Народний артист України Анатолій Матвійчук нагадує мені трудівника, який намагається збільшити добробут не за рахунок розширення посівних площ, а завдяки послідовній і вдячній праці на обраній ниві, яка органічно переходить у сад, далі – в ліс, потім - в річку й озеро, де колишеться Небо.
Цими угіддями він проходить як поет, композитор, співак. З року в рік принципово відстоює одні і ті ж речі – вічні цінності людства, і з огляду на теперішні реалії виглядає білою вороною, тобто ніби перебуває поза часом, котрий сьогодні багатьма трактується так: бути сучасним – значить, бути кон’юнктурним.
Анатолій Матвійчук є справжнім, він категорично не хоче змінювати свої погляди щодо таких понять як Віра, Надія, Любов, Світло, Пітьма. І при тому цей майстер-творець безупинно розвивається, все глибше копає. А точніше буде сказати: все вище прозирає Небо.
Йому болить від того, що нині відбувається з Україною. Словоблуддя не тільки не сприймає, а й знає свій “секрет”: “Тільки хто злукавив - стережись, бо слова з’їдаються іржею. До свободи треба дотягтись Вірою і чистою Душею”.
Естрадник, Анатолій Матвійчук ополчився проти попси (тобто легковажності, фальші, сурогату), котрі безпардонно розмножуються-розповсюджується. Ось про що сьогодні його поезія:
“Здригнулись – І впали згори небеса. Життя наше нині суцільна попса. Нудотно-п'янка І солодко-зваблива Тече вона, ніби загусла олива, По радіохвилях, по телеекранах, Лягає бальзамом на струпах і ранах. Попса заповзає У ніздрі і вуха, Нехай начувається той, хто не слуха. Назавжди приречений ти До відстою, Якщо не захочеш дружити з попсою. І, схоже, що так обертаються справи – Попса вже не тільки музична забава, У теленовинах крутою юрбою Тусуються гордо попсові герої. Тут фотомоделі й тузи Мельпомени, Спортсмени, політики і бізнесмени. Менти і маніяки, злочинці й повії, Всміхаються, наче б то втілені мрії, Ідуть тріумфально, а десь зверхотури Летять їм під ноги зелені купюри. І плеще у захваті благоговіння Попсою попсоване покоління. Будь проклята ти, Знавісніла епоха, За те, що так вміло випещуєш лоха І крутиш, Не знаючи меж і кордонів, Попсові рулетки Своїх лохотронів... Мій Боже, Поглянь з висоти і спаси – Мій човник Пливе в океані попси. Та тільки Байдужо мовчать небеса. А раптом і їх Отруїла попса?!”
Одна з шанувальниць надіслала Анатолію електронною поштою такі слова: “Ваша творчість - це особливе дихання душі. Ви ще раз довели, що на землі нема нічого кращого, складнішого, цікавішого і ціннішого, ніж людина”. А ось фрагмент з іншого послання: “Ваші вірші з книги «Сповідь» - глибокі та переконливі, вони спонукають думати, тренують духовні м’язи й одночасно схиляють до ясності думки, чистоти серця, вищої дисципліни розуму та благородства характеру, які так рідко зустрічаються в теперішній час. Бог обдарував Вас великим талантом - торкатися найтонших струн людської душі. Ви маєте дивовижне відчуття світу. Якби ж то кожен із нас міг визначитися у цьому світі кожному із нас, відверто запитавши себе: «А про що моя пісня?!».
Отже, так склалося, що наша з Анатолієм розмова сама собою повернула не в бік розповіді про самого митця, а в зовсім інше русло – що відбувається з нашою культурою, піснею, з усіма нами…
- Пане Анатолію, дивна склалася ситуація в українському шоу-бізнесі і в мистецтві: наші молоді співачки і співаки “кліпують”, а народні артисти ніби зникли десь за горизонтом. В радянські часи артист був наче на долоньці, про нього всі все знали, а тепер навіть зірки першої величини зблискують зрідка на збірних концертах, фестивалях і знову зникають з поля зору широкої публіки.
- Справді, ситуація складається таким чином, що є «зірки», а є артисти, причому титули в даному контексті не важливі - суттєвим є ставлення до своєї праці: чи вона є ремеслом, відвертим зароблянням грошей, чи покликанням серця, особливою місією в цьому світі, котра є дуже відповідальною… Що ж до того, куди нині «поховалися» представники української естради і що з ними відбувається – то це надзвичайно болюче питання. Вони працюють як і раніше. Тільки зникли з телеекранів… Для того, щоб зрозуміти чому, треба озирнутися і подивитися на ті 15-16 років незалежності, які ми пройшли.
Як не парадоксально, в радянську епоху (про котру кажуть, що це - часи застою і нищення центром культур республік) українське мистецтво існувало на досить високому рівні. Творчі організації працювали продуктивно, в кожній філармонії (а їх було біля двох десятків по всій Україні), діяли свої художні колективи: естрадні, хорові, танцювальні, фольклорні, етнографічні, оркестрові тощо. Регулярні звіти професійних і аматорських художніх колективів в Національному палаці Україна перетворювалися на потужно-величні фестивалі мистецького різнобарв'я, що представляли самобутню народну творчість у всіх жанрах. Це були, у більшості, справжні, а не показушні культурно-мистецькі свята.
Нині костюми багатьох колись знаменитих колективів дотлівають в костюмерних тих філармоній, які ще ніби-то існують, а насправді животіють. Культура виявилася нікому не потрібною, на авансцену вийшли політика, бізнес, протиборство кланів, боротьба за владу і фінансові потоки.
Здавалось би, зруйнована система тоталітарної держави, Україна стала незалежною національною державою, але ми не стали більш вільними, наша свобода дуже уявна, ефемерна, ми опинилися в інших лещатах – в економічних, інформаційних - народ потрапив під жорна загарбницьких планів різних фінансово-політичних груп. Держава бездумно і знесилено дрейфує, перебуваючи в абсолютно розбалансованому безконцептуальному стані. І дивно-цікавим є те, що той набуток, який створили українські митці – документалісти, публіцисти, письменники, артисти в перші роки незалежності, працює і сьогодні. Візьміть хоча б документальні фільми про історію України та її персоналії (цикл “Невідома Україна”), котрі були створені в 1993-96 роках і дотепер демонструються на телеекранах. Щоправда для того, аби їх подивитися, ви не повинні лягати спати: деякі канали показують ці фільми тільки після третьої години ночі, коли вже нема ніяких комерційних інтересів. От я часто і не сплю ночами, тому що мені хочеться подивитися щось суттєве про Україну: її історію, культуру, видатних людей...
Склалася ситуація, коли в Україні немає України. Вона існує лишень в маленьких інформаційних і організаційних резерваціях. Є, наприклад подвижницьке товариство “Просвіта”, яке б’ється майже наодинці за відродження національного духу, видає газету, книги, диски з автентичними записами... Патріотично налаштовані митці намагаються нести в народ важливі речі своїми власними силами, інтелектом, душею. Але не існує жодного телевізійного каналу, який би займався культурно-мистецькою проблематикою української нації. Нема програм, які могли б дивитися українці, котрі справді вболівають за культурне і національне майбутнє країни.
- Чому ж у нас такий засмічений телепростір на відміну від інших країн?
- Бо власники комерційних каналів байдужі до проблем українського народу, його історії і сьогодення. Та й навіщо це, коли є речі значно цікавіші і приємніші – заробляння грошей. Тому всюди такий прагматичний цинічний підхід, повна відсутність естетики, моралі і культури. В основі всього - боротьба за рейтинги і гроші рекламодавців. Будь ти хоч генієм, але якщо твоя діяльність не збігається з політикою каналу (а політика одна – заробляння грошей і посилення впливу), то тобі не пробитися.
- А чому таким незрозумілим є наповнення каналу “Культура”?
- Він практично не має фінансування, тому відсутній концептуальний кадровий підбір, підхід до роботи, нема повноцінного штату, сучасної техніки, усе практично тримається на ентузіазмі одиниць, канал існує на межі виживання, тому вимагати від людей плідної роботи неможливо і безглуздо. Що мають, те і ставлять в ефір.
Після концертів люди підходять і часто запитують: “А куди ви зникли з телеекранів? Ми так хочемо вас побачити”. Я відповідаю, що я і мої колеги-однодумці нікуди не зникали, просто інших стало значно більше. Сьогодні всюди ринкові стосунки і на наш інформаційно-культурний ринок ринуло нове покоління естрадних виконавців, які працюють вже за іншими принципами. У них є директори, які знають кон’юнктуру, мають потужних спонсорів, враховують інтереси усіх зацікавлених сторін. У підсумку всі залишаються ніби задоволеними. Тільки про мистецтво тут мова уже не йде.
Якщо ви послухаєте уважно вітчизняні хіт-паради, то побачите, що нині практично зникли пісні змістовні, тобто поезія повністю вивітрилася. Уже ніхто не апелює до людського серця і душі. А пісня ж колись була народжена саме для цього. Зовсім на інших принципах будувалась творчість композиторів Майбороди, Домінчена, Вірменича, Білаша, які є безперечно класиками сучасної української пісні. В цьому ряду наш сучасник Тарас Петриненко. Ці принципи намагаюся сповідувати і я. Пісня – це маленька історія чийогось життя, згусток точної емоції, певного стану душі, вона має бути обов'язково побудована на точних образах, на гармонії, бути зроблена професійно бездоганно.
Не може, наприклад, кондитер взяти сокиру і робити табуретку, бо в нього немає навіть теоретичного знання цієї технології. Зате нині основних принципів мистецької творчості не знають ті люди, які беруться писати пісні. Якщо аранжування уже навчилися робити добре (адже техніка йде вперед, винайдені нові програми, які можуть замінити навіть у домашній студії всі відомі в світі інструменти), то вірші треба писати самому - власним розумом і серцем. А цим даром володіють далеко на всі. От і множаться пісеньки без сюжету, без думки, без почуттів - примітивні варіації на тему: “Ти не прийшла, я сумую, кров-любов...” Все зведено до тупих загальних фраз, за якими не може бути особистості. Коли я натрапляю в радіоефірі на такі опуси, мені стає дуже сумно і боляче за всю українську естраду. До чого вона докотилась!
- А як Ви ставитеся до “мовної проблеми” на естрадних підмостках?
- Цю “проблему”, до речі, доволі часто обговорюють митці на Українському радіо - на Першій програмі, на “Промені”, на каналі “Культура” (це ті українські духовні резервації, які ще тримаються, як наші останні бастіони). Зазвичай йдеться про важливість збереження рідної мови, про її популяризацію, і так далі. Але чомусь не кажуть про те, що мова – це перш за все інструмент і засіб для передачі думки. Мова - це магічна оболонка, яка несе в собі певний дух, наповнення. Мова – це форма, яка тримає менталітет усієї нації, духовної ойкумени.
- А ще мова - імунна система нації.
- Так, звичайно, інтелектуальна, психічна, духовна імунна система. Міркуємо далі. Якщо, скажімо, яйце проколоти з обох боків, видути з нього зміст, що залишиться? Шкаралупа! Нині деякі маніпулятори, видаляючи менталітет, душу, сутність, залишають шкаралупу. В мене є такі рядки:
Ми молимось і б'єм поклони тупо, Не знаючи розкаяння і сліз, А наші душі наче шкаралупи З яких поцупив дух лукавий біс.
Формально у нас для української мови - зелене світло. Але що цією мовою ми чуємо? Дубляжі американських фільмів, в яких лунає відверта брудна лайка, чужа і не характерна для української мови. Перекладачі пітніють, шукаючи аналоги полісемічним американським брутальностям, від фільму до фільму “довершуючись” в цьому. Або ми чуємо абсолютно порожні розмови про політику, гроші, наркотики, секс, збочення, злочинний бізнес.
Ми споживаємо дуже багато західної інформації, яка формально-механічно перекладається українською мовою і не дозується. А чи потрібно, скажімо, бандитські серіали перекладати українською мовою? Може, хай вони звучать мовою оригіналу, бо саме для російської культури характерний шансон, фєня, що прийшли з в'язниць і зон, а також величезна кількість лайливих висловів і виразів, які прийшли з мов східних народів, що поневолювали Україну. Чи потрібно все це тягнути в українську культуру? Чи варто насильно українізувати тих людей, які все одно не стануть носіями культури. Ну напишуть вони заяву українською мовою (точніше перепишуть зі зразка) в якусь державну інстанцію, але від того вони не стануть українцями, а будуть потайки ненавидіти усе українське, бо українства немає в душі і свідомості. У давньогрецьких філософів існує такий вислів: “Віслюка можна привести до річки, але його не можна примусити напитися”. Якщо людина не хоче, вона ніколи не питиме з цього джерела. Якщо ж забажає, то знайде і сама нап’ється. Тому мало говорити про мову, треба ставити питання про те, як вона розвивається, що ми до неї привносимо. Знаєте, є такий анекдот. Доярку запитують: “Чи може ваша корова дати десять літрів молока в день?” Та каже: “Може”. – “А двадцять?” “І двадцять може”. - “А тридцять?” – Доярка почухала потилицю: “Що ж то за молоко буде? Одна вода”. Якщо ми формально охопимо українською мовою не двадцять мільйонів осіб (які і так нею розмовляють), а, приміром сорок, чи від того наша мова стане якіснішою, чи збільшиться число її носіїв – інтелектуалів, що є творцями і поширювачами мови? А от пісня – це є найдемократичніший, найдієвіший спосіб поширення української культури. Пісня миттєво потрапляє в свідомість і підсвідомість, западає в душу. Тому що вона “обіймає” величезний ментальний, духовний, історичний досвід багатьох поколінь. В системі образів, що закріплюються в народних піснях з покоління в покоління, фігурують “червона калина”, “Чумацький шлях”, “спориш і м'ята” “мальви”, “старенька хата”, “мамина вишня...” У людини одразу виникає асоціативний ряд, вона подумки переміщується в рідне. А коли їй починають співати в стилі хіп-хопу або репу чужорідні дурниці начебто українською мовою, то це не відповідає українському світосприйняттю, відбувається свідомий відрив від української ментальності.
Я, звісно, не проти того, щоб українська нація розвивалася в напрямах інших культур і мов, засвоювала всі досягнення цивілізації, але треба чітко розуміти, що є руйнівним для духу, душі, культури, а що її збагачує. Поки що факторів, які б збагачували українську культуру, я не бачу, принаймні їх не ретранслює наше славне телебачення. Імпортується те, що розраховане на доволі примітивний тип мислення. Це дратує людей, які шукають духовної поживи. Окремі люди-світочі, розкидані по Україні, їх немало, але немає жодної системи, яка об'єднувала б цих людей, координувала їхні дії. Поети знецінені, розкидані, книговидання зруйноване, крамниці не беруть поетичних книжок на реалізацію, приймають тільки кон'юнктурну літературу від певних видавництв, в яких теж своя політика, а відтак тиражуються в основному комерційні “проекти”. А комерційна маскультура обов'язково тримається на трьох китах: на сексі, злочинах і на інтризі-пригоді. Але ж має бути лірика, романтика, драматургія, філософія, казка, доброта, любов... Цього немає бо, мовляв, “не вигідно”.
- Який вихід?
- Треба створювати свою українську систему засобів масової інформації. Мають бути національно свідомі, культурно незашорені люди, які б підходили до проблеми концептуально - в Адміністрації Президента, у Верховній Раді, в Мінкульті, всюди, звідки можна впливати на процеси розвитку культури.
Культура – це фундамент. Якщо не будувати Україну в свідомості, а на цьому фундаменті не облаштовувати правильно стіни, дах, вікна, двері, то все завалиться і поховає залишки нації, яка ще існує і тримається в Україні.
І я не бачу суперечності в тому, що треба боротися не просто за мову, а за національний продукт. Хай він буде зроблений українською, російською, болгарською, єврейською, німецькою, будь-якою мовою, але в Україні. Це нас всіх тільки збагачуватиме. Зовсім інше - тягти всякий непотріб з-за закордону і платити за нього величезні гроші. Ми повинні встати на захист власного ринку. Виробити систему заходів, які б захищали свого виробника, зокрема, інтелектуальної, художньої продукції. Цього поки не відбувається. Вітчизняний виробник нівелюється, нищиться.
Коли мені інколи говорять: “Хорошу ти пісню написав, шкода, що російською мовою”, я кажу: “Друзі мої дорогенькі, є речі, які можна висловити тільки російською або тільки українською мовами. Хочете вірте, хочете - ні”. Так само картини малюють або аквареллю, або пастеллю, або – олією (в залежності від того, якою настроєвою мовою говорить з художником навколишній світ). Як ти “Чумацький шлях” перекладеш російською мовою? “Млечный путь?” Так за Чумацьким шляхом дух український стоїть, легенди, казки і повір’я існують. А от наступні рядки “напросилися” російською мовою:
Какие голоса – ну просто гордость нации! Но вот со смыслом явный недогиб: Я получаю больше информации, Когда я слушаю аквариумных рыб…
Є певний колорит, трунок мови... В своїх українських концертах я обов'язково співаю дві-три російськомовні пісні (і завжди співатиму, підкреслюю це). І я не розумію тих митців-борців, які демонстративно встають, виходять із залу і кажуть, що Матвійчук не українець, він запроданець. А коли Пономарьов чи Руслана співають англійською, а Володимир Гришко - італійською, теж треба виходити? А не розумніше бути толерантною людиною, звертати увагу ще й на зміст, підходити до всього з позиції, що ти не один і твоя думка не є остаточною? Довкола живуть тисячі потенційно зацікавлених в українській культурі людей, і треба показувати свою освіченість і широту культури, а не вузьколобість і впертість. Я готовий захищати українську культуру за будь-яких обставин, але нікому не дозволю, щоб мене в якісь рамки заганяли і тримали в них.
- Я запитував багатьох знаних митців: “Чому ви не консолідуєтеся? Ну хоча б на базі сайту www.Vox.com.ua «Портал українця». У відповідь отримував нечіткі розгублені фрази. Всі працюють-творять за принципом “один в полі воїн”. Безумовно, творчість – це суто індивідуальна справа, але є ще громадянська позиція, яку краще відстоювати гуртом, інакше поле заросте кимось культивованими будяками.
- Здається, Станіславський сказав: “Не любите себя в искусстве. Любите искусство в себе”. Можливо, і справді ми занадто любимо себе в мистецтві і не любимо мистецтво в собі. Мабуть, коли наші артисти починають говорити про те, що української пісні мало в ефірі, то мають на увазі передусім себе.
Нещодавно в Національній Раді з питань телебачення і радіомовлення зібралося близько десятка митців-народних артистів. Мені теж довелося там бути – композитор Олександр Злотник зателефонував: “Толя, приїжджай, має бути цікава нарада”. Виявилося, що зібрали директорів-менеджерів Fm-радіостанцій, які не хочуть виконувати постанову про обов'язкові п'ятдесят відсотків національного продукту в ефірі. Я сказав, якщо інформаційна політика і надалі так безвідповідально складатиметься, то наші діти не знатимуть, що таке українська пісня і Україна. Відзначив, що в країні насправді твориться інформаційний культурний геноцид по відношенню до корінної нації. В підсумку деякі представники інформаційних агенцій подали інформацію у викривленому вигляді.
- Чому вони так зробили?
- Вони подали це так, ніби прийшли артисти пожалітися, що їх немає в інформаційному просторі. І ця інформація була поширена на весь світ агенцією УНІАН. Після чого мені телефонували мої друзі-колеги з Чикаго, Лондону, з інших країн і з подивом-обуренням запитали: “Що за люди працюють у ваших інформаційних мережах? Як можна обзивати нафталіном чи динозаврами тих митців, які залишили помітний слід в українській культурі і вже є історією і гордістю”. Ніхто не дозволить собі, наприклад, назвати в англо-американській культурі Френка Сінатру, Тома Джонса чи Тіну Тернер й інших метрів нафталіном. А у нас якийсь непрофесійний журналіст дозволяє собі так зухвало висловитися і не бути покараним. І шкода, що ніхто з митців, які були названі в тій інформації як представники нафталіну, не подали в суд на нього. Тому що це образа честі і достоїнства не просто звичайної людини, а творця, на якого, можливо, рівняється більшість українців у нашій державі.
Отже, повторюю, усе це ніщо інше, як добре спланована акція по нищенню національної культури, по підміні понять. Життя людини зведено до рівня фізичних потреб і матеріальних відносин. Рекламі тут віддано роль зомбуючого засобу: нам навіюють, що без неї не можна (“Якщо ви хочете дивитися цікаві програми, то дивіться рекламу”). Кожна реклама супроводжується певним слоганом в спонукальній формі, яка діє на психіку людини: “Відривайся на повну!”, “Не дай своїй спразі засохнути”, “Вийди за рамки!”, і так далі. А за цим стоїть заклик: руйнуй моральні устої. І зовсім уже символічна реклама: грає оркестр народних інструментів, потім виходить репер в камуфляжному одязі, відсуває оркестрантів і каже: “Світ змінився! Змінюйся, змінюйся!”. От вам конкретні руйнівні накази. Той, хто опирається, буде відсторонений, хто зміниться, той виживе, але буде слухняним біороботом в руках тих людей, які нині під себе роблять цю державу. Але така держава не здатна повноцінно існувати, в ній нема духу, віри, надії, любові, а, отже, й імунітету.
Українці все більше нагадують американських індіанців, яких винищили за допомогою алкоголю й інформаційної блокади. І нас винищують за допомогою алкоголю. З пляшками пива не ходять хіба що першокласники.
З ранку до вечора чути голоси політиків і їхніх комунікаторів. Нині 20-30 осіб кочують по телеекранах: ледве встигаючи добігти з одного каналу на другий, вони зручно всідаються, витирають піт і говорять ті ж самі речі, які щойно казали на попередньому каналі. Але якщо ви захочете сказати своє слово, вам скоріше всього делікатно відмовлять.
Кілька місяців у мене лежить на полиці мій ювілейний концерт «Полустанок Любові – 4», відзнятий у НП “Україна”. У нього вкладені не лише чималі кошти, а й розум, душа, енергія багатьох талановитих людей. Я відвідав офіси багатьох комерційних телеканалів, ви, думаєте, хоча б один з них вступив зі мною в перемовини. Просто з порога лунала відповідь: “Нас это не интересует! Нам это не нужно!”
Чому я, громадянин держави Україна, артист, який своєю працею чогось досяг в цьому житті, не можу достукатися до жодної медійної структури? Сьогодні усюди сидить серйозна охорона, виставлені редути, вільно не потрапиш у жоден кабінет. Від кого сховалися, панове, від мене, від таких, як я – може від усього народу? Але вічно ховатися просто неможливо!
Українці сьогодні є найзомбованішою нацією у світі, нас відірвали від звичних важливих тем: виховання підростаючого покоління, турботи про літніх людей, які прожили складне життя, ми не можемо думати і говорити про високі речі, оскільки приречені на щоденне важке заробляння на життя.
Цікаво, що мій передостанній концерт “Полустанок любові” в палаці “Україна” кілька разів показували на каналі “Інтер плюс”. Його бачили в США, Канаді, Ізраїлі, Польщі, і люди телефонували мені: “Ми з радістю подивилися твій концерт”. Але канал “Інтер плюс” розрахований на закордонну публіку. Тобто яка виходить ситуація: один продукт для того, щоб показати, що Україна є і з українськими митцями все нормально, а інший продукт “крутиться” всередині країни - отакі подвійні стандарти.
- Мій друг побував у кількох країнах Європи, каже: імідж України нижче плінтуса...
- Країну презентують дві речі: високі технології і культура. Наші кращі вчені роз'їхалися по всьому світу, а культура абсолютно спримітизована, переведена в комерційне русло. Сьогодні, коли ти говориш, що любиш українську народну пісню, танець, народні ремесла, на тебе дивляться з якоюсь зневагою, хоча у всьому світі, особливо в країнах сходу: в Південній Кореї, Японії, Китаї досягли економічного піднесення завдяки тому, що спираються на споконвічні моральні традиції народів. Вони розвивають технології і традиційну культуру. А це виховує характер, взаємоповагу, вміння концентруватися на досягненні результатів. А у нас кожен може плюнути в політика, облаяти президента (замість конструктивної критики), заплямувати артиста, і це вважається нормальним, вважається проявом демократії. Але демократія - це коли кожен знає своє місце і не намагається стрибнути вище голови і “відтяпати” більше, ніж він того вартує. Для цього повинні працювати моральні закони, які у нас розчинилися в безладі.
- Яким нині є коло Вашої діяльності? Хто Ви більше: композитор, поет, співак?
- Раніше я гадав, що я людина, яка працює перш за все в інформаційному полі. І це справді було так. Років 7-10 тому я мав можливість виступати на всіх телеканалах, спілкуватися з шанувальниками зі сторінок багатьох газет. Людям були цікаві мої думки.
Нині популярний інший тип шоу, де взагалі не потрібен інтелект: гламурні дівчатка і чоловічки розповідають про те, як вони ставляться до одностатевого кохання чи шлюбу, які марки мобілок люблять, на яких авто їздять і які напої вживають. Жодного слова про те, на чому тримається людська сутність.
- Що залишається робити творчій людині?
- Шукати живого спілкування. Працювати на людей і йти до них. Останнім часом в мене вийшли два компакт-диски пісень, дві книжки поезій - “Предтеча” і “Сповідь”. На підтримку премії імені Андрія Малишка об’їздив всю Київщину, до речі, за сприянням колишнього губернатора Євгена Жовтяка, який розумів, що мистецтво треба нести в народ. В тридцяти містечках відбулись творчі зустрічі: я мав можливість читати поезію, співати змістовні пісні, спілкуватися з публікою. Бачив, як люди вникають в кожне слово, як їм не вистачає серйозних роздумів.
Також я займаюся педагогічною діяльністю: викладаю в Національному університеті культури і мистецтв на кафедрі шоу-бізнесу. Є певний досвід, цікаві напрацювання, якими треба ділитися з молодим поколінням. Захистив дисертацію. Отже, професійно розбираюсь в тому, що відбувається з українською піснею, як вона розвивається. Парадоксально, але в царські часи була видана велика кількість збірників українських пісень (щоправда вони називалися “малоросійськими”), і це попри те, що українська культура не визнавалася і заборонялася численними указами. Але згадаймо скільки українських письменників реалізувалися в Росії і були видані в Санкт-Петербурзі і в Москві. А хто в нинішній пострадянській Росії в Москві з громадян України реалізувався? Серед артистів переважно той, хто паплюжить українську культуру. Москва охоче бере тих виконавців, які спотворюють образ українця, роблять з нього дурного хохла. Або це мають бути відверто комерційні проекти, типу “ВІАгри”.
Політика монополізувала культуру. Знову наближаються вибори, знову починається маніпуляція свідомістю, знову почнуть говорити, що одні артисти підтримують “таких” політиків, другі - “сяких”. Але не артисти повинні підтримувати політиків, а навпаки. Якщо партії ідуть на співпрацю з митцями, то повинні говорити інакше: “Наша партія і я маємо честь підтримати проект такий-то такого-то артиста. І все, жодного вимагання того, щоб цей артист агітував за когось. Якщо ви поважаєте людей інших професій, якщо вважаєте, що крім грошей в цьому світі існує ще щось важливіше, то думайте над тим, до чого ви схиляєте людей.
- Чи трапилась на певному етапі Вашої біографії якась випадковість, котра повела вас у пісенне русло?
Напевно, треба почати з того факту, що моя мама з Сумщини. Якось ми поїхали до родичів в село Волокітіно, в котрому мешкала жінка, яку називали українською Вангою. Нам порадили: “Відвідайте її. До неї їдуть з Москви, з Донецька, Києва...” Ми з мамою пішли (пригадую велику кількість машин, чергу людей...). Я тоді був чотирнадцятилітнім підлітком, та жінка взяла мою руку, подивилася і сказала: “Хлопче, в тебе велике майбутнє. Все, за що ти будеш братися в різних видах діяльності, в тебе виходитиме. Тебе знатимуть і поважатимуть. Ти зможеш працювати навіть диктором телебачення”. Я подумав: “Причому тут диктор телебачення? Я вчусь в індустріальному технікумі по спеціальності “теплотехнік”, навіть не мрію про такі речі. Ну хіба що складаю пісні, вірші пописую”.
Та коли спливло чимало часу, виявилося, що я п'ятнадцять років працював ведучим телевізійних програм: “Музичний відеомлин”, “Музичний телеярмарок”, “Фант-лото “Надія”. До того ж писав сценарії багатьох програм, виконував пісні, складав їх для колег.
Певно, це перше пророцтво щось вдихнуло в мене, я почав підсвідомо розвиватися в певному напрямі, повірив в свої сили.
Коли я вступав до музичного училища на диригентсько-хорове відділення, в мене не було необхідної для цього початкової музичної освіти (я кілька класів вчився по класу гітари, але тоді закинув, захопився спортом). Здав перший іспит – диригування, а на другому треба було писати музичний диктант, я почав наспівувати вголос, а мене за це видалили з екзамену. Я пішов до директора музичного училища, приніс йому партитури своїх пісень. Він жбурнув ті ноти мені в обличчя і сказав: “Ми не можемо засмічувати свій контингент. У нас вчаться тільки професіонали”. Композитор Олексій Семенов (був в мене такий знайомий, який мене підтримував і вів по життю. На жаль, уже покійний), сказав: “Толя, пісні ти пишеш добре і так, тебе ніхто не навчить їх краще писати. Ти повинен отримати хорошу гуманітарну освіту. Вступай в університет”.
Я, син простих батьків, проходячи повз червоний корпус університету імені Тараса Шевченка, відчував тоді священний трепет, мені здавалося, що там вчаться якісь боги. Невже і я колись буду серед них?! Та вступати довелося три роки поспіль, весь час мені не доставляли одного бала, тому що за мене не було замовлено жодного слова. Вступаючи вдруге, я сказав викладачці англійської мови: “Ви зараз зрізаєте людину, яка стане відомою і вам буде соромно за ваш вчинок”. Вона відреагувала: “О, який нахаба!” і поставила трійку. Через рік я все-таки вчився в університеті, і вона згадала цей випадок, вибачаючись, пояснила: “Толя, розумієш, в списку, за яким мало вступити сто абітурієнтів, уже стояли біля потрібних прізвищ “галочки”… Проте я вступив усупереч усьому, мені ніхто не допомагав, вело тільки провидіння Боже і віра у власні сили.
Третім важливим моментом в житті, було те, що студентом я потрапив працювати в газету “Молодь України”. Для мене це стало великою школою. Головним редактором тоді був Іван Сидорович Бокий, якого нині всі знають як політика. Це людина твердих переконань і власного погляду на будь-що, але він завжди помічав і поважав талант. А моїм, так би мовити, куратором став дуже цікавий журналіст Анатолій Зубков. Журналістика мені дала відчуття реальності, розуміння часу, подарувала можливість контактувати з людьми різноманітних професій. Спілкуючись з ними, я набував знання психології, розуміння особливостей ментальності, отримував життєві враження. Адже для того, щоб люди зрозуміли тебе і пішли за тобою, треба спочатку піти за ними.
Цей неоціненний досвід, ці факти біографії дали мені можливість вийти на той шлях, на якому я тепер перебуваю. Якось після концерту у Львові до мене підійшов священик з кафедрального собору в Парижі і сказав, що в їхній бібліотеці є мої вірші. “Звідки? – здивувався я. – Адже поетичні книжки у нас не продаються.” – “Це не є перепоною. У нас зібрані всі книжки, де згадується ім'я Бога. І ваші вірші також у нас є”. Отже, якимсь чином поширюється моя творчість, люди в Європі і за океаном знають мої пісні, інколи просять прислати тексти. Мене практично виштовхали з інформаційного простору, особливо з телеефіру, але виявляється, що не “завдяки”, а “всупереч” усьому, я і мої колеги таки існуємо, тому що продовжуємо генерувати позитивні ідеї і думки. Вони потрібні людям. І це дуже важливо: допоки люди думатимуть, вони шукатимуть і знаходитимуть те, що потрібно їм, і не піддаватимуться користолюбцям, що прагнуть керувати свідомістю.
В Одкровеннях Іоанна я натрапив на страшенно цікаву річ. Здебільшого всі знають пророцтво щодо Чорнобильської трагедії. Але Іоанн серед інших пророцтв сповіщає, що засурмить п'ятий янгол і розчахнеться земля, вийдуть дим і вогонь, і вилетить сарана, і дано буде цій сарані мучити людей. Не вбивати, тільки мучити. А князем над цією сараною буде поставлений володар на ім'я Авадон (єврейською мовою) або (грецькою) Аполіон, тобто Аполлон – покровитель мистецтва!
Що ж ми бачимо нині? Відбувається демонизація мистецтва. Вилучається високий духовний зміст і вноситься елемент фізичної грубої природи: акцент робиться на фізичні процеси тіла, потворні збочення, на демонстрації геніталій, на вивертах жахливих смаків... І це вбиває мистецтво, адже природа духовності позбавлена фізичної домінанти.
Що ж робити? Той, хто мислить, той зрозуміє, хто тупо споживає, до того, навряд чи можна достукатись, але варто повторити: люди, хто думає весь час, хто не тільки дивиться, а й бачить, не тільки слухає, а чує, той має можливість завжди сприймати живе слово в цій жахливій какофонії…
Володимир Коскін
Інформаційна довідка
Народився 29.09.1958 року в м Києві. Освіта вища. Вчений ступінь – Кандидат історичних наук. Закінчив КДУ імені Т.Г.Шевченка (1980-1986) факультет журналістики.
Професійна діяльність. Великий досвід роботи в газетній журналістиці («Молодь України», журнал «Музика»), а також в тележурналістиці (багаторічний ведучий та автор сценарію програм каналу УТ1 «Музичний відеомлин», «Музичний телеярмарок», «Фант-лото» Надія»).
Член Спілки Журналістів з 1988 року.
Творча діяльність – Писав сценарії концертів і телепрограм, вірші і поетичні тексти для багатьох виконавців – Софії Ротару, Валерія Леонтьева, Лариси Доліної, Ірини Понаровської та інших. Пізніше почав працювати і як композитор та співак. Створював пісні для Назарія Яремчука, Оксани Білозір, Таїсії Повалій, Ірини Білик, Віталія та Світлани Білоножко, Алли Кудлай та багатьох інших. Всього написано понад 500 пісень, що виконувалися на професійній сцені.
Звання 1996 року отримав звання Заслуженого артиста Україна. У 2000 році звання Народного артиста України. На рахунку – чотири великі сольні бенефіси «Полустанок Любові» в НП Україна (1996, 2000, 2004, 2007 р.р.).
Лауреат Національної премії імені І.Франка. Лауреат літературної премії імені А.Малишка.
Толя молодець. Власною працею важко зробити більше.
Якби більшість з нас могла робити доброго хоча б десяту частину того, що зробив Толя...
Хай йому щастить!
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Народний артист України Анатолій Матвійчук нагадує мені трудівника, який намагається збільшити добробут не за рахунок розширення посівних площ, а завдяки послідовній і вдячній праці на обраній ниві, яка органічно переходить у сад, далі – в ліс, потім - в річку й озеро, де колишеться Небо.
- Чому вони так зробили?
Я, син простих батьків, проходячи повз червоний корпус університету імені Тараса Шевченка, відчував тоді священний трепет, мені здавалося, що там вчаться якісь боги. Невже і я колись буду серед них?! Та вступати довелося три роки поспіль, весь час мені не доставляли одного бала, тому що за мене не було замовлено жодного слова. Вступаючи вдруге, я сказав викладачці англійської мови: “Ви зараз зрізаєте людину, яка стане відомою і вам буде соромно за ваш вчинок”. Вона відреагувала: “О, який нахаба!” і поставила трійку. Через рік я все-таки вчився в університеті, і вона згадала цей випадок, вибачаючись, пояснила: “Толя, розумієш, в списку, за яким мало вступити сто абітурієнтів, уже стояли біля потрібних прізвищ “галочки”… Проте я вступив усупереч усьому, мені ніхто не допомагав, вело тільки провидіння Боже і віра у власні сили. 
