Є люди, шлях яких буквально встелений колючками-тернами. Однак зазнаючи «неймовірного опору матеріалу», вони досягають зоряних висот. Формула «Через терни до зірок» звучить ефектно і красиво, але в житті все набагато трагічніше і важче.
Чимало випробувань випало на долю Михайла Гринишина – народного артиста України, відомого українського хорового диригента, педагога, фольклориста, композитора, члена Всеукраїнської музичної спілки, кавалера ордена «За заслуги», професора. Для того, щоб опинитися в «соціальній ямі», достатньо було тавра «націоналіст», хоча це не звір якийсь, а патріотично налаштована особистість, яка розмовляє українською, любить все українське, не відкидаючи світових надбань. Але був у житті Гринишина момент, коли після тривалих митарств він прийшов до партійного вершителя доль й у відчаї запитав: «Чи мені сідати на вулиці й, скинувши шапку, просити в перехожих милостиню, чи йти в банду, чи накласти на себе руки?».
Час і справи довели, що душа Михайла Гринишина – це світло, радість, щастя, які він щедро дарує людям.
Вірний син Гуцульщини, Михайло Гринчишин, підніс й оспівав свій рідний край музикою серця, у словах й очах його миттю загоряється юнацький захват: “Гуцульщина... край неповторної краси і поезії. Немов сама природа створила його для голосної пісні і запального танцю, чарівної вишивки і різьби по дереву, узорчастих килимів і барвистих писанок. Народне мистецтво гуцулів не раз дивувало світ своєю самобутністю і непідробністю, генієм простого верховинського люду. Та життя карпатського народу, його тяжке історичне минуле далеко не гармоніювали з казковою природою гір. І все ж верховинець не корився в ярмі та неволі, не схилявся перед жорстоким утиском, який чинили австро-угорські феодали і польська шляхта.
Гуцульський фольклор на диво зберіг свою оригінальність і самобутність. Не мав на нього особливого впливу й фольклор сусідніх народів: румунів, чехів, молдован, словаків і поляків. Гуцульщина здавна славиться чудовими, лише їй властивими за характером і музичним ладом народними піснями: історичними, вояцькими, рекрутськими, весільними, купальськими, веснянками, гаївками, щедрівками, колядами, але чи не найбільш характерні так звані похоронні голосіння. Та перше місце серед пісенного фольклору посідає тут популярна, відома всьому світові дзвінка коломийка.
У той час, коли зазнавав утисків найменший прояв національної свідомості, коли нечувано принижувалася людська гідність та заперечувалось право на існування української мови і, зрештою, української культури взагалі, народ сміливо заявляв у своїх голосних коломийках:
Ой, не будеш, вражий кате, нам рот закривати, Таки наші співаночки ми будем співати.
Свій гнів, свою жадобу до волі народ втілював у пісенну творчість. І чим сильніше скрипіло невольниче ярмо, тим голосніше звучали коломийки, тим дошкульніше вражали вони гнобителів:
Бодай пани поздихали, бодай поніміли, Бодай пани на тім світі у смолі кипіли.
Народна творчість була гострою зброєю проти різних окупантів. У ній, як у дзеркалі, відбивалася волелюбність, бунтарська вдача нащадків Олекси Довбуша, непримиренність до несправедливості, мужність і героїзм гуцулів.
Величезний арсенал коломийок, що є фактично народним літописом, увібрав у себе найрізноманітніші нюанси людських почуттів: в них люта ненависть і правдива щирість, лунка радість і тяжкий смуток, іскристий гумор і ніжна, тонка лірика. Це витвір повсякденної спостережливості й багата творча фантазія простого, співучого карпатського люду».
До чеснот Гринишина додалася ще одна – літературна: нещодавно Михайло Петрович видав книжку «Арканове коло», в якій розповідає про талановитих і поетичних жителів Карпат, творчість легендарного Гуцульського ансамблю пісні і танцю, про видатних митців України, власний непростий мистецький шлях. У подальших планах – «Творчі портрети українських хорових диригентів».
– Михайле Петровичу, особистість творять люди і обставини. Які з них були доленосними?
– У відомого вченого, етнографа, педагога, історика, громадського діяча Володимира Шухевича щодо просвітницької діяльності був дуже повчальний девіз: “Який вчитель – такі діти, які діти – такий народ”. Враховуючи дуже нестабільний політичний перебіг сьогодення, так і хочеться розвинути цю думку далі: “Який народ – така влада, яка влада – така держава”.
Навчання у Львівській консерваторії імені М. Лисенка – особлива сторінка моєї творчої біографії. Моїми вчителями тут були видатні корифеї нашого музичного мистецтва: Станіслав Людкевич, Микола Колесса, Соломія Крушельницька, Василь Барвінський, Роман Симович, Адам Солтис, Павло Муравський, Одарка Бандрівська, що уособлювали цілу епоху української музичної культури. В тодішніх надзвичайно складних політичних умовах ці люди самовіддано, я б сказав, героїчно, відстоювали її статус – національної. За це їх жорстко переслідували, безпідставно звинувачували і штучно навішували тавро «український буржуазний націоналіст». Зокрема, директора консерваторії Барвінського, композитора, піаніста, музикознавця, було репресовано і вислано на десять років аж у далеку Мордовію.
Як у музичному училищі, так і в консерваторії я навчався на двох факультетах. Завжди буду вдячний долі за те, що звела мене із такими видатними людьми як Соломія Крушельницька, у якої навчався вокалу, а в Павла Муравського опановував техніку диригування.
Ніколи не забуду першу нашу зустріч із Соломією Крушельницькою. Тоді, за станом здоров'я, вона проводила уроки співів удома. Коли я вперше переступив поріг її оселі, мене вразила надзвичайна скромність великої артистки. Незважаючи на поважний вік, на її обличчі збереглись ознаки рідкісної краси. Пасмо гладко зачесаного сивого волосся трохи спадало на правий бік високого чола. Великі блакитні очі були спокійні, але випромінювали якусь невимовну радість до всього, що її оточувало. В кожному її русі і слові відчувалася глибока внутрішня культура і витончена інтелігентність.
Після короткої розмови Соломія Амвросіївна сіла за рояль. З-під її вже малорухливих пальців, вражених поліартритом, полилися знайомі мелодії арій, романсів і, безперечно, українських народних пісень. Під час цього творчого дійства її обличчя було схвильоване, очі палали експресією, вся її постать перетворилася на суцільну музику... музику... А божественний спів проникав у кожну мою клітину. Так уперше я почув голос, який колись чарував мільйони вибагливих слухачів, і перед яким схилялися великі композитори і диригенти світу. Він і зараз був напрочуд м'який, кришталево чистий. Співачка володіла ним неймовірно легко. Відчувалася знаменита італійська вокальна школа belcanto.
На уроки співу за розкладом я приходив останнім. І тут мені дуже пощастило. Після занять Соломія Амвросіївна довго говорила про музику, літературу, живопис, про народну пісню. При цьому вона часто сідала за рояль і під власний акомпанемент починала співати. І як співати! Я буквально завмирав від насолоди. Кожна проспівана нею пісня була високохудожнім витвором, що залишав у моїй душі глибокий слід і справляв незабутнє враження.
Серед усіх видів музичного мистецтва українська народна пісня для Соломії Амвросіївни була особливим ідеалом. Виступаючи на сценах багатьох країн світу, вона ніколи не забувала під кінець кожного концерту сісти за рояль і з високим одухотворенням заспівати низку наших народних пісень, чим дивувала і зачаровувала своїх слухачів, серед яких не раз були великі співаки світової слави – Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Не забула наша Соломія так вчинити і під час виступу у царському палаці у Санкт-Петербурзі, куди була запрошена самим російським імператором. Після концерту цар Микола II, вражений красою нашої пісні, поцікавився: «Скажите, на каком языке Вы пели столь очаровательные песни?». Соломія, гордо піднявши голову, відповіла: «Я співала ці пісні мовою українського народу. Мовою мого народу!» А про себе, мабуть, подумала: «Мовою, яку ви, всі російські царі, так люто ненавидите і своїми указами по-всякому забороняєте».
– Чи були Ви свідком її концертних виступів?
– Так, восени 1949 року Соломія Амвросіївна вирішила дати концерт для громадськості міста Львова. І ось, здається на початку жовтня, афіші сповістили, що концерт відбудеться у Великому залі Львівської консерваторії по вулиці Чайковського, 7 (нині обласна філармонія).
Послухати прославлену співачку зібралися численні шанувальники її таланту: інтелігенція, робітники, студентська молодь. Багато людей приїхало навіть з довколишніх міст і сіл, наче відчували, що це буде останній концерт великої співачки.
...Під бурхливі оплески, спираючись на палицю, вийшла уславлена Соломія Крушельницька. Привітно усміхаючись, вона низько-низько вклонилася публіці, на що публіка стоячи відгукнулась щедрою овацією. Нарешті у переповненому залі запанувала урочиста тиша. Всі ніби завмерли. Та раптом цю загадково-мертву тишу прорізують перші акорди рояля, що злітають під склепіння залу з-під вправних пальців концертмейстера Богдана Дрималика, а за ними попливла, мов струмок, чарівна мелодія пісні «Родимий краю, село родиме». Цю пісню Соломія Амвросіївна дуже любила, бо вона була для неї, мабуть, своєрідним спогадом про давно минулі дитячі та юнацькі роки, і тому вона співала її з якимось особливим почуттям. Голос співачки звучав свіжо, рівно, соковито і вражаюче, ніби роки не були владні над ним. Назавжди полонили мене арія Оксани з опери А.Вахнянина «Купало», В. Матюка «Веснівка» у виконанні дорогої мені людини. Цього вечора вона з якимось особливим піднесенням та урочистістю проспівала багато арій, романсів і пісень різних композиторів, епох і стилів, і кожна з них глибоко запала в душу. В цьому, як і в усіх інших концертах, співачка світової слави не проминула нагоди виконати цілу низку українських народних пісень під власний акомпанемент. І співала вона їх блискуче, неповторно. В народну пісню вона була безмежно закохана. Жадібно черпала з цієї бездонної криниці цілющу снагу і творче натхнення.
Серед моря квітів хтось із слухачів підніс Соломії Амвросіївні пишний букет білих осінніх айстр, які ніби символізували осінь і в житті артистки – це був останній концерт нашої Соломії...
– Ви є патріотом рідної української мови. А це в радянські часи не дуже підтримувалося.
– Це невинне прагнення спілкуватися рідною мовою добряче понівечило мою долю. Восени 1949 року у Львові було вбито надто одіозного журналіста Ярослава Галана, який у сатиричному журналі «Перець» надрукував свій памфлет під назвою «Плюю на Папу» (тобто на Папу римського). Після вбивства до Львова приїхав тодішній перший секретар ЦК КПУ М. Хрущов. Він гостро критикував тамтешній партійний актив за недостатню політичну пильність. Закінчуючи свій виступ, Хрущов сказав: «Треба створити такі умови, щоб земля горіла під ногами українських буржуазних націоналістів». Про це нас повідомила секретар парторганізації Шепітько на загальних зборах консерваторії.
На той час УПА значно активізувала свою діяльність. Це було смертельне зіткнення двох протилежних ідеологій. Почались повальні арешти і репресії українських патріотів. У ці політичні жорна потрапив і я. А було це так: син основоположника української класичної музики Миколи Лисенка – Остап Миколайович читав студентам предмет «Українська народна творчість», але «русскоязычные» студенти (а їх було ледве четверо із двадцяти п'яти в нашій групі) наполегливо вимагали читати російською мовою. Викладач терпляче пояснював їм, що таку суто національну дисципліну не можна читати російською. Якщо щось буде не зрозуміле, говорив він, наприкінці лекції підходьте до мене і я вам з задоволенням поясню. Однак і це їх не влаштовувало. Справа дійшла до дуже прикрого і неприємного інциденту, в якому було тяжко ображено вже тоді літнього викладача Остапа Лисенка, а один із цих студентів заявив: «Не буду я слушать этот собачий язык!» Вийшов з аудиторії і демонстративно грюкнув дверима. Мене це страшенно обурило. Я сподівався, що такий ганебний політичний вчинок стане надзвичайною подією в консерваторії. Однак реакції з боку керівництва навчального закладу годі було чекати, тим більше, що після репресованого В.Барвінського директором консерваторії було призначено відомого тоді російського шовініста з українським прізвищем Сергія Павлюченка.
На чергових відкритих партзборах я гостро покритикував партійну організацію і особисто секретаря Шепітько за те, що студент тяжко образив мову п'ятдесятимільйонного українського народу, назвавши її собачою. В кінці свого виступу заявив: «Може, і українську мову викладатимемо російською?» Рясні оплески студентів і викладачів свідчили про схвалення моєї репліки. В перерві до мене підійшов (не побоявся) С.Людкевич і сказав: «Ти добре, добре це говорив, але дивись, щоб не закінчилось погано». Пересторога професора була пророчою. Далі все пішло за відомим сценарієм. Через два тижні «справу Гринишина» вже розглядали на засіданнях студентських груп, а згодом на позачергових відкритих партзборах за участю дирекції, комсомольської і партійної організації (а я ж ніколи не був ні комсомольцем, ні членом партії). Після довгих, як сьогодні кажуть, «розбірок», терміново був сфабрикований безграмотний наказ директора (цитую за оригіналом): «Студента Гринишина – III курс, диригентсько-хоровий факультет відчислити з консерваторії з 18.03.1950 року, як скрившого від колективу свою участь в українській буржуазно-націоналістичній молодіжній організації і роботу дяком у церкві».
За лічені години мене буквально було вигнано з гуртожитку, найкращі друзі відмовилися від мене. З цього часу почалася моя «голгофа», трирічне ходіння по муках і поневіряння в пошуках справедливості. На роботу ніхто і ніде не приймав. Адже всім відомо, що тодішні відділи кадрів очолювали виключно відставні енкаведисти.
Був у мене тоді єдиний друг, який не проявив юдиної зради – Володя Волоцький, студент вокального факультету, який дуже мріяв стати оперним співаком. Він єдиний щиро співчував мені. Володя проживав на квартирі, мав окрему кімнату і влаштував мене до себе, за що я йому все життя вдячний.
Господарі квартири були приємні і скромні люди. Мали двоє дітей. їхній трикімнатний будинок був приватний. Ми не раз говорили на різні теми, але на політичні – ніколи. Та раптом цю скромну родину спіткало велике горе. Ми з Володею стали свідками жахливої картини. Якось біля третьої години ночі нас розбудив незрозумілий гамір у сусідній кімнаті. Раптом різко відчиняються двері у нашу кімнату. Хтось ліхтариком світить прямо нам в очі і просто в обличчя кричить: «Кто такие?! Ваши документи!» (відома психологічна атака). Після ретельної перевірки документів і усного пояснення хто ми, нас усіх зібрали в одну кімнату. Спочатку ми думали, що це злочинці прийшли грабувати нас. їх було троє. Одягнені в теплі білі кожухи. За спиною автомати. Один із них вийняв із сумки якийсь циркуляр і став голосно зачитувати вирок: «Именем Союза Советских Социалистических Республик, за антисоветскую деятельность вы переселяєтесь в отдаленные восточные районы страны. На сбор вам дается полчаса!»
Страшнішу картину важко собі уявити. Господиня почала розпачливо кричати і, заломивши руки, розгублено бігала по кімнаті. Діти з переляку плакали. Лише господар, мов скам'янілий, стояв мовчки. Згодом якось здригнувся і почав усіх заспокоювати. Нарешті господиня, ніби опам'яталась, поквапливо розстелила посеред кімнати велике простирадло і зібрала в нього необхідні речі. Всіх одягнула в теплу одежу. Нам також було сказано зібрати і свої речі. Прощаючись зі своєю оселею, господарі ще раз зі сльозами на очах, оглянули її сумним-сумним поглядом, гірко заплакали, поцілували двері, на прощання перехрестились і всі ми вийшли. Вхідні двері енкаведисти опечатали. Всю родину посадили на вантажну машину, яка вже чекала на вулиці, і повезли у невідомому напрямку, мабуть на вокзал. Ми з Володею до ранку бродили вулицею і не могли прийти до тями – що трапилось. Потім поїхали на вокзал, щоб хоч трохи зігрітись. Лише на третій день ми влаштувались на нову квартиру.
Отак у січневу, вельми морозну ніч, безжалісно було зруйновано ще одне із сотень тисяч українське родинне гніздо. Так радянська влада жорстоко розправлялась з національно свідомими людьми західної України.
Потім пройшли роки, допоки я ціною величезних зусиль не добився можливості закінчити Одеську консерваторію. Ціла епоха в моєму житті – праця в Гуцульському ансамблі пісні і танцю.
– Розкажіть, як цей працьовитий колектив допомагав Вам творити свої пісні.
Ми знаємо, що в гуцульському фольклорі коломийка посідає провідне місце і є малим жанром народної пісні, що виконується переважно у швидкому темпі. Оскільки програми Гуцульського ансамблю побудовані здебільшого в коломийковому темпі, це носило дещо одноманітний характер. А мені, навпаки, хотілось створити декілька широких ліричних пісень, побудованих на гуцульських народних інтонаціях. На той час я вже мав багато фольклорних записів, здійснених під час концертних подорожей Карпатами. І от згадав я пісню «Вівці мої, вівці», яку співала колись мені ще у Львові Соломія Крушельницька. Тоді ця пісня мене дуже зворушила і я її записав. Найбільше припала до душі перша строфа, в якій крилося раціональне зерно пісні – глибока філософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане...?» Однак занадто спокійний характер мелодії неспроможний розкрити цієї глибокої і хвилюючої думки. Первісна мелодія мала свою неабияку художню вартість, мені, наприклад, дуже сподобалось цікаве контрастне співставлення мажору і мінору. Але я мріяв про широку, розлогу мелодію, яка б навівала роздум, бентежила. Ця думка постійно не давала мені спокою. Якось своїм задумом поділився з директором філармонії Павлом Барчуком. Він знав дуже багато пісень. «Я також знаю цю пісню», відповів Барчук і заспівав зовсім інший варіант. І тут сталося якесь дивне диво. Він співає, а у мене паралельно народжується зовсім інша мелодія, саме така, про яку я мріяв. І, щоб вона не загубилась, я вже не слухаю виконавця, а швиденько записую нову мелодію! Раптом забуяла творча уява, тут-таки з'явилось оте знамените високо-полонинське розлоге «гей, гей», а за ним така влучна приспівочка «ду-ду-ду-ду» і під напливом цих творчих емоцій в голові рояться думки, вони випереджають одна одну і поступово вимальовується пісня... Мені здалось, що ця вимріяна пісня ніби вирвалась на волю, полетіла над вічнозеленими просторами Карпат і наче з гірських, повних таємниць і духів сутінків, виринули її образи – вівчаря і Ксені. Мене огорнула неймовірна радість! Солодка, невимовна творча мить... Зринули спогади про дитинство, коли я ще босоногим хлопчаком пас вівці і переспівав не одну пісню, почуту від мами і сестер. Мені хотілося, щоб ця пісня мала лише три строфи і за характером була ліричною. І тут виникла проблема з текстом. Перший, народний куплет я зберіг, як цитату, лише замінив слово «барани» на «отари», що звучить набагато м'якше і романтичніше. Другий куплет написав сам, а третій допоміг написати місцевий поет Микола Кубик. Строфи гарно в'язались між собою.
Продовжувалась робота над музикою. Після закінчення приспівочки «гей, ду-ду-ду-ду», мені не хотілося, щоб хор традиційно повторив її. З'явилося бажання зробити це закінчення в поліфонічному викладі і провести тему «як мене не стане» в кожній хоровій партії почергово, адже це надасть пісні потрібного характерного настрою і філософського роздуму. Все це негайно виклав на папері, щоб бува не «вивітрилось». Водночас відчув: пісня остаточного завершення не має. Знов пошуки, знов напружені хвилини і... знов щаслива творча мить. Що може робити вівчар після приємного побачення з Ксенею? Звичайно, весело вигравати на сопілці!
Вся пісня звучить в мінорі, а закінчення її – в мажорі. Отже, хор, відтворюючи сопілкову гру вівчаря, повинен співати фінальну приспівочку «ду-ду-ду-ду» радісно, грайливо, як інструментальний нагриш, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який має звучати оптимістично, свіжо. Щоб пісня не була подібна за своєю структурною будовою на інші, я вирішив змінити ще й сам її початок. Не хотілося, щоб хор починав пісню традиційно затуленим ротом, а потім вступав соліст. Отже, я вирішив – нехай хор починає словами «Вівці мої, вівці, гей, гей» на музику, яка має бути близькою до основної інтонації твору.
Нарешті пісня готова. Приношу її на репетицію хору і перевіряю на живому звучанні, роблю невеликі поправки. Вже з першої спроби хор сприйняв її з захопленням. Та тут виникає проблема із солістом. Той соліст, з яким я готував сольну партію, ніяк не міг відчути тонку лірику і романтику, а головне, гуцульський колорит пісні. Я вдаюсь до такого експерименту: оскільки мелодія пісні вже була на слуху всіх співаків хору, я попросив щоб кожен співак тенорової партії заспівав її індивідуально. І, о диво! Коли заспівав пісню завжди скромний сільський хлопець Степан Заяць, який ніколи не претендував на соліста, весь хор, ніби заворожений, зі сльозами на очах слухав його неповторної краси спів. Це було незабутнє враження! Чим далі, тим мелодія набирала все більше якоїсь могутньої внутрішньої сили, проникала в кожну клітину, розпирала груди, бентежила... Особливо глибоко в душу проникало оте широке, розлоге, ніби наелектризоване верхнє «гей». Недаром кажуть, що людина сама не знає, які таємниці в ній криються.
Пісня «Вівці мої, вівці» вперше була виконана в концерті Гуцульського ансамблю пісні і танцю влітку 1958 року на сцені літнього театру тодішнього Станіславського міського парку за участю того ж Степана Заяця. Успіх був шалений. Пам'ятаю як з усього парку позбігалося багато людей. Всі стоячи скандували: «Біс! Браво! Біс!» Я, від переповнення почуттів, у радісному пориві сильно обняв і навіть поцілував соліста Степана Заяця. На прохання слухачів пісню було виконано тричі. На другий день цю пісню вже співав весь тодішній Станіслав.
Згодом у своїх концертних програмах її вже мали: Хорова капела «Трембіта», Закарпатський і Буковинський народні хори, Червонопрапорний військовий ансамбль пісні і танцю імені. О.Александрова (Москва), провідні наші солісти-співаки Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Павло Кармалюк та багато аматорських колективів. На Декаді українського мистецтва і літератури у Москві 1960 року ця пісня теж сподобалась і всі наспівували її. Саме тоді мені було присвоєно перше почесне звання – заслужений артист України.
Коли мене зустрічали на вулиці знайомі і незнайомі люди, то віталися зі мною не традиційно «Добрий день», а широко розправляли руки і з посмішкою на обличчі наспівували «Вівці».
Сьогодні ця пісня відома майже в усьому світі. Кажуть, що особливо популярна в Австралії, де масово вирощують овець. Коли я працював над нею, то думав: буде звичайна лірична пісня, яких є сотні, але що вона стане такою популярною – ніколи не очікував. Мені приємно коли влітку, під час якихось свят, цю пісню чути навіть з відчинених вікон сусідів. Вони й не підозрюють, що їхній спів із задоволенням слухає сам автор.
Безмежна радість, що я зробив людям такий подарунок, не покидає мене й досі. Велике це щастя – взяти у народу і віддати йому пісенний скарб оновленим, збагаченим, а головне, збереженим для багатьох поколінь.
– Я пригадую, який величезний резонанс мав телеконкурс у прямому ефірі «Сонячні кларнети». А Ви були його ведучим.
– У 1974 році тодішнє республіканське телебачення, зокрема заступник головного редактора «Музичних передач» Тамара Михайлівна Павленко, запроектували своєрідне мистецьке змагання між аматорськими художніми колективами областей України. На одну передачу переважно планувалось дві області, які протягом півтори-двох годин демонстрували свої творчі досягнення. Під час передачі музичні редактори приймали телефонні дзвінки від телеглядачів. Люди висловлювали свої враження від виступу колективів, давали свою оцінку, робили зауваження, а також висловлювали побажання – які саме колективи хотіли б побачити і почути на наступних передачах. Таким чином до цього масштабного мистецького заходу була залучена вся Україна. Художні колективи уважно спостерігали за кожним виступом своїх суперників і самі ретельно готувались до свого виступу. А телеглядачі з нетерпінням чекали їх на своїх екранах. Такий своєрідний творчий марафон давав найкращий стимул до плідної праці.
Було створено журі, куди входили фахівці з кожного жанру: Анатолій Авдієвський (голова), Михайло Гринишин, Олег Тимошенко (заступники голови) – хоровий жанр, Петро Ретвицький – солоспів, Микола Баклан – хореографія, Віктор Гуцал, Микола Давидов – оркестри народних інструментів, Стефан Творун – духові оркестри. Після виступу журі ретельно обговорювало мистецьку майстерність кожного колективу, підводило підсумки, і перед початком наступної передачі оголошувало результат. Якщо хтось із художніх колективів чи солістів відзначався високим виконавським рівнем, йому присвоювалось звання «Лауреат телеконкурсу «Сонячні кларнети», вручався спеціальний приз і диплом.
Уже з перших телепередач «Сонячні кларнети» стали настільки популярними, що ввійшли добрим гостем чи не в кожну оселю неосяжної України, приносили людям духовну радість і причетність до художнього світу. Мені не раз розповідали, особливо сільські люди, з яким нетерпінням вони чекали наступних «Сонячних кларнетів». Один одному повідомляли, коли саме буде їхня улюблена передача, покидали працю на городі, в господарстві і поспішали до своїх телевізорів, щоб бува не пропустити зустрічі з прекрасним. В чому ж була сила цих телепередач? Насамперед в їхній народності. Вони приваблювали глибиною національного змісту і були звернені, а це важливо – насамперед до людини, її внутрішнього світу, що й зумовило їхню небувалу популярність. Люди мали змогу ознайомитися з новими цікавими творчими колективами, солістами, їхнім цілеспрямованим репертуаром, що мав суто фольклорно-етнографічну основу. Глядач міг милуватись мальовничими народними строями з різних регіонів України, цікавим режисерським вирішенням. А скільки було відкрито нових талантів: солістів, вокальних ансамблів, хорів, оркестрів, танцювальних колективів з їхніми здібними керівниками? Всі вони демонстрували свою високу виконавську майстерність, а деякі навіть професійний рівень. Це був потужний рух нашого національного мистецтва. Телеглядачі мали змогу послухати вічно живий автентичний фольклор Поділля, Волині, Гуцульщи-ни з уст вже літніх жінок з мозолястими руками, – отих сущих берегинь музичних першоджерел нашої вітчизняної народної творчості. Через декілька днів телепрограма «Сонячних кларнетів» повторювалася. Таким чином учасники концерту мали змогу бачити себе в цій передачі, що було неабияким стимулом і зацікавленням.
Згодом в цих передачах брали участь і професійні колективи. Це був унікальний приклад творчого єднання професійного та аматорського музичного виконавства, як зразок вирішення проблем просвітницького і духовного буття наших людей.
Пізніше керівництво телебачення вирішило скоротити кількість членів журі (мабуть, з метою фінансової економії) і врешті дійшло висновку, що з цим завданням може упоратись одна людина – ведучий програми. Таку місію було покладено на мене. А це було не так просто, бо під час передачі мені одному треба було уважно слухати виконавців, приймати телефонні «депеші» від музичних редакторів, в яких телеглядачі висловлювали і свою думку щодо оцінки виконавців, в ході концерту треба було ознайомитись з цими «депешами», узагальнити думки і наприкінці передачі зробити остаточний висновок щодо оцінки всіх виконавців. Коли з якихось причин я не міг вести таку передачу, її вели мої друзі Михайло Кречко, Анатолій Мокренко, іноді Олександр Білаш.
Безперечно, що оцінка творчих колективів – справа надто тонка і делікатна. Відзначити творчі успіхи і приємно, і радісно для всіх, а ось висловлювати зауваження, зрозуміло, потрібно дуже ввічливо, обережно, я б сказав, дипломатично: виявити що спричинило недостатній виконавський рівень і визначити спосіб подолання цих вад. Пройшовши чималий життєвий шлях керівництва аматорськими творчими колективами, знаю скільки важить у таких випадках почути добре слово про свою роботу, отримати моральну підтримку. Адже вся діяльність таких колективів ґрунтується на добровільних засадах, великій любові і пошані до народної творчості. І якщо підходити до їхньої оцінки з дуже високого професіоналізму і бути надто суворим суддею, то можна нанести непоправної шкоди колективу, а особливо його керівникові, з результатом включно до саморозпаду. Але й не помічати, прощати недоліки, нещиро захвалювати їх, було б неправильно, аморально і шкідливо.
У 1988 році в час «перебудови» відома талановита журналістка на Прикарпатті Христина Стебельська підготувала для «Сонячних кларнетів» надзвичайно зворушливе патріотичне дійство від Івано-Франківської області. Тут цікаво був показаний героїко-історичний шлях боротьби західноукраїнського народу за нашу незалежність. В цій передачі брали участь колишні вояки УПА з Покуття, Бойківщини, Гуцульщини. Був і захоплюючий епізод, коли на баских конях з'явились уславлені легендарні Січові стрільці, які формувалися в Галичині і відстоювали у 1918 році наддніпрянську Українську Народну Республіку (УНР). Всі учасники були у відповідній військовій формі, дівчата у яскравих народних строях, і задушевно співали старовинні галицькі пісні, думи, балади, повстанські пісні сорокових років, в яких відображена споконвічна боротьба галичан за долю і свободу українського народу. Все це дійство відбувалось на тлі мальовничої карпатської природи і було просякнуте бойовим національним духом. Воно сколихнуло і схвилювало широку громадськість України. Сьогодні можна сміливо сказати, що це дійство було одним із передвісників помаранчевих революційних подій на Майдані незалежності.
Все це не могло залишитись поза увагою тодішнього режиму, особливо органів КДБ. Пам'ятаю, як під час передачі прибігла до мене в студію схвильована редактор телебачення Віра Мельник, що відповідала за цю передачу і каже:
- Михайле Петровичу, телефонують з різних регіонів України комуністи і вимагають припинити передачу, називаючи її «бандерівщиною». На що я відповів:
- Ніяких припинень! Програма йтиме до кінця! Всю відповідальність, як ведучий, беру на себе.
На другий день «опальну» журналістку Христину Стебельську «запросили» до себе в гості кадебісти. Там, як розповідала сама Христина, співробітники КДБ намагалися вивідати що заставило її підготувати таку «небезпечну для держави» програму, довго випитували, хто брав участь у цій «акції», настирливо підсували аркуш чистого паперу і ручку (відомий прийом), щоб вона добровільно призналася в усьому. Та Христина вже мала певний імунітет до цих органів, адже вона вважалась «дочерью врага народа» – бо батько був засуджений і висланий на десять років за націоналізм. Знаю, що відбулася серйозна розмова на цю тему і з керівництвом телебачення. Згадую, як під час відродження, після одного із віч на Софіївському майдані, де була величезна кількість народу, всі вирушили походом вулицею Володимирівською в напрямку до пам'ятника Тарасу Шевченку. Проходячи мимо зловісного сірого будинку, на якому «красувалася» вивіска «Комітет державної безпеки» люди обурливо скандували: «Ганьба! Ганьба!» Хоч стояла тоді літня спека, але вікна цієї установи всі були зачинені, мабуть, щоб не чути голосу народного гніву.
Пам'ятаю, як буквально за день до голосування за незалежність України, що відбулося 1-го грудня 1991 року, після чергової передачі «Сонячних кларнетів», – а виступала тоді Херсонська область, яка показала чудовий, високо оцінений мною і телеглядачами концерт, – я звернувся до всіх громадян України, в тому числі і до херсонців, які серед тодішніх бурхливих подій, разом з миколаївцями та одеситами виношували хворобливу ідею створити на півдні якусь «Новоросійську республіку» і що вони не будуть голосувати за незалежну Україну. Мене це страшенно обурило і я сказав: «Дорогі друзі! Дорогі співвітчизники! Ми стоїмо зараз на порозі великих історичних подій! Завтра будемо вирішувати долю нашої Вітчизни! Голосуйте за свою свободу, за кращу долю, голосуйте за дзвінкоголосу нашу пісню! За нашу неньку Україну!»
* * * Доктор музикознавства, професор Анатолій Лащенко:
«Після багатьох років безпосереднього керування Гуцульським ансамблем пісні і танцю, який уособлював музичний світогляд цілого регіону, Гринишин стає ведучим унікального музично-просвітницького телепроекту в Україні — «Сонячні кларнети». Головні виміри цього проекту: вичерпна залученість усього музично-аматорського потенціалу України, ефективність безпосереднього спілкування музикантів-професіоналів із світом народно-творчого музикування, формування виконавських еталонів.
І тут виявився природний музично-просвітницький талант Михайла Гринишина. Глядачі полюбили його за духовну чутливість, коректність, доброзичливість, патріотичність, вимогливість в оцінці цього музичного явища, художній смак тощо. На телевізійному екрані Михайло Петрович завжди був бажаним й очікуваним, його знала і знає вся Україна.
Гринишин із своїми «Сонячними кларнетами» діяв у дуже відповідальний час, коли за уподобаннями музичного аматорського руху, як і за всією культурною ситуацією в країні, загалом нібито вимальовувалися горизонти майбутнього, але не всі впевнено орієнтувалися на шляху до нього».
А от орієнтир Михайла Петровича незмінний: «Наш великий Пророк, батько української національної ідеї, Тарас Шевченко застерігав: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде». Просив Господа: «А усім нам укупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли». Поможи нам, Боже, якнайшвидше здійснити це».
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
