Є на Подолі, на вулиці Григорія Сковороди, 12/8, церква Миколи Набережного, що перебуває в державному реєстрі історичних пам’яток. Цей шедевр українського бароко створив видатний зодчий Іван Григорович-Барський. Церкву побудовано в 1772–1775 роках на місці старовинного дерев’яного храму, знищеного пожежею. Нині в її іконостасі є ікона Миколи Чудотворця, написана на липовій дошці, яка пережила пожежу 1811 року і лишилася неушкодженою.
Церкву не закривали навіть за сталінських часів, а під час хрущовської відлиги її перетворили на склад. Згодом перебудована державою під культурний центр, історична пам’ятка врешті постала з попелу духовного і діє як храм Української автокефальної православної церкви. Її реставрують та шанобливо утримують винятково коштом громади, без будь-якої державної допомоги.
За народними переказами, іще Русь не прийняла християнства, а на цьому місці вже стояв храм — для грецьких купців і дипломатичних місій. Тоді тут був берег Почайни. За іншим переказом, молоде подружжя пливло човном по Дніпру з міста Вишгорода в Київ на храмове свято Святої Софії. Мати задрімала, поклавши дитя на лаву, та ось потужний вітер здійняв хвилі, і дитя з човна впало у воду. Батьки в розпачі звернулися по заступництво святого Миколая Чудотворця. Наступного дня сторож, який рано-вранці відчинив двері Святої Софії, раптом почув дитячий плач. Він піднявся на другий поверх храму і побачив біля ікони святого Миколи Чудотворця живе й здорове немовля, ніби щойно витягнуте з води. Сторож був дуже здивований, тому що звечора ретельно храм перевірив. У всіх, хто заходив у церкву, він запитував: «Чиє дитя?». Серед парафіян була невтішна молода сім’я. Підійшовши до столу, подружжя побачило свою дитину. З того часу ікону в народі почали називати «Микола Мокрий». Список з тієї ікони із Святої Софії Київської повернув з Америки на Батьківщину, коли Україна здобула Незалежність, перший у відродженій Українській православній автокефальній церкві патріарх Мстислав (Скрипник). Ця ікона — в храмі, котрий на час ремонту Андріївської церкви був кафедральним собором УАПЦ.
І досі трапляються тут незбагненні чудеса — настоятель храму Миколи Набережного митрофорний проієрей отець Стефан (Яремчук) має особливий дар. Багатьох людей його молитвою повернуто з небуття — ці люди живі й досі. Один з молодих мистецтвознавців, перебуваючи в храмі, спитав якось отця Стефана, чи саме з нього реставратори писали Іоанна Воїна — така дивовижна портретна схожість. Виявилось, що це ікона ще ХVIII століття. Священик, який живе за заповідями Христовими, брав участь в освяченні 24 липня 1990 року жовто-блакитного прапора, що майорить над Київрадою. А біля церкви росте дуб — ровесник нашої Незалежності. І коли відбуваються молебні просто неба, не було такого, щоб не розкрилися небеса і не визирнуло сонце. Отже, подаємо бесіду з отцем Стефаном — настоятелем храму на честь архієпископа Мир Лікійського Миколая.
— Священиками стають чи народжуються? Яким чином особисто Ви прийшли до віри і до церкви?
— Христос, Спаситель наш, у своєму Божественному Євангелії говорить: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав». Я вважаю, що мусить бути насамперед воля Божа, поклик Божий на те, щоб людина стала істинним пастирем Христової Церкви. Якщо людина відчуває на собі волю Божу, відчуває покликання, що має служити Богові, то, безумовно, має все відкласти і бути належним виконавцем волі Божої.
Мене Господь, аби я став вірним сином саме української православної церкви, вів тернистими шляхами. Народився і виріс я в Тернополі, там навчався в школі. Років у чотирнадцять дуже захворів, ці хвороби стосувались не тільки мого тіла, були ще певні душевні страждання. Але, навіть будучи дитиною, я розумів, що без Божої допомоги і ласки ніякі лікарі мені не допоможуть, тому вирішив після закінчення школи поступити в духовну семінарію. Однак при тодішній атеїстичній безбожній владі це було складно, адже все було під контролем певних органів: у семінарію “просівали” тих, хто був угодний в першу чергу владі. І, напевно, спрацював ще Божий промисел. Я хоч і мав бажання пізнати істину, навчатися духовного, але не був ще достатньо твердий у вірі, сім’я навіть не мала Біблії, її просто ніде було тоді купити, був лише молитовник, батьки навчили основних молитов “Отче наш”, “Богородице”, водили по великих святах в церкву.
Згадую ще таке. Коли я був школярем, мені приснилася церква і я в ній прислуговую. І от згодом я опинився в монастирі – в Почаївській Лаврі (від Тернополя — сімдесят кілометрів), куди попросився послушником. Першим моїм послухом було сторожування, тобто я повинен був щоночі охороняти церкву преподобного Іова Почаївського, в якій перебувають його святі мощі. Зайшовши в цю церкву, я був вражений: все виглядало абсолютно так, як я бачив уві сні. Я в цій церкві спочатку сторожував, потім пономарив, тобто у вівтарі допомагав священикам: розпалював кадило, готував свічки, прибирав. Навчився в монастирі виготовляти свічі, пекти проскури, засвоїв музичну грамоту (до того я не співав, але Господь відкрив у мене музичний слух). Окрім молитов багато читав духовних книг. А от спроби поступити в семінарію не справджувались. Господь мене випробовував, і все ніби вело до того, щоб я став чернецем. І знову на перешкоді встала радянська влада: в ті часи кожний чернець і послушник були зобов’язані мати особливий дозвіл КДБ, а в паспорті — штамп прописки. Декілька разів я через це мав проблеми: під час міліцейських рейдів мене затримували і казали, що без штампу прописки я не маю права перебувати в монастирі і мене посадять у в’язницю як запеклого дармоїда. У 1980 році напередодні Олімпіади у монастирі розпочалися шалені “зачистки”. Навіть намісник монастиря тоді розвів руками. Передусім “зачистили” найбільш неугодних владі монахів, які в часи гонінь, особливо при Хрущові, відстояли монастир, віддавали за віру життя і здоров’я. Робилося це елементарним способом: приїздив начальник паспортного столу міста Почаїва, збирав паспорти, мовляв, на перевірку, а наступного дня паспорти поверталися з штампом – виписаний. Як кажуть, без суду і слідства, без всяких заперечень ти мав за 24 години залишити територію монастиря. І нікого не цікавило, що монаху нема куди їхати, просто категорично попереджали, що в разі невиконання його посадять у в’язницю за порушення паспортного режиму.
Я повернувся в Тернопіль до батьків, почав працювати дяком у райцентрі Ланівці, керував хором. Став людиною духовно оздоровленою, всі внутрішні проблеми, які мене раніше турбували і бентежили мій мозок, відійшли, я зміцнів у своїй вірі. Але крім того, щоб любити Бога, мені хотілося любити нескривджену Батьківщину, мати свою українську церкву, молитися української мовою. А тоді навіть у Західній Україні богослужби відправляли старослов’янською, тому що панувала російська православна церква (РПЦ). Пригадую, як наприкінці 1970-років я з однодумцями (декількома хлопцями і дівчиною) прийшли до пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. У бюро ритуальних послуг ми купили вінок, на якому домінували жовті і блакитні квіти, на стрічці замовили напис: «Нашому батькові, порадникові Тарасові від юнаків-завзятців». Це ми спирались на рядки з вірша «До молоді» Старицького: «На вас, завзятці-юнаки, борці за щастя України, кладу найкращі я думки, мої сподіванки єдині». Поклали вінок, свічки запалили... За декілька днів по мене приїхав «воронок», у комітеті державної безпеки розпочали «шити» антирадянську агітацію і пропаганду.
Отже, служити Богу і вільно жити було неможливо. Доля мене закинула на Київщину — в село Петропавлівська Борщагівка до храму Симеона Стовпника. Після Чорнобильської катастрофи працював у Свято-Троїцькій церкві міста Ірпеня псаломщиком-регентом. Звісно, мрію стати священиком я не залишав, багато займався самоосвітою. На щастя, розпочалась горбачовська відлига, виникла Українська автокефальна православна церква. У 1990 році релігійна громада за сприянням дирекції Музею народної архітектури і побуту в Пироговому під Києвом орендувала старовинну козацьку церкву архістратига Божого Михаїла. Мене запросили в цю парафію співаком-псаломщик і читцем. Таким чином, я, власне, стояв у витоків УАПЦ. Потім мені довелось служити в церкві Миколи Притиска на Подолі, яку влада в страшних руїнах передала громаді УАПЦ. Ми починали служити не в головному храмі, а в притворі. Згодом я був рукоположений на диякона єпископом Володимиром Романюком, а коли в Київ приїхав з Америки патріарх Мстислав Скрипник, то на першій же його літургії 21 жовтня 1990 року я був ним рукоположений в сан священика.
З того часу я служив у Андріївській церкві, потім організовував релігійне життя на Подолі — в Покровській церкві згуртував громаду, створив церковний хор. Проблема була в тому, що духовної літератури українською мовою майже не було. Виручали українці з діаспор, наприклад, перші служебники, церковні ноти ми отримали аж з Австралії, потім почала надходити література з США, Канади. Я робив ксерокопії, роздавав людям, навчав їх уставу.
— А опір був?
— Звісно, що мало хто хотів з російської церкви брати участь у відродженні саме української незалежної православної церкві. Пригадую, як у 1990 році, коли 5-6 червня проходив Перший всеукраїнський собор православної церкви в Будинку кіно (з’їхалось багато священиків, особливо з Західної України), відбувся великий хресний хід. Коли процесія йшла вулицями Києва, як тільки нас не обзивали: і бандерівцями, і петлюрівцями, і націоналістами... Вигукували всілякі нісенітниці. Але все-таки Божим промислом уперше в історії української держави і церкви саме на тому соборі був обраний патріарх Мстислав Скрипник.
Пригадую ще одну подію, яка сталася в липні 1990 року. Це було ще до проголошення Української держави, але депутати Київської ради проголосували за те, щоб над Київрадою був піднятий жовто-блакитний стяг. Освятити цей прапор церква, очолювана митрополитом Філаретом, відмовилась. Але водосвятний молебне під стінами храму святої Софії відбувся завдяки автокефальній церкві, мені самому довелося керувати хором, а службу очолював єпископ Володимир Романюк. Жовто-блакитний прапор був освячений. У всіх було велике піднесення, прийшла сила-силенна народу, знову відбувся хресний хід — від стін Софії до Київської ради. Люди з любов’ю це все сприймали, з вірою, що дійсно в скорому часі відродиться Українська держава. Водночас представники інших конфесій цю акцію осуджували. І коли Верховна Рада проголосила суверенітет української держави, то над парламентом замайорів жовто-блакитний прапор знов-таки освячений священиками Української автокефальної православної церкви. Мені нині сумно буває, що наші політики про це забувають і не говорять про те, як і хто освячував державні символи.
Згадую студентський страйк з голодуванням на Майдані восени 1990 року. Я щодня туди приходив, з іншим священиком ми проводили молебні за Україну, за народ, намагались духовно підтримати молодь. Удома я виливав свічі з воску, відносив студентам разом з молитовниками, казав, що без Бога ні до порога. Мені дуже приємно, що декотрі студенти стали парафіянами нашої церкви, а одну студентку університету я вінчав. Врешті, вимоги студентів були частково задоволені. Бог допоміг невеликій студентській громаді, яку тоді більшість людей серйозно не сприймала.
Щодо відродження церков і громад, то, звісно, не можу не згадати, що мені довелося відкривати трапезну церкву Іоанна Богослова на території Михайлівського монастиря. Вона там єдина уціліла, свої служіння я починав серед черепків колишнього музею кераміки. Пізніше єпископ Антоній послав мене служити Богові буквально під відкритим небом у місто Вишневе на Київщині, де ніколи не було церкви. Там я організовував першу релігійну громаду, а новій церкві дав назву в честь Юрія Переможця. Згодом заснував громаду на вулиці Гарматній в Жовтневому районі Києва. За місце, де хотіли колись будувати вищу партійну школу, ми тривалий час боролися, лихі люди автогеном тричі зрізали металевого хреста... Далі я брав участь у створенні громади в селі Димер Київської області, потім за благословенням єпископа Володимира вернувся в Покровську церкву, де служив як другий священик.
Нарешті у вересні 1992 року єпископ Володимир направив мене в церкву Миколи Набережного. Тоді там квартирував «Будинок хорової спадщини», розміщувалася студія звукозапису. Пограбований храм був у страшному стані. Артисти поводились ганебно, у вівтарі, наприклад, була роздягальня, там курили, пили й чинили інші недобрі справи. Попри все я проводив службу, організовував життя громади. Складнощі були неймовірні, бракувало коштів, на всіх рівнях треба було вмовляти і доводити, щоб храм все-таки повернули парафіянам. І за півтора року це сталося: наприкінці 1993-го нам передали храм у безплатне користування. З Божої милості от уже п’ятнадцятий рік я є головою парафіяльної ради і настоятелем храму святого Миколи Набережного, який нині належить Українській автокефальній православній церкві. Головне кредо мого життя – це служіння Богові і українському народу.
— Напевно, за ці п’ятнадцять років у житті релігійної громади і церкви Миколи Набережного також траплялися гострі моменти?
— З самого початку серце кров’ю обливалось і душа страждала, бо у храмі Божому чинилась наруга. Я тривалий час пояснював артистам, що не припустимо жінкам заходити у вівтар, що не можна там курити, пиячити і лузати насіння й перевдягатися. До того ж, у вівтарі був влаштований склад, завгосп Дому хорової спадщини там тримав зерно і борошно, там розвелась, звісно, сила-силенна щурів, мишей, мошви. Скло на вікнах було побито. Зрозуміло, що у мене як у віруючої людини, тим паче пастиря, все це викликало біль, я постійно щось доводив директору “Будинку хорової спадщини” Олександру Жигуну, людині далекій від віри. Спочатку я відвоював можливість по неділях служити одну літургію, потім ми почали перед неділею всенощні служити. Парафіян було не більше ніж пальців на обох руках, звісно від того були колосальні матеріальні труднощі. Не було ні престолу, ні жертовника, всі мої перші зусилля були спрямовані на те, щоб найти якихось людей доброї волі, меценатів, які б допомогли придбати найнагальніші речі. В мене не було навіть пристойного облачення для служби. І Бог послав мені людей-добродійників, у першу чергу допоміг завод “Ленінська кузня”, де виготовили дубовий престол, жертовник, зробили лавки для людей, навіть шафу для облачення. Інший добродійник допоміг по перерахуванню купити найпростіші ризи, які були виготовлені в Києві на шовковому комбінаті, ще один добродійник з “Промарматури” допоміг придбати метал і на “Ленкузні” вилили перші церковні дзвони.
Завдяки регулярним служінням люди узнавали про церкву святого Миколи Набережного, дедалі більше почали її відвідувати. Церковне життя ставало повнокровним: у нас хрестили, вінчали, відспівували, всі інші необхідні треби виконувались. Та ось у громаді виникли певні тертя, ініційовані філаретівцями. Річ у тім, що в 1992 році сталась негарна казуїстика: Українська автокефальна православна церква була тихцем знята з державної реєстрації, і на цьому місці постала Українська православна церква Київського патріархату. Люди, підпорядковані митрополиту Філарету, звичайно, захотіли прибрати до рук нашу громаду. Без мого відома, але прикриваючись моїм іменем, вони, наприклад, витрачали гроші на непотрібні речі. Моторошна невизначеність тривала чималий час. Після смерті Мстислава патріархом став Володимир Романюк, я звернувся до нього: “Що ж робити?” Він порадив: “Робіть збори і вибирайте нормальні керівні органи громади” (в них входять голова, скарбник, ревізійна комісія тощо). Такі збори були проведені, й сам патріарх Володимир затвердив рішення цих зборів (у мене цей протокол зберігається). Але склалося так, що я 13 липня 1995 року був у нього, а наступного дня він помер. Потім, як ми знаємо, відбувся його трагічний ганебний похорон, що був інспірований, на превеликий жаль, також і деякими людьми з церковної сфери. Вийшла наруга, а не поховання християнське. Водночас почався тиск з боку митрополита Філарета на громаду, я розумів, що ситуація набуває точки кипіння, віруючим автокефальної православної церкви треба було остаточно визначатися. Але, на щастя, українці-християни, що залишилися вірні заповітам патріарха Мстислава, через численні багаторічні суди досягли наново реєстрації Української автокефальної православної церкви. 20-го жовтня 1995 року були проведені збори і громада одноголосно прийняла рішення про перехід в лоно УАПЦ. Це був дуже складний період. Влада протидіяла, хоча закон дозволяє вільний перехід громади з однієї конфесію в іншу. З 1995 по 2000 рік тривали численні судові процеси, всього їх було сім. Дивина полягає в тому, що сфабриковані позови представники Київського патріархату подавали не проти громади, а судили мене як фізичну особу, мовляв, я одноосібно з прибічниками захопив храм. Хто тільки не втручався: і міліція, і СБУ, і відділ по боротьбі з організованою злочинністю, навіть пожежна охорона обшуки робила.
Розпочалися погрози — фізично знищити мене і мою сім’ю, разом з парафіянами я тижнями не виходив з храму, а на суди ходив як на роботу. В якийсь момент через фізичні і нервові перевантаження потрапив у лікарню, дошкуляв тиск і розболілась нога – зробили операцію по видаленню вен. Але представники Київського патріархату переслідували мене навіть у палаті, кричали: “Ти симулюєш, суд зриваєш, нам треба тебе судити!” Таке було випробування. Але попри все Бог дав силу - і ми відстояли церкву. Я подав зустрічний позов проти Управління в справах релігії Київської міської адміністрації, яка сфабрикувала “документ”, з якого виходило, що не було одностайного рішення зборів консолідованої громади. Мені відверто нав’язували думку, що громада не вистоїть, що ми повинні вертатися під крило Київського патріархату. Та ось нарешті в 2000-ому році Верховний Суд України затвердив рішення Київського міського суду, що був на нашу користь, отже рішення релігійної громади визнано було законним, вона отримала право належати до Української автокефальної православної церкви.
З того часу почалося нормальне життя парафії, я отримав можливість зайнятися благоустроєм і прикрасою основного храму Миколи Набережного, а також малого храму на честь Святих Новомучеників землі української.
— І що вдалося зробити на місці руйнувань-розкрадань?
— В основному храмі в минулому році повністю завершено реставрацію (з позолотою) великого іконостасу. Відреставровані всі ікони, створено багато нових ікон, виготовлені різьблені кіоти, тетрапод, хоругви, рушники. У малому храмі облаштовано дзвіницю. До речі, Українська автокефальна православна церква єдина в Україні канонізувала пам’ять новомучеників і сповідників українських, які загинули в трагічні часи історії — з 1917 по 1991 рік. Малий храм теж був великою мірою знищений, довелося наново штукатурити всі стіни і стелі, у вівтарній частині постелено дубовий паркет, решта підлоги застелена плиткою. Виготовлений оригінальний іконостас в стилі українського модерну, пишуться нові ікони.
В обох храмах замінено двері, придбано великі паникадила й інші необхідні речі. Намагаємося, щоб прихожани відчували себе зручно, з другого боку, вони мають розуміти, що не можна забувати гіркі сторінки історії, героїв України і церкви, які покладали своє життя за Батьківщину, за рідну українську православну церкву.
— Люди, які зрідка приходять в церкву, мають, звісно, поверхневі уявлення щодо робочого розпорядку священика, мовляв, у нього робота не бий лежачого, ну майже курорт. А насправді які навантаження припадають на плечі священика?
— Священикам-пастирям ніколи не було легко, а в наш час в Україні їх життя ще більш ускладнилось. Наш храм відкритий щоденно, служіння відбуваються у п’ятницю, суботу, неділю, вони досить довготривалі. У неділю – завжди дві літургії, рання починається о пів на сьому ранку, мені допомагає другий священик отець Іван, адже треба одночасно служити, творити молитви, поминати за здоров’я людей і за спокій померлих, освячувати проскурки, сповідати і причащати. Друга літургія закінчується приблизно в 13.00. О сімнадцятій годині починається вечірня служба.
Ми виконуємо всі належні таїнства і треби: хрещення, вінчання, миропомазання. Виконуємо замовні молебні, зокрема панахиди, це займає великий обсяг часу, іноді на ногах перебуваєш по дванадцять годин і більше. В будь-який день священика можуть запросити додому і в лікарню: на освячення, на хрестини, на сповідь і святе причастя. Навантаження бувають неймовірні і ніхто в священика зазвичай не питає, яке в нього самопочуття. Тому, звичайно, треба мати добре здоров’я і глибоку віру, щоб з ревністю виконувати все те, що належить православному пастирю, адже йому ще доводиться займатися і господарською роботою: організацією реставраційних і ремонтних робіт, придбанням будматеріалів й інвентарю. Священик повинен розбиратися в іконописі, в дереві, в позолоті, в штукатурці й гідроізоляції тощо, узгоджувати всі питання з безпосередніми фахівцями-виконавцями, майстрами. Священику часто доводиться бути експедитором і вантажником. І, звичайно, постійно ламаєш голову над тим, де взяти кошти. Наприклад, з першого грудня 2006 року згідно розпорядження Київської міської адміністрації підвищили вдвоє ціну за воду, каналізацію і теплопостачання. Скажімо, тільки за опалення тепер треба платити шість тисяч гривень щомісяця, тобто за розцінками, які існують для виробничих сфер. А ми ж то зареєстровані як неприбуткова організація, церква нічого не виробляє, ми навпаки відроджуємо історичний пам’ятник і рятуємо душі людські.
Великою проблемою для нашої парафії є встановлення церковної огорожі, яка в минулі часи завжди існувала. Храм святого Миколая Чудотворця Набережного у нинішньому вигляді побудований у вісімнадцятому столітті, він є пам’яткою національного значення, а дзвіниця побудована в дев’ятнадцятому столітті і є пам’яткою місцевого значення. Протягом десяти років ми добивалися, щоб землю, яка з давніх давен належала парафії, нам повернули в користування. Божою милістю це сталося. На цій землі, до речі, стоїть ще кам’яний хрест із дзвоном, встановлений Українським фондом культури – в пам’ять людей, що поклали життя на вівтар України. Його освячував сам патріарх Володимир Романюк в 1993 році.
Поруч ми садимо квіти, але велика прикрість і біль буває тоді, коли троянди виривають. Несвідомі люди вигулюють собак, які, вибачте, оправляються. На церковній території Подільська адміністрація поставила лавки, на яких городяни розпивають горілчані вироби, смітять, палять сигарети. Біля церкви було кладовище, котре діяло до тридцятих років минулого століття, але за адміністрації Олександра Омельченка тут збудували нікому не потрібний бювет, бо, по-перше, його побудували на кістках, по-друге, вода смердюча, фактично сірководень, тобто абсолютно не придатна для пиття. Отже, є нагальна потреба огородити церковний двір згідно чинного законодавства в межах виділеної нам землі. Є гарний проект, розроблений архітектором Олександром Єгоровичем Моложом, він затверджений Управлінням охорони історичних і культурних пам’яток, районною адміністрацією, але досі нема доброї волі чиновників з міської адміністрації, щоб нарешті цей проект остаточно затвердити і дати необхідний дозвіл на встановлення огорожі. Ми вже четвертий рік б’ємося з бюрократичною тяганиною, дуже хотілося б, щоб, нарешті адміністрація Черновецького зглянулася на інтереси громади парафії, щоб ми могли привести в належний вигляд церковну територію, на якій понині є захоронення і людські кості лежать. Те, що нині коїться на цій святій землі, звичайно, є великою наругою над християнськими нормами.
Болючою проблемою є також незаконні паркування автомобілів. У свій час, наприклад, “Укртатнафта” поруч збудувала офіс, а частину землі, відведеної храму, свавільно забрала, знесла дерева і залила її бетоном, зробивши стоянку для своїх автомобілів. Нині, наскільки я знаю, ця будівля, уже належить колишньому спікеру ВР Володимиру Литвину, а він в свою чергу здає її в оренду “Європейському страховому альянсу”, знову таки нові “хазяї” паркують машини на святій землі.
Отже, турбот вистачає, за всі роки служіння в храмі Миколи Набережного я не мав змоги жодного разу піти у відпустку, і тому для мене є велике щастя, коли я хоч трішки буваю вільний від якихось справ.
Тому я рекомендував би людям, які мріють служити Богові, щоб вони задумалися над тим, чи вистачить в них сили, ревності і любові, щоб віддавати себе повністю своїй парафії, пастві, будівлі храму. Якщо мирянин відповідає тільки за себе, за своїх дітей, то священика Господь спитає за кожну душу в пастві. Іоанн Златоуст каже, що якби люди знали, що священиків чекають Небеса, то, мабуть, всі пішли в священство, але якби вони знали, що з них Господь потребує, то, мабуть, жодний не пішов би в священство. Таїнство священства — це велика відповідальність, і треба нею дорожити, з достоїнством виконувати свої обов’язки і нести пастирський хрест.
— Розкажіть про вашу сім’ю.
— Голова сім’ї, звичайно, я, як і належить згідно з християнським вченням. Дружину мою звати Мирослава, вона майже одного віку зі мною. Виросла на Зборівщині Тернопільської області. Дуже рано пішла працювати на ткацьку фабрику, бо сім’я була багатодітна, а вона була другою дочкою.
Побралися ми, коли я був у Києві, до того зустрічалися чотири роки. Різні були випробування, ми їх пройшли, по-моєму, гідно, вистраждали міцну сім’ю. Розуміємо одне одного без слів. Мирославі довелося працювати в Києві двірником, аби нам мати дах над головою, бо житла тут священику ніхто не дає, я їй допомагав, це тривало дванадцять років. Набувши певних проблем зі здоров’ям, дружина нині працює як домогосподарка і як помічниця в церкві: допомагає свята проводити, приготувати їжу і стіл накрити, прибрати, попрати рушники, облачення. Господь нас благословив двома дітьми. Старшій доньці Ользі виповнилось 23 роки, вона закінчила Університет технології і дизайну як інженер-технолог-дизайнер. Молодшій дочці Оксані 19 років, після закінчення музичного училища імені Глієра із званням бакалавра з хорового диригування, вона поступила в Національну музичну академію імені Чайковського на музичну режисеру. На цьому факультеті навчається взагалі тільки двоє студенток, їх готують до постановок оперет й інших музичних дійств. Предметів і репетицій дуже багато, займається зранку допізна. Дівчата в мене, звісно віруючи, ходять в церкву в неділю, на свята, приймають таїнства сповіді, причастя. Вдома теж моляться вранці і ввечері.
— Дехто каже: “Я хочу жити так, щоб не служити ні Господу, ні сатані”. Щоб Ви відповіли таким людям?
— Є два шляхи в житті людини: шлях до спасіння і шлях до загибелі своєї душі. Не може бути якогось третього аморфного стану. Христос навчає: “Хто хоче врятуватися, нехай візьме хрест свій, відречеться від себе і йде слідом за мною. Перетерпівший до кінця, спасенний буде”. Звичайно, ця дорога вузька, терниста, але веде у життя вічне. На цій дорозі бувають різні випробування, проте Господь не посилає людині більше, ніж вона здатна подужати, тобто дає кожній людині по її силі хрест. Причому Господь нічого не нав’язує, є відомі Божі заповіді, але людина вільна вибирати будь-який шлях. Та краще вчасно задуматися: “А що мене чекає після тимчасового життя? Яку відповідь мені доведеться давати перед Творцем моїм?” Якщо людина не служитиме Богові, не слідуватиме Його заповідям, тобто не житиме в християнській моралі, то, звичайно, вона буде служити своїй плоті, власним задоволенням і примхам, тим самим уже догоджатиме сатані. Декому чомусь важко прийти до церкви, але Христос каже: “Пізнайте істину й істина зробить вас вільними. Просіть і дасться вам, шукайте – і найдете, стукайте – і відчинять вам”. У більшості випадків люди приходять до справжньої віри через якісь трагедії, катаклізми, страждання, які виникають в їхньому житті. Вистраждавши свою віру, вони знають її ціну, дорожать і живуть нею. А маловірам, в яких є ще сумніви: “Чи є Бог? Чи є душа?”, я побажаю: стукайте, тобто шукайте істину, пізнавайте її, не будьте байдужими, не чекайте, поки, як кажуть, цегла впаде на голову — трапиться нещастя-горе, щоб тільки тоді згадувати Бога і йти в церкву. Четверта заповідь говорить: “Шість днів працюй, і сотвориш всі діла свої, а сьомий день — це свято для Господа Бога твого”. Якщо людина хрещена в Христі Ісусі, то належить їй і жити по Христу, тобто повинен бути в людини час не тільки для роботи, сім’ї, відпочинку і розваг, але й для служіння Богові. І я вважаю, що це не є таким складним. Коли людина любить Бога, то їй в радість відвідати в святу неділю святу літургію чи вечірнє богослужіння і приймати таїнства, встановлені самим Христом: сповідь, причастя, маслосвяття тощо.
— На жаль, чимало людей заходять в храм або як в музей, або з цікавості до всього містичного. Бува, що людина вистоює і всю літургію, при тому міркує так: “Я ж прийшов в церкву, поставив “галочку”, послухав молитви-співи і цього досить”, забуваючи, що найважливішими моментами є сповідь і причастя (звіт перед собою і Богом, покаяння).
— З прикрістю констатую, що серед християн є чимала категорія людей, яку я назвав би “хрестильно-похоронна”, це такі люди, які, вибачте, в церкву не ходять, а їх носять: вперше — немовлям на хрестини, вдруге – покійником. Є категорія “пасхальних християн”, що раз на рік ходять в церкву на святу Пасху, аби посвятити паску, яйця та іншу поживу. Є категорія “великосвяткових християн”, які з’являються тоді, коли в церкві щось святять: на Хрещення Господнє, коли вода освячується, на ту ж Пасху, на Спаса, коли святять яблука і мед, на Маковія зілля освятити. Іншого часу піти в церкву на богослужіння, прийняти таїнства у них нема. Від чого таке ставлення буває? В першу чергу від того, що людина не має живої глибокої і твердої віри, вона вірить більш обрядово, зовнішньо, це є формальне християнство, людина не відчуває сили слова Божого, в повноті не розуміє значення таїнств святої церкви, тієї ж сповіді, причастя тощо. Недарма в народі кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Якщо людина вважає себе християнином, вона в першу чергу повинна відкрити для себе хоча б святе Євангеліє, почитати і задуматися: “А чи живу я істинами, яким вчив Христос?” Він говорить: “Хто їсть тіло моє і п’є кров мою, той в мені перебуватиме, я в ньому. Хто ж не їсть тіла мого і не п’є крові моєї, той не увійде у Царство Небесне”. Кожен християнин, який уважно прочитає святе письмо, заповіді Божі, зрозуміє: “Якщо я називаюсь християнином, то повинен в усьому бути християнином, для мене теж має бути обов’язковим виконання тих таїнств і обрядів, які сам Господь започаткував у своїй новозавітній церкві”. Святими отцями церкви встановлено, що кожен християнин повинен хоча б чотири рази на рік бути на сповіді протягом великотривалих постів: Великого посту, Різдвяного посту, Успенського посту, посту на честь святих апостолів Петра і Павла. Коли любиш Бога, це треба виконувати. Деяким людям я пояснюю: “Уявіть собі, а щоб було з вашим тілом, якби його не мили місяць, два, півроку, рік, взагалі роками. Який би сморід йшов від того тіла. І чи було б іншим людям приємно перебувати поруч з вами? А який сморід йде від душі тієї людини, яка себе духовно не очищає: в молитві, в покаянні, тобто в таїнстві сповіді, яка не приймає в себе дорогоцінне тіло і кров Христову?”
Я знаю чимало прикладів, не тільки з житія святих, а з власного досвіду, коли важкохвора людина, будучи майже на смертному одрі, приносить щиросердне покаяння, тобто оплакує свої гріхи і провини перед Богом, з достоїнством причащається, потім повністю одужує. Куди тільки її хвороба дівається!
І який буває жахливий кінець у людини, котра не пізнає істини в Ісусі Христі, нехтує таїнствами Церкви. Недарма говориться в святому письмі, що смерть грішників люта. Згадую розповідь однієї парафіянки-учительки про те, як страшно помирав її батько. В радянські часи він був викладачем марксизму-ленінізму, тобто викладав науковий комунізм, атеїзм, політекономію, звісно, був членом Комуністичної партії. В часи Горбачова, коли розкрилася правда про суть радянської влади, вождів, червоний терор, голодомори, антилюдську сутність радянського соціалізму, він захворів онкологічною хворобою. Напевно, це було від того, що він зрозумів до якої міри був обманутий разом з іншими радянською ідеологією. Донька просила його, щоб батько прийшов до християнства, щоб охрестився, увірував у Бога і покаянням полегшив свої страждання. Але у нього не вистачило розуміння і сили волі зробити цей крок, навпаки виникла страшенна ненависть і гнів до всього оточуючого, особливо до влади. І з такою озлобленістю і ненавистю до всіх і до всього, з прокльонами він закінчив своє життя. Як важко навіть спілкуватися з людьми, які жили без Бога, не пізнали істини, жили тільки за своїм розумом, за своїми гріховними пристрастями і стихіями світу цього. І як, повірте, легко сповідати ту людину, яка жила з Богом все життя.
Проживши в чистоті – духовній, тілесній, вона легко відходить від цього тимчасового життя, з вірою, любов’ю прощається зі своїми ближніми, бо прагне духовного єднання з Христом, його святими у вічному Царстві Небесному. Тому-то кожен з нас, звичайно, повинен задуматися і запитати себе: “А для чого я народився тут? Для чого живу? Яка є кінцева мета мого життя? Що я залишу після себе на цій землі? Який слід?” Коли та вчителька розповідала про свого нещасного батька, то найбільше вражала його часто повторювана фраза: “Даремно я прожив своє життя”. Ось що найстрашніше, розумієте, людина може займати високі посади, бути навіть викладачем-педагогом, але всі її потуги й успіхи виявляються мильною булькою, не потрібною в кінцевому результаті іншим людям. Тому я читачам вашої газети, всім українцям, які ще не ставили перед собою надзвичайно серйозних запитань, побажав би зайти в глиб себе, в свою душу, в своє серце, і шукати істину. А істина тільки одна – Христос Спаситель наш. Він каже: “Я – Істина, дорога життя”. Немає іншого посередника між Творцем нашим і людиною, крім самого Спасителя Ісуса Христа, без нього ми не можемо творити нічого. Я в своєму житті неодноразово в цьому переконувався. Справді, було таке, що і руки опускалися, здавалось — немає ніякого виходу з ситуації, і допомоги від інших людей нема, всюди тільки стіна глуха. Але коли ти з вірою падаєш перед Богом, виллєш свої сердечні сльози, попрохаєш у нього, то Господь дає благі помисли, він розкриває свою святу волю, і коли ти її починаєш розуміти і виконуєш, тоді це є добром для тебе і для інших оточуючих тебе людей. Тому ще раз бажаю всім пізнання істини в Ісусі Христі, бо без цього життя буває даремним, людина не має духовного стрижня, без віри неможливо догодити Богові, але й віра без добрих християнських справ є мертвою.
— Не догодиш Богові, то не догодиш людям.
— Весь наш християнський закон в основі своїй має любов до Бога і до ближнього, і без цієї любові ми не збудуємо нічого прекрасного. Не можна на лукавстві, обмані, на гріховному житті будувати щось добре і когось за собою вести. Якщо ми, дійсно, прагнемо соборної християнської держави України, в першу чергу ми повинні збудувати духовний фундамент цієї держави, і духовним фундаментом повинна бути саме наша рідна Українська автокефальна, тобто помісна православна церква. Для цього повинні прикласти зусилля всі в нашій державі – від Президента, Уряду до простого робітника і селянина. Маючи твердий фундамент, тобто свою церкву, вже можна будувати все інше: культуру, науку, економіку. Тому наші мудрі предки в усі часи твердили, що без Бога ні до порога. І дай, Боже, кожному з нас пізнати цю істину, жити нею, дорожити нею, і прикладати всі свої зусилля, щоби добре зерно вчасно лягало в добру землю і вчасно бур’ян був прополотий. І хай Господь благословляє всіх на цій дорозі.
Романові і Володимиру - обом. Громадська самоорганізація як суспільне явище була і є. І буде. Нема потреби її створювати. Майдан - один з проявів цього ПОСТІЙНОГО процесу в нації. Нема потреби створювати температуру пацієнту, достаньо її виміряти або відчути....››› Fisher7| 07.01.2009, 22:24
Шановна, пані Ніно!
Щиро вітаю Вас з Різдвом Христовим!
Щастя і здоров`я і Божої любові!
Хочу подарувати Вам кілька нових пісень:
РАДІСТЬ МОЯ, УКРАЇНО!
Я не шукаю Україну –
Вона у дітях і в мені.
Історію Руси величну
В казковім бачу я у сні.
Про...››› Володимир Мангов| 07.01.2009, 20:57
Романові.
Я не казав, що моя хата скраю. Складається враження, що ти дискутуєш із власними припущенням. Доведи, що вмієш не домислювати те, чого насправді не було.
Про Майдан. Майдан власне і був тим, що Володимир називає "громадською...››› Fisher7| 07.01.2009, 18:59
Надто багатослівно можливо пишу, хочу повторити основну думку - давайте будемо подавати ВЛАСНІ ІДЕЇ. Тоді це буде рух вперед. Якщо тільки робити аналіз чогось, то ми тупцюємося на місці. Ідімо ВПЕРЕД! Моїм невеликим розумом думаю, що так буде і цікавіше і...››› Роман| 05.01.2009, 02:01
Для fisher7
Я погоджуюся що розум - то лише засіб. При чому один із найефективніших, якщо вміти ним скористатися. І в тому нічого не має ні хорошого ні поганого. На рахунок агрументації статті, я не погоджуюся, що вона є не аргументованою. Я не стаю повністю...››› Роман| 05.01.2009, 01:38
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
