Ця стаття написана одним моїм добрим другом під впливом його вражень від зустрічей з деякими нашими співвітчизниками, теперішніми чи колишніми, на просторах Інтернету. Здається, це вже не смішно, бо й справді, що можна відповісти наприклад людині, яка на молодіжному розважальному порталі в абсолютно нейтральній темі розміщує повідомлення наступного змісту, свідком чого я сам став зовсім недавно:
«Лично я всячески против поддержания так называемых творцов, которые насаждают и вдалбливают в человеческое сознание культ секса, насилия, садизма, предательства – словом, всякой безнравственности. И видеть как незаметно, но активно способствуют самодурству. Где честность и порядочность осмеивается и никому не нужны, где хамство и наглость, ложь и обман, пьянство и наркомания, животный страх друг перед другом, махровый национализм и вражда народов, прежде всего вражда и ненависть к русскому народу – всё это ловко и незаметно культивируется! И лишь немногие догадываются или понимают, что происходит. Но как не странно таких людей ставят в беспомощное положение, превращают в посмешище, находят способ их оболгать. Вырывая духовные корни, расшатывают таким образом поколение за поколением, главную ставку всегда делают на молодёжь, разлагая, развращая, растлевая её. Ловко подменены ценности на фальшивые и заставляют в эти фальшивые ценности верить! Разве этого недостаточно и неубедительно. Я против циников, пошляков и космополитов, как же их любить и прислушиваться к ним? Неправда ли абсурд?».
Дійсно – і що тут сказати, якщо людина навіть там, де всі відпочивають, приходить шукати ворогів? Але якщо явище існує – то напевно воно має під собою глибші корені, ніж на те можна було би сподіватися, і далеко не в одному окремо взятому користувачеві Інтернету тут справа. І тому нижченаведена стаття в першу чергу написана спеціально для тих, хто «против циников, пошляков и космополитов», хто не хоче «их любить и прислушиваться к ним», хто очевидно готовий навіть воювати, тільки щоб знищити «вражду и ненависть к русскому народу», хоч дуже часто сам має лише приблизне уявлення, що воно таке – «війна», бо дуже часто сам ніколи не служив в армії, навіть в мирний час, хоча… ну та читайте далі…
Ігор Лубківський 25 лютого 2008 р.
Андрій Віггін
Нові мілітанти Мережі.
Взагалі-то, цієї теми я вже торкався. Мені здавалося, що достатньо лише мимохідь сказати, що всі ці «форумні Інтернет-бійці» і «протівостоятелі» українському фашизму» в реальному житті ніколи не кинуться грудьми на амбразуру захищати свої переконання (чи той «форшмак», який в них називається цим словом), але виявилося, що це не так. Виявилося, що ця тема вимагає детальнішого висвітлення – тому що останнім часом в нас з’явилося ще й таке явище, як войовничий пацифізм. Це коли з одного боку ми оспівуємо Перемогу, а з іншого – гнівно осуджуємо тих, хто теж воював, але з Перемогою (навіть уточню – «ідеологічно правильною Перемогою) не пов’язаний. Або пов’язаний – але не так, як треба, або не так, як нам би того хотілося.
Для початку пригадаємо, що є два Дня Перемоги. Один – той помпезний, з парадними маршами на Червоній Площі, стрічками «Мы помним» і всілякою іншою показною мішурою. Це одне свято. Але є й інше – те, яке в серцях людей, і яке дуже часто насправді ніяким святом зовсім не являється. Це – День спомину, в який згадують тих, хто загинув, кого сім’я втратила в ті буремні роки. Другий святкують тихо і скромно, в вузькому сімейному кругу нащадків тих, хто вижив чи загинув, а іноді і взагалі не святкують – згадуючи про померлих переважно на християнські або сімейні свята. А перше святкують гучно і пафосно – і ті, які до цієї війни відношення практично не мали. Справді, спробуйте поговорити з тими дідами, які виходять на паради, брязкаючи «іконостасиками», і вияснити – хто з них дійсно воював на фронті. Таких одиниці. Навіть елементарною арифметикою перевіряється ця страшна істина – навіть якщо припустити, що в Червоній Армії воювали 14-літні підлітки (хоча насправді це була рідкість) – легко визначити, що рік народження самих молодих солдат переможної ЧА – 1927-1928 рр. Цим людям зараз по 80 років. Іншим – більше. Ті люди, які являли собою кістяк Червоної Армії – 20-25 річні солдати (відповідно 1916-1921 р.н.) – в більшості своїй давно вже мертві, а в кращому випадку навіть не можуть вийти зі своєї квартири. І таким чином те помпезне, гучне і наповнене бравадною музикою свято – це зовсім не свято переможців. Це свято тих, хто паразитує на подвигові переможців. Мій дід, 1922 р.н., помер в минулому, 2007 році. Він був патріархом свого артилерійського полку і прожив 85 років. Він був останнім з того підрозділу, наскільки мені відомо.
Менше з тим, на щорічному зібранні 9-го травня біля Пам’ятника Трьом Солдатам збирається ніяк не менше людей, ніж в роки. Звідки ж вони беруться, якщо кожен рік ми проводжаємо в останній путь не один десяток, і навіть не одну сотню справжніх ветеранів війни? А це ті люди, які ніколи не бачили війни, в кращому разі – на сторінках зведень Совінформбюро або по художнім творам, і не знають, що таке – війна. Це в кращому випадку. А в гіршому – це ті, хто дійсно мав до неї відношення, але воював ... по інший бік фронту. Ні, не сподівайтеся – мова йде зовсім не про фашистських поплічників, мова про інший фронт – тієї останньої лінії оборони, яка проходила за спинами справжніх фронтовиків. Саме в них, в цих бійців «загранотрядов», які стріляли в спину (ну іноді, правда, і в лице – коли ті дійсно не витримували натиску і відступали, втікали до «своїх») і були куди як більш ніж високі шанси вижити, на відміну від справжніх героїв-фронтовиків. Саме вони, чи їх потомки, і плодять в своїй більшості те явище, яке я називаю «войовничим пацифізмом».
Войовничі пацифісти – це люди, які, не зовсім розуміючи, що значить війна, закликають воювати до останнього патрону, бути нещадними до ворогів Рейху ... ой, вибачте, просто екзистенційних ворогів, і ніколи не прощати зрадників. Психологія таких людей зрозуміла навіть психологу-початківцю. Мова йде про те, що людина підсвідомо відчуває, що не відповідає тому рангу, на який претендує. Ну приблизно так, якби Ви зайняли на змаганнях 10-те місце, а Вам видали грамоту, що Ви зайняли перше. Ви теж підсвідомо будете розуміти, що на це місце Ви не напрацювали, і будете лізти геть зі шкіри, щоб довести – що раз не напрацювали, то в крайньому разі, виправдаєте активністю. Це в тому випадку, якщо у Вас є совість, і Ви дійсно намагаєтесь знайти собі хоч якесь виправдання. Але якщо Ви вже фанатично переконані в своїй непогрішності, якщо робите все, щоб тільки принизити такого спортсмена і всіляко завадити йому – але він, незважаючи на це все одно прийшов до фінішу першим – тоді Ви потім цілком можете заявити, що це тільки завдяки Вам він і став переможцем. Звичайно так – адже саме завдяки Вашим перешкодам він і навчився бути сильним і мужнім, тільки завдяки Вам піднявся так високо, став справжнім героєм. Але що би Ви сказали, якщо б він оступився і впав? Стали би допомагати – чи тут же до ворогів віднесли би? І все-таки, що ж в кінцевому результаті робити-то тепер зі своєю совістю – адже як не крути – а герой то все-таки він, а не Ви? Значить треба просто погучніше кричати! Ось так і тут. Люди, що не воювали ні дня на справжній війні, або люди, що воювали не на тому фронті, гучно виголошують лозунги про боротьбу з фашизмом до повної перемоги (таке враження, що вони до цього часу слухають зведення Совінформбюро), щоби в першу чергу собі довести, що вони і є ті самі Герої-Переможці. В усякому разі – в тій ідеологічній війні. Ну а тепер трішки про війну справжню
Війна – це Зло. Як сакральну або навіть священну подію її сприймають тільки люди, які самі ніколи не бачили навіть мельком реального бою. На війні, як би це сказати більш цивілізовано – люди перетворюються в звірів, які діють згідно до одного простого принципу: «вбий, або вб’ють тебе!». Без винятків. Всі. Тому коли говорять про кристально чистих героях-переможцях, в мене це не викликає нічого, крім гіркого сміху. Якщо людина вижила на полі бою, якщо вийшла живою з Жуковських м’ясорубок – то це може значити тільки одне: або той, хто вижив, ефективніше вбивав, або був більш боягузливим і підлим – щоб сховатися за спини товаришів. А може – просто пощастило, Бог від кулі вберіг. Ось чому справжні воїни, що вижили в бою, ніколи не гордяться своїм подвигом – вони завжди підсвідомо відчувають свою вину і відповідальність за тих своїх товаришів, які загинули – навіть тоді, коли насправді ніякої їхньої вини в тому зовсім немає, а тільки сліпий випадок. А все одно – може не підказав, може не затримав вчасно, може … ну чому він, а не я? Тому сакралізація воєн – це, в принципі-то, явище того ж порядку, що й боготворіння кривавих ідолів типу Молоха в забезпечених державах Тира і Сідона – тобто явище в принципі ідеологічне, а не військове. Або навіть – релігійно-містичне, своєрідна релігійна різновидність символічного жертвоприношення. І суть цього ритуалу саме в такому «переносі» подвигу від справжніх героїв, які соромляться свого подвигу, до тих, хто насправді до їх мужності не має зовсім ніякого відношення, але хто всіляко пропагандує його для досягнення своїх нових, і тепер ще більш кровожерних, цілей, надіючись знову в разі чого сховатися за спини інших, і навіть більше того – створюючи таким чином сотнями і тисячами нових солдатів, готових до нової відправки на фронт «за ідею».
В фільмі «Перл-Харбор», який вважається звичайним третьосортним боєвичком, є сцена, прекрасно зіграна японським актором Макото Івамацу. Адмірала Ямамото в ній запитують: а що би Ви зробили, щоб виграти війну? Він відповідає надзвичайно просто: я би її не починав. Люди, які пережили перехід в той змінений стан, який в психології називають «бойовим афектом», ніколи не хочуть війни – тому що знають – коли ти готовий вбивати – тоді повинен бути готовим і до того, що вб’ють тебе. Що вмре весь твій світ. Вбиваючи іншого – ти завжди вбиваєш весь світ, а не тільки окрему його частину. Той самий світ, який поміщений в іншому. Запитайте «афганців» – чому вони так часто спиваються, або стають наркоманами? Запитайте «в’єтнамців», чому вони також стали чужими на своїй батьківщині і повільно сходять з розуму? Подивіться, нарешті, не на зовнішню сторону циклу «Рембо» (особливо рекомендую вам останню серію – «Джон Рембо»), а на внутрішню. Той, хто був на війні – ніколи до неї не закликає, і ніколи не хоче починати нову війну, більше того – намагається про неї всіма способами забути. Може, тоді зрозумієте, чому свято Перемоги в тому вигляді, в якому воно зараз оспівується і подається як основа для нової руської національної ідеї – небезпечне. Не можна виховувати нове покоління на казках про війну. Інакше «Афган» буде повторюватися з покоління в покоління, породжуючи найстрашнішу зі всіх можливих соціальних тенденцій – відтворення «афганського синдрому» (в США він називається «в’єтнамським»), а відповідно – наростання апатії в суспільстві, і його подальша дезінтеграція. На прикладі Росії це дуже добре помітно. Там вже є покоління солдат-«чеченців». Вони точно такі ж, як і «афганці». Різниця тільки в тому, що перші – це діти других, виховані на казках про велич і справедливість воєн. І не останню роль в цьому вихованні відіграє культ свята Перемоги – адже зверніть увагу, що всі самі горласті «воєвателі» не з чим-небудь воювати хочуть, а саме з фашизмом.
А найбільшими мілітаристами завжди були штабні генерали, які ніколи не бачили не тільки спотворених покалічених трупів, але й просто гуркоту пушок. В цьому відмінність середньовічних локальних воєн, в яких змагалися професійні армії і в бій ішов кожний – від генерала аж до самого останнього солдата. Двадцяте сторіччя породило тотальну війну – коли керівництво сидить в тилу, і «бачить» бій тільки як статистичні зведення – стільки-то втрачено, стільки-то кілометрів пройдено, стільки-то ворожих одиниць знищено. За статистикою ніколи не помітна реальність. Тому і став можливим «стратегічний геній» Жукова, який міг покласти заради перемоги втроє, а то й вп’ятеро більше життів, ніж противник. Але й це ще не верх цинізму – тому що головними «гравцями» тієї війни стали навіть не військові, а політики – «герої» тієї війни Сталін і Гітлер ніколи самі на фронт не виїжджали, і навіть гірше того – навіть не витримували самого вигляду руйнувань, хоча разом з тим одним розчерком пера могли розпоряджатися долями мільйонів. Сталін породив іще одну «традицію» – не викупу своїх. В усіх нормальних країнах прийнято своїх солдат викупляти, обмінювати, звільняти, будь вони хоч сто раз зрадниками (знову згадаймо той же «Рембо-2» – герой Сталлоне там робить безглузду для нашого сприйняття річ – він відправляється в джунглі звільняти полонених, які в концтаборі вже років з 10, і про яких забули навіть пентагонівські генерали). Тільки в нас з точністю до навпаки. Всі, хто волею-неволею опинилися на ворожій територій, апріорі записувалися до «ворогів народу» і «зрадників». А тут взагалі простір для подальшого нагнітання воєн. Концепція «народу-зрадника» – це теж сталінський винахід. І все це записується в пачку «війна з фашизмом» А з народами можна воювати нескінченно. Ось один народ-зрадник – кримські татари. Ось другий народ-зрадник – українці (особливо чомусь-то «фашистичні» галичани), третій народ-зрадник – це чеченці. І так дальше.
Війну з фашизмом завдяки такому винаходу можна продовжувати вічно. А завдяки культу Свята Перемоги можна кожному новому поколінню нав’язувати, що «викорінювати фашизм» – справа благородна. Зате Григорій Васюра, кат Хатині, майже сорок років ходив на свободі, вийшовши із тюрми по амністії 1947 року і засуджений знову був аж тільки в 1982-му. Зате до цього часу «уточнюються» цифри загиблих на полях Великої Вітчизняної, незважаючи на те, що давно вже опосередковано підраховано – 20 млн. безповоротних втрат як мінімум. Це залишається там, за кадром. Головне – що фашизм не пройде, і кожний рік ми святкуємо перемогу над ним… продовжуючи з ним воювати і далі…
І ніхто так і не задумується, а де він – той фашизм, проти якого ми вже не перше десятиліття воюємо? Це ж тільки в нас з покоління в покоління кочують історії про те, що Гітлер зовсім не помер. Це в нас мільйонним тиражем розходяться «Майн Кампф"! і антисемітська література сторічної давнини, витягнута на світ із нафталіну вітчизняними «патріотами». Це в нас обов’язково, якщо герой не «лубочно-квасний» і в рамки сусальної історії про Священну Війну не вписується, йому ліплять ярлик саме фашиста. Іноді прочитавши форуми, отримуєш враження, що ми живемо в якійсь вимороченій «Матриці», десь, що ми живемо на початку ХХІ ст. – це ілюзія, а насправді в Берліні до цього часу править рейхсканцлер Гітлер, а на безкрайніх полях Європи все ще йдуть бої. Гоблін зі своєю «Шматрицею», де блискуче обіграв це нав’язливе уявлення, як раз саме в точку попав, відгадавши суспільне підсвідоме.
Ми до цього часу воюємо на полях Другої Світової – ось істина, яку ми вперто від себе приховуємо. А ось зрозуміти і прийняти її сил не вистачає, тому і приглушуємо тоненький голос совісті бравурними святковими фанфарами. А треба, тому що може виявитися пізно…
Двадцять перше сторіччя ситуацію ще більш поглибило, породивши новий жанр комп’ютерних ігор – «стратегія». Але що цікаво: в іграх західного виробництва акцент робиться на тактику бою, наприклад в улюбленій багатьма грі WarCraft 2 поставлений жорсткий ліміт – не більше 200 одиниць. Причому ці 200 одиниць не так просто наштампувати – необхідно побудувати центри життєзабезпечення (ферми), здобувати ресурси (для цього потрібні робітники, але і ресурси не нескінченні), а це також одиниці живої сили. В іншій моїй улюбленій грі Ground Control взагалі не можна «штампувати» солдат. Вам на початку гри дається полк – ось з ним і воюйте. Іноді вам надають поповнення, але знову ж таки – тільки на початку місії, і то не кожної, а тільки тоді, коли цього вимагає сюжет. А ось в вітчизняних «Казаках» ліміту немає. Там можна елементарно «завалити» противника трупами – гравці так і роблять, тому що так простіше і швидше виграти. Ось вам і вся різниця в сприйнятті: перший тип ігор привчає людину думати не просто про абстрактну перемогу, але й про те, що для неї треба берегти людей. Другий тип заохочує «полководця» не думати взагалі ні про що, крім «завалювання» суперника.
Правда, на відміну від гри, в реальності треба ще якось заставити тих «казаків» стрімголов кидатися на чужі укріплення. Ось для цього і потрібні були «заградотряды». Або ідеологічна обробка в стилі релігійного містицизму, з заклинаннями, речитативами і ритуалами. Макіавеллі писав, що в відступаючій армії потрібно розстрілювати кожного десятого. Так робили в російській царській армії. Але «герой» революції Троцький, який і створив багато в чому цю релігійно-містичну систему – знову ж таки зовсім як в комп’ютерній грі про гоблінів і орків – вважав, що цього мало, що розстрілювати треба усіх, без винятку! Що «революционный солдат должен быть поставлен в условия между возможной смертью впереди и неизбежной позади». Так і створювали загони послушних солдат і псевдогероїв, які стріляли в спини своїм. І ось, що цікаво – наприклад взяття Берліна доблесними військами Жукова при детальному розгляді ніби скопійовано з тактики звичайного гравця в «Казаки» – трупів море, а толку мало. Мало? Ржевсько-Сичевська операція! Про неї ви можете почитати у Твардовського, тільки краще не на ніч. Вірші про жахливу м’ясорубку, порівнювану хіба що з Верденом або Соммою, не так добре читаються, як бравурні військові марші, які люблять наші мілітаристи. Або «Зоряний десант» Хайнлайна, який вони сприймають так же, як сценарист однойменного фільму – як гімн Війні за Праве Діло. Вони не звертають уваги на звинувачення Хайнлайна на адресу армій двадцятого століття, які він заледве чи не напряму називав невпорядкованим натовпом. І вже тим більше не звертають уваги на те, що говорить Хайнлайн в блискучих діалогах сержанта Зими і в роздумах молодого лейтенанта Эміліо Ріко. Про те, що в бій йдуть всі разом, від генерала до рядового. Про те, що війна це сугубо індивідуальна справа, яка порівнювана не з грубим ударом обухом по голові, а з точним ударом в перенісся. Це для наших доморощених мілітаристів – не головне. А головне: мальовничі батальні сцени, де багато стріляють, з легкістю знищують ворогів і обов’язково залишаються в живих і перемагають. А роман же починається зі сцени смерті на полі бою. І про те, як важко втрачати тих, кого ще зранку бачив живим і здоровим…
Звідси і багаточисельні заклики воювати, знищувати противника, мало чи не шкуру здирати з проклятих нациків (підслухано на «Народній правді»). Це все говорять ті люди, які не знають, що таке війна і точно впевнені, що ось їм якраз воювати не доведеться. Це будуть робити інші люди, які не знають, що таке війна і точно переконані що ось їм якраз воювати не доведеться. Це будуть робити інші люди, а їм випаде тільки роль тих, хто відправляє на фронт інших. Ну або на крайняк – хто слідкує за тим, щоб ті звідти не втекли. А потім вже вони зуміють зіграти роль солдатів-визволителів, які повертаються з перемогою додому, і які сумують за тими, хто безневинно загинув. Ну і, звичайно, багато хто вважає, що за це вони отримають не тільки корзину печення і бочку варення, але й нагороду з рук Головнокомандуючого. Так ось – такого не буде. В середні віки ще було безпечно закликати до війни і при цьому дистанціюватися від її жахів. Двадцяте і двадцять перше сторіччя – це сторіччя глобальних воєн, більше того – в двадцять першому сторіччі тотальна війна перетвориться в ще більш потворну формацію – війну в натовпі, коли основною ціллю стратега стає не знищення ворожої активної військової сили, а знищення цивільного населення, бази поповнення військ суперника. Вимотування, виснаження і залякування мирного населення – основа майбутніх воєн. Ви можете це побачити на прикладі килимних бомбардувань в Чечні, «звільненні заручників» в Беслані – ви як хочете, а я впевнений, що ця байда про «випадковість» і «некомпетентність» – не більш ніж вдало придумане пояснення. Головне в таких випадках – знову ж як в дитячій страшилці – встигнути першому вигукнути «А це не я почав – це все він (ну або вони)!».
А насправді основною ціллю бесланської трагедії було залякування мирного населення, щоб проілюструвати йому популярно, що у випадку війни захищеним не буде ніхто. Суть цього уроку варто було би засвоїти нашим доморощеним активістам «Прорыва», «ЕСМ», «Донецкой Республики» і іншим клубам по інтересам, де модно філософствувати про те, як російський штик пронизує Альпи…вибачте, Карпати. Хочете знати, як буде виглядати наступна війна? А дуже просто! Спочатку наноситься локальний превентивний удар по мирним об’єктам в тих районах, де існує значна п’ята колона. Зауважте – по тим територіям, які чомусь вважають себе більш захищеними – це ж «свої»! Після того вкидається послання – Не хочете повторення – не вступайте в ворожу армію, а оголошуйте про лояльність до наших військ. Тоді ми не будемо повторювати удар по мирному населенню. Ні – ми будемо методично стирати з лиця землі будинки, школи і дитячі садки, аж поки ви не зрозумієте, що вся ця муть про патріотизм і захист рідної землі коштує життя вашим дітям. Ви повинні здатися без усяких умов, інакше будете знищені. Після того повторюється та ж операція по менш лояльним районам, і країна доводиться до стану «армії без держави», коли перелякане мирне населення викидає білий прапор і ворожа армія безперешкодно займає місто за містом. Армія без держави не може існувати довго, і неминуче перетвориться в терористичні групи. Ну а тут вже можна апелювати до світового співтовариства і підключати країни «антитерористичного блоку».
І все цілком цивілізовано – адже населення масово підтримує наступаючі визвольні війська, а якийсь там «уряд у вигнанні» не має масової підтримки і трьох процентів населення. Тим більше, що головний принцип – «а це не ми почали» – тепер вже дотриманий – завжди можна послатися на досвід Косово і США – адже це дійсно вони перші почали. Хоча… і ті також скажуть, що це не вони – це Мілошевич або якісь терористи. А ті ще на когось зішлються. Так було завжди – насправді війна ніколи не має початку. Треба тільки перед війною провести масовану ідеологічну обробку населення, яка би переконала його в цьому. А для того вже підійде що завгодно – створення політичних міфів – наприклад про пригнічення якої-небудь національної меншості, яке розпропагандують в стилі – «ви вибрані, (ну цього, напевно, нікому доводити особливо і не треба), а вас хочуть зробити громадянами другого сорту» (в чому треба ще переконати). Думаєте це фантазія? Цим прийомом користувався ще Гітлер в Судейській області, хоча знову ж таки – і не він це вперше придумав. Та й взагалі, все вищевикладене являється простим поєднанням існуючих прикладів ведення сучасних воєн, переробленим сучасністю досвідом минулого.
В цій похмурій картині є тільки два просвіти. Запам’ятайте, панове мілітаристи – в війні майбутнього першим гине мирне населення. Якщо ви вважаєте, що маєте шанс вижити в масованих ударах перших днів війни – ви себе жорстоко обманюєте. Найбільш захищеними в майбутніх війнах будуть солдати – тому що вони будуть мати принаймі рушницю, бронетехніку і надійне укриття. Цивільне населення не буде мати нічого. Чи ви серйозно вважаєте, що ваші хирляві коробки витримають хоча б одне бомбардування? Не смішіть! Вони розваляться, навіть якщо бомба впаде в двох кілометрах від них. Тому, панове мілітаристи – ви загинете разом з усіма – як гинули люди в Белграді від американських бомбувань. Або в Грозному – від російських. І не надійтеся, що вас попередять. Що таке «несподіваний удар», надіюсь, вам відомо? А вам відомо, що про точну дату його нанесення часто знають тільки одиниці? В їх число ви точно не входите, тому у випадку війни ви нічого не будете знати, і будете точно так же гинути від «рідних» бомб і снарядів, як і ненависні вам «укронацики» і «українствуючі».
Тому якщо і є якийсь просвіт – то він в надії на голос розуму тих, хто такими мілітаристами не являється, хто точно розуміє в чому справа, хто тримає перед очима досвід всіх пострадянських «гарячих точок», які так і не здобули досьогодні стабільності і щастя, які, за великим рахунком, нікому крім самих жителів цих районів, і не потрібні. Інший просвіт – Україна являється єдиною в світі країною, в якій люди мають наглядний приклад досвіду війни в умовах «армії без держави». Так-так, саме досвід УПА і є тим козирем в рукаві, який тримає Україна у випадку війни такого типу, як я змалював. Воювати з країною, яка змогла утримувати нехай невелику, але все ж армію, в умовах роботи найдосконалішою каральної системи в світі – може тільки самовбивця. Або гравець в «Казаки», для якого не мають значення втрати в живій силі. Але от-тільки гравці в «Казаки» вірять в одну магічну для них фразу – «народ сам до самоорганізації не придатний!» Не знаю як і де – може десь в північних країнах і так – але в Україні саме це завжди і було проблемою на шляху побудови держави – надмірна самостійність різних формувань. Отаманщина тобто. Але в нових умовах, саме ця отаманщина може стати потужним фактором самоорганізації – передбачити який практично неможливо – як не зуміли передбачити всі аналітики і екстрасенси підйому українського народу восени 2004-го. Може стати – якщо у всіх буде єдина ціль. Але ж в 2004-му їхали-то не на свято – їхали, що вже там гріха таїти – на захоплення влади. Але ж своєї цілі так ще і не досягнули – народ своєї влади все ще так і не отримав – і що буде, якщо йому дати таку можливість? Готові до такого, панове мілітаристи і ляльководи, які ховаються за їхніми спинами? Чи все-таки страшно?
Наостанок хочу розповісти іще про один факт. Вчора на прилавку книжкового магазину я побачив книгу А.Широкорада «Росія і Україна: Коли заговорять пушки». Із серії «Великі протистояння», яку підтримує і видає відомий мілітарист М.Калашніков. В кінці книги приводиться цікава фантазія «на тему», в якій в Україні починається війна. Красива така фантазія, в стилі Тома Кленсі і кращих мілітарних бойовиків. І, звичайно ж, вона закінчується примусовою федералізацією (подрібненням) України на ряд автономних республік (удільних князівств), звичайно ж з введенням обмеженого миротворчого контингенту, самими розвинутими і багатими серед яких стають Донецька, Кримська і Одеська автономні республіки. Ах так, «миротворчі сили» в цій фантазії українське населення зустрічає квітами. Звичайно, може бути і так. Це на рахунок квітів і миротворчого контингенту. Ось на Західній Україні радянські війська в 1939 році теж букетами зустрічали – і що з того тепер? А ось відносно багатства – вже зовсім незрозуміло – звідки йому взятися, якщо зараз його немає? А ось досвід Іраку, Афганістану, Косово, Чечні, Абхазії – і т.д., де вже програвався подібний сценарій – правда іноді в менших, а іноді й в більших масштабах – говорить чомусь зовсім про інше – немає там ніякого багатства і спокою. Але головне – як в тому анекдоті – першому вигукнути «Монтана»! – і ти виграв! Так і тут – головне першим вигукнути «Це не ми почали!», а потім вже робити все, що душі завгодно. І йдуть в хід нові міфи про пригнічення закованого в рабство народу, хоча насправді самі «освободителі» й збираються його експлуатувати чи знищувати – а інакше звідки і за чий рахунок візьметься багатство? – люди-же тільки заважають таким планам, вони, гади, хочуть крім пайки і радість за успіхи вітчизняного ВПК, ще й жити добре. І ось це і є справжній, а не видуманий, геноцид – знищення своїх для досягнення власних цілей – саме так на Західній Україні в 1939 році комуністи в першу чергу репресували … ні, не націоналістів, а членів компартії…
А яка ж тоді доля цих нових старих, заново здобутих територій? Та просто – придумувати вже ж нічого більше не треба – все вже давно відомо – ешелонні бомбардування для підтримки спокою населення і максимального збереження власних ресурсів. Так робили Сполучені Штати в Югославії – але й вони можуть радісно вигукнути – «Це не ми почали!». Дійсно не вони. Ця «геніальна» ідея належить Гітлеру – не збирався він все-таки завойовувати ВЕСЬ Радянський Союз – не дурень же все-таки був. Йому потрібна була тільки каспійська нафта і частина Росії по Волгу або Урал. А лояльність решти території він так і збирався забезпечувати – масованими ешелонованими бомбуваннями час від часу. Нічого не нагадує, панове?
І ось саме тому я і написав цю статтю, щоб показати – як саме в реальності буде виглядати «план Широкорада». Вам подобається? Тоді закликайте до війни і далі. І не забудьте слова мудрого Роберта Енсона Хайнлайна: «Вища доблесть для солдата – це можливість затулити собою свій рідний дім і вберегти його від руйнування». Але аж ніяк не напад і тим більше не визвольні (чи миротворчі, яка різниця?) походи усіх мастей. І не те, щоб стріляти в спини своїм, чи бомбувати своїх же. Всі війни в світі закінчаться в ту мить, коли цю просту істину зрозуміють усі...
Дуже розумно! На те, що сказати щось розумніше, розуму, очевидно, вже ен вистачає. Так само як і на те, щоб осилити саму статтю. Автор - не жид, я з ним особисто знайомий. А навіть якщо би й так - то що з того?
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
