Вельми складно віднайти в українському музичному просторі таку одночасно різну, цілісну й плідну авторку-співачку як Марія Бурмака. Десять її альбомів – це дивовижно різні грані однієї особистості, котра ніби сполучає в собі кристал, дзеркало і збільшувальне скло: певна якість превалює в залежності від власного емоційного стану і ситуації в соціумі.
Ще одна дивність Бурмаки полягає в тому, що вона є одночасно бешкетно-молодою (о, як вона дитинно посміхається!) і ветераном-творцем незалежної української популярної музики, для котрої певним рубіконом-відліком став легендарний фестиваль “Червона рута” 1989 року.
Під час Помаранчевою революції Марія Бурмака “стояла на барикадах” під плащем Жанни Д'арк разом з Юлією Тимошенко і Русланою, але у велику політику принципово не пішла, навіть уникає розмов про неї, бо вважає, що цінність і актуальність митця вимірюється мірою художності й патріотизму.
І ще таке. Що можуть нащадки дізнатися про наш час з безлічі пісеньок теперішніх попсових зірочок? Нічого. Отож. А от з пісень Марії Бурмаки можна дізнатись не тільки інформативно про наш час, а й відчути його пульс й звукове забарвлення. Рідкісна річ – тексти її співанок можна читати очима, бо в них є поезія і розум, з її рядків образи українців смутного часу дивляться в майбутнє.
З ОСОБИСТОЇ СПРАВИ
Марія Бурмака народилася 16 червня 1970 року в Харкові. У 1989 році перемогла на фестивалі «Оберіг» у Луцьку, того ж року отримала другу премію на фестивалі «Червона рута». Заслужена артистка України (1998). Закінчила Харківський держуніверситет (спеціальність «філолог»), а також аспірантуру Інституту журналістики (Київ). Кандидат філологічних наук. Була ведучою телепрограм «Кон», «Рейтинг», «Хто там», «Чайник» (канал «СТБ»), згодом — «Створи себе» на УТ-1 та каналі «Київ».
– Пані Марія, яким є ваше сьогодення?
– Я рухаюсь вперед. Багато чого зроблено, багато чого ще в планах. Та, врешті, те, що Ви зараз мене про це запитуєте, означає, що моя думка і позиція цікаві, а музика на слуху. Зовсім недавно вийшов мій новий альбом, він має назву «Саундтреки». Зіграли з музикантами невеликий концерт-презентацію для друзів в одному з київських клубів. Скажу чесно, коли придумувала цю назву, мала вже декілька варіантів відповідей. І, до речі, мало хто з журналістів не запитав: “Чому «саундтреки”? А я люблю насправді трохи режисирувати життя і «передбачати» наперед запитання, маючи готові відповіді на них.
Я знаю, що деякі люди розуміють буквально: випустила альбом, назвала “Саундреки” і ось, будь ласка, знімайте кіно, беріть мою музику... Насправді у мене таки колись були пропозиції написати, власне, саундтрек до фільму (тоді мені нічого в голову не прийшло і я не взялася за цю роботу), а тут ідея інша. У мене в альбомі «№9» є пісня “Це не тільки шоколад” і там такі є слова: “У кіноверсії життя на смак солодкі почуття, це знаєш ти і знаю я. Те все придумаємо ми, які лишилися дітьми у світі світла і пітьми.” Я тоді написала цю пісню, а потім подумала: нас деколи вражають фільми, які ми дивимось, але, по суті, історія кохання кожного з нас є набагато цікавіша і не настільки проста. І у моєму житті було так, коли я писала музику, і у житті інших людей так само. Вони можуть послухати цю музику і придумати своє кіно під неї, прожити це кіно, бути у ньому головними героями. А потім, можливо колись, почувши якусь з пісень, згадати свою життєву історію...
Отакий альбом вийшов і такі роздуми.. Мені до речі, вже не так мало років, я тільки на сцені вже майже 20 років, з першої «Червоної рути» і я все думаю, а чи не настане у мене ось-ось «криза середнього віку», та і просто, що це таке? Але ні – пісні пишуться (вже на наступний альбом є достатньо), збираюсь писати і для інших виконавців, ідей багато. Словом, є такий вислів, що хтось іде «З ярмарки». А хтось – ще тільки туди. Я йду на ярмарку.
– Отже, ви вважаєте себе успішною людиною?
– Мені дуже приємно, коли комусь здається, що моя кар’єра та діяльність успішна. Але коли починають для якихось статей чи репортажів просити «поділитись рецептом успіху», я переважно відмовляюсь. Бо сама рецепту цього не знаю. Мало того, дуже часто мені навпаки здається, що багато чого не вдається і приходиться ледь не «головою пробивати стіни». А оскільки я також ще і не дуже сильна людина (хоча знову ж таки, мене вважають якраз «сильною жінкою»), то я дуже часто «пасую» перед складностями...Потім, правда, примушую взяти волю в кулак... І лише я знаю напевно, що стоїть за кожним успіхом чи видимою стабільністю. Але мені приємно, що зі сторони це так виглядає, виглядає успішно, я сприймаю це як комплімент. За весь час моєї творчої долі в мене було немало і моментів «другого дихання».
Добре, що є можливість подивитися назад і оцінити якісь певні моменти мого життя і собі дати відповідь: чи варто було робити той чи інший крок. Наприклад, чи варто було витрачати зусилля та фінанси задля здійснення того чи іншого проекту. Хоча були події у моєму житті, які навіть без величезної підготовки, вагомого фінансування – дали мені врешті-решт значно більше. Через те такі прориви – це ніби ще одна сходинка наверх. Та взагалі успіх – це коли ти в чомусь перемагаєш себе, в чомусь піднімаєшся на сходинку вище.
- Ви схильні депресувати?
– На щастя, ні. В мене є здатність до психологічного виживання, в найскрутніші моменти я вмію взяти себе в руки і зорієнтуватись, куди йти далі. В такі періоди я придумаю якісь виходи, причому деколи не в музичній сфері. Озираючись назад, скажу, що я майстер навіть найскладніші і найдраматичніші моменти свого життя описувати як захоплюючі історії або іронічні комікси. Я оптимістка, на все дивлюсь під позитивним кутом зору.
– Напевно, в цьому секрет творчого довголіття?
– Якщо секрети і є, то один ще, можливо, і в тому, що моїх пісень ніколи не було забагато в телевізійному і радійному просторі. Часто було: то неформат, то «некомерційна музика», то «занадто багато слів і їх ніхто не розуміє» (таке теж чула на свою адресу). Але сталось так, що за ці роки мої пісні не набридли людям, я не «перегодувала» слухачів собою. Якби моя воля, звичайно, я би хотіла, щоб моя музика достатньо звучала в ефірі, але так не є і ніколи не було. Так що може, якраз в цьому теж є якийсь секрет того, що мої пісні шукають в ефірі, альбоми чекають. Ніби завжди мене трохи не вистачає...
– За період від Помаранчевої революції дотепер які метаморфози з вами відбулися?
– Ніяких. Зі мною не відбулося жодних кардинальних метаморфоз. Мабуть ви думаєте, що я буду говорити про розчарування. Так, це досить болісно шукати відповідь на запитання якоїсь зустрічної бабусі: «Ми ж стояли на Майдані, Ви ж були на сцені, що ж це робиться зараз?..». Так само непросто усвідомити деякі моменти, які тоді, восени 2004-го, сприймались, як нереальні. Зараз я не є активним учасником політичного процесу і, чесно зізнаюсь, можу багато чого не знати з «підкилимних ігор» і, відповідно, оцінок не даватиму. Але і так само не належу до тих, хто буде сидіти в себе на кухні і говорити «А що ж вони такі там, а треба отак і отак...». Я казала і кажу те, що думаю, моя громадянська позиція давно всім відома і щодо питань моральності, духовних орієнтирів, любові до Батьківщини та почуття власної гідності вона не змінилася ні на грам. Скажу більше – багато що в моєму світогляді, філософії і характері було сформовано вже на момент моєї участі у першій «Червоній руті» і закінчення університету. Десь тоді, до речі, була написана пісня «Ми йдемо», що звучала під час Помаранчевої революції. Тоді, в 92-му, я хотіла написати патріотичну пісню, де навіть не вживалося б слово «Україна», а і так би всім було зрозуміло, що до реальної Державності нам ще так довго йти. Свої перші пісні я писала на вірші поетів «розстріляного відродження», які заплатили життям за свою любов до України. А після отримання Україною своєї незалежності, почало з’являтись багато легковажних пісеньок, від яких віяло кон’юнктурою, таким шароварним «псевдопатріотизмом». От я і хотіла написати таку пісню, яка б надихала не зупинятись, не задовольнятись картонними декораціями з сувенірними віночками і анекдотами про сало. І вийшло так, що це мені вдалося. Люди виходили на Майдан, об’єднані ідеєю, моральним вибором і відчуттям власної гідності. І вони співали мою пісню. Я завжди знала, що мій народ такий – гордий, рішучий, сильний. Я вірила в це. І от я це побачила. І тепер знаю, що насправді мій народ такий.
Важко, звичайно, не розчаруватись людям, які повірили, які не побоялись робити Вчинки, відверто ризикуючи, наприклад роботою, а потім їх опоненти їм сміялись в очі (я знаю таких випадків безліч, наприклад з мого рідного Харкова). І якщо їм здається, що все це було марним – це не так. Всім хочеться сказати “дякую” навіть тепер. За те, що ці події абсолютно зруйнували міф про хуторянську ментальність українців. Моя творчість для тих людей, які роблять вчинки. Якщо хтось вважає, що їхнього пориву не помітили, їх просто використали, це неправда – суспільство змінилося, я змінилася, люди, які були тоді на майданах, змінилися, зрозуміли, що ми можемо відстоювати свій вибір, бути нацією. Більше того, люди, які стояли на помаранчевих майданах, так само як і на біло-блакитних (не партійні функціонери), виходили за своїм моральним викликом, бажали країні кращого. А є взагалі люди старшого віку, які досі вірять в комуністичні ідеали, виходять на майдани підтримувати комуністів, я з ними радикально незгодна, але розумію, що їм на схилі життя дуже складно перекреслити все, в що вони вірили, відректися від своєї молодості, тому я ніколи не буду нехтувати цими людьми, давати їм оцінки, звинувачувати, я завжди поважаю людей ідеї, навіть якщо вони в протилежних таборах.
А те, що розчаровують політики зокрема і все це політичне борсання останнього часу загалом, так це я би не хотіла зараз ніяк коментувати. Я просто співачка, не депутат, не радник, не міністр і маю право деколи на таку аполітичну позицію.
– Але ж Ваш брат – Міністр по справах сім'ї, молоді і спорту Юрій Павленко?
– Так. І ви знаєте, напевно, це буде останнє моє інтерв’ю, коли я буду говорити на цю тему, бо вже в “Камеді Клаб” я почула на свою адресу такий жарт: «Марія Бурмака в більшості своїх інтерв’ю займається тим, що відмазує брата» (сміється)». Я не можу давати оцінку роботі свого двоюрідного брата на посаді міністра, як не можу давати оцінку роботі жодного іншого міністра. По-друге, я зовсім ніяк не пов’язана з цим міністерством і жодна моя акція, концерт чи тур дотепер не проходили під його патронатом чи за його допомогою. Ну і я навряд чи займатимусь політикою в майбутньому – чим далі, тим більше впевнююсь в цьому. І те, що раптом би сталось таке, мені би почали кивати на «кумівство» і «родинні зв’язки» – одна з причин. Я й так цього маю досить. Свого брата я люблю просто як брата, і сподіваюсь, він завжди пишався і пишатиметься, що має таку сестру.
– Самооцінка – річ мінлива, рухлива. Як Ви себе нині ідентифікуєте?
– Я молода, досить успішна жінка, яка намагається реалізувати себе як мама і співачка. Я маю досить традиційне виховання, традиційну ментальність, я не феміністка, намагаюсь бути в авангарді прогресивної частини поколінь. Я музикант і навіть не можу сказати, наприклад, що просто займаюся музикою. Я живу нею. Музика – це частина мого життя. До речі, ніколи не ставила на карту щось одне. Займалась ще журналістикою, вчилась в аспірантурі, захистилась, все хочу почати викладати... Може, навіть в музиці, через те, що не зосереджувалася виключно на ній, десь не дотягнула. Але я просто жила і живу... Знаєте, я ж пишу не в спеціально відведений для цього час. Я пишу скрізь і весь час. Записую ноти і слова на серветках, на документах деколи... Всі події мого досить неспокійного життя відбувались і відбуваються на тлі музики. Або навпаки....
А самооцінка... Вона не виникає на порожньому місці, не можна раптом себе переконати, що «я королева, я все можу, я сильна», це аутотренінгом не напрацюєш. Для того, щоб відчувати себе сильною, треба робити вчинки і в цих вчинках перемагати себе. І таких вчинків я робила багато, та кожна людина, яка чогось досягає, може розказати, що найбільшу радість відчуваєш, коли тобі вдається щось суттєве зробити, що ти і сама не вірила, що вийде. Ось тоді починаєш себе поважати. Для мене захист дисертації був таким кроком. Тоді мене звільнили з телевізійного каналу СТБ разом з багатьма працівниками, де ми робили ранкову прямоефірну програму, я була однією з її ведучих. А це було якраз перед новим, 1998 роком. Зараз зізнаюсь відверто, це була перша серйозна криза в моєму житті і дуже болісна депресія. І от я вирішила якось себе, як Мюнхгаузен, витягати за косичку з болота. Вирішила вчитись. І шукати для себе можливість не залежати від страху: звільнять тебе чи не звільнять. І до речі – чи буде попит на твою музику, чи ти істерично хапатимешся колись за останні крихти популярності. Вирішила поступати в аспірантуру, написала автореферат до вступу, склала іспити... Пам’ятаю свій стан після захисту, 6 квітня 2004 року. Мені здавалось, що я найщасливіша людина і зараз полечу над землею. Хоча в особистому житті було все дуже сумно і поверталась тоді я з Інституту журналістики в орендовану хрущовку з пліснявою на стінах. Але саме тоді мені здалось, що я все зможу і всіх переможу.
І потім у мене було декілька важливих для мене перемог, за які я собою пишаюсь – те, що кинула палити півтора роки тому і що, врешті, сіла за кермо машини, хоча вже була переконана, що це не вдасться мені ніколи.
– В чому полягає ваша творча альтернативність, неформатність?
– Сказати, що я альтернативний музикант, це те саме що проголосити: я альтернативна людина. А кожна людина, що займається творчістю – альтернативна. Бо кожна людина неповторна. А я просто через свою творчість можу показати це широкому загалу. Це може комусь не подобатись, когось залишати байдужим, але я від цього іншою не стану. Залишається писати для тих, хто розуміє. На щастя їх немало. Мені самій, між іншим, теж цікаві люди, які займаються саме творчістю, а не виробництвом масового продукту. Хоча масова музика, без сумніву, теж потрібна. Щоб бути тлом, щоб прикрашати дні народження і корпоративні вечірки, щоб бути звуковою доріжкою для занять спортом і сексом, врешті решт... Хоча ні, для сексу більше підходить джаз..:))) Бо це почуття! А справжні почуття фальш і конвеєрність вбивають. Та це так я думаю, і не претендую на істину в останній інстанції. Ми всі різні і різну музику любимо і слухаємо.
Я от спроби самоідентифікуватися в шоу-бізнесі полишила дуже давно. Це справа критиків. Що тільки не читала про себе. Творець авторської пісні, українська фолк-діва. Був період, коли мою музику називали навіть українською готикою – через альбом “Знову люблю”. В одному з моїх дисків – суто електронне звучання. А є диск «Із янголом на плечі», де, як я їх називаю, «пісні про ангелів». А є «МІА», де естетика звучання «живої» групи не загубила актуальності дотепер. Це звідти «Сонцем, небом, дощем» і «Чорні черешні»... Мені самій цікаво читати критику про себе, тоді я вже можу погоджуватись або ні. А самій визначити.... Я міняюсь, міняється світ навколо мене. З’являється багато різної музики, в яку я закохуюсь і вона, безумовно, справляє на мене вплив. Дивлюсь якісь фільми. Читаю книжки... міняється мій внутрішній світ. Я стаю старшою, десь поступливішою, десь жорсткішою... До речі, в моєму останньому диску “Саундтреки” є лемківська пісня «Під облачком», моя улюблена зараз, до речі. Я колись її записувала – в 92 році, вона є на диску «Лишається надія», разом з піснею “Ми йдемо”. Так от, пройшло 15 років і я записала її знов. І по цій пісні видно, до речі, як змінилась я. Порівняйте! В Iнтернеті можна той перший варіант запросто знайти. А музичний критик Юрко Зелений з приводу диску «Саундтреки» і цієї пісні знаєте як написав? «Є тут пісні і до дня народження, і для танців, й для хлопчика з дівчинкою, і до шелесту осіннього листя, і на дзвін Весни знайдеться, ба! навіть до роковин горезвісної операції «Вісла». Це я про співанку “Під облачком”, що лемківською говіркою означає «під віконцем» – саме біля нього наші насильно виселені соплемінники полюбляли заводити бесіди про мальовничий край Лемків».
– Наш шоу-бізнес став більш дикий і жорстокий чи набув ознак цивілізованості?
– В Україні дуже складно визначити, чи ще діють правила соціалізму, чи вже ми в капіталізмі живемо. Принаймні останнє десятиліття – непрості роки для розвитку бізнесу, а коли ми говоримо про шоу-бізнес, то маємо розуміти, що бізнесова складова тут присутня. А що таке початковий, «печерний» капіталізм? Він у фільмі «Банди Нью-Йорка» Мартіна Скорcезе. Це ж американський вислів – «Не питайте мене, як я заробив свій перший мільйон». Український шоу-бізнес теж ще в стадії «початкового капіталізму», суспільство насичується масовою культурою, відбувається ще досі період накопичення капіталу, тобто присутнє бажання і намагання при немалих фінансових інвестиціях (а запис альбому, зйомка і ротація кліпів це дуже серйозні суми), максимально швидко ці гроші повернути і заробити. Це я спробувала максимально зрозуміло пояснити Вам і собі, зокрема, механізм і причини отаких наших масових смаків. В яких, чесно кажучи, сама багато чого не розумію і не можу собі пояснити. Можливо, ще не настав час здорової конкуренції навіть між масовими проектами, коли виживають не тільки найнахабніші і найстійкіші, а найобдарованіші і не схожі на інших. Так відбувалося в усьому світі. Напевно проблема також і у загальній нестабільності економіки нашої країни, і відсутності середнього класу... Це я до того, що не так багато у нас «некомерційних проектів», тобто іншими словами, музики для нормальних розумних інтелігентних людей різних поколінь. Але я не була би оптимістом, якби не сказала, що не все так погано! І хто хоче знайти досить гарної української музики, той може це зробити! З'являються все-таки нові музиканти і групи, і це не може не радувати.
Але що вже казати про шоу-бізнесову експансію в Україну музики сусідньої країни. Річ же навіть не в грошах, які вивозяться з країни. Я взагалі зараз не тільки про музику кажу. Є дуже важливий моральний аспект: українські діти, молодь виховуються на ідеології іншої країни, на цінностях іншої країни. Які схожі, але все ж інакші, аніж українські цінності. І майже нічого не робиться для того, щоби люди, які виростають, любили своє і почувалися патріотами своєї країни. В даній ситуації без певних елементів допомоги держави, без вибудови системної ідеології виховання українців не обійтися. Інакше ми через якийсь час матимемо покоління, якому буде байдуже до майбутнього своєї країни. Я взагалі на цю тему не можу говорити абстрактно. Не виходить просто. Бо це країна, де я живу і живуть мої любимі і близькі, де виростатиме моя донька. Країна, яку я дуже люблю. І мені боляче, коли її порівнюють з «банановою республікою», територією корупції і бандитизму, країною «третього світу». І музику я пишу для таких як я, яким теж від цього боляче. І пишу українською мовою, яку півкраїни не розуміють і не люблять. А я люблю. Та з іншого боку, коли я бачу молодих людей, які свідомо і принципово говорять українською, народившись в центральній чи східній Україні в російськомовних сім’ях, то розумію, що ми сильні ще і генетично. На такому асфальті деколи травинки проростають! А нам все анекдоти про «хохлів» розповідають... Не люблю я цих анекдотів про свій народ, це неправда все!
– Але є вельми песимістична точка зору. Зростає (особливо в провінції) зубожіння, алкоголізм, наркоманія, безробіття. Процвітають гетьманство (на двох українців три гетьмани) і постулат: моя хата з краю. У нас нема таких колосів-музикантів як Елтон Джон чи Мадонна, які фінансують фонди “АнтиСНІД” і “Ні – наркоманії”. Українські музиканти не консолідовані, розрізнені, хоча могли б стали рупором дуже позитивних ідей...
– У вас не зовсім правильне уявлення про музичний світ – наш і Заходу. Хоча у нашій країні ми вже не об'єднані соціалістичним ентузіастським минулим, але саме у нас якраз значно більше консолідованих музикантів і гуртів, ми дружимо, підтримуємо чимало заходів-починів одне одного, в тому числі благодійних. Так, на Заході видатні музиканти це роблять, але між ними менше теплих стосунків, якраз там жорстка конкуренція.
Щодо України, звісна річ, я маю на увазі не музикантів взагалі, це ж не колгосп якийсь, а своїх друзів, бо не раз сама відгукувалась на подібні ініціативи. От фестиваль героїчної пісні Олега Скрипки. Олег дав клич, всі записали пісні (я – “Ой на горі, на маківці”), відбулась прес-конференція, пройшов фестиваль, всі працювали абсолютно безкоштовно, на ентузіазмі. Залишились задоволені, як бувають задоволені люди, які зробили щось потрібне і корисне, за бажанням власної душі. Хоча наскільки я знаю, Олегові цей фестиваль коштував ще і особистих коштів. Таких прикладів чимало. Але є інший аспект. До мене аж занадто часто звертаються ініціатори різних благодійних акцій, і я досить часто добре розумію, що на цій благодійності і бажанні допомогти, хтось хоче заробити собі серйозні моральні дивіденди. Тоді я відмовляюсь. Зібрати гроші з концерту, потім купити комп’ютери і відвезти в якийсь конкретний дитячий будинок або купити гітару і дати пару уроків дітям в притулку для малозабезпечених і важких підлітків – в цьому я бачу набагато більше сенсу і користі.
Ну і ще я ніколи не відмовляю в участі у акціях, що їх ініціює Мережа людей, що живуть з ВІЛ/СНІД. Так вже повелося, що вони вважають мене своїм другом, а я друзям допомагаю.
Ну а те що нині шанси молодої обдарованої людини з провінції пробитися практично дорівнюють нулю, так про це стільки говорилося, писалося... всі це знають, але хіба щось робиться, аби стало раптом якось інакше? Можливо, щось існує подібне при Міністерстві культури і туризму? Але я про це не знаю. Мені дуже багато присилають своєї музики молоді музиканти з маленьких містечок, часто просять хоча б моєї оцінки і поради...
Думаю зараз, як це все підвести до якогось одного загального знаменника. Можливо, робитиму Фонд сприяння розвитку сучасної музики. Можливо, якийсь центр, щоб задіяти дітей з вулиці, допомагати їм бодай якось розвивати їх таланти. Наше суспільство вже добре, якщо намагається таких дітей хоча б нагодувати й одягти, про духовний світ мова не йде взагалі. А я в притулку для неповнолітніх познайомилась с десятирічним хлопчиком Дімою і він сказав: “А я хочу на гітарі навчитися грати”. І може цей перший малесенький крок до музики врятує Дімину душу. А скільки ще таких дітей, котрим в додаток до того, що в них нема нічого, ще бракує і просто тепла, розуміння, просто місця, куди б вони могли прийти, якщо бодай малесеньке бажання займатись творчістю у них би з’явилось. І я зрозуміла, що мої дії, звичайно, користь приносять, але можна зробити більше. І ще спробувати навколо такої ідеї об'єднати друзів. Я тепер якраз в роздумах, яким шляхом іти.
– Я зустрічав вас на джазових вечорах, бачив на боксі у Палаці Спорту. Де вас ще можна побачити?
– Чесно скажу, на боксі я була вдруге в житті. Це був бій Юрія Нужненка. Мене запросили. Я не хотіла йти, бо, мені було просто страшно. Я не люблю дивитись, як б’ються. Тобто не любила до того дня.
– Які враження?
– Це було захопливо. Деякі раунди вражаюче технічно красиві (я сиділа поряд зі знаючою людиною, яка мені пояснювала всі тонкощі). Боляче було дивитись на травми боксерів, але в цьому відчувається така сила: ти бачиш, що кров заливає лице, а боксер тримається, як скеля.
Бокс – дуже красивий спорт для справжніх чоловіків. Люди, які боксують на рингу, знають, на що йдуть, вони свідомо вибирають цей шлях і цей вид спорту, в якому не здмухують пилинки, а на жаль, розбивають фізіономії. Так, можливо на це неприємно дивитися, але, знаєте, на багато що в житті неприємно дивитися.... А тут все по-чесному. По чоловічому. Виграє той, хто сильніший. І в цьому є теж закон життя. Хай і жорстокий. І звичайно, приваблює естетика фізичної чоловічої сили, витривалості. Я не відкрию таємниці, коли скажу, що насправді жінкам подобаються справжні чоловіки. Не вміння набити комусь пику, а воля до перемоги, стійкість, уміння попри все встояти на ногах і не здаватися. Бійцівські якості мені завжди імпонували, я дуже переживала-вболівала за нашого спортсмена Юрія Нужненка.
Ну і ще мені здалося, що я могла б співати гімн України перед початком змагань. Колись декілька років тому, тоді Надзвичайний і повноважний посол США в Україні Карлос Паскуаль на День незалежності Америки 4 липня запросив мене заспівати гімн США і гімн України у супроводі оркестру Роджера Макмерріна. Так от після цього один дуже відомий український політик підійшов до мене і сказав: «Ти знаєш, у твоєму виконанні Гімн України звучав героїчно і мужньо, незважаючи на такий неоптимістичний текст, де слова “згинуть наші воріженьки” означає, що ніби вороги зникнуть самі по собі. Я зрозумів – Гімн України має співати жінка». Думаю, це гарна ідея.
– А в опері, на балеті, на футболі можна вас побачити?
– Звісно, можна. Мене взагалі можна побачити скрізь. Футбол у моїх планах, ну як може бути інакше, якщо наближається “Євро-2012”, треба до цього чемпіонату прийти серйозним фахівцем. З радістю згадую, як наша збірна вийшла в чверть фінал Чемпіонату світу. Я тішилась з цього приводу, як і всі. Але насправді нічого в цьому не розумію і хочу хоч раз в житті сходити нарешті на стадіон. Може, станеться, як з боксом, я щось відчую і стану футбольним фанатом.
Опера і балет. Це трохи відрізняється від футболу, звісно... Цього я трохи більший, можливо, поціновувач. Принаймні в машині зі мною їздить диск з оперною музикою Верді... А от балет...Колись мене в чотирирічному віці не прийняли в балетну школу, коли мама привела записувати мене туди. І я ніби на все життя трохи ображена на балет.... Жартую, звісно.
– Особисто мене живлять три речі: природа, спілкування з друзями і книги. А що вас заряджає?
– Книга, читання – звичайно, це частина мого життя. Люблю філософську літературу, там часто знаходжу відповіді на життєві запитання, або навіть виправдання деяким моїм вчинкам... Белетристику, детективи, – коли хочеться про все забути і стежити за сюжетом... Українську сучасну літературу, тобто «УкрСучЛіт» (так про наших молодих письменників пишуть на інтернетівських форумах) люблю, бо це дає відчуття культурного контексту нормальної Європейської Країни. Гарна музика і фільми, все що створює емоції, дряпає по серцю... дає відчуття, що ти жива.
Ну і друзі, звичайно. Вони потрібні мені, я потрібна їм.... Рената Літвінова, одна з моїх улюблених актрис, колись сказала, що головне у житті – знайти своїх і заспокоїтись, я почула цю фразу і здивувалась її точності. Я би тільки сказала «не заспокоїтись», а «знайти сили йти далі».
Мій батько недавно навів мені одну цитату українського філософа і письменника Дмитра Туптала з його твору “Четьї Мінеї” (“Житіє святих” – це українська література 17-го століття): “Всі ми в житті – як мішені для стріляння». Це правда. Хтось більше, хтось менше. Особливо відомі, публічні люди. Я теж в цьому світі виставлена як мішень для стріляння, перебуваю під прицілом багатьох людей. Мені буває дуже складно, і якби в мене не було своїх... Знайти душу, яка була б з тобою поряд зовсім непросто, і дуже часто доводиться бачити не своїх і співати не для своїх. Але коли серед тисячі ти знаходиш свою людину, дуже важливо не втратити її і зробити для неї все, що можеш.
Важко говорити про Геноцид. Очі наповнююються слізьми, коли уявляєш жахливі події 1932-33 років. Дякуючи Джеймсу Мейсу світ дізнався про наше ГОРЕ. Вічна йому пам"ять
...››› Ольга| 22.11.2008, 10:07
Треба проаналізувати кожного гада хто робив це криваве ... - хто він, його родословна, ...
...››› Павло| 17.11.2008, 06:52
Да, голодмор сделали коммунисты. А нынешние либералы демократы не несут ответсвенности за алкоголизм, наркоманию, развращение молодёжи? Прививки от краснухи это голодмор сегодняшний! Сколько творится чего мы не знаем. Власть была ...››› Д. Деренюха| 16.11.2008, 09:47
Здається в статті недооцінено росіян. Їхнє загально-національне нахабство ще не раз струсоне Україну.
...››› Геннадій| 15.11.2008, 23:47
Почему, мы украинцы идём вперёд с головой повёрнутой назад? Да был героизм у наших доблестных отцов и дедов. Но, это прошлое, прошлое.... А, Украине нужен героизм сегодняшний и будущий. Украине нужны героические поступки сегодня!...››› Д. Деренюха| 15.11.2008, 18:19
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
