Народний художник України Михайло Ряснянський народився в травні і цей потужний заряд енергії творення, яким буяє травнева природа, позначив оптимізмом усе його багатогранне життя. Він був підлітком, коли почалася Велика Вітчизняна війна, а сімнадцятилітнім уже воював у складі сто восьмої стрілецької дивізії, був тяжко поранений і контужений. І всі сім місяців у оренбурзькому госпіталі малював. Всі життєві випробування сприймав стійко й з почуттям гумору, а бойовий дух вкладав у творчість і завжди відстоював свої світлі переконання, захищаючи високі ідеали нашого образотворчого мистецтва.
Виставки в столичних галереях “Шарм” та “Ірена” – це світле буяння природи у краєвидах майстра – підготували його шанувальники, і тим знову оживили його невгамовну душу. Доля привела його навчатися саме в Київ, а далі вже він оселився в Миколаєві і став одним із визначних представників південної школи українського образотворчого мистецтва. Книжечка спогадів і віршів народного художника України Михайла Ряснянського дихає, пульсує живим життям. Тут і безкомпромісні розмови з Тетяною Яблонською про реалістичне мистецтво, і розповіді про незабутні пленери в околицях Первомайська, які буквально подарували Михайлу Ряснянському друге, чи ба вже третє (враховуючи поранення) життя.
В Києво-Могилянській академії зберігається величезна серія портретів – письменників, художників, і видатних, і рядових людей тієї повоєнної доби, а галерея “ШарМ” представила тільки дещицю – чудові картини, які розповідають про стосунки митця з живою природою, а ще – натюрморти. Навіть із потойбіччя Михайло Ряснянський звертається своїми творами до молодих митців, щоб уберегти їх від чорнотропів безплідних пошуків на сучасному арт-ринку, який знищив уже чимало обдаровань. Але ті, котрі не йдуть на компроміс, не заграють із неосвіченим покупцем, врешті розвивають смак і піднімають своєю творчістю загальний рівень суспільства. Одухотворена мудрість Михайла Ряснянського, втілена в його картинах, які, як кожен справжній твір, не набридають своєю присутністю, певне, частково залишиться в Києві. Музеї і солідні приватні колекціонери визначали придбання з цієї виставки прямо на відкритті.
* * *
Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1976 року. Михайло Ряснянський брав участь в обласних, республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках. Тільки персональних виставок (Кишинів, Київ, Орджонікідзе і т.д.) в його творчості понад тридцять. Народний художник України з 2001 року. Його твори перебувають в багатьох музеях і багаторазово репродукувалися в журналах, альбомах, календарях.
Творча спадщина М.Ряснянського складає сотні творів живопису і графіки. За ініціативою М.Ряснянського на базі 2-ї середньої школи м. Миколаєва було створено музей 108 гвардійської Червонопрапорної ордена Суворова Миколаївської стрілецької дивізії, куди художник передав 50 портретів своїх однополчан. Крім цього М. Ряснянський створив галерею портретів українських письменників. Йому позували О.Гончар, М.Стельмах, П.Глазовий та ін.
Ганна Вікторівна Глазова, доцент Національного університету, м. Одеса, кафедра історії стародавнього світу і середніх віків, галерейник.
- Ганна Вікторівна, Ви є одним з організаторів виставок картин народного художника України Михайла Ряснянського. Яка робота цьому передувала?
- Протягом тривалого часу я займаюся дослідженням творчості українських художників другої половини XX-го століття, чому величезною підмогою є моя колекція живопису і великий архівний матеріал про художнє життя Одеси другої половини минулого сторіччя.
Виставці народного художника України Михайла Ряснянського в київській галереї сучасного мистецтва «ШарМ» передувало копітке вивчення матеріалів, що були мені представлені родиною Михайла Олексійовича. Ряснянський помер у 2003 році, тому ми говоримо про художника, що залишив свій слід. Виходячи з цього, ми можемо вивчати його ніби з відстані, з боку, з точки зору історії мистецтва і з точки зору його внеску в українську культуру.
Як представник українського мистецтвознавства й арт-бізнесу, я зробила свій крок відносно спадщини Михайла Олексійовича Ряснянського два роки тому.
- Чому саме він привернув Вашу пильну увагу?
Ряснянський, будучи народним художником України, заслуженим діячем української культури, залишався практично невідомим на всій території України за винятком його улюбленого міста Миколаєва. Миколаїв, як відомо, дуже близький до Одеси не тільки територіально (ці міста розділяють лише сто кілометрів), а й художніми традиціями, які зародилися в південно-російській школі живопису, котра як течія виникла в Одесі наприкінці XIX століття. Тому для мене Ряснянський становив інтерес передусім як автор, що є одним зі стовпів південно-російської школи наприкінці двадцятого століття.
Біографія Михайла Олексійовича Ряснянського абсолютна типова для біографій художників у Радянському Союзі. Для мене це теж дуже важливо. Чому? Тому що атипова біографія завжди “провокує” атиповий підхід. У мене ж був підхід абсолютно науковий, хронологічний, в основі якого дослідження джерел творчості.
Ряснянський народився в 1926 році, він устиг воювати, щоправда, тільки один рік, але він пізнав, що таке війна і що таке жорстока правда історії. Для мене, історика з великим стажем, дуже важливо, коли доленосні події в житті країни людина сповна випробує на собі.
Ряснянський закінчив Київський художній інститут, до цього він навчався в Одеському художньому училищі імені Грекова, відкіля був переведений прямо на третій курс інституту.
Ряснянський - творець двох шкіл живопису: у Кишиневі й у Миколаєві.
У Кишинів його направили в 1957 році по закінченні навчання. У Молдавії «жевріла» така собі румунська школа, яка була, скажімо так, певним охвістям австро-угорської школи, що має прекрасну образотворчу традицію, але як така школа в Кишиневі не була сформована за цілком об'єктивних історико-культурних причин. Ряснянський протягом десяти років активної роботи в Кишиневі створив не тільки художню школу, а й факультет в університеті, котрий нині носить його ім'я. Михайло Ряснянський у місті Кишиневі не забутий і понині, тому що його внесок у молдавську культуру дуже вагомий.
З 1967 по 1972 рік Ряснянський працював у Києві: викладав в альма-матер - у Київському художньому інституті. За цей період він створив близько 160 портретів діячів української культури. У 2004 році ці роботи були виставлені на його першій персональній виставці, на жаль, посмертній, у Києво-Могилянській академії. Вони експонувалися не тільки в музеї навчального закладу, а й прямо на поверхах Києво-Могилянки, тому що це були саме ті діячі культури й освіти, що формували основу, на якій сьогодні йде навчання студентів знаменитого вузу.
Наскільки значимо було для самого Ряснянського створити такий пантеон портретів? На мій погляд, написання 160 картин за шість років - це не тільки дуже напружена творча (та й фізична) праця, це був внесок у культуру самого художника – Михайла Олексійовича Ряснянського. Він, до речі, свій автопортрет не помістив у ряд видатних діячів України, хоча мав повне право.
Але повернімося до віх його біографії. У 1972 році Ряснянського направляють у Миколаїв. Там він організовує секцію місцевих художників. До цього художники Миколаєва належали до Одеської обласної організації Спілки художників України, своєї організації в них не було. Саме Ряснянський її створив. Сьогодні це досить велика обласна творча організація, членами якої є близько 160 художників. Михайло Олексійович протягом 20-ти років був її беззмінним головою, це говорить, до речі, про його толерантність, гнучкість, доброту, оскільки бути керівником творчої організації в провінції – це насамперед гігантська душевна праця. Крім того, треба бути завжди на дуже високому творчому рівні, інакше інші творчі люди відкинуть тебе як керівника, вони не можуть бачити керівником художника нижче середнього рівня, навіть якщо він гарний адміністратор.
Ряснянський створив Миколаївський художній музей. До 1983 року існував скромний музейний заклад, який зберігав різного роду експонати, у тому числі і колекцію робіт художника Верещагіна. Нині художній музей у Миколаєві є одним з найбільших в Україні: і за площею, і за обладнанням, і за значимістю колекцій художніх творів другої половини XX-го століття. Ряснянський зобов'язав усіх членів Спілки художників України миколаївської секції щороку дарувати по одній своїй роботі музею. Тоді художники цьому противилися, а сьогодні вони розуміють, що тільки завдяки Ряснянському їхні роботи опинилися в музеї, вони могли бути і не гідні цього, але це була традиція, заведена їм. Сам він подарував музею майже п'ятдесят робіт протягом тридцяти років. До речі, Ряснянський свої картини впродовж усього свого життя взагалі не продавав, і я не упевнена, що хоч за одну роботу в його руки потрапили які-небудь гроші. Добре це чи погано, не нам давати оцінку, це тільки факт, що говорить про особистість: Ряснянський без сумніву був дуже доброю і скромною людиною.
Але найбільше мене вражає те, що Ряснянський створив художні школи. Якщо в Кишиневі він, можливо, виконував певні вказівки, то в Миколаєві він все робив за своєю ініціативою. Через десять років його подвижницької праці був створений факультет художньої графіки в педагогічному університеті Миколаєва. До цього «університетами» були його майстерні. Після того як Ряснянський одержав у 1975 році звання заслуженого діяча мистецтв України, він уперше створив такий прецедент у Радянському Союзі, коли видавався документ про закінчення творчої майстерні конкретного художника.
У процесі вивчення творчості Михайла Олексійовича я зустрічалася, листувалася, передзвонювалася з трьомастами його учнями, що вважають себе такими. Є ще, напевно, такі, хто не вважає себе його учнями, для яких навчання під його началом ніяким чином на їхню творчість не вплинуло. Я розмовляла з двома такими художниками, проте, вони дуже високо оцінили творчість Ряснянського, хоча за манерою дуже далекі від нього, і це добре, що вони могли бути самостійними, це теж говорить про його творчу толерантність.
Коли був створений факультет художньої графіки, Ряснянський був обраний його професором, але викладання знову таки велося тільки в його майстерні. У дипломах до 2002 року (поки він викладав) було записано: «Майстерня народного художника України М.А.Ряснянського». Ну хіба це не говорить про школу! Створення школи взагалі є для художника найважливішим. Залишити слід у мистецтві, а також в учнях і в їхній творчості може тільки легендарна особистість. Хоча арт-ринок за великим рахунком дотепер його робіт не знає, але це ні про що не говорить. Просто він ще не пізнаний глядачем.
Я думаю, що виставка, представлена в столичній галереї сучасного мистецтва «ШарМ», не відображає всієї спадщини Михайла Ряснянського, котра є навіть в моїх фондах, але вона відбиває ту його частину, яка, на мій погляд, найбільш зрозуміла і цікава київському глядачеві.
- Чому переважають пейзажі?
- Тому що пейзаж є однієї з найважливіших тем в українському мистецтві. В основу своєрідності нашої культури ніби закладена природа. В нашому житті природа взагалі грає найважливішу роль. Адже коли нам погано, ми йдемо в парк, у ліс, до річки. Коли нам зовсім сумно, ми притискаємо і гладимо свого собаку, кішку, що теж є частиною природи. І рідко звертаємося до людини. Це вже ніби є частиною нашої поведінки і стало, як не дивно, естетичною «гранню» української культури взагалі.
Тому я вибрала саме пейзаж як певне уявлення про Ряснянського як живописця, хоча це уявлення не повне, але в пейзажі є ще один плюс - свобода.
- Чому пейзаж є, на вашу думку, найбільш вільним?
- Якщо ви подивитеся на ряд робіт Ряснянського, то побачите, що вони зовсім вільні, вони межують узагалі з умовністю. Причому з віком ця умовність зростала, тобто він звертався дедалі більше до того мистецтва, яке пов'язано з поняттям імпресіонізму, із враженням і уявою, а не зі скрупульозною реальністю. Так, реалістичними повинні бути, напевно, портрети, але навіть ті нечисленні портрети, що представлені в «ШарМі, наприклад, портрет бухгалтера, це ж ставлення до образа: ми бачимо схилену над рахівницею жінку шістдесятих років, яка зайнята цілком специфічною працею. Але в ній «прочитуються» епоха і настрій художника! Я думаю, що головне – це ставлення художника до моделі, до природи, а в Ряснянського воно дуже вільне.
- То не копіювання дійсності, а красномовне ставлення…
- Ну, копіювання взагалі до мистецтва не має ніякого відношення. Ленін у свій час сказав про те, що мистецтво - це дзеркало життя, а йому Станіславський відповів, що «дзеркалом воно бути не може, інакше ви в ньому виглядатиме потворним». Це ніби артефакт, але я вважаю, що художник цінний «обробкою» побаченого уявою, котре у ключових моментах схоже з уявою глядача. Одеса розташована дуже близько від Миколаєва і ми живемо в однакових природних зонах. У Миколаєві моря нема, але воно десь поруч; ми бачимо однаковий степ, чагарник, ліс… Це та природа, яку я щотижня спостерігаю по дорозі Одеса-Київ, і це дуже важливо, адже її бачу не тільки я, а ще тисячі й мільйони наших співгромадян. Мені іноді здається, що картини Ряснянського, це як знімок зі швидко їдучої машини, це такий собі слід, у якому відбите тільки те, що побачено, ти далі не можеш його відтворити, ти не пам'ятаєш, скільки було дерев, але ти пам'ятаєш вітер у цих деревах. Від картин Ряснянського віє теплом, холодом, усіма тими відчуттями, що нам дає сама природа.
А ще я намагалася досліджувати архетип води в його живописі. Не на всіх творах Ряснянського зображені річка, море, а вода відчувається: у мокрому листі і траві, у повітрі... Вологість на його картинах точно така ж, як в Одесі з її стовідсотковою вологістю. Архетип води в мистецтві цікавить більшість мистецтвознавців. Тому що зображення води надзвичайно складна річ: це мінливі ріки, море, хвилі, бризи, дощ... Я відчутно побачила в нього це мокре, вологе - сповнене життя... У Ряснянського є картина «Сухе дерево», але воно не несе ніякого, у всякому разі для мене, негативного змісту, воно все одно наповнено життям. І, взагалі, його мистецтво абсолютно життєрадісне, летюче, сучасне. І це незважаючи на те, що він жив у Миколаєві, котрий насправді є культурною провінцією. Так, там є університет, ряд інститутів, великі заводи, але насправді «виходу в цивілізацію» там особливого немає. Останні роки життя Михайло Ряснянський нікуди не виїжджав, натомість його роботи винятково сучасні. Я добре знаю одеський художній світ, миколаївський, херсонський і, взагалі-то, київський, але мало можу навести сьогодні прикладів робіт сучасних художників кінця двадцятого століття, у яких було б так багато «враження», от цієї південно-російської школи, яка була створена в Одесі, яка має всі шанси і далі розвиватися, тобто підніматися на більш високий щабель. Вона ж не може залишатися на рівні Костаніді, школа повинна йти далі, тому що наші почуття розвиваються через шалене різноманіття життя, що розростається. Це дуже важливо і дивно, що Ряснянський, маючи всі регалії, які може мати художник, «закрився» у Миколаєві, а сам продовжував розвиватися, значить, у нього були творчі, інтелектуальні сили. Я думаю, що його учні були тією основою, яка живила його, більш того, основну масу інформації в останні роки він одержував тільки від студентів, бо його зовнішнє коло спілкування було вже на той час дуже вузьке. Дочка-художник, син-скульптор жили своїм життям, їх художня манера, до речі, дуже далека від манери батька, і це теж важливо і цінно. Ряснянський всотував енергію молоді і виливався у своїх роботах. Я бачу достатню кількість його послідовників, які на гарному рівні розвивають ті традиції, що він заклав.
- Чи означає виставка в «ШарМі», що картини Ряснянського розпродаватимуться?
- Я вважаю, що роботи художника повинні розходитися шляхом продажу, обміну, будь-яким іншим шляхом. Виставка в «ШарМі» - це один із кроків, що нами спеціально задумані, він є частиною програми по поширенню знань про творчість Ряснянського і включенню цього автора в список гідних художників України, нині добре представлених на ринку. Перед цим ми зробили виставку картин Ряснянського в Одесі; у Києві паралельно з «ШарМом» пройшла виставка в галереї «Ірена»: щоб її оглянула інша соціальна група глядачів – здебільшого мистецтвознавці. Ці дві події, ці два зусилля спрямовані на те, щоб ім'я Ряснянського зазвучало.
- А яка доля в ста шістдесяти портретів видатних діячів культури України?
- Вони донині перебувають в Києво-Могилянській академії на Ільїнській, 9, частково висять на стінах навчального корпуса, частково на стінах музею, частково зберігаються в сховищі академії. Уся ця спадщина належить дочці Вікторії Ряснянській. Я не знаю, які її наміри, у всякому разі вона не збирається дарувати картини Києво-Могилянській академії, крім тих робіт, що були подаровані особисто автором навчальному закладу.
Недавно нам надійшла пропозиція зробити виставку народного художника України Михайла Ряснянського в Національному музеї, і я думаю, що дочка художника з задоволенням надасть ці портрети для цієї загальної експозиції.
На жаль, їх доля в найближчій перспективі для нас поки не ясна, ми як приватна галерея в Одесі просто не в змозі сьогодні викупити ці роботи. І не тому, що портрети можуть не мати настільки високого цінового «цензу» як пейзаж, який ніби всім зрозумілий. Я думаю, що і Вікторія Ряснянська теж не готова до вирішення цієї «проблеми». Ми, взагалі-то, планували викупити абсолютно всі роботи Ряснянського, але питання в тому, що передусім треба осмислити його творчу спадщину (а для цього твори треба розшукати), а воно досить велике.
Колекція робіт Ряснянського, яку ми зібрали за два роки, придбана в такий спосіб: частина куплена в дочки і переважна частина - на «вторинному ринку» по оголошеннях у миколаївських газетах. Річ в тім, що дуже багато картин з дарчими написами були художником подаровані різним людям – жителям Миколаєва. За два роки досліджень я нарахувала всього біля тисячі робіт Ряснянського, які повинні десь бути. Ця спадщина включає, звичайно, і графіку. Графіка – ще одна іпостась художника, хоча, на мій погляд, Ряснянський був насамперед майстром кольору; малюнок – не був його «ключовим моментом», хоча графіку Михайла Олексійовича ми теж маємо і хотіли б її виставити. На жаль, як одеські, так і київські глядачі, саме глядачі, ми взагалі не говоримо про покупців у даному випадку, дуже байдуже ставляться до графіки. Нині це та царина мистецтва, яка, на жаль, недооцінена, але я думаю, що час графіки проб'є, тому що тільки по малюнку можна побачити справжню руку художника. Кольором іноді можна “забити” всі огріхи, а малюнок – це та правда, яку «забити» не можна нічим. Що стосується Ряснянського, то, я вважаю, його графіка теж може бути представлена, мені особливо сподобалися його ескізи, етюди до портретів. Там видно характер портретованої людини. Павла Загребельного, наприклад, він зобразив, не будучи з ним особисто знайомий, це відзначено в записах художника, тобто він писав портрет письменника, використовуючи фотографії і художні твори письменника, - а образ у підсумку вийшов правдиво-колоритний. Дочка Вікторія Ряснянська дуже цікаво розповідала мені про те, яким чином батько малював образи видатних діячів культури. Михайло Олексійович вважав, якщо він малює портрет письменника, то обов'язково треба осягти максимальну кількість його творів. Але прочитати їх він не був в змозі, тому що працював в атмосфері напруженої гонки, - читала дружина і переказувала йому. Тому можна сказати, що на багатьох портретах лежить світло вражень його дружини.
- А чи часто він використовував у роботі фотографії?
- Річ в тім, що цей пантеон містить портрети видатних діячів, починаючи з часів Котляревського, природно, що художнику доводилося використовувати фотографії і репродукції.
Що стосується українських письменників другої половини двадцятого століття, то практично з усіма він був знайомий особисто. Причому, переважна кількість зустрічей відбувалася на кафедрі української літератури філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. На ряді етюдів-портретів письменники зображені на тлі одного й того ж вікна з тими самими фіранками, тобто вони позували художнику на одному місці. Це тло видно тільки на етюдах. На картинах, звісно, зовсім інше. А шкода. Тому що в цьому є певний зміст і символ того, що вони всі жили в один і той же час, працювали на цій кафедрі, і ці фіранки теж момент часу.
- З одного боку, у картинах Ряснянського відбиті «моменти часу», з іншого боку - на них лежить, завдяки таланту, світло вічності. Яким чином він прийшов до цієї «якості»?
- Період сімдесятих для Ряснянського – це продовження часу експерименту в живописі, і той період можна характеризувати, як наближення до південно-російської школи, до більш імпресіоністичної манери, манери почуття. Вважаю, що це період створення «мальовничого стилю Ряснянського», який сполучив імпресію, експресію і щирість автора. Невеличкі етюди настільки ж композиційно вирішені, як і великі жанрові роботи. Це свідчення великої майстерності автора. Твори пишуться легко в період сімдесятих, їх багато, у них відчувається велика внутрішня свобода автора, як стилістична, так і філософська.
Наприкінці 80-х років Михайло Олексійович все частіше звертається до теми війни, що була єдина в історії нашої країни відкрита і зрозуміла автору. У цей творчий період проявляється академізм і певне тяжіння до реалістичної манери, пов'язаною з тематикою полотен. Можливо, це нагадування автора про джерела живопису в нашій живописній традиції. Останнє десятиліття XX століття Михайла Ряснянського – час осмислення досвіду в живописі і культури в цілому. Чимало полотен дев'яностих – це шедеври живопису, побудова концепції самобутнього імпресіоністичного висловлення, котре можна було б назвати «ряснянським напрямком імпресіоністичної манери». Ця манера була передана численним вдячним учням Михайла Олексійовича Ряснянського, і в цього стилю є всі потенції для подальшого розвитку українського живопису.
Віктор Бабенцов, народний художник України - Я був особисто знайомий з Михайлом Олексійовичем Ряснянським, разом з ним вчився в Київському художньому інституті, вже тоді він подавав великі надії.
Згодом я не мав можливості систематично спостерігати за його творчістю, бо проживав весь час в Києві, він - в Миколаєві. Але ми досить часто брали разом участь у республіканських виставках (ще до незалежності України), де я і зустрічався з його новими картинами. Ряснянський завжди вирізнявся винятково хорошими якостями в своїй творчості як високого класу митець, він вільно володіє формою, тоном, живописними засобами.
З великою радістю я потрапив на його персональну виставку в столичній галереї “Шарм”, уважно роздивлявся кожну роботу - сюжетну, портретну, пейзажну, і вкотре переконувався, що це професіонал високого гатунку. Це дуже вирізняє його в сучасний період, коли у нас багато з’явилось різних течій в мистецтві, а професіоналізму не вистачає. Коли ж художник володіє досконалою реалістичною школою, то всі його “відхилення” в рамках певних напрямків образотворчого мистецтва мають здорове підгрунття. Це як в літературі: якщо немає досконалої грамотності, то не можна написати власний художній твір. Так само піаніст, якій не володіє виконавською майстерністю, не зіграє будь-який музичний твір на гідному рівні.
В образотворчому мистецтві реалістична школа є тим наріжним каменем, на якому будується майстерність, правда і краса. Коли є школа, тоді можна вже проявити свій характер, своє бачення і “своє все”.
- А який у Михайла Олексійовича був характер?
- Це дуже темпераментна особистість. І цей темперамент проявлявся у тому, як він писав етюди і закінчені роботи. Зверніть увагу, як він “прокладає” певні плани: задній, передній, як підсвітлює листя, як притемнює воду, як оживлює повітря… Тільки людина, яка високо стоїть над ремеслом, здатна творити нову одухотворену реальність. Для Ряснянського не є складністю намалювати голову людини, якісь деталі фігури у динаміці, або дерево, він все це досконало вміє робити. Ряснянській відображає характер дерева або людини, і висловлює своє ставлення до них. Ось що головне.
- А чим він вирізняється колористично?
- Одне слово, слов’янський імпресіоніст. Коли я бачу його живопис, мимоволі згадую наших Кричевського, Захарова, російських живописців Малявіна, Коровіна, Сєрова… Загальна живописна школа слов’янських народів існувала й існує, і продовжувачі, слава Богу, є і в Росії і в Україні. Серед митців, які склали славу українського і російського мистецтва, я бачу і Михайла Ряснянського, в його картинах наявні кращі якості південно-російської школи. Якщо ви розумієтесь у живопису Малявіна і Коровіна, ви побачите хід пензля Ряснянського: як він все подає… Щодо колористики... Я не можу не згадати наших видатних майстрів Шовкуненка, Яблонську, Пузирькова, їх творчість плідно відгукується в колориті Ряснянського, в трактуванні пейзажів, в складових пейзажу, будь то море, скелі, рослинність.
Все залежить від того, яку ти отримав професіональну школу. Коли ми в інституті вчились, то кожний із нас мріяв потрапити в майстерню професора Шовкуненка, пізніше - в майстерню Пузиркова. Були ще творчі майстерні дивовижних пейзажистів Штільмана і Світлицького. То все вельми різні майстри, але міцної реалістичної школи. Так що Ряснянський всотав дуже гарну здорову основу. Тому, напевно, в нього так багато талановитих учнів.
Декілька разів мені довелося бути за кордоном. Я завжди звертав увагу на те, що багато туристів зі всього світу, в тому числі з України, наповнюють славетні музеї Флоренції, Парижу, Мадриду. Люди прагнуть знайомитися з видатними творами образотворчого мистецтва, бо кожний народ, кожна імперія створювали ідеал свого героя. І цей ідеал героя в образотворчому мистецтві має величезний духовний, естетичний, виховний вплив. Але при тому ми чомусь забуваємо, що окрім заморських художніх шедеврів існують власні художні скарби, в котрих відбиті й увічнені ідеали власних національних героїв, якими є конкретні історичні постаті, рідна земля, її краса, дух народу… І все це розчинено дивним чином в картинах народного художника України Михайла Ряснянського, знайомство з творчістю якого збагачує душу не менше, ніж далекі закордонні вояжі, бо дають можливість зазирнути в серце тієї землі, дітьми якої ми є.
Володимир Коскін
Наша довідка Ряснянський Михайло Олексійович народився 17 травня 1926 р. в Таганрозі Ростовської області. З вересня 1943 р. по квітень 1944 р. – рядовий 305 стрілецького полку 108 гвардійської стрілецької дивізії, звільнений в зв’язку з тяжким пораненням та контузією. Протягом 1944-48 рр. – навчання в Ростовському художньому училищі. З 1948 по 1950 рр. працював в Ростовському відділенні Художнього фонду, брав участь в трьох обласних художніх виставках. 1950-56 рр. – навчання в Київському державному художньому інституті, який закінчив з відзнакою. Впродовж 1956-57 рр. працював в Черкаському товаристві художників. В 1957 р. переїхав до Кишинева, де був прийнятий до Спілки художників СРСР. Став викладати в республіканському художньому училищі в Кишиневі, був головою художньої ради в Кишинівському художньо-виробничому комбінаті. Протягом 1968-1970 рр. викладав у Київському державному художньому інституті. Працював з такими видатними майстрами живопису як С.Григор’єв, К.Ломикін, В.Пузирьков, Г.Крижевський, М.Глущенко. У 1970 році переїхав до Миколаєва.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
- Я був особисто знайомий з Михайлом Олексійовичем Ряснянським, разом з ним вчився в Київському художньому інституті, вже тоді він подавав великі надії. 
