Чим довше в Україні триває політичне протистояння, тим менш зрозумілою здається ситуація не тільки стороннім спостерігачам, а й людям, котрі є частиною цього протистояння. Дедалі частіше чую запитання на кшталт: коли все це закінчиться? Причому таке запитання можна почути від творчої людини, викладача університету, працівника державної сфери, людини, що працює на автозаправці, та навіть консьєржа будинку, в якому мешкаю. Усі втомилися не тільки від щоденного потоку бруду та безглуздя, не тільки від підміни моралі «поняттями», а права — сумнівним й недосконалим законом, але найголовніше — від страху, що все це… не скінчиться ніколи.
Я пригадую одну розмову, яка відбулася в мене нещодавно в місті Санта-Клара (штат Каліфорнія, США), що є одним із центрів Силіконової долини. Зрештою, саме ця розмова й спонукала мене до публічного викладу своїх думок.
Моїм співрозмовником був один із молодих талановитих, високоосвічених українців, що виїхав на навчання до Стенфордського університету, а потім залишився в Силіконовій долині і тепер успішно працює розробником програмного забезпечення в одній із всесвітньо відомих високотехнологічних компаній.
Ми розмовляли про долю українців, котрі виїздять за кордон і залишаються там. На відміну від знайомої вже мені позиції, чутої раніше від заробітчан, які працюють у Південній Європі: мовляв, ми б і раді повернутися, але ж тут кращі умови для наших дітей, а там нема на що сподіватися (варіант: нічого доброго нас не чекає), — я почув щось зовсім інше. Позиція українця із Санта-Клари звучала так: «Ми вчимося, набираємося досвіду, стаємо самостійними й чекаємо моменту, щоб приїхати додому і творити свою державу». Більшість колег мого співрозмовника не планують, за його словами, залишатися поза Батьківщиною, не змінюють паспорти і готові повертатися в Україну. Чого ж вони чекають?
Відповідь є. Вони чекають зміни «правил гри» в Україні. Вони чекають, коли їхня Батьківщина прийме їх із їхньою освітою, знаннями, можливостями та ентузіазмом і запропонує їм умови, до яких вони почали звикати, — умови поваги, вдячності та розуміння важливості їхнього внеску. Коли людина зі знаннями і досвідом у своїй професії важитиме більше, ніж людина зі зв’язками та досвідом інтриг. Коли, нарешті, в нас не гідність та права людини залежатимуть від закону, який є лише цинічним інструментом реалізації статус-кво між пригнобленим народом і знахабнілими авантюристами на вершині влади, а, навпаки, закон слугуватиме правам і добробуту людей.
Чому цього немає сьогодні? На мою думку, є об’єктивні причини. Сьогоднішній владний істеблішмент в Україні представлений двома поколіннями.
Перше покоління — це так звані «червоні директори» і «політичні функціонери КПРС та комсомолу». Ці люди, здебільшого досвідчені й підготовлені для керівництва великими заводами та однорідними колективами, справді мали непогану інтелектуальну та освітню підготовку, що допомагала їм доволі успішно реалізовуватися в умовах радянських реалій із властивими їм щитами й підстраховками у вигляді бездонних нафтовогазових родовищ.
Але ці люди, як з’ясувалося, так і не змогли пристосуватися до нових реалій, котрі називаються «Незалежна Україна». Ба більше, ці люди так і не зрозуміли, що таке «Незалежна Україна». Як кажуть музиканти, не мали цього відчуття «в пальцях». У кращому разі, вони добросовісно трактували Україну як велике госпрозрахункове підприємство, завод, що має давати план і забезпечувати їм авторитет серед громадян — «робітників» та «інженерів». Ідеологія, суть, якщо хочете, бренд «Україна» для них так і залишилися поза кадром… Цих людей і тепер багато на екранах телевізорів. Вони продовжують заспокоювати всіх своїм конформізмом і лякати своєю архаїчністю.
Друге покоління — так звані «нові українці». Це люди, котрі стали дорослими в середині 80-х років минулого століття і тоді ж усвідомили, що правила, за якими жили їхні батьки, перестали «працювати». Абияк або й зовсім не здобувши освіти, ці люди стали уособленням нового «пострадянського успіху», який із таким смаком культивувався впродовж 90-х років. Його девіз дуже простий — «бери те, що погано лежить». Маючи природний розум, зашкалений цинізм і не маючи моральних принципів, «нові українці» швидко стали дуже багатими і, як наслідок, впливовими, оскільки в новій філософії, ними ж самими і створеній, гроші = впливовість. У середині 90-х років це покоління почало приходити до влади в Україні.
«Нові українці», на відміну від «червоних директорів», швидко пристосувалися до нових правил гри, навіть більше — вони їх створили і нав’язали всій країні. Безумовно, в їхній системі координат Україна вся була брендом, брендом їхньої успішної власності. Вони без великих витрат і досить легко відвоювали цю власність у попередніх поколінь і тепер керували нею як могли — інтуїтивно, напівграмотно, боячись у будь-який момент втратити те, що впало їм на голови.
Однак Україна, комфортна й успішна держава, для кожного українця так і залишилася рекламною кампанією, дуже далекою від правди, як це часто буває з рекламою.
Зрештою, боротьба «червоних директорів» та «нових українців» і всередині кожного з цих поколінь триває на Печерську й донині. Однак стає вона дедалі безглуздішою та безрезультативнішою, а головне — очевидною для всіх.
Два покоління при владі — але ж будь-яке суспільство, скаже кожен, представлене, як мінімум, трьома! Куди ж поділося третє? На щастя — нікуди! Воно є, воно вчиться, воно росте, воно набирається досвіду. Третє покоління — назвемо їх «люди майбутнього» — це ті молоді фахівці, які ще вчора були студентами українських та закордонних університетів, кому, як стверджує російська приказка, «не було б так добре, якби лихо не допомогло». Це покоління не могло розраховувати на державу — завдяки «старанням» їхніх попередників, держава вже нічого не могла їм дати. Воно не могло розраховувати на батьків — батьки були часто деморалізовані та бідні. Воно навіть не могло скористатися гаслом «нових українців» — «бери те, що погано лежить», оскільки все вже взяли до них…
Що їм залишилося? Покладатися тільки на власні сили! Вчитися і працювати, працювати і вчитися! Що вони успішно робили й роблять, і несть їм числа в Україні. Це люди, які працюють в офісах та центрах, в українських та закордонних компаніях. Це аспіранти і викладачі наших університетів. Це юристи й економісти. Це фізики і художники. Це кияни та львів’яни, харків’яни та донеччани. Це аналітики з Лондона і програмісти із Силіконової долини. Це всі ті, хто любить свою країну, бо виріс у ній. Це всі, хто вміє грати за новими правилами — правилами, за якими живе світ. За цими правилами грають люди ХХІ століття, а не кам’яної епохи! Як і мій знайомий із Санта-Клари, вони поки що чекають... Чекають, коли ви, панове можновладці, схаменетесь і усвідомите, на якій землі живете. А як ні, то можете бути певні: вони, люди майбутнього, прийдуть самі і нагадають про це всім нам — майже 50 мільйонам українців. Просто прийдуть і нагадають… І не матиме значення їхній вік, вони можуть бути і зовсім молодими, і літніми людьми, — все визначатимуть психологія, мораль та завдання, що їх вони накреслять для себе і для суспільства Незалежної України.
Дуже слушні думки. Але, на жаль, оте третє покоління ще нескоро вивищиться на владному олімпі України. Досить глянути на склад щойно створеного кабінету міністрів - "знакомые всё лица!" Золота лихоманка, якій піддаються наші керманичі, застлала їм очі, кожен прагне наживи будь-якою ціною. У нас чудові землі, багаті надра, головна проблема - відсутність патріотизму, культури, виховання, а головне - й на горизонті не видно вашингтона, який би зробив бодай спробу згуртувати суспільство. Ми перебуваємо в стані перманентних виборів, тому і уряд Тимошенко не думатиме про майбутнє держави, а лише про недалекі президентські вибори, а раз так - всі сили на творення іміжду.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
