошкара, почала гризти мене жерцем, кров по руках потекла, по обличчю... Завзято малюю, але з неймовірною натугою і надривом. Вискакую на дорогу - ніби немає комарів, але не видно мого краєвиду з річкою, в якій я вловив харіуса. Спускаюся – налітають кровососи... Ох і дістався мені цей етюд. Повертаюся в Севастополь, закінчую початі роботи. Приходять у майстерню покупці і, дивна річ, чомусь «висмикують» саме цей мій етюдик, який мені буквально кров'ю дався. Я кажу: «Ну навіщо він вам? Там нічого особливого немає. Я не можу вам його продати».
Фороська церква
- Тобто Ви категорично не захотіли розпрощатися з сибірським етюдом, де зображена річка, у якій водяться чудові харіуси?
- Не розстався. Глядач дивним чином відчуває картини, які дорого дістаються, і саме їх хоче придбати. У моїй біографії є роботи, пов'язані з закоханностями. Зазвичай я на другий день приходив на місце побачення з етюдником і замальовував його собі на пам'ять, тобто писав для серця. І знову таки покупці чомусь серед усіх інших картин вибирали саме ці. Мене ця містика дивувала, я запитував: «Що саме вас “зачепило” в цій роботі?». На етюді віконечко світиться, але ж тільки я знаю, кому воно світиться і куди світло падає – на бузок, біля якого стояв з коханою…
- Певно, художник разом з фарбами вихлюпує на полотно іноді надзвичайно сильні переживання?
- Авжеж. Їх якраз і відчуває глядач. На виставки переважно приходять підготовлені цінителі, іноді мало не екстрасенси, які моментально відчувають – де правда, а де неправда. Я чекаю і боюся таких глядачів, а раптом вони скажуть: «А ось тут, голубе, ти сфальшував».
Серпень
- А як Ви ставитеся до жорсткої критики?
- Спочатку вона, звісно, ранить. Особливо жорстко висловлюються художники, - так можуть «дати в лоба», що мало не здасться. Сприймаю болісно, а потім із вдячністю згадую. Правда, тут є одна небезпека. Добре, коли художник краще за мене розуміється на темі, техніці, мотиві, критикує по суті, а не заплутує. Такі зауваження допомагають поліпшувати картину. Завжди точні, наприклад, «підказки» заслуженого художника України Анатолія Зорка. Але буває критика абсолютно голослівна, плескання язиком. Коли кажуть, що «там повинно бути світле, а тут темне, в куточку фарбочка червоненька, а не зелененька, це взагалі ніякого відношення до живопису не має. У живописі закони значно тонші й загадковіші, це – живе письмо, це – живо-писно. Ось що головне. А порадник не відчуває мальовничість і не пише живописно, хоча працює фарбами. Він малює декоративно або умовно-декоративно. Буває, що мені - пленеристу-імпресіоністу - дає поради народний або заслужений художник, але монументаліст, плакатник чи гарний майстер декоративно-прикладного мистецтва. І виходить невлад. Я, бува, піддаюся, починаю виправляти, стоп, бачу: роботу просто змарнував. А коли через певний час усе-таки вдається її «врятувати», то суть твору вже безповоротно змінилася.
В гаремі султана
- І Ви шкодуєте про первісний варіант, тому що він був свіжий і безпосередній за настроєм.
- Саме так. Тепер я вже стріляний горобець. Я знаю, кого треба слухати. Коли критикує монументаліст, я мовчки посміхаюся: «Критикуй на здоров'я, ти маєш рацію, але лишень зі своєї точки зору». А от коли говорить живописець, який б'ється над схожими проблемами, я весь - увага. Федір Захаров підходив до моїх картин і казав тільки три слова, і я заздалегідь знав, що вони будуть влучні. Як тільки була нагода, я робив три мазки, і виявлялося: точно! Він дивовижно відчував живописність, пам'ятаю, він якось скупо сказав: «Ну що ж ти. Треба від неба рефлекс зробити», і пішов. І я по морю зверху дав рефлекс. Я ж знаю, що таке рефлекс, тільки на природі його не побачив, а чому – не знаю, може, настрій був поганий, може, відволікли… А він з висоти свого досвіду, інтуїції підказав. Я дав рефлекс – усе заграло. Мені і глядачам - радість.
- Деякі художники говорять про лікувальний ефект своїх картин.
- Я з іронічною доброю посмішкою до цього ставлюся, у тому числі і до того, коли автори кажуть: «У цієї картини сильна енергетика». Можна простіше “перекласти” цю фразу: «Це гарна робота». Біля слабких картин «енергетикою» не хваляться. Коли я дивлюся на «Копички» Левітана, на інші шедеври і чую від цінителів: «Відтіля енергія виливається», я погоджуюся: «Так, виливається». А від поганих робіт нічого не виливається, крім... Це стосується будь-якого твору мистецтва в будь-якому жанрі. Згадую свої відвідини виставки потужного московського художника Іллі Глазунова. На чому я себе ловив? Йдеш повз картини, у тому числі повз якусь величезну, котра за інформацією мас-медіа Європу й Америку підкорила, і раптом бачиш маленьку картинку: бабуся гріється на сонечку… Вона так намальована, що неможливо відірватися, і на серці теплішає. Оце і є енергетика.
Причал для човнів в бухті Козача
- Є картини розпіарені, а є заповітні, живі…
- Згадую ще одну виставку - російських і американських художників у Музеї образотворчого мистецтва імені Пушкіна в Москві. Картину Врубеля «Царівна-лебідь» повісили не десь високо, як зазвичай, а на окремому щиті - дуже доступно для глядача. Я близько підійшов і побачив, як прописані очі, крила, пір’їнки... У мене по хребті мурашки побігли, я ледве не сів на підлогу... Коли про таке розповідають, можеш вірити і не вірити, а коли сам потрапляєш у стан зчудування, це зовсім інша річ. Через певний час я знову підійшов до «Царівни-лебідь», знову мурашки по спині побігли... Мимоволі подумав: я нову грань відкрив для себе в живопису.
Іноді в процесі написання власних етюдів по спині починають бігти схожі мурашки, холодок захоплення пронизує… І розумієш: вийшло, влучив! Ховаєш спочатку цю роботу, а потім починаєш виставляти, і колеги-художники хвалять саме її…
- А яка доля у невдалих картин? Ви їх ховаєте в «прикомірок» чи зрештою переробляєте?
- Я людина, напевно, вразлива, на мене дуже діють чужі приклади, серед них вичитані в монографіях про великих художників. Наприклад, Богаєвський писав чудові картини, його усі хвалили (Рєпін теж). А Богаєвський відчував: те, що він хоче вловити, не виходить. І спалив усі свої роботи, чим шокував шанувальників. Потім почався інший Богаєвський - як росточок з цього попелу. Сєров свої роботи знищував: писав сімнадцять варіантів, один залишав, інші спалював. Я теж, буває, розвожу багаття і... по 20, 30, 40, 50 робіт спалюю. Нормально, після цього добре себе почуваю. Мистецтво від цього тільки виграє, не знаю тільки, чи виграю я. Мене за це дуже лаяли деякі художники, а Геннадій Брусенцов (Царство йому Небесне) з хитринкою казав: «Сашко, ти не правильно робиш. Через десять років ти будеш мудріший, тобі не захочеться на природу піти, а ти витягнеш свій буцім-то слабенький етюдик і створиш з нього гарну роботу».
Іноземці часто кажуть: «Хочемо придбати ваші старі роботи». Я відповідаю: «Та я ж тепер пишу набагато краще, ніж тридцять років тому». Але вони цього не розуміють, для них, напевно, чим старіша картина, тим цінніша. Але вже нічого не повернеш, сотні робіт я спалив.
- Хто нині є покупцем Вашого живопису? У чиї руки він потрапляє?
- Крім музеїв і приватних галерей, мої роботи переважно купують інтелігентні освічені люди з гарним смаком, які раніше не могли собі цього дозволити. Доходило до смішного, приходив, приміром, такий собі доктор наук Семен Петрович і казав: «Дозвольте вашими картинами хоча б подихати». І от тепер в інтелігенції почали з'являтися гроші. Це найкращі покупці, вони уважно вибирають роботи, не торгуються дріб'язково. Напевно, добирають те, про що раніше тільки мріяли.
Портрет
- А товстосуми, банкіри, учорашні кримінальні авторитети?
- З такими я рідко стикаюся. Іноді вони самовпевнено заходять у майстерню і відразу гучно запитують: «Де шедеври?» Хоча для них навіть поняття «шедевр» у тумані. Я кажу: «Через сто років приходьте і вам мистецтвознавець скаже, де в мене шедеври, а де просто гарні роботи». Я не продаю за принципом «шедевр – не шедевр». Для мене існує цінитель мистецтва вихований, освічений, інші нехай купують нерухомість, діаманти й золото. Хоча вкладати гроші в картини усім раджу, тому що ціна на них з роками тільки зростає.
- Чим Вас гріє день завтрашній?
- Мене тішить, що росте популярність моєї творчості, фінансово я починаю себе більш-менш вільно почувати. Воленьки ще б додати, щоб писати тільки те, що хочеш. Щоб глядач-покупець не вимагав: «хочу солоденького», а просто очікував, що Шадрін ще напише. Чи дочекаюся золотого часу?.. Імпресіоністи Заходу проходили через убогість, досягали певного рівня добробуту і - вільно творили. А цінителі чекали. Клод Моне, наприклад, лататтям захопився, писав їх у двадцяте, тридцяте… п'ятидесяте, поки в нього до цього тяга не вичерпалася. Зате він ці латаття відчув у всіх тонкощах і подарував ці “тонкощі” своїм шанувальникам.
- Багатьом українським художникам доводиться заробляти на життя паралельною діяльністю? Хтось викладає, хтось реставрацією займається…
- У це занурились з головою навіть дуже гарні митці, на творчість бракує часу. Я не пішов на це, з 1985 року (перебудувався до перебудови), стиснувши зуби, відмовився від усіх замовлень. Хоча був членом художнього комбінату, пізніше в Спілку художників вступив. Твердо вирішив: що намалюю, те нехай і купують, а сам буду тільки вільним живописом займатися. Важко було, м'яко кажучи, дехто біля скроні пальцем крутив... А життя показало, що я свого домігся. Душевний комфорт дається великою ціною: щоб стати щасливим, буває, треба побути голодним.
Прогалини
- А про що зараз мрієте?
- Про те, щоб ліпші роботи українських художників не залишали країну назавжди. Ось зараз триває моя персональна виставка, картини розберуть, чимало з них потраплять у Голландію, Британію, Францію…Ну яка мені від того велика радість? Адже для свого народу стараюся, для його духовного піднесення і слави.
Ольга Рижова, мистецтвознавець, науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника “Києво-Печерська лавра”.
- Що Ви думаєте про живописний світ Олександра Шадріна?
- Квінтесенція творчості Олександра Шадріна – це романтизм, який ґрунтується, в першу чергу, на романтичних образах: море, скелі, човни… Його дерева - не просто рослинність, це портрети дерев. А навколишня природа, ландшафт – музична сюїта. Безумовним шедевром є образи старих корявих дерев з пониклими вузлуватими гілками, ніби з руками, що опустилися. Абсолютно протилежний образ – тонкі сріблисті, ніжні і юні тополі, що тягнуться до сонця в ранковому серпанку. Урівноважена, міцно укорінена в скелях, крислата кримська сосна – найбільш улюблена художником модель.
Недосвідченій людині може здатися, що завдання художника – зупинити мить. Зображення, які глядач бачить на полотні, не є пряме копіювання природи, навколишнього світу. Будь-яка картина має резерв смислів. У Шадріна море, як людська душа, вельми різне: безтурботне, спокійне, сонячне, грізне, іноді небезпечне. “Елементи” природи Шадрін одушевляє, вкладає в них свій темперамент, а не просто перекладає на полотно.
Коли я розмовляла з ним про його метод роботи, Олександр Петрович говорив, що повинен з'явитися особливий стан для того, щоб він почав малювати, - тоді двомірний простір полотна перетворюється в об'ємний образ краси. У нього є дуже характерна робота, найвищий, так би мовити, романтичний «пік» - скеля на мисі Тарханкут. Художник вибрав дуже цікаву точку зору - низьку, так звану «жаб'ячу» перспективу, і перед нами не просто скеля, а певна брама у вічність, тобто хвилі моря, як сходинки, скеля - як брама, і от уже перед нами – перлово-рожеве небо. Можливо, небо істин і прозрінь…
Професійні художники знають, як складно знайти в природі потрібний мотив і точку зору. Роки творчості і роботи витрачають на пошуки. Олександру Петровичу вдалося знайти і свій, «шадрінський» мотив, і свою точку зору. У пейзажах А. Шадріна, при всьому їхньому розмаїтті, можна виділити кілька тем-мотивів, об'єднаних у часі багаторічною пристрастю художника до якогось конкретного сюжету. Одиного разу, напрацювавши до досконалості сюжет, художник, згодом, у плині подальшого творчого життя, неодноразово повертається до нього. Шадрінське море, нескінченно рухлива і вічна стихія – це мотив хиткості і певної самотності, втілений, зокрема, у «скелях» (самотність) , і «човнах» (хиткість). Човни Шадріна тиснуться до берега, або пришвартовані до причалу, або вже перебувають під надійним захистом людини, в організованому просторі (на противагу морському хаосу). Це прагнення знайти стійкість, торкнувшись землі, повною мірою реалізована в картині «Човни», 2006, де піщаний берег займає по композиції більше половини образотворчого простору картини. Менш половини мальовничого простору займає зображення вузької смужки моря, що відокремлює твердь земну від тверді небесної.
Перефразуючи Поля Валері, можна сказати, що живопис Олександра Шадріна «дозволяє нам побачити речі такими, якими вони були того разу, коли на них дивилися з любов’ю». Мова йде, у першу чергу, про безсумнівну привабливість самих образів: море, прибій, човни, скелі, самотні дерева – у краєвидах, квіти і фрукти - у натюрмортах; у другу чергу – про самозвеличення художника. При злитті, взаємопроникненні виразної натури і темпераменту художника, народжується новий художній світ – твір мистецтва.
Дуже цікаві в Олександра Шадріна натюрморти. Якщо в пленерних етюдах він трішки аскетичний, то в натюрмортах критерій краси – надмірність. Оберемки квітів, завжди в апогеї свого цвітіння, стоять у простих скляних банках чи глечиках, огорнуті мерехтливим рухливим повітрям, у якому розлитий теплий аромат цвітіння. Художник крім квітів нагромаджує фрукти: стиглі ароматні дині, розрізані навпіл, що сочаться солодким липким соком, виноград, який всотав усе сонце Криму, сизі, кольору сапфіра, сливи. І ця ряснота-буяння - ознака достатку і благополуччя.
Стверджуючи пріоритет почуттів перед безпристрасністю, використовуючи як мотиви морські пейзажі, скелі й самотні дерева, у натюрмортах уживаючи надмірність, художник вільно чи мимоволі сповідає романтизм. Квінтесенцією його романтичної творчості можна вважати натюрморт «Вечір. Букет троянд», 2003, де на тлі синьої ночі в скляній банці, погордо і неквапно, цвітуть біло-червоні чайні троянди. Viva romantika!
- Олександр Петрович зізнався, що з 1985 року принципово не пише на замовлення. Чи нема в цьому декларативності, нарочитості, адже можна писати свідомо «смачні» картини?
- Ні, це не декларативна позиція. Вивчаючи історію мистецтва багато років, я можу легко визначити: переді мною твір на замовлення чи він намальований художником за натхненням-інтуїцією. Його портрети викликають ті ж почуття, коли ви йдете в юрбі і раптом ваш погляд вихоплює якесь людське обличчя, зазвичай, приємне, симпатичне, у стані особливого настрою, наприклад, очі горять… І ви внутрішньо посміхаєтеся цьому обличчю і своєму відчуттю, незалежно від того, бачить вас ця людина, знайомі ви з нею чи ні.
- І в юрбі зникає почуття самітності…
- Так, так, світ уже помінявся для вас, він розкрився, ви вже його побачили іншим. Людина пішла, а ви ще перебуваєте в дивному настрої певний час. У такому стані пишуть художники. Є чудовий приклад із класичної теорії мистецтва. Всі, напевно, знають, монументальне полотно Сурікова «Бояриня Морозова». Як зародилася ідеї цієї картини? Суріков побачив ворону на снігу, темну розпластану пляму... Бояриня Морозова з піднятою рукою на тлі білого снігу – це плід творчості Сурікова, але первинна асоціація – ворона на снігу. Шадрін відштовхується від первинних асоціацій, і тому його бажання бути вільним і не кон'юнктурним не є декларацією. Художники, як правило, до цього рано чи пізно приходять, тому що не можна довго в собі придушувати це вільне почуття, що рветься назовні, справжній художник не може творити невільно, як не може не дихати. Це не гучні слова, для художників цей стан має вирішальне значення.
Етюди Олександра Шадріна пронизані свободою першого враження. Дуже відчувається, коли художник, щось побачивши, втілив це на полотні, і - стоп. А коли він до цього ще повертається, дописує, щось уточнює, є небезпека зіпсувати натхненну пленерну картину, вона починає моментально перетворюватися на трошки засушену і навіть банальну роботу. Тому картини Шадріна (особливо мініатюри) цінні тим, що це – перше враження, в якому і темперамент художника, і майстерність, і настрій, і повітря, і атмосфера.
Микола Чеботару, член Спілки художників України
- Миколо Олексійовичу, які враження викликає у Вас виставка Олександра Шадріна в київській галереї “ШарМ”?
- Насамперед, в очі впадає те, що Олександр Шадрін дуже багато працює пленерно. Це гарна риса, тому що художник, який весь час учиться у природи, домагається дуже великих результатів. Природа – наш головний учитель. Олександр засвоїв це і невтомно удосконалює себе. Шлях у нього був нелегкий, у радянський період його художню імпульсивність старше покоління затирало, однак він досить часто пробивався на республіканські, всесоюзні і міжнародні виставки, що свідчило про його серйозний потенціал.
Якщо порівнювати роботи нинішнього Шадріна з його давніми мініатюрами 60-70 років, то вражає творче зростання. Юнацьки свіже сприйняття натури розчинене в зрілій майстерності, і тому його етюди не залишають байдужим будь-якого глядача.
- У мене складається враження, що художники-кияни дуже відрізняються від художників-кримчан. Кияни – заклопотані, зосереджені, часто похмурі, більш прагматичні, кримчани – сонячні, оптимістичні, розкуті. А яким за натурою є Шадрін - як людина і художник?
- Олександра я знаю з 1989 року, коли почав працювати в Спілці художників Криму.
Оскільки наші творчі майстерні розташовані поруч, ми часто заходимо один до одного, радимося. Тісне спілкування, природно, розкриває людину краще.
Олександр - світла людина, м'яка, іноді навіть надто м'яка. Він відкритий і вразливий. При цьому Сашко дуже добродушний, доброзичливий, щиросердий. Але у разі необхідності у ньому «прорізається» уральська завзятість, впертість, посилена кримським оптимізмом. І все це замішане на працьовитості. Всі ці особисті якості – складові його як художника.
- І вони переливаються на полотно…
- Авжеж, його світла відкрита душа переливається на полотно і виникає чудо художнього твору.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
