Сьогодні нашу творчу «вітальню» прикрасив (світлинами) гігантський «Рушник національної єдності», який вишивали понад тисячу майстринь в усіх областях України.Одним із його опікунів-провідників й нашим співрозмовником є голова ради Асоціації працівників засобів масової інформації України, заслужений працівник культури України, голова оргкомітету Всеукраїнської культурно-мистецької суспільно-політичної акції «Рушник національної єдності» Віктор Петренко.
В усіх українців на слуху невмируща «Пісня про рушник» на слова Андрія Малишка. Рушник із прадавніх часів був оберегом нашого народу: ним зустрічали появу на світ нового життя, благословляли на довгу й щасливу подружню долю молодят, рушник мати давала в далеку дорогу синові. Виконавчий директор акції Микола Степаненко зазначив: «Ми добре знаємо і минулий, і нинішній стан розвитку народних ремесел, народного мистецтва, і, зокрема, вишивки в усіх регіонах України. Я можу з абсолютною переконаністю стверджувати, що рушники вишивають у кожному українському селі. Більше того, я думаю, що Україна — чи не єдина країна в світі, де рушники вишивають в усіх областях. Безумовно, є певні особливості у техніці вишивання, є кращий чи гірший рівень майстерності, але це цілком природно...»
Так само природно виникла ідея вишити рушник національної єдності, до якого прихильно ставилися б люди з різними політичними уподобаннями у різних куточках України. Унікальний за масштабністю й змістовністю образотворчих символів рушник було створено на 9-метровому полотні-сувої (цифра 9 символізує досконалість, якої ми прагнемо). До речі, оргкомітет переглянув кілька згортків полотна різної довжини та ширини, які пощастило відшукати в селах Житомирської, Вінницької та Хмельницької областей, і відібрав домоткане конопляне полотно Євгенії Андрощук із села Сьомаки на Хмельниччині. Напередодні свята Святої Трійці неподалік Канева у весняних водах Дніпра-Славути відбулася церемонія останнього полоскання та відбілювання під палючим травневим сонцем великого полотна, що півстоліття пролежало на горищі, чекаючи свого зоряного часу, а черкаські чарівні польові мавки благословили ритуальним танком і співом майбутній рушник у щасливу дорогу до мільйонів людей.
Українські вчені-етнографи зібрали, узагальнили і детально описали сотні українських рушників, що увібрали десятки символів епохи Трипілля і Київської Русі та доби Козаччини. Найвиразніші з них стали складовими елементами зображення на полотні, тим більше, що за прадавніми канонами рушник повинен мати триєдину побудову, яка б містила і звернення до минулого, і наше сприйняття сьогодення, і послання в майбутнє.
«Обійняти рушником усю Україну — це чудовий задум і добрий приклад народної дипломатії,— сказав Запорізький міський голова Євген Карташов.— Це своєрідне послання всім політикам і державним мужам, які повинні дослухатися до голосу свого народу». Саме за пропозицією Євгена Карташова «рушниковий марафон» стартував у столиці козацької вольниці — на острові Хортиця. Це сюди збиралися з усіх-усюд наші волелюбні предки і захисники рідної землі. Це звідси вирушали в славні походи козацькі загони і запорозькі чайки. Це тут давали клятву на вірність своєму народові українські гетьмани і писали документи великого історичного значення. Тож глибоко символічно і цілком закономірно, що саме тут розпочалося вишивання величного національного символу і всеукраїнського оберегу.
У рушника два крила — праве і ліве. Два крила і в акції — культурно-мистецьке та громадсько-політичне. Саме тому вона зумовила появу унікального твору народного мистецтва і має слугувати формуванню у нашому суспільстві атмосфери злагоди і взаєморозуміння.
— Вікторе Михайловичу, щоб народити людину, треба троє: тата, маму і Духа Божого. Як народилася ця чудова ідея з рушником?
— У січні 2006 року до мене звернулася Тамара Степаненко, котра працює у сфері народного мистецтва, добре знає його глибини, на її очах воно розквітало і занепадало. Вона разом із чоловіком намагається протидіяти негативним тенденціям: подружжя займається українськими сувенірами, підтримує особисті контакти з багатьма народними майстрами і допомагає реалізувати їхню продукцію.
Тамара Василівна нагадала, що незважаючи на постанови уряду, спрямовані на підтримку промислів і народного мистецтва, Україна понесла значні втрати в Петриківцях, Косові, Решетилівці й інших місцях, знаних в усьому світі. Ще жевріє вуглинка, з якої можна розпалити вогонь національних ремесел, але все на межі, затухає. Потім прямо запитала: «Як ви ставитеся до того, щоб зробити всеукраїнську акцію, аби привернути увагу суспільства і держави до відродження народного прикладного мистецтва? Я пропоную вишити велику вишиванку руками майстринь всієї України».
Подружжя Степаненків кілька разів зверталося до різних людей, всі підтримували, але далі розмови справа не йшла. Тому Тамара Василівна як до останньої інстанції звернулась в Асоціацію працівників засобів масової інформації України: якщо журналісти підтримають ідею, то вона врешті втілиться. Ми дійшли згоди, але одразу виникло наріжне питання. Річ у тім, що процес вишивання — справа індивідуальна, є навіть приказка: «Не стій над душею, коли людина вишиває». Я запитав: «Чи не суперечить народній традиції публічність?» Тоді подружжя з дослідниками знайшли конкретні приклади. Виявляється, в історії українців були випадки, коли все село вишивало рушника — у крайній хаті або у церкві.
Це траплялося тоді, коли громада опинялась на роздоріжжі, коли треба було запобігти біді: голоду через посуху чи падіж худоби, тоді своєрідним чином мобілізувалась колективна енергія. З’ясувалося також, що є місця, де родинами вишивали рушник. Ми подумали: «Ага, якщо так, то справді можна вишивати цей твір по всій Україні й це всі можуть бачити завдяки ЗМІ». Отже, після ради з ученими-етнографами вирішили розпочати акцію. Угоду підписали Асоціація працівників засобів масової інформації України, ТОВ «Українській сувенір», Всесвітня служба УТР, Київський центр народної творчості і ДП «Дирекція фестивально-виставкової діяльності» Держкомтелерадіо України. Без заперечень сприйняли пропозицію старшого наукового працівника «Музею Івана Гончара» Юрія Мельничука: рушник треба вишивати з чітким дотриманням народних традицій і лише на домотканому полотні. Згодом за розробку ескізів взялась заслужений художник України з Черкащини Олександра Теліженко.
Проте коли ми розпочали безпосередню роботу (підготовку концепції, детальне розроблення плану дій, вивчення громадської думки щодо порядку та регламенту його реалізації, пошуку партнерів і співорганізаторів), заполум’яніли політичні майдани, поляризувалося суспільство. Ми зрозуміли, що цей рушник має бути не просто цілісним твором народного мистецтва, а в ньому мусить жити певна ідея, яка сконцентрує те, чого нам нині бракує: ідея формування національної єдності, патріотизму і усвідомлення, що Україну треба захищати всім громадянам незалежно від національності. Рушник вишивали українці, поляки, білоруси, росіяни, вірмени, німці, татари, греки,— всі, хто живе в країні. Вони демонстрували, що належать до українського народу, бо ми живемо в єдиній державі. Викристалізувалася назва — «Рушник національної єдності», яку, до речі, запропонував президент Всесвітньої служби українського телебачення і радіо Василь Юричко.
Отже, якщо говорити про авторство, то первісна ідея трансформувалася під впливом багатьох людей. А ті, котрі вишивали, вносили свої зміни і доповнення в стиль і методику вишивки, навіть у малюнок-ескіз. У підсумку ми є свідками унікального явища — вийшов справді всеукраїнський твір, його вишивали приблизно тисяча п’ятдесят майстрів у двадцяти п’яти областях і сорока містах. Це мільйони стібків, колосальна енергія сердець. Жінки усвідомлювали, що вишивають звернення до керівників держави, політиків, до всього народу — зміцнювати національну єдність. Людьми, причетними до цього дійства, керували віра і бажання, що цей рушник почне позитивно впливати на загальну атмосферу в нашій країні.
— Напевно, рушник і Вас особисто змінив?
— Безперечно, моє ставлення до рушника взагалі й рушника національної єдності, яким я безпосередньо займався відтоді, як до мене звернулася Тамара Степаненко, суттєво трансформувалося.
Українцям притаманне усвідомлення святості рушника, ще наші батьки зберігали у ньому хліб, на рушниках хлібом-сіллю зустрічали гостей, клали рушнички у наплічник новобранцям, нині без рушників не можна уявити весілля. Все це, природно, відклалося на моє перше ставлення до рушника. Та в процесі акції, під час спілкування з вченими, зокрема, з Юрієм Мельничуком, членом-кореспондентом Академії мистецтв України Тетяною Кара-Васильєвою, я відкрив для себе чимало незнаного. Ще задовго до появи християнства люди розвішували вишиті рушники у священних гаях і дібровах, де відбувалося їхнє спілкування з Творцем Всесвіту. Орнаменти, своєрідні коди і ключі, що їх наносили на рушник, завдяки лініям і кольорам допомагали спілкуватися з невидимим світом і духами чотирьох стихій: Вогню, Повітря, Землі і Води. Приваблювали «добрих» і відлякували «злих». Рушники завжди висіли на покуті, в святому місці, де збиралася родина на трапезу, освячуючи її молитвою. Із запровадженням християнства рушники не зникли, а співіснують з іконами і слугують для них окрасою.
У радянські часи до всього окультного, містичного ставилися упереджено, а нині маємо багато солідних досліджень, які доводять: якщо людина зосереджено, з вірою про щось думає, то думка матеріалізується. Якщо це думка мільйонів людей, то вона поступово набирає незборимої матеріальної значущості-сили. Тепер наші люди інакше дивляться на те, що таке молитва, що таке Заповіді.
— Проте це не означає: сьогодні попросив — завтра тобі манною впало.
— Так, лише тоді, коли ти дією живиш думки і їх підтримують інші люди, вони реалізуються. У рушник національної єдності закладено потужні мрії й побажання людей, котрі не можна сховати десь у скриню, рушник має бути доступний, Подорожувати Україною, аби впливати на суспільство, щоб кожен міг надихатись прагненням працювати на єдність народу і держави, бо це та сила, яка позитивно позначиться на економіці, політиці, культурі — на всіх сферах нашого життя.
— Із нас досить всіляких акцій для галочки. «Рушник національної єдності» — це чудова ідея, яка потребує розвитку, великої просвітницької роботи, і, зрозуміло, грошей.
— Не приховуватиму, що, коли ми опублікували і розіслали звернення до керівників держави, лідерів політичних партій, органів місцевої влади, то сподівалися, що знайдуться бізнесмени, олігархи — спонсори, меценати, добродійники, які нас підтримають. Та завдяки певним обставинам, очевидно, через те, що почалися вибори, лише одиниці підтримали і надіслали певні кошти у доброчинний фонд «Український рушник», внески вимірюються сотнями гривень, а не тисячами і не десятками тисяч, в усякому разі поки що.
Можливо, це так і треба було, щоб нас не звинуватили в якихось політичних намірах. Жодна з політичних партій не використала нашу акцію у своїх цілях, хоча на наших заходах виступали комуністи, рухівці, бютівці, регіонали, «Народна самооборона», «Наша Україна», які теж спокійно і зважено закликали до єдності. Одначе закликів голосувати за певну партію не було, і це дуже подобалося людям, вони казали: «Якби ви підтримували якусь партію, то ми не брали б участі у створенні рушника, бо стомилися від політичних баталій. Хай буде щось святе у нашому розбурханому суспільстві».
Отже, не було тієї обов’язковості, яка досі процвітає: хтось ініціює, а все відбувається під патронатом... Можливо, вперше у нашій країні відбулася громадська акція всенародної ваги без державної підтримки і контролю, без політизації, бюрократії.
З іншого боку, нас підтримували мери багатьох міст, майже всі обласні адміністрації, із розумінням ставилися у Секретаріаті Президента України, тобто не було байдужих. Жодних вказівок, примусу згори не було, і це теж своєрідне знакове явище.
— Що далі?
— А от далі, безумовно, без серйозної підтримки влади буде складно, бо треба вирішувати питання, де цей рушник «квартируватиме»: в Українському домі чи Національному історичному музеї або в Мистецькому Арсеналі, який будують. Може, варто створити спеціальний Музей українського рушника, адже існує Музей писанки.
Рушники вишивають у Польщі, Болгарії, Білорусі й Росії, але саме у нас він набув великого сакрального духовного значення. Не кожна держава може цим похвалитися, в цьому розумінні ми унікальні. Вважаю, цю унікальність треба культивувати як один із елементів формування національної єдності.
Отже, місце постійного перебування рушника залежить від доброї волі держави, ми сподіваємося на розуміння уряду, Президента України, Верховної Ради. Їхнє ставлення ми знаємо, вони знають про перебіг подій і позитивно їх оцінюють, але останнє слово, очевидно, буде сказано тоді, коли ми офіційно представимо рушник усім владним інституціям. Напевно, постане питання про створення опікунської ради, котра вирішить, яку функцію може і має виконувати цей рушник надалі, як він використовуватиметься у дні великих народних свят.
Якщо ми говоримо про формування національної єдності, виховання патріотизму і відродження народного мистецтва, то зобов’язані показати готовий рушник усім тим, хто брав участь у його створенні, люди дуже про це просять. Рушник має знову поїхати Україною.
— Узагалі-то напрошується рушниковий фестиваль, книжка, музичний диск...
— Так, духовність і культуру треба накопичувати як силу в м’язах, поширювати в просторі й часі.
Зараз ми думаємо над книгою великого формату про цю акцію. У багатьох газетах і журналах, особливо в центральних, зокрема, в “Голосі Україна”, в “слові Просвіта”, в “Україні молодій”, в “Демократичній Україні були оригінальні публікації, які, на наш погляд треба, перевидати, підсиливши світлинами, – напрошується розділ “Рушник української єдності у дзеркалі української преси”. Що не кажи, а це унікальна громадська акція, яка відбулася без бюджетного фінансування, хоча, очевидно, на місцях доводилося трошки витрачати кошти: практично в усіх областях нас підтримували обласні управління культури і туризму та обласні Центри народної творчості. Лише в деяких місцях нами опікувалися інші організації – у Житомирській області нас зустрічали у Новоград-Волинську в музеї родини Косачів, у Львові ми були на обласній студії телебачення, тобто акцію приймало Львівське телебачення, у Дніпропетровській області запросили на завод імені Дзержинського у Дніпродзержинську, у Криму головні події відбулися в Бахчисараї, а не в Сімферополі...
При тому, що ми вже 16 років живемо в незалежній Україні і говоримо, що будуємо демократичне суспільство, елемент споглядання на верхи ще у людях не викорінився. Можновладці на місцях чекали, що їм хтось дасть команду: ”Займіться”. А зверху ніхто не спускав вказівки. Ми казали: “Нагорі знають, а ви вже дивіться самі, підтримувати цю акцію, чи ні”. — “Ну якби ще і листа, розумієте”. Ми відповідали: “Якщо ви запрошуєте, то приїдемо, не запрошуєте, не приїдемо, але проінформуємо адміністрацію Президента, що ваша область нас не запросила. Вибирайте”. Отже, інколи в деяких областях чекали команду із столиці, мовляв, тоді вони із розпростертою душею... Але абсолютна більшість адміністрацій сприяли без вказівок зверху.
— Напевно, ще чимало людей хотіли б долучитися до створення рушника національної єдності, приміром у діаспорах?
— Спочатку відзначу, за концепцією рушник вишивали також українці, які живуть у Польщі. Сьогодні можна на ньому вишити ще якусь маленьку зірочку, але, за великим рахунком, на полотні практично уже все вишите. А діаспора теж хоче долучитися до цієї справи, тому і виникла ідея вишити інший рушник, його, приміром, можна створити до чергового Всесвітнього з'їзду українців, який відбудеться через півтора року.
— Для доброї справи немає кордонів...
— Так. Під час нашої поїздки до Польщі посол України Юрій Моцик запропонував вишити рушник україно-польської дружби. Уявляєте, одне крило вишивають українці, які живуть у Польщі, а друге крило вишивають поляки, що живуть в Україні.
За радянських часів було багато різних форм співпраці – дружили підприємства, міста-побратими, області... Чимало “успішно” розвалили. Очевидно треба шукати нові форми, адже люди прагнуть спілкування, взаєморозуміння. Рушник єдності двох країн – один із шляхів зближення.
Ще одну ідею озвучила ініціативна Тамара Степаненко: “Якщо раніше у кожній хаті був рушник, то чому б тепер у під'їздах великих будинків не облаштовувати почесний куточок з іконою і рушником-оберегом”. І, справді, сучасні будинки — це фактично населення села. І коли новий дім вводиться до ладу, вселяються жителі, було б добре захищати парадні під'їзди іконою з рушником. В такий дім і злодії побояться заходити зі злими намірами, у них, може, совість заговорить...
— Є такі речі, які не можна переступати.
— Авжеж. Я нещодавно бачив фільм “Плащаниця Олександра Невського”. Злодій украв і продав плащаницю, потім його весь час мучив жахливий сон, він захотів плащаницю повернути, та все скінчилося фатально... Отже, є такі святі речі, які впливають і на добрих, і на злих невідворотно.
Ваша пропозиція щодо фестивалю вельми слушна, тут може стільки цікавого “намотатися”, але нам самотужки це дуже складно організувати, тут треба створювати потужну громадську структуру. ЗМІ, до яких ми з вами належимо, в змозі розхитати суспільну думку, зараз хай трохи після виборів ситуація стабілізується, бо є речі нагальні: зима, опалення, корективи бюджету, але в найближчий перспективі конче необхідно вирішувати гуманітарні завдання. Приємно, що прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко демонструє велику увагу до збереження і примноження нашої національної духовності, президент Віктор Ющенко — великий прихильник народного мистецтва. Я думаю, що з огляду на це країна може мати певні зрушення на краще. Але головна моя надія на журналістів: якщо засоби масової інформації не дадуть умерти цій ідеї, то справа зрушиться.
У гарних починів потужна енергія. Члени оргкомітету і майстрині відзначають, що акція “Рушник національної єдності” фактично склала конкуренцію виборам, більше того, вона відбулася в супереч тому, що йшли вибори, бо на цьому тлі все інше завмирає, відходить на другий план. Але Акція проходила стабільно і з кожною областю дедалі збільшувалась кількість учасників, — якщо, скажімо, в Запоріжжі взяли участь 100-150 осіб, у невеличких містах Бердянську і Мелітополі — 20-30 осіб, то у Волині, Тернополі, Чернівцях і так далі на наші заходи приходили півтори-три тисячі людей. Це відбувалось в значній мірі тому, що засоби масової інформації не давали полум'ю народного бажання до єдності згаснути.
— Що найбільше дивувало Ваше серце?
— Люди. Хочу відзначити авторів ідеї рушника національної єдності Тамару Василівну і Миколу Леонтійовича Степаненків. Зазвичай є чимало охочих пропонувати всілякі ідеї, але в даному випадку подружжя рік свого життя присвятило її втіленню. Це рідкісне явище, коли люди не тільки ініціюють, а й безпосередньо прикладають багато зусиль, доводячи справу до результату.
Велику зацікавленість до рушника виявили земляцтва, одного дня зібрались їх керівники, жінки-майстрині і теж вишивали цей рушник. Ми планували їздити тільки по обласних центрах, але мери Бердянська і Мелітополя запросили нас до себе. Неабияку ініціативу і гостинність виявив генеральний директор Дніпровського металургійного комбінату Олег Дубина (нині він працює в Кабміні), вишивання відбувалося у музеї заводу. Підприємство подарувало скриню, виготовлену майстрами петриківського розпису, для зберігання і транспортування рушника. В Бахчисараї щиросердно піклувався голова держміськадміністрації Ільмі Умеров.
В процесі втілення ескізу-проекту, запропонованого заслуженою художницею України Олександрою Теліженко, трапилися певні “відхилення”, тому що скрупульозно контролювати виконання задуму було неможливо, особливо коли за рушник довжиною дев'ять метрів сідало з обох боків одразу кільканадцять майстринь. Вони іноді казали: “А цей орнамент ми не так вишиваємо”, або: “Ця квітка у нас трішечки інакша”. Ми відповідали: “Тоді робіть так, як вважаєте за потрібне”. Ми виходили з того, що не маємо права примушувати людей діяти за принципом “Тільки так і не інакше”, бо тоді виходило, що вони нібито наймані люди, яким можна нав'язувати будь-що. А вони ж не наймані, це громадська акція, вільна творчість. В підсумку все вийшло гарно і майстерно, цілісність збережена, хоча деякі речі змінилися, приміром, трипільські орнаменти. Автора художньої розробки рушника Олександру Василівну Теліженко, звісно, це засмучувало, вона казала: “Ви повинні були слідкувати”. Я реагував: “Як я міг слідкувати? По-перше, не у всі міста я міг їздити, по-друге, за полотном іноді працювало тридцять-сорок осіб...
— Які траплялись незапрограмовані зворушливі випадки?
— Пригадую як у Запоріжжі на третій день, коли чоловікам набридло чекати, вони наварили вареників. І вийшло все класично: жінки вишивають і співають українських пісень, а поряд парують вареники з вишнями.
До речі, майстрині вишивали двосторонньою гладдю вовняними нитками. Вовна чернігівська, фарбувалася натуральними барвниками у Криму. Нитки повинні були зняти з поїзда в Запоріжжі, але хтось щось неправильно сказав, нитки поїхали далі, їх забрали аж у Харкові (вони дивом не потрапили у Москву, бо поїзд був московський).
— І як нитки потрапили куди треба?
— Микола Степаненко, у минулому полковник міліції, знає, як це робиться. Він по лінії міліції врятував ситуацію, пакет з нитками із Харкова швиденько привезли в Запоріжжя. Тобто вишивання почалося з пригоди, але вчасно і тими нитками, якими потрібно.
Ми зовсім не планували в Мелітополі вишивати, але коли з Бердянська проїжджали через Мелітополь, нас перестріли і напористо сказали: “Заїдьте до наших чудових майстринь”. Ми заїхали, а вони вже напоготові з голками чекали.
Напружений організаційний момент трапився у Криму. Ми розрахували, що вишивання відбуватиметься два-три дні в кожній області (за первісним планом було передбачено виготовити рушник до Дня незалежності), тобто коли ідея під час київських майданів трансформувалась в ідею рушника національної єдності, а не просто твору народного мистецтва, ми сподівались, що майдани закінчаться мирно, і тому графік був так складений, щоб вишити до Дня незалежності. Але коли майдани переросли у вибори, ми вже відмовилися від такого терміну, тим паче що у дні виборів нереально зберігати темп, та й не потрібно, тому акція спокійніше і ретельніше просувалась: ми охопили ще більшу територію країни, до того ж роботи було море, адже дев'ять метрів полотна – це не жарт. Та у Криму, де золотошвачки мали вишити тризуб і дубовий вінок, ми перелякались, бо збагнули, що до полотна не зможе сісти одночасно десять майстринь, бо цього разу випадала дуже маленька робоча площа. А через три дні треба бути вже в Рівному, потім — в Івано-Франківську, Тернополі... В Сімферополі на телезустрічі ми розповіли про цю проблему, у Бахчисараї про це почули, зорієнтувалися, і тільки-но ввечері ми привезли полотно, золотошвачки одразу натягнули його на металеві п'яльці і втрьох сіли за працю. На ранок третина завдання була зроблена! Хоча через брак досвіду організатори, тобто ми, не врахували ще одну складність, точніше, не продумали технологію вишивання тризуба. Малюнок – це одне, а як на полотні заповнювати широкі складові тризуба? Однак диво-майстрині і це питання вирішили: вишили тризуб золотом просто геніально. До речі, це учні тих легендарних золотошвачок, класична школа яких виникла в довоєнні часи, московська влада замовляла там унікальні твори, в тому числі вишиті золотом прапори.
Певною пригодою став мій перетин кордону з Польщею, коли виникла проблема з паспортом. Ми приїхали раніше, а в мене був дозвіл на завтра. Але щоб вранці бути у посольстві, мені ж треба “сьогодні” приїхати. А польські прикордонники кажуть: “Не можна, у вас на завтра”. Цікаво, що український кордон ми проїхали без жодних проблем, наші випустили, а поляки не пускають, кажуть: “Чекайте до 24 години ночі”. Але коли ми пояснили суть справи, то вони одразу пішли назустріч.
Отже, рушник – це феномен компромісу і взаєморозуміння.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
В усіх українців на слуху невмируща «Пісня про рушник» на слова Андрія Малишка. Рушник із прадавніх часів був оберегом нашого народу: ним зустрічали появу на світ нового життя, благословляли на довгу й щасливу подружню долю молодят, рушник мати давала в далеку дорогу синові. Виконавчий директор акції Микола Степаненко зазначив: «Ми добре знаємо і минулий, і нинішній стан розвитку народних ремесел, народного мистецтва, і, зокрема, вишивки в усіх регіонах України. Я можу з абсолютною переконаністю стверджувати, що рушники вишивають у кожному українському селі. Більше того, я думаю, що Україна — чи не єдина країна в світі, де рушники вишивають в усіх областях. Безумовно, є певні особливості у техніці вишивання, є кращий чи гірший рівень майстерності, але це цілком природно...»
