Тимошенко була поганим Прем’єром. Так кажуть. Кажуть так, ніби за роки незалежності в Україні був хоч колись, хоч один хороший Прем’єр. До того ж її прем’єрство було так давно, що тепер вже ніхто і не пам’ятає, коли саме. Проте про інших чомусь не згадують взагалі, а Тимошенко – ще й досі погана. Це тому, що в політиці розуміються всі – навіть краще, ніж в футболі. Хоча насправді що таке політика не знає ніхто. Слухають новини, роблять прогнози, але не знають. Навіть визначення не знають, що воно таке. Зате розбираються. Попри все – це непогано, бо людина повинна знати, від чого залежить її життя. Погано інше – те, що тоді вона надто сильно починає вірити політикам, особливо тоді, коли ті переконують, нібито від неї хоч щось залежить. Бо насправді не залежить нічого. Крім того, щоб мовчки йти на вибори і сліпо голосувати за того, за кого їй скажуть. Незрозуміло правда, навіщо ці вибори взагалі потрібні – ото домовились би між собою самі, відстріляли би чи отруїли зайвих – і не чіпали би народ! А проте – треба, бо інакше, чого диви, той народ може і повстати. А так ходить на вибори – і час від часу вірить, ніби й справді щось вирішує. А тому і не протестує, і не захищає себе – …«німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Не змінилося нічого…
В лютому 2005-го Юлія Тимошенко стала Прем’єром. Стала якимсь дивом – бо як виявилося пізніше – Ющенко і близько не збирався її призначати, навіть незважаючи на якісь там підписані ним зобов’язання. А йому що – він же мужчина, ще й український – йому це зовсім необов’язково – пам’ятати що там і кому здуру наобіцяв! Але цього разу довелося – надто вже сильно цього хотіли люди. Ці самі – німі і непрогнозовані, які з якогось дива іноді можуть повстати на захист своїх вимог. А з другого боку – що в тому було поганого для нього? Так і Кучма робив колись – поставить когось на якусь посаду – а потім сам же його і вижене. Або й посадити спробує. Так і тут розрахунок був точно такий же – ми їй дамо покерувати, а там видно буде – якось та викрутимося, не вперше. Проте народ тоді цього не знав і сліпо вірив своєму Народному Президенту. Вірив настільки, що той здається і сам собі повірив. А Тимошенко часу не втрачала. Збільшила надходження в бюджет більш як на 63%, повернула комусь там борги ЄЕСУ, організувала кілька криз. Так кажуть. Збільшення бюджету я не побачив – бо не тільки самостійно на себе заробляю гроші, не чекаючи нічиєї допомоги, але ще й сам їх туди сплачую. Більше, ніж завжди, з мене чомусь вимагати не стали. Про гроші ЄЕСУ тим більше нічого не чув – не знаю, який смисл було повертати комусь там борги десятилітньої давнини, навіть якщо такі колись і існували. Кризу цукрову, правда, пам’ятаю – але мене вона абсолютно і не здивувала – бо особисто я чекав ще гіршого. В країні, де частина псевдо-«еліти» своєю тупою поведінкою сама себе загнала в опозицію до власного народу, зберігши при цьому в своєму володінні ті підприємства, які ще не так давно були його, народу, власністю, можна було й справді чекати й набагато гіршого – страйків і спровокованих нею масових заворушень, свідомої блокади і створення перешкод роботі нового уряду – аж до його повного бойкоту. Такого не сталося. В усякому разі – явно. Значить вони, оця голота, що за якийсь там десяток років стала мільйонерами і мільярдерами – таки українці, хоч і кажуть тепер, що це не так. Українці, бо як завжди ліниві і перелякані – адже не спромоглися навіть на відкритий і чесний протест, і як завжди зуміли тільки скиглити і шукати винних. Винною виявилася Тимошенко. За те, що не встигла їх вчасно приструнити, наскільки я розумію…
Що там далі? Ага, згадав – м’ясна криза. Так, а ось чого-чого, а м’ясної кризи при Тимошенко точно не було – це вже я добре пам’ятаю. Була криза «нереалізованої надії» – бо вона пообіцяла знизити ціни – і їй це не вдалося. А піднялися ці ціни ще в червні 2004-го року, ще при такому «стабільному» Януковичі. Як зараз пам’ятаю той момент. 18 червня в мене іменини – і ось чи то десь в ці дні, чи то трохи пізніше, зібрався я в честь свята зробити для друзів шашлики. Я тоді ще бізнесом займався – мав невеликий офіс в приватному будинку майже в центрі Тернополя. Там було і невелике подвір’я – а виготовити мангал вже не було проблемою. М’ясо тоді коштувало по 12 грн. за кілограм – так що цілком можна було собі дозволити. Але коли в неділю, напередодні визначеного дня, я зібрався на базар за цим самим м’ясом – то застав там вже зовсім іншу ціну, рівно в два рази вищу – 24 грн. Так от – точно такою ж вона була і за прем’єрства Тимошенко, тільки й того, що їй тоді так і не вдалося її знизити, як вона про це необачно поспішила пообіцяти. Інший бік цієї ж проблеми я теж добре пам’ятаю – це те, що колись я сам, разом зі своїм татом, вільно продавали в райцентрі на базарі м’ясо зі своєї власноруч вирощеної свині – а тепер вже, навіть якби захотіли, то не змогли би цього зробити. Не змогли би, бо тепер вже такого місця для звичайного селянина просто не існує – весь м’ясний відділ поділили на кабінки для підприємців і тепер м’ясо можна продавати тільки через них, через посередника тобто. Не було цього місця для торгівлі вже за Тимошенко, хоч як вона й не намагалася його відновити, і тим більше немає зараз. Це називається «навести порядок на ринках». Навели, значить...
Але не про це. Мова про Україну. І про політику. Ось як зараз бачу – сидять в телевізорі рядочком кравчуки, грачі, симоненки і кажуть, що за 15 років Україна втратила все, що отримала після розпаду СРСР – кажуть так, ніби вони самі до того не мали зовсім ніякого відношення. Ніби це й справді винен хтось зовсім інший. Ніби це не вони були тоді при владі, ніби не вони розкрадали і руйнували цю державу. Ніби не були вони депутатами і не мали своєї більшості в парламенті. Ніби не бігали один до одного і не носили туди-сюди гроші в мішках. Логіка мені їхня подобається – звалити все на когось іншого, а самим так і залишитися уявними авторитетами, мудрецями і оракулами, майже богами і безумовно вищою расою, для якої народ не має зовсім ніякого значення. Так, тільки німа підстилка у їхніх ніг для благоговійної ловлі кожного їхнього слова, всього, що вони проречуть. А особливо сподобалося мені, коли друг їхній, Кінах, перечислював усі ті загрози, які зараз очікують Україну – і тут же, в наступній фразі гордо заявляв, що працював уже в трьох (чи навіть й в чотирьох?) урядах – один раз Прем’єром, і двічі (чи й тричі?) віце-прем’єром. І при тому, навіть незважаючи на всю силу свого недюжинного ума напівбога, не зміг навіть співставити одну половину свого же власного твердження з іншою – що насправді все це може означати тільки одне – те, що пора йому вже давно, тихесенько попросивши вибачення і низько опустивши голову, піти геть з політики, бо якщо він і не є винуватцем цих криз, то в усякому разі – явно з ними не справлявся, на якій би посаді не перебував... Далеко їм всім ще до свого народу, ой як далеко, їм би в ноги йому вклонитися, що терпів їх стільки років, що не вийшов раніше на майдани, що не змів поганою мітлою їх усіх, разом взятих. Так що краще мабуть і справді тихенько і непомітно піти, поки ще не запізно, поки ще народ не спам’ятався і не зрозумів, чия то насправді вина в його тяжкому житті…Тільки щоб не забув цей «шановний» пан Кінах і всіх інших, хто вже за останні 16 років вволю накерувався разом з ним і дружбаном його Кучмою, теж прихопити слідом за собою. Туди, в небуття, на смітник історії, де їм всім і місце, де їх всіх давно вже чекають такі ж п’яниці і нездари, як і вони самі...
От і думаю тепер – і до чого усього того Тимошенко? Вона в політиці не так давно і все в опозиції та по тюрмах, крісла не ділила, до Кучми не бігала з кожного приводу, в групу 239 не входила і з Кравчуком не пила. Хоча ні – знаю, знаю в чому її вина! Саме в цьому – бо не така, бо не хоче ділитися, бо за Україну боліє, бо не розуміє як взяти, і кому, коли і що слід дати, але найгірше – що інших заставляє важко працювати задля досягнення мети. Боже ж ти мій – це ж якщо так далі піде, то скоро всім доведеться працювати, а не просто відлежуватися – і до чого ж котиться моя країна, моя люба, знедолена Україна?!!
Історія третя. Справжня містика.
Знову про те ж. Тимошенко володіє якоюсь особливою магічною силою. Так кажуть. Бо як інакше пояснити те, що попри все, вона все ще в політиці? І навіть більше того – що її популярність тільки росте? Значить – справжня відьма, бо логічно зрозуміти це таки неможливо. Коли Ахметов купує виборця – це зрозуміло і просто, тут магії нема, лише гроші. А коли Тимошенко несподівано отримує все більшу і більшу підтримку, то… напевно з нею щось таки не так. Напевно вона взагалі не людина, а незрозуміла і містична некерована сила. Так часто думають про неї – бо як інакше пояснити те, що одна половина чоловіків її панічно боїться, а інша половина жінок просто ненавидить. Вона знає, вона вміє, вона така! І де вона тільки могла цьому навчитися? Цього не знає ніхто – а тому придумують самі. Договорилися вже навіть до того, що зробили її наступницею сумнозвісного «Білого Братства». Переконано стверджують це, хоч і не можуть знайти жодного, хто би потвердив наявність в неї хоч якихось схожих здібностей. Але це й не важливо – основне самому повірити в свої слова, щоб тільки відчути цю надзвичайну насолоду від того, який ти розумний і здогадливий. А насправді кажуть так якраз переконані матеріалісти – ті, хто не може зрозуміти навіть найпростішого – того, як саме, і коли саме може відбуватися такий вплив. І на кого саме. І чи може відбуватися взагалі. Черговий парадокс української сучасності – ті, хто за визначенням, як-от матеріалісти, взагалі не мали би вірити ні в яку містичну силу, насправді виявляються найбільш забобонними і переляканими. Хоча може – й не парадокс, бо відкидаючи цю частину свого життя, вони цілком закономірно тільки ще більше наділяють її своїми страхами і забороненими прагненнями. Проте магія – не настільки складна річ, як часто вважають, бо насправді її основою є лише одне. Те, що людина нічого не зможе зробити, якщо перед тим про нього не подумає. Ну хіба що вроджені інстинктивні реакції можуть випадати з цього правила – але на те вони і вроджені. До того ж вони завжди виступають тільки як пасивна реакція на зовнішній подразник – а тому ніякою ознакою власної волі не є. Все ж інше, що людина робить самостійно, підкоряється саме такому закону – вона може зробити щось тільки тоді, коли сама того захоче, коли буде уявляти собі, що і як робити. В іншому випадку – навіть з місця зрухатися не зможе – як не може сам себе включити ваш комп’ютер. Ну хіба що в нього для цього вже буде готова, написана кимсь раніше програма, яка скаже йому коли саме і як це зробити, як увімкнутися самостійно. Так і з людиною – мусимо або самі щось думати, або в когось іншого запитувати – користатися або своїми власними, або створеними іншими людьми знаннями про те, що і як робити – програмами поведінки. А вони, ці передані нам іншими людьми програми, можуть містити в собі разом з тим і ще щось додаткове, потрібне їм, щось приховане від нашого погляду. Ну наприклад таку маленьку-маленьку вставку – «от я скажу тобі те, що тобі потрібно, але зате…» Це – особливість нашої планети, ми всі інфіковані цим вірусом – бажанням максимально використати іншу людину, як тільки для цього з’явиться хоч найменша можливість. От тільки до політики все це не має зовсім ніякого відношення, бо стосується лише людей, пов’язаних між собою якимись достатньо близькими відносинами. Чи вірніше стосується – але лише тоді, коли керівник чи політичний лідер повністю управляє бажаннями і нахилами своїх підлеглих, коли вони залежні від нього в усьому, що найбільш характерно для тоталітарних режимів, але не для країни, яка все ще ніяк з хаосу не вийде. Правда одне часто виростає з іншого – як це було в нацистській Німеччині чи в сталінській Росії, але там була створена і відповідна напівмістична* основа для їхніх ідеологій, і структура повної фізичної залежності, аж до страху поплатися за будь-що своїм життям, партійної верхівки від свого лідера. А Тимошенко? Щось не виходить в неї все так, як треба, не завжди вона може керувати навіть своїм найближчим оточенням, а не те, щоб іншими людьми – інакше не бігли би від неї депутати-перебіжчики, не мала би вона проблем зі своїми людьми. Значить щось тут таки не так. Значить не все вона знає і не все вміє. Або й взагалі не знає нічого ні про яку містику. Дійсно не знає, бо пробує вмовляти і переконувати, замість того щоб вміло маніпулювати ними, як це колись робили комуністи, які на тому добре розумілися. Вони добре знали, що такі «програмки», які і керують людьми, насправді бувають двох типів – ті, які створені штучно і які ми отримали від інших разом з чимось необхідним для себе, і ті, які існували здається завжди, які притаманні великій групі людей і навіть до певної міри є її визначальною ознакою, які може і не є вродженими, як інстинкти, але які все-одно дуже часто не менш древні. Але навіть незважаючи на це, вони не настільки складні, як про це можна було би подумати, не настільки вже й різноманітні. Їх не так вже й багато і їх цілком можна систематизувати. Карл Юнг, учень все того ж Фрейда, називав їх архетипами колективного безсвідомого. Це ті уявлення, які віками живуть в значної маси людей, іноді навіть в цілого народу чи народів. Це, навіть не знаючи Юнга, більшовики добре розуміли, бо кількома простими лозунгами – ну там «грабуй награбоване!» – і тому подібне, легко підіймали за собою мільйони людей. Такими же можливостями дуже часто користується в своїх інтересах і будь-яка релігія, закликаючи своїх вірних до здійснення тих чи інших вчинків, ведучи їх за собою чи лякаючи їх неприємними наслідками з разі відмови від виконання тих чи інших зобов’язань. І точно так же як це відбувається в релігії, ці колективні уявлення завжди можуть бути як і позитивними – такими, що несуть в собі щось приємне, так і негативними, наслідком раніше пережитого суспільством неприємного чи й просто небезпечного досвіду. Так і в українців, як і в будь-якого іншого народу, теж є свої давні уявлення – віки неволі привчили їх або до того, щоб самим зовсім нічого не робити і пасивно на когось надіятись, або щоб постійно когось винити в своїх невдачах. Або навіть й більше того – насправді прикриватися такою своєю видуманою недолугістю тільки задля того, щоб при же першій нагоді тут же подорожче продати і себе, і свою батьківщину. Нічого незвичного в тому немає – просто саме такі люди здебільшого і виявлялися найбільш пристосованими до будь-яких умов, найкраще виживали і розвивалися.
Проте, як не дивно, не всі такі. Якась частина українців, навіть незважаючи на всі зради і поразки минулих епох, завжди була достатньо розумною і незалежною. Саме вона і могла би стати основою для формування нової нації, от тільки біда в тому, що природнім чином нація формується досить довго – десь так років з триста. Америку відкрили більш як п’ятсот років тому, а конституції США – всього 200-і. І якщо за Богдана Хмельницького (чи може й швидше – може ще за Петра Могили і впровадженої ним реформи освіти, завдяки чому Києво-Могилянська Академія стала найбільшим і найвизначнішим учбовим закладом східної Європи, а всі поголовно, навіть прості селяни, стали освіченими і грамотними) українці вперше усвідомили себе саме українцями – нащадками давнього і славетного роду, то десь так років за 300-та після того, десь так біля 1930-го року, це відчуття єдності своєї нації вже мало би об’єднати всіх, дійти до кожного з них. Не дійшло... Це тому, що незважаючи на те, що би там не говорили розумні психоаналітики на зразок Фрейда чи Юнга, в Сталіна була своя, правильна, теорія. Марксистська. А по ній все вирішувало матеріальне буття. І якщо його, буття, людину позбавити, то… Ну коротше – скільки він зміг, стільки їх і винищив, стількох українців і позбувся – а на більше вже не вистачало ні сил, ні можливостей. І так, завдяки його зусиллям, зусиллям цього й справді демонічного «отця народів», процес формування української нації знову був відкинутий далеко назад. Років ще так на 100, не менше. Або й навіть і значно більше. Може тепер десь аж році в 2030-му або й пізніше знову згадаємо про них. Якщо згадаємо. Якщо тільки до того часу залишиться ще хоч хтось, хто буде себе ним, українцем, рахувати…І якщо буде кому про них згадувати взагалі…
Аж тут… звідкілясь взялася Тимошенко. Непосидюча, вперта. Ніяк не заспокоїться. Ніяк не хоче дозволити українцям мовчки вимирати – і глибокодумно насолоджуватися цим процесом. От зараза – знову, як колись Богдан, їздить країною, будить їх, провокує, переконує… Намагається врятувати, свідомо прискорити цей процес формування нації. Не хоче чекати ще 30-ть чи й більше років, бо вважає, що цього разу може бути вже й остаточно запізно – до того часу можуть щезнути усі. Чогось може й добилася – бо на минулих виборах 2006-го року за неї проголосувала рівно та частина України, яка колись і належала Богдану Хмельницькому. Один до одного – без Закарпаття, Львівщини і Франківщини, де той майже не бував. І без південно-східних, тоді ще зовсім необжитих, просторів, на яких тепер цей процес доведеться починати заново, спільними зусиллями. Спільність історичної долі – так це і називається – те, що і формує націю… Бо насправді вижили не одні тільки пристосуванці і скиглики, але й ті, хто був достатньо сильним, щоб не зрадити свою віру і ідеали, і достатньо розумним, щоб не загинути через це. На них і їхніх нащадків наша надія…Можливо – остання…
А що ж Тимошенко? Що ми тепер зможемо сказати щодо неї, такої загадкової і, здавалось би, зовсім непередбачуваної? Звідкіля вона? Хто вона? Може це просто її призначення – йти трішки попереду інших? Вести їх за собою? Невідомо…проте в будь-якому разі, напевно, таки доведеться всіх розчарувати – ніяка вона не демонічна. Хоч і політик, хоч і популярна, але звичайна людина, але проста жінка, переконана українка і просто лідер. А жаль, що й справді ні, що не демонічна – бо я, зі своєю нелюбов’ю саме до цієї частини українців (перепрошую, не до всіх), які звикли тільки плакатися і жалітися на долю, але які попри те тільки й чекають нагоди, кому би подорожче продатися, і які самостійно нічого вже 16-й рік вирішити не можуть, тільки й шкодую за тим, що це неправда! Інакше давно вже вона прикликала би вищі сили собі на підмогу, давно вже призвала би до справедливої пімсти з неба і давно вже порядок в країні навела би …– хай вже навіть не силою своєї політичної влади, так своїми магічними здібностями, може навіть силою стихій, силою вітру, вогню і землі! А так … – знову вибори, знову чергові зради з боку … чорт, навіть і не знаю тепер, з чийого ото боку їх отепер чекати, ... знову нерозуміння і сварки слабких і заздрісних мужчин (прости Господи, навіть язик не повертається так їх назвати) та їхніх дружин, які вміло і вчасно під’юджують їх своїми зауваженнями, тільки щоб добитися такого бажаного, як їм це здається, самоствердження для себе…
* * *
…минали роки, десятиліття і століття… Нічого не змінювалося в долі українського народу. Нічого не змінюється і зараз. Нічого і не зміниться – якщо тільки ми самі того не захочемо. Бо ніколи не прийде ніхто чужий, щоб навести такий порядок в нашому власному домі, який буде потрібний нам, а не йому. Ніколи чужинець не буде зацікавлений в тому, щоб виховувати нас сильними і мудрими, а не такими, якими ми є зараз – слабкими і залежними. Де ви, мої українці? З ким ви? Хто ви? Чому так важко намагаєтеся стати на ноги вже стільки років поспіль? Але чи намагаєтесь?.. Чи просто вдаєте? Надто довго, надто повільно, а час же не жде – світ не стоїть на місці і вже давно гучно насміхається над нами. А може просто все-ще роздумує над тим, як йому краще скористати з наших невдач? Поки що роздумує, бо коли він почне діяти по-справжньому – нам вже ніщо не допоможе. Ми слабкі, а він сильний. Тоді вже буде запізно щось робити… Так що ж ми тим часом? Так і будемо чекати цього моменту своєї остаточної поразки? Чи може таки, чоловіки, хоч колись нарешті станемо справжніми…мужчинами – не слабодухими і плаксивими, але рішучими і сильними? Чи може й наші дружини нарешті стануть справжніми жінками – такими, якими вони і мають бути по своїй природі – відкритими і чесними, але не заздрісними і приниженими? І може таки пора вже відродити ту Україну часів Ярослава Мудрого та Петра Могили, перед якою в пошані схиляла голову вся тогочасна Європа? Як було сказано в одній чудовій статті** – «Ми були великою нацією. Нам треба лише повернутися!» Пора, давно пора!.. Час бо не жде, шановне панство!
Ігор Лубківський. 23 вересня 2007-го року м. Тернопіль
Ото вже не думав. що для когось Хмара- це ідеал. Мало Ви його очевидно знаєте...А Ви вже й забули, як львів"яни його ще по старій мажоритарній системі прокатали, взагалі в депутати не обравши? Аж поки Юлька його не підібрала в список? Ото й дурна була що й підібрала - треба було зразу послати. Просто їй тоді було любе г... потрібне, лиш би проти Кучми йшло...
Чесно кажучи, стаття - не дуже. По-перше варто було б згадати, як Тимошенко спекулювала на українському націоналізмі і по суті використала Степана Хмару, Юрія Шухевича та інших. А потім викинула їх помінявши на Бродських, Фельдманів, Губських, Сігалів, Буряків, Хмельницьких та інших. За визнання ОУН-УПА її фракція в 2005 році не голосувала. Нашу рідну Вінницю вже замучили її депутати - під керівництвом братів Ткачуків (євреїв за національністю), які все що можна розікрали і продали. Ганьба!!!
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
