Цього дня 128 років тому народився Симон Петлюра, чиє ім’я ще за життя стало символом політичного українства. І сьогодні в Україні та за її кордонами є люди, які називають прихильників української незалежності «петлюрівцями».
Симон Петлюра народився 10 травня 1879 року у Полтаві. Двадцяти двох років він був відрахований з Полтавської духовної семінарії за участь у таємному українському гуртку. У молодості Петлюра захоплювався соціалістичними ідеями і навіть був обраний до центрального комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, однак пізніше вийшов з неї. Спочатку він відстоював ідею автономії України у складі Росії, згодом став прихильником незалежності України та її орієнтації на Захід.
І чи не краще для України буде, коли вона вступить у безпосередні зносини з Європою та її віковою здоровою культурою, з якою у неї стільки спільних традицій в минулому і споріднених зв’язків та рис у сучасному? С. Петлюра
Від перших місяців Української революції Петлюра займався організацією української армії. Згодом він командував штурмом заводу «Арсенал» та обороною центру Києва від більшовиків, був серед керівників повстання проти гетьмана Скоропадського, очолював Директорію Української Народної Республіки під час війни з радянською Росією.
Упродовж свого життя Петлюра був двічі ув’язнений – у царській та гетьманській в’язницях. Соціал-демократи та есери, отаман Оскілко і полковник Болбочан здійснювали збройні заколоти проти його уряду. Зрештою 25 травня 1926 року Симона Петлюру застрелив радянський агент у Латинському кварталі Парижа. А за 9 днів до своєї загибелі він написав:
«“Петлюру”, коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомості провокаційними заходами ледве чи пощастить».
Українці та росіяни їхали до Білорусі згадати спільне горе: Чорнобиль. Але так вже вийшло, що замість одного спільного горя випливло декілька. У певному сенсі правий був відомий телеведучий Леонід Парфенов, коли казав, що ми народи не братські, а сіамські. Саме так, сіамські. Ми зрослися негараздами. Так воно вже історично склалося. І Чорнобиль, нажаль, не найстрашніший з них.
Акція «Чорнобильський шлях» у Білорусі проходить далеко не вперше. Для нашого вуха словосполучення «традиційна щорічна акція протесту опозиції» звучить дивно. Але якщо згадати, що у Білорусі незмінність особи президента теж вже стає традицією, ситуація стає зрозумілішою.
На акції щороку протестують проти соціальної політики білоруської влади щодо населення територій, забруднених Чорнобильською катастрофою. Віз і нині там, вимоги щороку ті ж самі, а сама акція вже перетворилася на ритуальне дійство. Але цього разу ситуація загострилася настільки, що усі тимчасово забули про першопочаткову мету демонстрації.
Цього разу білоруська опозиція була не одна. Групою міжнародної підтримки виступали молодіжні організації: з боку Росії – молодіжне крило Союзу Правих Сил, рух «Идущие без Путина» та об’єднання «Оборона», з боку України – Національний Альянс. Останні напередодні заключили у Києві угоду про співпрацю із білоруським молодіжним опозиційним об’єднанням «Молодий фронт». Не допомогло.
Чи був мітинг санкціонованим? Відповідь: спірне питання. Дозвіл на мітинг на площі Бангалор, за словами учасників акції, у них був. Але потім люд рушив до президентського палацу, щоб кинути петиції до президента у спеціальну скриньку. Найгуманніші у світі силові структури Білорусі однозначно трактували це: несанкціонований мітинг.
Взагалі-то до розгону готувалися заздалегідь. Одну російську делегацію вперше затримали просто на виході з метро: мовляв, для встановлення особистостей – «виглядали не як білоруси». Встановили. Таки не білоруси, але це ще не привід для арешту. Який жаль. Довелося відпустити. Щоб через кілька годин, вже під час мітингу, знову затримати. На цей раз із активним використанням твердих гумових „аргументів”.
До запланованого часу на площі зібралося кількасот людей, більшість з яких тримала у руках петиції, що починалися словами "Здравствуйте, Александр Григорьевич, у меня есть к Вам несколько вопросов, ответить на которые Вас обязывает действующее законодательство". Простоявши деякий час, демонстрація рушила у напрямку президентської адміністрації. На чолі шли три священики забороненої Білоруської автокефальної православної церкви.
Дійти не судилося. Коли юрба йшла по проспекту Скорини, шлях їй перекрили бійці ОМОНу. Вони відтіснили демонстрантів від будови адміністрації, а потім, взявши в коло, почали звичну для тих широт «зачистку» - простіше кажучи, мордобій, розгін юрби та затримання особливо терплячих. Про толерантність та м’якість затримання годі й казати – для прикладу, руку зламали навіть чотирнадцятирічному хлопцеві. Після того, як уляглася курява, серед затриманих виявили одинадцять росіян та п’ять українців.
Тут почався перший збій налагодженої системи розгону мітингів. За народним лукашенківським звичаєм після вдалого розгону слід швидко винести вирок і засадити демонстрантів за грати. Але про те, що з іноземцями не все так просто, чули навіть у найгуманніших білоруських судах. Ситуація ускладнювалася тим, що б’ють, як відомо, не по паспорту, а по лицю – деякі «гості столиці», зокрема, голова Національного Альянсу Ігор Гузь, помітно постраждали під час затримання. Мабуть, саме тому суд прийняв «соломонове рішення» - адміністративний арешт від п’яти до п’ятнадцяти діб усім демонстрантам. Зокрема, українцям – по десять та п'ятнадцять діб.
Але колорит національного режиму дався взнаки. До українців вчасно не допустили представника консульства, що само по собі є порушенням міжнародних норм, зокрема Віденської конвенції про консульські зносини. Адвокати, що їх надала Україна, так толком і не отримали змоги захистити співгромадян. А білоруські правоохоронці до останнього заперечують факт побиття іноземців.
Показовою була реакція країн, громадяни яких потрапили під удар. Російський МІД просто відмовчувався, що і продовжує робити. Демонстрацію під білоруським посольством, що її влаштувало те ж молодіжне крило СПС... хутко прибрала місцева міліція. Щоправда, без бійки. Чим утвердила у демонстрантів уявлення, що вони живуть у хоча б відносно демократичній країні. Справді, все пізнається у порівнянні.
Український МЗС першу добу, фактично, волав у пустелі. Дві ноти протесту до білоруських колег врешті-решт таки далися взнаки: пізніше консула таки допустили до заарештованих співгромадян. Але допомогти він їм зміг лише зв’язком – надати власний телефон для розмов із рідними та друзями. Українські дипломати заявляють, що білоруська сторона порушила низку законів і обіцяють визволити українців якнайшвидше. Щоправда, невідомо, як саме вони збираються це робити. Тим часом усі п’ять українців, а на знак солідарності з ними і три білоруси, почали голодування. Ефективність такого методу протесту, чесно кажучи, теж викликає певні сумніви.
Тим часом в Україні вже проходять масові протести. На відміну у Москви, у нас їх ніхто не розганяє. Так що посольство Білорусі скоро може опинитися у осаді, подібній до осади урядових будівель часів помаранчевої революції.
Ситуація, м’яко кажучи, неприємна для усіх сторін. Саме це і є причиною мовчанки політиків з усіх боків. Але, певне, і вона є лише тимчасовою. А поки що залишається обмірковувати причини події.
Чому білоруські силовики зважилися на розгін демонстрації із побиттям іноземних громадян?
По-перше, занадто вже була відпрацьована схема. Настільки, що згори не мусили командувати «бити». Навпаки, повинні були б чітко скомандувати «не бити!», якби хотіли, щоб цей розгін не відбувся. І така команда викликала б здивування у простих правоохоронців: як не бити? До того ж є певні сумніви, що інформація про присутність на демонстрації чисельних іноземних делегацій дійшла «нагору» вчасно. У будь-якому разі, команди «не бити» вчасно не пролунало.
По-друге, параноя білоруської влади (втіленій у одній відомій особі) підсилюється з кожним днем. Масла у вогонь підливають відразу з кількох боків: з одного боку по пострадянському просторові революції котяться, з іншого – у США антилукашенківські програми взаємодій з Білоруссю затверджують. Останнім часом взагалі жах: Ющенко з Бушем тиснуть один одному руки, обіцяючи навести демократію в Білорусі, а Кондоліза Райс окреслює термін: півтора роки.
У такій ситуації судорожні дії з боку відносно неврівноваженого політика є навіть очікуваними. А ця демонстрація сама по собі стала ще одним гарним приводом для примноження старих страхів. Бо вже відчувається, що гра поступово переходить на його поле. Досі найстрашніша протидія закордону «останньому диктаторові Європи» полягала головним чином у ізоляції у його рідному кубельці. Але, як виявилося, пан Лукашенко – людина не амбітна, Білорусі йому цілком достатньо. Терновий кущ – мій рідний дім, як казав братець Кролик. А тепер вже іноземці тихенько намагаються перетворити Білорусь на другий Майдан.
Але це ні в якому разі не експорт революції. Це скоріш експорт опозиції – у російському випадку, і передача досвіду – в українському. І якщо ці явища не знайдуть відгуку у власне білоруському суспільстві – вони так чи інакше приречені на невдачу.
З іншого боку, «ще може нашими серцями розпалимо тисячі сердець».
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Симон Петлюра народився 10 травня 1879 року у Полтаві. Двадцяти двох років він був відрахований з Полтавської духовної семінарії за участь у таємному українському гуртку. У молодості Петлюра захоплювався соціалістичними ідеями і навіть був обраний до центрального комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, однак пізніше вийшов з неї. Спочатку він відстоював ідею автономії України у складі Росії, згодом став прихильником незалежності України та її орієнтації на Захід. 