Уперше із загадковим, струнко-кремезним чоловіком на дивне ім'я Голтіс я познайомився в 2004 році, коли він як охоронець супроводжував у Києві всесвітньо відомого письменника Пауло Куельо. Тоді ми в телеграфній манері поспілкувались на теми літератури і цілительства. Потім я втратив Голтіса з поля зору.
Навесні 2007 року відбулася триваліша зустріч в Українському фонді культури, де Голтіс, «проявившись» зовсім в іншій іпостасі — фотохудожника, влаштував персональну виставку. Більшість представлених робіт були справжніми шедеврами і відображали подорожі Голтіса.
Поет-академік, Герой України Борис Олійник, по-дитячому захоплений, щиросердно вигукнув: «Боже, яке талановите дитя Космосу!»
Отже, хто він — Голтіс? Професійний мандрівник? Екстремал? Невтомний романтик? Глибоко релігійний православний воїн світла? Поет? Відео- і фотохудожник? Чемпіон і тренер чемпіонів? Цілитель? Обдарований улюбленець долі? До речі, народився Володимир Вукста в 1960-му (прізвисько Голтіс пристало, коли йому було сім років) у карпатському селі Доманинці на Івано-Франківщині. З 10-річного віку захопився східними єдиноборствами, а вже в 1976-му на європейському конкурсі в Барселоні здобув звання «Mister Apollo».
— У Вас дуже рідкісна професія: Ви — професійний мандрівник. Яку для цього треба мати підготовку і де брати гроші, щоб подорожувати по світу?
— Подорож — це насамперед стан душі, внутрішнє пізнання світу. Якщо хочете, це особлива філософія і релігія... Професійним мандрівником може стати будь-яка людина, якщо вона обов'язково дотримується головної «умови»: необхідно бути безоглядно закоханим у цей світ. Серце і свідомість мають бути відкриті для розуміння того, що все суще створив Господь і Він на кожнім кроці закликає нашу заблудлу душу до самозцілення.
Якщо людина бачить і приймає світ з любов'ю, її серце сповнене замилування і подякою до Творця за те, що Він створив суще таким різноманітним і втілив усю свою любов і фантазію у барвах і формах, то вона в душі — професійний мандрівник. Її небайдужість, цілеспрямованість живлять зусилля не тільки на збереження навколишнього світу, а й на примноження його скарбів. У професійного мандрівника повинне боліти серце за будь-яку наругу над природою. Він прагне зафіксувати своє замилування в словах, світлинах, фільмах, аби доносити красу світу до людей.
Коли є цей внутрішній «заклик», дитяча мрія-віра в те, що взявся до доброї справи, тоді Господь і люди допомагають. От вам відповідь на запитання, де брати кошти на мандри. Мій перший похід у карпатські гори відбувся в семирічному віці, я тоді з другом заблукав у лісі. Але нездоланний потяг до пізнання чудесного світу ще більше сколихнувся в мені, адже це — пізнання самого себе, шлях до себе, за межі тієї матриці, яку нам накидає сучасна цивілізація.
Спочатку я подорожував з друзями на саморобних плотах по річці. Коли ми стали старшими, то заробляли гроші, рубаючи дрова, розвантажуючи вагони... У кожного з нас був вибір: вкласти гроші в подорож чи прогуляти їх у барі... Для того, щоб здійснилася моя перша подорож по Африці на велосипедах (про мандри вздовж річки Лімпопо я почав мріяти, тільки-но мама купила мені велосипед), я заробляв гроші як професійний водій — переганяв автомобілі. Професійні подорожі — це не розвага, не туризм, коли комфортно подорожуєш заради свого задоволення. Це серйозна праця — медико-дослідницька, наукова.
Мандри — це злиття професійних навичок команди «Egvites» Кожен з нас мусить уміти професійно водити і ремонтувати джип. Для повітряної розвідки треба вміти керувати парапланами і повітряними кулями. Не обійтись і без уміння плавати під водою з аквалангом, над водою — на будь-чому, лазити по скелях.
Найцікавіше — дійти до тих місць, куди не ступала нога білої людини. Для цього необхідно знати, як туди добратися. Необхідно підготувати свій організм до виживання в екстремальних умовах і ситуаціях, тренуючи тіло, що є інструментом духу. А мій дух спрямований, наголошую, до пізнання світу, а не до підкорення пустелі, річки чи вершини. Ні в якому разі не можна потурати гордині: мовляв, я підкорю стихію. Ми лише люди і приходимо в гості до пустелі, океану, гірської вершини, щоб ними захоплюватися. Шкода, звісно, що в ці миті поруч немає наших коханих, друзів, співвітчизників. Вони не бачать цю красу, не можуть її з нами розділити.
— Хто є членами команди «Egvites» крім вас?
— Костянтин Могильник, Андрій Супрун, Олександр Комаров. Генеральний продюсер, меценат нашого проекту – Віктор Письменний, людина, що самозабутньо любить Україну, феноменальна за щиросердечною чистотою; коли ми виклали йому свої цілі і завдання, він відчув це своїм серцем і втілив у матерії.
— Що означає «Egvites»
— У перекладі з латини EQUITES означає "вершники". Нам дуже імпонує образ вершників, що їдуть по світу і живуть у гармонії з природою. А ще ми маємо девіз – «За межі матриці».
— Я чув, що Ви майстер східних єдиноборств, маєте якісь надлюдські здібності, можете тривалий час перебувати без їжі і води. А що насправді Ви вмієте і можете?
— Я не володію надлюдськими здібностями, я активізую те, що дано нам природою. Коли я був худеньким дев'ятирічним хлопчиком, дівчинка, яка мені дуже подобалася, сказала: «Голтіс, ти худий, як скелет». Я зрозумів, що мушу змінити своє тіло. Мені не вистачало фізичної сили, витривалості, щоб, наприклад, забратися на високе дерево, аби заглянути в гніздо карпатського орлана і побачити таїну народження пташеняти...
Будуючи своє тіло витривалим і сильним, я почав вивчати анатомію, фізіологію. Згодом часто траплялися ситуації, коли треба було дістатися до певного місця без їжі чи води. Кожен член команди «Egvites» випробував себе мінімум тридцятиденним голодуванням, я проголодував 54 дні. Без води ми можемо пробути сім днів. Ці можливості дають нам змогу вирішувати поставлені завдання.
Я переконаний, що будь-яку людини, котра має необхідний психологічний настрой, ми можемо підготувати за короткий час до подолання найскладніших відстаней і колізій.
— «Egvites» — це команда екстремалів?
— Ми завжди спростовуємо цю думку, тому що не шукаємо навмисно екстрему й адреналіну,— професійного мандрівника ці речі самі знаходять. Ми ніколи не ризикуємо більше, ніж на один відсоток. Цей відсоток завжди залишається за Господом, і ми відчуваємо, як нас оберігає Небо.
Найбільші екстремали, на мій погляд, це наші пенсіонери, бабусі і дідусі, що виживають у жахливих умовах. Мене доля зводила з дивовижними людьми, які ніколи не нарікають на долю і за все дякують Богові. На останніх проводах (на «гробках»), я зустрів у селі бабусю, котра поховала сина й онуків. Але в її світлих чистих очах доброта розчинила страждання, вона настільки закохана у світ і в Бога, що дякує Йому за всі крихти радощів, про свої утрати вона смиренно каже: «Певно, так потрібно Богу». У таких людей хочеться вчитися життєвій мудрості, а не в якихось горезвісних майстрів.
— Але ж Ви є майстром східних єдиноборств...
— Так, це правда, однак мені соромно за той період часу, коли я осягав бойову майстерність. Біси й у цих випадках знаходять тонкі підходи: мовляв, ти досяг майстерності, значить, можеш карати тих майстрів, що йдуть проти моральності, виплекали в собі гординю, тож треба їх ставити на місце. Це не правильно. Хто я такий, що повинен когось ставити на місце? Господь мене вчасно напоумив: «Ти не маєш право когось карати, демонструючи особисту силу». Христос неспроста сказав: не судіть і суджені не будете. До поганих звертайтеся з любов'ю, гарне в них запалюйте.
Друзі й обставини говорять, що Господь нагородив мене даром (цим і моя бабуся відзначалась) бачити в кожній людині Божу іскру. І не треба шукати кумирів з чорним поясом або п'ятим даном: на кожного майстра знайдеться інший майстер. А от бачити гарне в ближньому, учитися в кожної людини, це головне моє правило.
— Невже у Вас не було таких критичних ситуацій, коли нахаби переступали всі межі ї їх треба було закликати до порядку? Чи можна Голтіса побачити гнівним, роздратованим, сердитим?
— Гнівним, роздратованим, сердитим мене ніхто не бачив. А от критичних ситуацій (коли несправедливість зашкалювала), що вимагали втручання, було чимало. Наприклад, у Нижньому Новгороді бандитські угруповання загрожували життю хлопця з дівчиною і бабусі з дідусем. На щастя, зло вдалося припинити без агресії, знайшлися потрібні слова. Я неодноразово втручався в «діяльність» наперсточників, після чого їхні ватажки розпускали свої команди. Є аргументи, що будять у людині совість, розуміння. А агресія… Це біс, що породжує аналогічну реакцію. Агресією ніколи не доведеш, що є правда.
— У подорожах, напевно, виникали, надзвичайно небезпечні колізії. Яким чином Ви з них вибиралися?
— Таких колізій було предосить. Але я постійно дякую Господу Богу за все, що Він для мене робить, — через усе життя Він несе мене на долоньках і, незважаючи на те, що я грішний, слабкий, часто потураю своїм пристрастям, Він усе прощає.
Одного разу я потрапив в іранську в'язницю для смертників, і як смиренна ягничка, очікував найгіршого …
— Що цьому передувало?
— Мене підозрювали в шпигунстві, оскільки я порушив закон: приховав, що в мене є відеокамера. При в'їзді в Іран я мав її задекларувати, але через побоювання, що мені взагалі заборонять з нею перетнути кордон, не зробив цього. Я стільки читав про стародавню унікальну Персію,— ну як можна було її не відзняти! Проїхав весь Іран, зафіксував дивовижну природу на відео, та за тридцять кілометрів від міста Серакс перестрів машину з поліцейськими, які мене й заарештували. Після перегляду матеріалу іранці заявили, що в поле мого зору потрапили три військових об'єкти. Коли я, приміром, панорамно знімав краєвид, то об'єктив прихопив шматочок залізниці, високовольтні стовпи... Виявилось — військовий об'єкт.
Мене відправили в місто Мішхед, де мною зайнялась служба безпеки Ірану. За першої можливості я звернувся з молитвою до Господа. А для Нього немає нічого неможливого, якщо ми в це віримо. І Господь відкрив серця тих світлих, чесних людей, котрі мене допитували, що, не зважаючи на велику спокусу конфіскувати дорогий джип й одержати грошову винагороду за затримку шпигуна, вони почули голос мого серця, почули правду. Вони сказали: «Голтіс, твоє щире звернення чесної людини справило на нас таке велике враження, що ми повірили тобі». Мені повернули все: джип, речі, подарунки для друзів, відеокамеру...
— А відзнятий матеріал?
— Конфіскували, але знайшли в Мішхеді точнісінько таку ж відеокасету — нову, запечатану, і повернули. Я схиляюся перед мусульманським світом, перед іранським народом, який нині терпить від Америки велике гоніння. Я вдячний не тільки за те, що мене відпустили на волю, я побачив, які там релігійні, принципові, моральні люди. Водночас я ще раз ствердився в нескінченній вірі в Господа, котрий ніколи не залишає тебе напризволяще. — Що являє собою іранська в'язниця?
— На допити мене завжди водили з зав'язаними чорною пов'язкою очима. Єдине, що я бачив, це приміщення, у котрому перебували дванадцять мусульман, я був тринадцятим — єдиним християнином. У камері не було ні столу, ні нар, усі лежали на підлозі. Мене вразило чудове харчування, годували справді як перед смертю, ні в чому не відмовляли, були гори фруктів і сухофруктів. Але я зовсім відмовився від їжі, аби скоріше піти з цього світу, тому що боявся мученицької смерті. На щастя, обійшлося.
— Які почуття у Вас викликають події, що нині відбуваються в рідній Україні?
— Мені дуже боляче їх спостерігати. Я не розумію тих людей, яким народ довірив владу, вони не усвідомлюють, що не житимуть вічно завдяки тій матерії, яку, безбожно грабуючи наш народ, накопичили. Суть у тому, що владу довіряють для того, щоб її носії допомагали людям. А вони злочинно забувають про Бога, про нещасних старих, дітей, без кінця крадуть, будують вілли. На той світ барахло і гроші з собою не забереш, там доведеться розплачуватися за все. Нами правлять люди, у яких нема ні краплини совісті, вони не розуміють, де є істина. Істина – жити за голосом совісті, за законами моральності, що написані на Небі.
Ми, члени команди «Egvites», під час зустрічей з людьми часто чуємо: «Дякуємо вам за те, що ви принесли в нашу буденність свіжу надію-віру в те, що є зовсім інший світ». Ми ніколи не хотіли стикатися з політиками і політикою, кожен повинен займатися своєю справою, але під час «помаранчевої революції» ми були з народом на Майдані і пишаємося цим. Для нас скандування «Кучму геть!» означали очисну зміну влади. Пізніше в різних точках планети ми розповідали, пояснювали, що відбувається в нашій країні.
— Кажучи біблійною мовою, є час розкидати каміння і є час їх збирати. Вас усе більше “затягує” творчість: Ви – фотохудожник, знімаєте фільми, взялися за написання книжок. А що, все-таки, для Вас є головне?
— Рушійною силою для мене і членів команди «Egvites» є бажання-прагнення того, щоб усі люди були щасливі, здорові, не знищували квіти, дерева, тварин. Ми намагаємося зберегти і примножити красу світу, в тому числі і через фізичне подолання, через творчість, відкриття нового для себе і для людей.
Головним для мене нині є передача людям системи “Зцілювального імпульсу”. Ця система всотала в себе мудрість тих людей, які зустрічалися на моєму життєвому шляху і передавали мені свої таємні знання, як стати здоровим фізично і духовно. Отже, паралельно пишу дві книжки — «Сповідь смертника» (про перебування в іранський в'язниці) і “Система зцілювального імпульсу”.
— Отже, про Вас можна говорити, як про практикуючого лікаря, до якого звертаються люди і Ви їм допомагаєте?
— Певною мірою так. Я провів двадцять семінарів за системою «Зцілювальний імпульс». Їх відвідували 150–200 осіб, семінари були в Києві, Донецьку, Одесі, Дніпропетровську, Санкт-Петербурзі, Новосибірську, Іркутську, Алма-ати, Владивостоці. По два семінари проведено в Карпатах і Криму. «Зцілювальний імпульс» складається з чотирьох частин. Під час першої треба навчитися відкривати серце, тому що без розуміння, навіщо ми прийшли в цей світ і навіщо взялися до тієї чи іншої справи, ця система не працюватиме. А прийшли ми в цей світ, щоб врятувати нашу душу, примножити красу завдяки добрим справам і творчості.
Друга частина — методика безпосередньо зцілювального імпульсу, яка охоплює такі явища, як суперкомпенсація, супервідновлення. Основа — фізичні заняття без тренажерів у будь-яких умовах. Будь-хто, починаючи з дев'ятирічного віку і аж до ста років, може займатися за цією системою, оскільки вона пристосована до індивідуальних і вікових особливостей, за її допомогою можна розв'язати будь-які проблеми адаптації до навантажень.
Третя частина — харчування. І четверта — піст і голодування. Основні проблеми, пов'язані з утратою здоров'я, полягають у тім, що ми грішимо і не каємося, навіть не усвідомлюємо того, що грішимо. Ми плекаємо в собі гординю, дбаємо тільки про себе і не бачимо Божої іскри в кожній людині. Шукаємо кумирів на Сході, у той час як рідний слов'янський світ, православне християнство мають у собі все найсокровенніше й необхідне для порятунку душі. Недостатня рухова активність внаслідок технократії і неправильне харчування руйнують здоров'я: засмічується міжклітинний простір, де накопичується до 70–80 відсотків токсинів. Люди, отруюючи клітини, «іржавіють» і набувають таке захворювання, як старість.
— Як складається типовий ваш тиждень у плані фізичних навантажень?
– Іноді просипаюся на світанку, а часом лінощі утримують мене в ліжку, і я встаю о 9-10 ранку. Потім п'ю свіжий сік або трав'яний чай, з'їдаю яблуко. Коли перебуваю в Києві, монтую фільми про експедиції, читаю спеціальну літературу, якщо є натхнення – пишу.
Кожен день розпланований під різні фізичні навантаження — для певних м'язових групи.
Триває підготовка нової експедиції — через Атлантику, без їжі і з обмеженою кількістю води. Ми хочемо пройти на дванадцятиметровій яхті під прапором України маршрутом Колумба.
Нас не дуже цікавлять рекорди, ми хочемо продемонструвати колосальні можливості людини, яка потрапляє в скрутні ситуації. Метою нашої чергової експедиції є розширення знань про резерви людського організму. Скільки разів так бувало, що люди, залишаючись без води і їжі, перш ніж їх знаходили рятувальники, помирали від страху, невір'я і незнання того, що за правильної психологічної налаштованості, маючи певні навички, можна прожити сім днів без води і 50 — без їжі. А люди нерідко, коли в них закінчувалися харчі, з'їдали свої чоботи, потім своїх друзів...
* * *
«Хай би що сталося — усе на краще... Усе наше життя — ланцюжок іспитів, результатом яких стає усвідомлення. І якщо з тобою трапляється щось екстраординарне — геть, здавалося б, погане, і дітися нікуди — нерозважливо запитувати: «За що?»
«Навіщо?» — от правильне запитання. Будь-який іспит — завжди шанс. Бог не карає нас, а всього лише дозволяє нам учитися. Якби в Ірані я поставився до ситуації інакше, ми б з вами зараз не розмовляли...»
На цих вихідних їздили на еко-фестиваль "Трипільське Коло 2009" під Ржищевим Київської обл. Слухали розповідь шановного Голтіса про його життєвий шлях, як гуска в дитинстві за попу щіпнула... Про розвиток особистості, віру в Бога, дослідження своїх можливостей... Дивишся на нього, ніби звичайний такий чувак, яких мільйони. Але коли слухаєш - то і поезією цікавиться, і щось про сучасні технології, космос і простір знає, і майстерно володіє східними єдиноборствами, і психолог з нього неаби який, і фотохудожник, і проповідник, і дослідник... Як там все це вміщається... Щодо Каганця - то як з його Переходу витрясти весь кукіль, то істина десь буде посередині. Ніяких прото- чи пра-українців мільйони років тому тут не було, але пару десятків тисяч років може назбиратись, Ісус не з Дрогобича родом, але й не з Ізраїльщини тодішньої. Читайте не тільки Каганця, а й критику на нього - "істина десь поруч..." /Х-files/
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
