Інколи замість довгих досліджень, статистики і традиційних круглих столів штатних інтелектуальних еліт для діагнозу достатньо однієї події. Для когось такою подією точно стало надання звання народного артиста України Філіппові Кіркорову - як останнє з недоречних і незрозумілих нагороджень. Більше нікого не дивує дивна логіка деяких гуманітарних рішень Президента, хоча саме він дуже багато зробив і робить для відродження історичних осередків української культури, культури українського державництва, вшанування справжніх носіїв українських національних культурних цінностей. Саме він, український Президент, вперше організував належне вшанування жертв голодомору і борців за волю України. Ні один президент до нього і напевно після нього не зможе перевершити тих ініціатив і добрих справ для українства, які випали на долю Віктора Ющенка. Тим не менше, боляче чути про такі події, як остання. Про незрозумілу логіку президентського указу щодо нагородження Кіркорова справді багато і в’їдливо згадували і прості громадяни. Не варто було б цього робити Президентові. Схоже це не просто помилка, яких набирається вже доволі багато.
Це стає державною проблемою, якщо дивитись глибше. Хтось же готував по всіх інстанціях оте злощасне подання про нагородження , писав проект указу, хтось переконав Президента цей указ підписати. Хтось хитрувато представляв йому виступ на Євробаченні як високо громадянський подвиг, що “дуже посприяв українській евроінтеграції”, розраховуючи на те, що євроінтеграція - особлива тема для Президента. Гуртом справу зроблено, адже через постійну зайнятість Президент мусить покладатись на весь державний апарат, не тільки на власний секретаріат. Останнім часом гуманітарна влада, творена цим всеукраїнським державним апаратом надто часто помиляється. Можливо це результат кадрової політики попереднього очільника гуманітарного блоку, а може й усіх поспіль. Щось негаразд, адже при будь-якому президенті нормальна фахова державна машина не повинна народжувати подібних проектів документів. Цілком можливо, що дехто в цьому зацікавлений.
Є і об’єктивні причини.. Збережено галузевий, “соціалістичний ” спосіб будівництва державної влади. Стара генерація владної еліти згубності цього принципу не усвідомлює і явно не надає ваги формуванню гуманітарної влади як функції всієї влади, а не тільки одного гуманітарного відомства. Не можна постійно і без наслідків нехтувати гуманітарною владою заради економічних пріоритетів і тактики політичних протистоянь з огляданням на чергові вибори! Колись постане питання руба - нам потрібна державна машина без ознак мови-роду-племені-моралі чи українська Україна , про яку мріяли наші предки і за яку боролись наші сучасники. Складається враження, що бездушна, розділена на гілки і відділена від національного кореня державна машина може однаково працювати як влада незалежної держави і як маріонеткове правління колонії. Це дуже небезпечний симптом. Стає невимовно жаль старань багатьох українських патріотів, які працюють у структурах влади, а в результаті влада виявляється вельми нечутливою до проблем українців. Рано чи пізно головну українську проблему доведеться вирішувати докорінно. Вирішення цієї проблеми рівнозначно вибору – мати державу з українським обличчям і душею, або черговий раз в історії втратити реальну національну державність.
Ми від самого початку побожно дивилися на українську державність і понад усе боялися її втратити. Тепер практика українського життя засвідчує парадокс - втрата реальної державності може відбутись непомітно для загалу, хоч формально державна машина існуватиме, але працюватиме як зненаціоналізований, бездушний робот. Збереження незмінною системи - машини, яка неухильно і безповоротно допускає втрату українських етнічних ознак-цінностей рівнозначне втраті державності. В сучасну добу глобалізації та інформаційної боротьби це цілком реально і в доволі короткі терміни. Чи готові ми протистояти сучасній, дуже поширеній у світі, не тільки українській хворобі денаціоналізації? Як нація з давньою культурою та історією, ми це зможемо, але ми ще до цього не готові, не будучи певними у діагнозі хвороби державної машини і так званої владної еліти. Нам дуже не хочеться вірити в неприємні речі, робити уроки з давньої і близької історії і знімати ікони харизматичних осіб.
Можна говорити про фатальний історичний феномен – як тільки Україна здобуває шанс мати власну державність, звідкись набираються тисячі “доброзичливців ”, охочих йти в українську владу хоч писарем, аби долучитись до руйнування першого паростка українського культурного і національного відродження. А далі все в державі поволі втрачає українські ознаки і в першу чергу - українську мову і гуманітарний сенс влади. Історична нетривкість і короткотривалість української самостійної державності безпосередньо обумовлені руйнуванням гуманітарної сфери, влади українського етнічного гуманітарного начала і ця закономірність підстерігає нас тепер. Зараз це лихо проявляється особливо гостро і загрозливо. Недаремно в середовищі еліти лунають стурбовані розмови про Україну як про зону гуманітарного лиха. Українці з власною мовою, самобутньою культурою чомусь опиняються осторонь гуманітарної політики влади. Сила силенна випадкових і байдужих до українських етнічних цінностей чиновників панують у владних коридорах, а українці і досі стоять собі збоку, простягаючи руки до держави з претензіями, просьбами, петиціями і все чогось сподіваються, очевидно саморушійного чуда культурно-національного відродження. Політики їх заспокоюють і на кожних виборах обіцяють красиву “українську» Україну , щоб вірили і правильно голосували. Інші лякають другою державною мовою і теж домагаються потрібного волевиявлення. Дехто з щирим вболіванням за українські гуманітарні цінності таки пробивається у вищу владу, але потім все одно система його”усереднює”.
Українське чиновництво від Луганська до Івано-Франківська практично однаково реагує ,наприклад, на іншомовні вивіски. Одні помічають засилля англомовних, інші забагато російськомовних і примітивних, але ніде нічого не змінюється. Чиновник, що відповідає за порядок на вулицях, бачить лише сміття і не представляє гуманітарну владу. Чиновник з гуманітарного відомства ніби не ходить вулицями і тиче пальцем в господарника, не вважаючи себе теж представником держави. Все це нагадує поденщину, службу ніби не своїй, а чужій державі. Пригадую притчу про безбожника, якого силоміць затягнули до церкви. Той пішов, але про себе сказав: “Піду, але чорта лисого помолюся!” Саме такі недовірки в українську справу і українську націю чомусь опановують державу. Це зайве доводити - по ділах їх видно. Ця незрима, ідеально замаскована під патріотизм сила вмить оточує перспективних українських лідерів, українського президента і дискредитує хоча б поганими проектами документів, якщо вже не може “усереднити ”. Домінуюча більшість конкретних людей, невіруючих в українську справу поволі трансформує всіх і вся до рівня отого метушливого юрбища цинічних клерків, які щороку провалюють державні гуманітарні програми, не зважаючи на гарний ідеалізм їх офіційних текстів.
Можна почати лякати патріотичну громадськість України - за історичною закономірністю нас підстерігає черговий крах гуманітарної влади і здається, що на це немає ради… Діагноз синдрому небезпечного руйнування гуманітарної влади очевидний - знеособлена і багатолика державна машина систематично робить збої в гуманітарній сфері і в сфері поширення інформації продукує чимало явно програшних для гуманітарної сфери і української культури проектів рішень. Складається враження, що ці збої в діяльності апарату всієї влади мають постійний і системний характер. Теоретично таке можливе тільки тоді, коли в структурах державної влади процювали б люди, глибоко байдужі, а то й ворожі українським державним гуманітарним цінностям і число таких людей з правом прийняття рішень дійшло або перейшло критичну межу. Скидається на те, що хвороба перейшла в хронічну стадію і щось змінити лише заміною керівництва гуманітарної сфери неможливо. Хто в цьому винен? Донедавна пояснювали всі невдачі важким колоніальним насліддям, але довго так робити не можна.
В тому, що твориться в структурах влади, в значній мірі відповідальні народні обранці всіх рівнів, з яких бере приклад чиновництво. Чи не подає поганий приклад український парламент, продовжуючи допускати незаконне застосування у своїй діяльності російської нарівні з державною, як другої державної? Для прикладу, невідомо чому не заслухано, як першочергове, питання розпуску Донецької міської ради за фактом прийняття рішення з порушенням Конституції, яке прямо забороняло збільшення числа україномовних шкіл. Чому досі на посадах державні чиновники, які аплодували і потакали Лужкову під час його відомої промови у Севастополі? Нелояльні до Конституції і держави службовці і обрані представники народу не мають права працювати водночас ніби на державу і де-факто проти її Конституції і законів. Не треба думати, що народ цього не здатен побачити і оцінити. Псування гуманітарної аури України починається згори і чомусь це завжди пояснюють політичною доцільністю. Про гуманітарні стандарти парламенту і повагу нардепів і будь-якого спікера до 10-її Конституції говорити зайво. Так помалу зверху-вниз “по образу і подобію” все більше наповнюються державні кабінети особами, далекими від гуманітарного стандарту службовця української держави.
Слід наголосити, що тонке розуміння механізмів гуманітарної влади є саме тим критерієм, який відрізняє дрібного політика від державника і державного лідера від пересічного громадянина. Погано, коли високі політики все знають і розуміють, але діють інакше, мотивуючи це політичною доцільністю. На жаль, таких немало серед українських політиків і урядовців. Звичайно ж і Президент розуміє, що не годиться призначати головами адміністрацій слабких людей, які бояться говорити державною мовою будь то в Донецьку, Харкові чи в Криму, адже 10-та стаття Конституції діє однаково на всіх теренах України. Те саме стосується і призначення міністрів.
Вихід із ситуації є – треба зробити так, щоб українською державою в усіх галузях суспільної діяльності керували люди, які поважають державну мову і українські гуманітарні цінності, сприймають ці цінності як особисті. Це аксіома, якої не визнають чимало наших політиків і високопоставлених урядовців. А у Франції службовець діє як француз, будь він хоч алжирського, єврейського чи українського походження. В Польщі так само. В багатонаціональній Росії росіяни українського походження на державній службі бездоганно поважають і захищають російські державні гуманітарні цінності як справжні російські націоналісти. Президент Путін демонстрував своїм громадянам і нам теж взірець нормального за російськими мірками державного націоналізму. В Україні ж чимало вищого і малого чиновництва не демонструють подібних якостей. Якщо було б інакше, ніхто не насмілився б подавати на підпис Президентові сумнівні проекти про державні нагороди і ніхто не насмілився б висловлювати публічну неповагу до поста президента і вказувати голові держави кого він має звільняти з посади.
Гуманітарний аспект, законослухняність і лояльність повинні стати визначальними умовами займання найменшої посади в усіх структурах держави і в органах самоврядування. Більшість вимог до чиновника визначена Законом про державну службу та іншими, але зазвичай ці норми порушуються. Чомусь вважається, що корупція чиновника є більшим гріхом за неповагу до державної мови і національних основ держави? Хоч банальна корупція приносить немалу матеріальну шкоду на рівні регіону, але нехтування гуманітарними конституційними стандартами є корупцію державного і геополітичного рівня на користь будь-якого нашого конкурента у світі, завчасною здачею національних інтересів ще до переговорів. В українській історії це названо малоросійством. Людям з комплексом “малоросійства” не місце у владі. Поганих і нелояльних чиновників, які не поважають державу і простих громадян слід негайно виганяти без жалю, а добрим нормально платити. В Севастополі нормальному україномовному чиновникові навіть слід трохи доплачувати за особливі умови роботи, з цим треба погодитись до часу виведення російського флоту.
В Україні вистачає фахівців, які водночас є і носіями прогресивної ідеї гуманітарного розвитку нації, шанують і оберігають українські гуманітарні цінності. Саме такі люди повинні в законний спосіб замінити тих чиновників колоніального пострадянського взірця, які сукупно спричиняють хворобу гуманітарної влади держави. Президент повинен зважити величезну загрозу цієї хвороби для сучасного буття і перспективи розвитку України. Те, що в Україні стаються такі дивні події, видаються дивні укази про нагородження, ніяк не стане на ноги українське телебачення, преса і книговидавництво та чимало невтішного, свідчить про домінування в державі не кращої частини чиновництва. Хтось в цьому зацікавлений , адже це не сталось в результаті органічного розвитку державності. Логіка розвитку передбачає створення в Україні держави, побудованої на стандартах саме українських, а не інакших гуманітарних цінностей. Безперечно це гуманітарне лихо стало наслідком чужого зовнішнього інформаційного втручання і цей процес продовжується завдяки свідомого чи несвідомого пособництва чиновників, які не відповідають званню представника держави. Тому потрібна негайна стовідсоткова позачергова атестація під особистим контролем Президента всіх без винятку бюджетних працівників без огляду на висоту чину і рангу. Дехто назве це божевіллям і пророкуватиме різні протистояння. Дурниці все це, адже кожна держава платить гроші службовцям за лояльність і має право наймати таких людей, які можуть представляти державу на своєму робочому місці. Ставити під сумнів подібну аксіому смішно. Чи довго перебував би на посаді мер Москви Лужков, якби стояв на Красній площі, слухаючи і підтримуючи заклики когось з України щодо історичного повернення Росії під протекторат України-Руси ?
Чиновник на службі повинен знати, що йому держава платить не за фаховість, а за вміння фахово захищати і реалізовувати національні інтереси в поєднанні з інтересами громад і простих громадян.. Гуманітарну владу держави не треба віддавати на безконтрольну волю депутатів, чиновників і службовців. В решті-решт не треба забувати, що винні і ми - звичайні громадяни, адже гуманітарну владу творимо і ми, прості громадяни, поважаючи закони, спілкуючись державною мовою.
Гуманітарне здоров’я державної машини залежить лише від Гаранта - Президента, адже чиновницька братія і деяка частина депутатства ніколи не погодяться самі себе ставити в українські рамки подібно до відомої з літератури унтер-офіцерської вдови, що відбатожила сама себе на радість публіці. Це точно.
Мені 45 років. Навчалася я в радянській російськомовній школі, що не стало на перешкоді здійсненню моєї мрії - буди вчителем української мови. А сьогодні мені прикро, соромно і шкода, що я живу в Україні, у державі, яка перетворила свій народ на "бидло", що годує ОЛІГАРХІВ. Пишу, а в мене сльози на очах. Знаю, що пишу у КОсМІЧНУ БЕЗОДНЮ. Вам всеодно, а в мене НАДІЯ (нехай марна) на те, що КЛАНИ повернуться обличчям до свого НАРОДУ.
Президент ющенко ще не вмер, тому правило "про мерця - або добре, або нічого" в цьому випадку не діє. Ви співаєте "алілуя", в той час, коли його треба ганьбити. Ви пишете, що "Саме він, український президент, вперше організував належне вшанування жертв голодомору і борців за волю України". Таке вшанування українства було би доречним тільки після офіційного судового розгляду діянь НКВС і КПРС на теренах України, і заборона по рішенню суду на діяльність комуно-соціалістичних і проросійських партій. А так, до чого привело таке вшанування? До поглиблення протистояння між "сходом і заходом", до закладання підвалин тереторіального розподілу України. До ненависті і нетерпимості у суспільстві. Президент живий. Його треба не хвалити, а об'єктивно критикувати його персонально, а не його оточення.
Ліберальні соплі про хорошого прєзіка, якого підставили нєхороші радники. Ющ - українофоб такий самий як і інші політикани. Не бачити цього може тільки сліпий.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Інколи замість довгих досліджень, статистики і традиційних круглих столів штатних інтелектуальних еліт для діагнозу достатньо однієї події. Для когось такою подією точно стало надання звання народного артиста України Філіппові Кіркорову - як останнє з недоречних і незрозумілих нагороджень. Більше нікого не дивує дивна логіка деяких гуманітарних рішень Президента, хоча саме він дуже багато зробив і робить для відродження історичних осередків української культури, культури українського державництва, вшанування справжніх носіїв українських національних культурних цінностей. Саме він, український Президент, вперше організував належне вшанування жертв голодомору і борців за волю України. Ні один президент до нього і напевно після нього не зможе перевершити тих ініціатив і добрих справ для українства, які випали на долю Віктора Ющенка. Тим не менше, боляче чути про такі події, як остання. Про незрозумілу логіку президентського указу щодо нагородження Кіркорова справді багато і в’їдливо згадували і прості громадяни. Не варто було б цього робити Президентові. Схоже це не просто помилка, яких набирається вже доволі багато. 