Поза героїкою боротьби маловідомими залишаються факти особистого життя провідників і рядових членів організованого націоналістичного руху. Сьогодні йтиметься про родини — найближче оточення тих, хто посвячував себе боротьбі за Україну.
Батьки–священники
Бандера іспанською («bandera») означає прапор чи хоругва. Степан Бандера, який народився в священницькій родині 1 січня 1909 року, отримав своє ім’я в пам’ять про першого християнського мученика архідиякона Степана. У 26 років був засуджений польською владою на смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення, а через півроку отримав ще один довічний вирок. Після польських тюрем Бандера за короткий час потрапив у нацистський концтабір Заксенхаузен, а загинув від рук радянського агента. Утім він став не єдиним мучеником у своїй родині. Його рідні брати Олекса й Василь загинули в концтаборі Аушвіц (Освенцім). Смерть доктора Олекси Бандери викликала широкий розголос у міжнародних колах. Після цього українцям трохи полегшили умови перебування в Аушвіці.
Батько братів–мучеників, який свого часу був капеланом Української Галицької Армії, підтримував своїх дітей. Відомо, що отця Андрія з сином Степаном на початку 1930–х затримала польська поліція — за поширення листівок Української Військової Організації (УВО). Під час «перших совітів» на Галичині (1939—1941) Степан намагався вивезти батька й сестер із України, проте отець Андрій передав через зв’язкового: «Від втечі з краю відмовляюся, народ залишити не можу...». Більшовики перевезли священика до Києва, де після допитів 10 липня 1941 року розстріляли. Ім’я отця Бандери є в списку мучеників за віру, стосовно яких розпочато беатифікаційний процес. У тому ж списку є отець Ярослав Чемеринський, який упродовж 30–х років був фінансовим референтом крайової ОУН і на початку Другої світової війни загинув від рук більшовиків.
Характерно, що дітьми священиків були й інші провідники ОУН — Степан Ленкавський і Ярослав Стецько. Родина командира УПА Романа Шухевича відома ще з кінця ХVIII століття безперервною генеалогією священиків, науковців, військових та правників. Коли майбутній Головнокомандувач УПА в 1935 році опинився на лаві підсудних за діяльність в ОУН, на зустріч із ним прийшов адвокат і близький родич — Степан Шухевич. Він дав коротку настанову своєму племіннику: «Аби видно було, що перед судом стоїть не хто–небудь, але Шухевич, аби ти своїй родині навіть у таких обставинах приніс честь».
Скорботна мати
Можна зрозуміти українських інтелігентів, які підтримували своїх дітей–революціонерів. Утім взаємини дітей і батьків селянського походження відзначаються не меншою мірою розуміння, а часто й великою посвятою. Український студент Микола Лемик став відомим завдяки атентату на радянського консула у Львові. Він мав здатись у руки поліції й на суді засвідчити, що вбивство консула — це протест проти Голодомору 1932—1933 років. Ця подія, названа «постріл в обороні мільйонів», детально описана. Утім дослідники часто оминали останнє бажання бойовика ОУН: Микола попросив, щоб його старі черевики віддали батькові, аби той міг ще ними користуватися. Це було останнє бажання 19–літнього юнака, який через добу мав отримати довічне ув’язнення!
Під час Другої світової війни Лемик вийшов на волю. Згодом його дружина згадувала, як він побоювався зустрічі з батьком, адже з кількох дітей саме Миколу відправили вчитися до університету. Але селянин цілком підтримав сина: батько при зустрічі сказав йому: «Сину, ти пішов за нашу землю. За нашу Зафосу». А їхній шматочок землі називався Зафосою. Миколі сльози навернулись на очі, і він ледь не розплакався, що батько так його прийняв.
Рідні болісно переживали за долю своїх дітей–націоналістів. Одними з легендарних членів ОУН були Василь Білас та Дмитро Данилишин, страчені в один ранок — 23 грудня 1932 року. Сестра Біласа та племінниця Данилишина, Марія Білас–Гошуляк згадувала про родинні переживання тієї події: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не сідали за святвечірній стіл, не їли свяченого яйця. Тільки у Святвечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші й більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи — далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена»...
Зворушливою є історія страти Іллярія Кука. Його мати переповіла адвокату зміст своєї розмови з сином перед стратою: «Я знаю, що моя дитина не вийде зі себе, не заломиться, та все ж я йому сказала: слухай, Гілярцю, щоби ти, дитинонько моя, часом не заломився й не зробив нам стиду. Ти не гинеш за що–небудь. Ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси зуби й видержи до останньої хвилини». Ця історія спонукала адвоката Степана Шухевича написати окремий спогад, у якому назвав мужню жінку Mater Dolorosa (Скорботна Мати).
Утім були й поодинокі випадки, коли молоді люди «ламалися» під час слідства. І тоді їхні сім’ї суворо реагували на такі вчинки. Так, коли громадськість дізналася про таємну співпрацю із поліцією колишнього члена УВО Романа Барановського, його сім’я виступила із заявою у пресі: «Заявляємо оцим, що раз і назавжди вирікаємося нашого сина Романа і не хочемо ні ми, ні наші діти мати з ним жодних взаємин, а то тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров’я не одного українця. Його вчинки негідні не лише українця, але ніякої чесної людини».
«Сервус, хлопче!»
Родинні історії про подружжя націоналістів також зворушують. Засуджені за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького Микола Лебідь (довічне ув’язнення) і Дарія Гнатківська (на 15 років тюрми) одружились у в’язничній капличці. Цим вони підтвердили перемогу життя над смертю. Пізніше їм удалося не лише вийти із в’язниці, а й, активно переживши воєнне лихоліття, прожити довге життя в еміграції. На тому ж судовому процесі на довічне ув’язнення було засуджено й студента Краківського університету Миколу Климишина. У підпіллі він співпрацював із Ольгою Нєдзвєцькою. Щоб не викликати підозр, вони підтримували легенду, що є «молодою парою». Завдяки цьому Ользі вдалося після довгого слідства опинитися на волі. Та дізнавшись про довічний вирок Климишина, Ольга, зайшовши до церкви, постановила собі жити так, щоб бодай морально його підтримувати: «Думала тоді, що закінчу студії, знайду працю, усамостійнюсь від батьків, але одружуватись не буду. Я любила дітей і хотіла мати свою родину, та, думаючи, що людина, з якою мене так тісно злучила спільна праця та якій я так сильно співчувала, як і всім, хто постраждав за свої переконання, буде в той час жити без справжнього життя — тільки існувати. Я, маючи повну свободу, хотіла так уложити своє життя, щоб Микола знав і відчував, що на світі є хтось, хто з ним усе те ділить добровільно». Співчуття до товариша привело Ольгу до далекої в’язниці, де перебував Микола. Та зустріч стала переломною в їхньому житті: «Привели нарешті Миколу. Віконце було так високо, що я бачила тільки його обличчя. Тяжко промовити й слово — щось здавило у грудях і не пускає нічого до уст. Микола перервав ту мовчанку: «Сервус, хлопче!» — так ми завжди всі віталися. Після того привітання все вже змінилось. Наче і не було навколо нас тої страшної в’язниці... Микола дуже втішився, що я приїхала, він і не сподівався. Каже: «Гарний день у мене нині!», а потім почав: «Хлопче, не чекай на мене!», тобто — уладжуй собі життя, ти ж така молода. А моя вічність — то якось саме владнається. Я йому у відповідь: «Я вірю, що ти скоро вийдеш!», а він сміється: «Я теж вірю»...».
Коли розпочалася Друга світова війна з розчленування Польщі нацистською Німеччиною та СРСР, тисячі українських в’язнів звільнилися з польських в’язниць. Центром тогочасного українського життя став Краків, адже Львів був окупований більшовиками. Саме там одружились Микола Климишин та Ольга Нєдзвєцька, Степан Бандера і Ярослава Опарівська, Микола Лемик і Любов Возняк та багато–багато інших. Цікаво, що на обручках Миколи Лемика та його дружини Люби було викарбувано: 23 травня 1940 року — дата їхнього знайомства й річниця смерті Євгена Коновальця. Більш ніж через рік Микола загине на Полтавщині як провідник однієї з похідних груп ОУН.
Іншому легендарному подружжю — Михайлові Сороці й Катрусі Зарицькій — випало ще менше прожити спільно — всього 4 місяці. Вони познайомились у в’язничній каплиці, а тюремний духівник передавав їм листи один від одного. Вийшовши на волю із польської в’язниці, вони одружились, а через 4 місяці потрапили під арешт «червоних визволителів». У тюрмі в Катрусі народився син. Михайло Сорока й Катруся Зарицька відбули одні з найдовших термінів тюрем і таборів. Більше ніколи в житті їм не пощастило зустрітись. Коли Михайло Сорока помер (на 34 році ув’язнення), Катерині заборонили попрощатися з чоловіком. Уже після її смерті, у 1991 році, їхні тіла було перепоховано на почесному місці Личаківського кладовища у Львові.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Бандера іспанською («bandera») означає прапор чи хоругва. Степан Бандера, який народився в священницькій родині 1 січня 1909 року, отримав своє ім’я в пам’ять про першого християнського мученика архідиякона Степана. У 26 років був засуджений польською владою на смертну кару, яку замінили на довічне ув’язнення, а через півроку отримав ще один довічний вирок. Після польських тюрем Бандера за короткий час потрапив у нацистський концтабір Заксенхаузен, а загинув від рук радянського агента. Утім він став не єдиним мучеником у своїй родині. Його рідні брати Олекса й Василь загинули в концтаборі Аушвіц (Освенцім). Смерть доктора Олекси Бандери викликала широкий розголос у міжнародних колах. Після цього українцям трохи полегшили умови перебування в Аушвіці.