Найвища характеристика людини – простий і мудрий. Такі особистості є рідкісними у всі часи. Це щастя – бути з ними знайомим. Художник Анатолій Постоюк одночасно дитинний і всерозуміючий. Він знаний и не популярний. Він ніби заслонений тією справою, яку чесно робить. Ну хто швидко скаже, що в музеї Києво-Печерської лаври діораму «Стоянка первісної людини» створив художник Анатолій Постоюк? Або ж трагічно-глибокі діорами «Канів», «Холодний яр», «Богуслав» в краєзнавчих музеях Черкас, Богуслава теж справа рук Анатолія Постоюка?
А скільки його видатних картин розлетілися світом – від США до Японії, від Великої Британії до Ізраїлю. І яке щастя, що в рідній Україні чимало їх залишилося у збірках краєзнавчих музеїв Херсона, Маріуполя, Кіровограда, Лубен, художніх музеїв Дніпропетровська, Запоріжжя, Львова, Горлівки, Феодосійської картинної галереї, Музею історії Києва та Меморіального музею І.Хвостецького у м. Почаїв.
Не я перший помітив, що справжнього митця вирізняють дві риси: опозиційність і оптимізм. Творчому кредо Анатолія Постоюка точно відповідає вислів Д.Дідро: «Щаслива людина та, яка дає щастя багатьом людям». А мистецтвознавець Ганна Козаченко відзначає таке: «Автопортрет 1965 року: художник наче затиснутий зусібіч композиційно. Навіть верхня частина чола обрізана рамою – знак заборони вільно мислити. (Це тепер телеекрани зомбують глядачів обрізаними головами в серіалах, щоб якнайменше думали). А.Постоюк належить до покоління внутрішньо вільних, сильних особистостей. Широкий пружний мазок, притаманний манері художника в молодості, видає супротив репресіям Брежнєвської доби, які ламали хребти творчій інтелігенції, але ж не перемагали. Втім, як сказав колись Павло Загребельний, «перемогти – не значить перевищити». Нині ті довгожителі, які свого часу на художніх радах відстороняли від експозицій «нетипові» талановиті твори, милуються і навіть висловлюють авторові своє захоплення. Анатолій Постоюк не називає прізвищ, він давно всім все пробачив. Хоча не все забув.
Опозиційність в ньому закладена генетично. Народився Анатолій Лаврентійович 1938 року у родині лікаря. Потяг до мистецтва відчув у ранньому дитинстві, прикладом стали обидва дядьки, які ще до війни вчилися у Київському художньому інституті у видатного Федора Кричевського. Але майже жебрацьке життя не давало можливості опановувати основи мистецтва, от і працював Анатолій Постоюк після школи на авіазаводі ім. Антонова креслярем, паралельно відвідуючи майже всі київські художні студії. Нарешті з четвертої спроби вступив до Київського художнього інституту на новостворений живописно-педагогічний факультет. Як кращого випускника його єдиного с першого випуску (1963 рік) при розподілі залишили працювати у Міністерстві освіти в столиці. Але бути чиновником від мистецтва йому було нестерпно, і в 1965 році він йде на посаду керівника студії образотворчого мистецтва у новому Палаці піонерів, де залишається на довгі роки. Постоюк отримав довгоочікувану можливість творчо працювати: три дні на тиждень викладав, решту часу малював.
І як справжній митець постійно подорожував: особливо ретельно об'їздив Україну, Польщу (бо там живуть родичі) і Чехію (завдяки місцевому другу-художнику Володимиру Комареку).
Нині Анатолій Постоюк часто усамітнюється у сільській хаті, яку він купив понад 25 років у селі Горбані на Переяслав-Хмельниччині. Людина може створити світ, де вона щаслива, хай то буде такий собі дачний прихисток для відновлення внутрішньої рівноваги, де чоловік почувається водночас Творцем-Деміургом і Вигнанцем з раю, відповідальним за свою родину і Батьківщину. Анатолій Постоюк досі не загубив свою опозиційність (тобто відчуття справедливості) і соціальний нюх. Найбільша любов митця – рідний Київ. Нещадно донищуване останні роки, місто зберегло свою душу в правдивих картинах А.Постоюка (приміром двоповерхівка з мереживною дерев’яною надбудовою, в якій мешкала родина Ані Горенко – Анни Ахматової, зберігся тільки на картині Анатолія Постоюка). Ностальгія митця за рідним містом така ж глибока і гостра, як і тиха мудрість селянських оголених осінніх городів, як краєвиди з річками-озерами, не понівечені будівельним наступом...
Любити людей (особливо, певно, нині) дуже важко. Бо що таке любити людей? Не чманіти в гонитві за грошима, а оспівувати і дарувати красу. А для цього треба мати в собі колосальну силу, тобто Божу силу.
– Анатолію Лаврентійовичу, Ви такий усміхнений і жвавий, не віриться, що перетнули сімдесятиріччя.
– Як кажуть, життя вдалося, але ще не вечір, я маю зробити ще не одну ювілейну виставку (сміється). Останню експозицію (105 картин) я виставив у Будинку художника.
У колективних виставках художники зазвичай виставляють одну роботу, яка серед інших картин губиться, важко збагнути: вдала чи невдала, про що розповідає, а для митця вона має цінність, бо він жив нею. Персональна виставка – інша справа, тебе розглядають вдумливо з усіх боків і ракурсів, ти і герой і сам собі суддя.
Щоправда «персоналка» – річ дуже витратна, і матеріально, і духовно, коли її готуєш, іноді не знаєш, як її «повернути». Я «тестував» своїх колег, які заходили в майстерню і казали: «О, це гарна робота», «А це ти казна що зробив, погана робота...». А чому вийшло погано – не знаю, я цим жив. Дивлюся на ті «погані» роботи, відставляю в бік, хвилююся... Та ще хтось заходить, і лунає протилежна думка...
Я п’ятнадцять років викладав образотворче мистецтво в Палаці піонерів, чимало з вихованців нині вже відомі художники (а деякі вважають себе геніями), вони теж приходять до мене в гості, цікавляться: «Покажіть Ваші роботи». – «Ось подивіться...». – «А що в кутку стоїть?». – «То старі роботи, готуюсь до виставки». – «О, це цікаві роботи. Ми раніше не бачили. То ви й такий?» – «Це шістдесяті роки, після інституту». – «На папері?» – «Авжеж. На полотні не було можливості розмахнутися».
Після інституту як відмінник я був направлений працювати в міністерство освіти методистом у відділ образотворчого мистецтва. Відвідував школи, проводив семінари серед вчителів, вчив методиці малювання, перевіряв, збирав дитячі малюнки – для виставок дитячої творчості... Та я сам хотів малювати, а тут цілий день на роботі: або в кабінеті колотишся з ранку до ночі, або їздиш з семінаром по всій Україні. Так я витримав один – 1963 – рік, і вперто повернув свою долю в живописну стихію, тобто в художню студію Палацу піонерів. Учні згодом порадниками стали. Наполягли, щоб я виставив роботи 60-70 років, бо вони цікаві як пошуки художника.
В студентські роки я познайомився з чеським художником Володимиром Комареком, який на мене дуже вплинув, змусив по-новому поглянути на світ взагалі. Разом ми об'їздили майже всю Чехію, ознайомилися з чеським національним мистецтвом (особливо мене вразило мистецтво Чехії доби середньовіччя) та західноєвропейським живописом у чеських музейних зібраннях. На превеликий сум, Володимир помер (він на десять років старший за мене), в цьому році його дружина влаштувала на 80-річчя його виставку в Чехії, зателефонувала мені, запросила. Отже, ми ніби перегукнулися з ним підсумковими доробками.
– Існує думка, що українському художнику влаштувати нині свою виставку, все одно, що пережити стихійне лихо.
– Так, це дуже складний, дорогезний захід. Сім'я підтримала, аби моя мрія здійснилася. 70 років – не жарт, тож роби велику підсумкову виставку за всі роки, щоб показати себе людям і подивитися на себе збоку: як ти виглядаєш на різних етапах життя. Приходило багато людей, лунали відгуки, що виставка вийшла цікавою і оригінальною. Ніби стиль різний в різні періоди, але в кожній роботі впізнається одна рука, одна манера: моя душа, темперамент проходять золотою ниткою через всі роботи. Мені приємно це чути, я впевнено знаю: так намалювати міг тільки я.
Чимало картин пішли від мене, я пережив сутужні періоди, змушений був продавати найсокровеніші твори в роки незалежності. В радянські часи художник не бідував, державний художній комбінат стояв на захисті його інтересів, надходили численні замовлення від всіляких установ – колгоспів, інститутів, заводів, дитсадків, міністерств... Художники малювали новобудови, сільські пейзажі, або портрети: директорів, знаних людей, Героїв соціалістичної праці... Я портрети майже не малював, у мене схильність до пейзажів, натюрмортів, хоча на всіх моїх картинах зазвичай є люди.
Я киянин, тому на всіх виставках показую пейзажі Києва: «Київський вокзал», «Вулиця Богдана Хмельницького», «Стародавній Хрещатик», «Вулиця Володимирська», «Дніпровські заплави», «Київські кручі», «Голосіївський парк», «Київська весна». Навіть увічнив будиночок, в якому мешкала маленька Ганна Горенко, в майбутньому видатна поетеса Анна Ахматова.
З виставок багато картин не повертаються до їх творця. Хоча спочатку люди лише запитують ціну, кажуть, що подумають, вагаються, їм здається, що дорого. Дехто звик купувати картини за безцінь на Андріївському узвозі. Я правлю ціни, на мою думку, справедливі, скромні. Не можу збагнути, як моїм деяким учням вдається продавати картини за шалені гроші, я дивуюсь цифрам, які вони називають.
– А про які шалені ціни йдеться?
– Кажуть, що продають роботи за 20-30 тисяч доларів, мені такі гроші здаються фантастичними, я продаю за п'ятсот, сімсот, тисячу доларів. Іноді щастить реалізувати дві-три картини, це вже добрий приварок до пенсії. Правда, гроші одразу кудись діваються. Іноді запитую: «А де фінанси? Була ж ніби значна сума». А дружина відповідає: «Купила кефір, хліб, м'ясо. Тобі – сорочку, собі – взуття, дочці – блузку. От все і розійшлося».
Дехто, дізнавшись, що картина коштує тисячу євро, дивується: «Ого!». – «А чому «ого»? – кажу. – У вас на руці я бачу перстень з діамантом, гадаю, він коштує разів в десять дорожче». – «Так це ж перстень». – «А це картина. Ювелірних штамповок повен магазин, а ви купуєте картину, яка одна в світі. І вона буде у вас, хоча їй місце в музеї. Сьогодні вона коштує тисячу, післязавтра десять тисяч. А як художник помре, підскочить в ціні в сто разів, тож ви розбагатієте швидше, ніж на кільцях-перснях, які у вас на пальчиках». Жінка киває: «Напевно, ваша правда». – «От ви приїхали на «Мерседесі», – не заспокоююся, – який завтра може, не дай Боже, розбитися, та й цих «залізяк» скрізь навалом. А картина одна, і з часом вона може потрапити до каталогу українських музеїв, згодом – до всесвітнього каталогу, і всі знатимуть, що ця картина у вашій приватній колекції».
Отак побалакаєш і зайвий раз сумуєш через те, що наші люди так мало цікавляться образотворчим мистецтвом, дуже рідко відвідують музеї, але залюбки ходять на дорогезні співочі шоу, про які забувають на другий день. Коли ж йдеться про живопис, їм здається, що це шалені гроші, така у нас лінія. Але художник за щось має жити і працювати. Нещодавно у мене закінчилися фарби і пензлі, які раніше коштували буквально копійки. Пішов купувати, попросив у продавця п'ять тюбиків фарби, декілька пензликів, невеликий шматок полотна і три підрамники (тобто те, що міг донести до тролейбуса). Запитую: «Скільки коштує?» – «Дев'ятсот гривень». – «За цю мізерію?» – «А ви що, не знаєте, які зараз ціни. Тюбик фарби коштував 12 гривень, тепер – 30». – «А скільки коштує флакончик розчинника?» – «28 гривень. Нові ціни».
Заплатив я 900 гривень і пішов ніби запльований, матеріалу мені вистачить лише на кілька днів. Добре, що я від попередніх виставок зберіг всі рами, навіть дуже старі стали у нагоді. А де взяти оформлення на темперні і пастельні роботи? Вирішив зробити паспарту. Це така невеличка картонка і тоненька рамка. Запитую продавця: «Скільки коштує?». – «Ви на ці рамки не дивіться, ціни в євро, дуже дорого коштують, бо з дерева, не для вас».
– Тобто не для члена Спілки художників України?
– Напевно. Вибрав за нашу валюту пластик. Продавець каже: «Якщо будете брати зі склом, ще двісті гривень». – «Тоді без скла, нема можливості». Порахувала: «180 гривень». І це за картонку і тоненьку рамочку без скла, щоб скромно оформити одну пастельку.
Потім якось зустрів колегу, він каже: «Я теж готуюсь до виставки, поділись досвідом». Розповідаю: «Живопис «одягнув» у рами. Акварелі і пастелі – у паспарту без скла». – «Напевно, через те, що важко тягатися зі склом». «Авжеж, – кажу, – в мене немає машини, тому я замовив без скла». – «Колосальна ідея, я собі теж без скла замовлю. Це ж можна до оригіналу серцем притулитися, а так скло блищить і заважає. Чудово, я собі так само зроблю». Художники були на виставці, подивилися, кажуть: «Чудово виглядає – оригінал без скла дихає». Як кажуть, що голіший, то мудріший. Звісно, в музеях треба зберігати під склом.
– Деякі обивателі вважають, що художники – небесні жителі, які живуть в кришталевих замках мрій, маніпулюють сонячними зайчиками, метеликами і листям, аби відгородитися від жахів буття. Насправді ж відгородитися від життя не можна. Яким Ви бачите портрет сьогодення?
– Цей портрет неймовірно багатогранний, суперечливий і мінливий. Я далекий від політики, але як художник гостріше, напевно, все переживаю. Я пенсіонер, прожив нелегке життя, багато всякого бачив, але те, що відбувається нині в країні, то є великий жах. Ставлення до мистецтва ганебне, художників буквально топчуть.
Кажуть: не скигліть, звикайте, бо балом править ринок. Одначе ринок у нормальних країнах не є анархія і аморальність, підґрунтя відрегульованого ринку – держава, яка зокрема виховує своїх громадян освітою і культурою. Інакше державі капець. Труд працьовитих талантів має більш-менш адекватно винагороджуватися, без них суспільство здичавіє і збожеволіє. Колись у нас держава опікувалась художниками, існувала система замовлень, тепер художник абсолютно вільний, тобто абсолютно підневільний і залежить від примх і свавілля будь-яких обставин, чиновників, рейдерів і товстосумів. Влаштування виставки для художника – великий стрес, напруження всіх матеріальних, моральних і фізичних сил. Раніше крім персональних, організовувалися численні загальні виставки, присвячені певним датам-роковинам, подіям, святам, тепер таких виставок нема, Спілка художників України спроможна проводити вернісажі «Осінь» або «Весна», різдвяну виставку, ще з двійко заходів до державних дат. Але ставлення держави до мистецтва від того не стає кращим. Щоб остаточно задушити художника, треба відібрати в нього майстерню, зокрема підняттям оплати за оренду.
– Скільки тепер треба платити щомісяця за майстерню?
– Художники платять по 150-200 гривень, а дехто за просторі майстерні – по 500-800 гривень і більше. Для того, щоб заробити ці гроші, художник мусить нести свою роботу в художню галерею, салон, а там лотерея – може, колись і продасться. Так що художник бідує завжди, я не знаю хто з них може сказати, що він багатий. Ну є ще якісь розкручені художники, які стають відомими на певний період часу і в певному колі друзів і знайомих.
Значимість художника визначає час: чи поклав ти своїми роботами певний пласт в мистецтві, чи ні. Як кажуть мистецтвознавці: «Гарний художник – мертвий». А чого так кажуть? Його власне життя за життя нікому не потрібне, а пішов за вічну межу – ділки продають картини за добрі гроші, ім’я стає відомим.
Живий непрагматичний художник продає свої роботи за копійки, за те і живе, бо на пенсію не протягнеш. Молоді метушаться-бігають, відволікаються на дизайн. Чимало моїх учнів позакінчували академії, не кожен став справжнім художником, дуже важко найти свій почерк, одне діло малювати натуру і виконувати інститутські академічні завдання, і зовсім інша справа – створити самостійну творчу роботу, от і малюють під якогось відомого художника, так було і в часи Рєпіна, Сурікова Левітана, Модільяні, Ван Гога чи Сезана. Більшість, звісно, шукає себе, але, бува, дивлюсь на роботи учнів і кажу: «Ти б краще малював так, як на початку свого шляху, я бачив твої гарні роботи після інституту, а зараз ти кинувся в інше: то малюєш під Поллака, то під Модріана, то під Модільяні. Ще під когось... То не твоє. Ти подивись на себе, який ти художник».
– Суцільне мавпування...
– Так. В кутку майстерні раптом натрапляю на повернуту сподом картину, розвертаю, дивуюсь: «Дивись, яка в тебе гарна робота». «Та це, – каже, – після інституту такий етюд зробив». Констатую: «Там весь ти: і темперамент, і колорит, і малюнок». Знизує плечима: «Ну це зараз не модне». – «А що модне? Модне те, що ти! Що в душі, серці. Оте і модне. Ти тільки працюй і воно випливе».
Ван Гог теж не міг одразу стати Ван Гогом, він жодної роботи за життя не продав, тільки після його смерті пішло-поїхало... Те саме стосується Ренуара, Матіса, інших імпресіоністів, які все життя бідували, бо йшли своїм шляхом, шукали, виборюючи визнання. В українському мистецтві, якщо взяти Петра Левченка чи Сергія Васильківського, теж саме, вони з часом стали знаменитими, нині їхні картини мають за честь виставляти відомі музеї. Це уже класичне мистецтво, державний скарб.
А при житті шукай себе. В тебе є сили, потенціал, ти повинен виразити свою душу, а там уже буде видно, в що ти виллєшся. Так, можна намалювати якусь епатажну картину, вдало продати за шалені гроші банку чи багатію. А потім фахівці скажуть: «Це компіляція і плагіат. Один шматок вкрадено у того, другий – у того».
Мистецтво – це пекельна праця і райська насолода: ти спілкуєшся з природою, купаєшся у барвах... Ти дихаєш розчинниками і фарбами, ними просотаний і вимазюканий, різнокольорова задуха «висиджує» астму, та ось ти закінчив чергову роботу і – ти щасливий. В майстерню заходять гості і кажуть: «О, на кого ти схожий, розфарбований, як павич». А ти просто працював, ти щаслива людина, бо зробив якусь невеличку картину. А її могло і не бути, і не було б змоги нею іншим милуватися.
Я часто працюю в селі, де купив собі хатку. Малюю краєвид, проходить одна людина, друга, третя зупинилась, стоїть за спиною, дивиться. «А що ви малюєте?». – «Ось, те що прямо перед вами». – «А де це є таке, я не бачу… А-а, оце кукурудзиння...». – «Кукурудзиння». – «А гарно як».
Тобто він на картині побачив гарне, а побачити красу довкілля не в змозі. Тому, щоб донести красу до людини, я малюю картину. Потім кажуть: «О, який чудовий пейзаж». Але ж ти це місце проходив сотні разів і не бачив. А через твір мистецтва звертаєш на нього увагу і згодом сам стаєш внутрішнім художником: самостійно бачиш родзинки в природі.
Я безліч разів малював Київ. Перехожий запитує: «Де це?». Показую рукою: «Ось перед вами фрагмент цього будинку». – «А, фрагмент... Ніколи не звертав на нього увагу». І йде далі. А я малюю: з одного місця, з другого – два-три етюди. А потім малюю цілісну картину. Так художник збирає матеріал, пише декілька етюдів, щоб виросла картина. Мене на виставці запитували: «Ви з натури малювали?» – «Звісно, з натури писав маленькі етюди, а в майстерні – картину».
На натурі ти ловиш стан, освітлення: там сонце засвітилося, тут – затінок, а далі – плямиста прогалина… Сонечко, бува, на ослоні засвітить на хвилинку, торк – і нема, але хмаринка засвітилася – гарна, рожева в блакитній купелі… ти милуєшся, все таке гарне, почав малювати, а воно пішло, зникло, але в пам'яті залишилося, з того виходить картина...
– В літературі іноді твори пишуть вдвох. А чи бували у Вас соавтори?
– Один-єдиний раз був. Якось я малював в селі краєвид. В етюднику лежало декілька картонок, я намалював етюд, поклав його поруч, почав другий. Раптом бачу: цап схилився над картонкою. Я його погнав, схопив етюд, а цап вже розмазав його бородою, язиком. Засмучено почав роздивлятися, усвідомлюю: а цікаво вийшло, образ ніби узагальнився, колір в колір уплівся, як нитки. Я би сам так не здогадався зробити, не зміг, це треба спеціальною щіткою так розмазати, щоб гармонійно об'єдналися всі кольори.
– Талановитий виявився цап-художник...
– Авжеж. Художники знають, що твір іноді треба не деталізувати, а узагальнити. От цап і узагальнив, я більше зображення не чіпав, залишив як є. Чудовий вийшов етюд, він мені дуже подобався, я його оформив у рамочку і повісив в майстерні. Якось приїхали колекціонери, одному той етюд одразу впав в око, він каже: «Мені дуже подобається цей імпресіонізм. Продасте?» – «Продам». І він ту роботу купив дорожче, ніж ретельно вимальований етюд.
– Повертаємося до портрету сьогодення.
– Мені важко про нього казати, бо серце розривається. Якась божевільня, гранична несправедливість. Вражає різниця в рівні життя. Скрізь на вулицях жебраки, на милицях і без милиць, на акордеонах-баянах грають, здебільшого бабці і дідусі. Вони просять милостиню, їм копійки кидають. Що ж це за країна, в якій стільки бідних людей? Водночас Києвом їздять розкішні машини, які коштують сотні тисяч доларів. Навіть в магазині «Сільпо» контрасти нашого життя миттєво кидаються в очі. Я набрав мізерію харчів і заплатив сотню гривень, а переді мною молодик зневажливо віддав зо три тисячі – за повний возик з питвом (коньяком-шампанським) і вишуканими делікатесами. В нього зовсім інше життя, в мене таке відчуття, що я нероба, хоча все життя працюю, як на галерах. Я не заздрю, я про те, що в нашій країні життя кричуще полярне, в ньому не працьовитість і талант мають вагу, а нахабність і кримінальність.
Народним депутатам, які дуже піклуються про нас і кажуть, що «ми все для вас робимо і пенсії піднімаємо» (на 10-15 гривень), руки не пече зарплата в 20 тисяч гривень плюс такі ж відпускні, та впродовж року всілякі шалені «дотації», безплатний персональний транспорт, численні пільги. Чому продажні депутати мають жити в таких фешенебельних умовах, за які заслуги? Трудящі люди тим часом животіють – на смішні зарплати і трагічні пенсії. Наша сусідка, відомий лікар, отримує пенсію 700 гривень, – за те, що все життя лікувала людей. Інша сусідка-вчителька за сорок років безперервного стажу заробила 600 гривень пенсії. Моя дружина за те, що вчила дітей музиці і співам у дитячому садку, отримує пенсію в 550 гривень. Хіба на ці гроші можна жити?
Отакі перепади життя в Україні. Отаке нелюдське можновладне ставлення до людей, мистецтва, освіти, охорони здоров'я. І ніби ніхто не бачить, що робиться в країні, всі державники зайняті балаканиною: вибори, перевибори. Народ втрачає надію на краще.
– Нині люди одночасно озлобляються і байдужіють.
– При тому переважна більшість каторжно працюють, хто на двох-трьох роботах, хто – після пенсії. Хіба це нормально, щоб людина все життя працювала, а на пенсії мусила ще підробляти, бо їй не вистачає на їжу, я вже не кажу про одяг і відвідини концертів і вистав.
Іноді бачу, як Києвом йдуть іноземці: стареньке сивеньке подружжя. Вони приїхали з закордону відпочивати, не багаті, звичайно одягнені, але мають можливість дивитися світ. А у нас їздять легесенько відпочивати за кордон «слуги народу», їхні діти навчаються за кордоном в найпрестижніших учбових закладах.
– Є думка, що художника ноги годують, тобто його твори виникають з мандрівок.
– Це правда. Подорожі я оцінив змолоду. В 60-70 роки я з радістю їздив у відрядження на будови від Спілки художників. Дуже вразила поїздка на рудний кар'єр під Кривим Рогом. Уявіть рівний простір і раптом страшенне провалля, ніби атомна бомба вибухнула – вирва, кратер. І вниз по спіралі їдуть величезні КамАЗи і БелАЗи, і опиняються наче в центрі Землі, зверху виглядають як мушки, хоча коли поруч проїжджають, колеса набагато вищі за людину, земля аж здригається від потужності.
В кар'єр нас, художників, на КамАЗі завезли. Я гадав, що в тому «пеклі» нічого не намалюю, але там виявилося дуже цікаво, паровози вагонетками до машин руду з «центру» Землі тягали, я одразу витягнув етюдник. Мене переслідувало враження, що з пекла-жаху скарби вивозять. Я тоді намалював багато робіт. У всесоюзній групі були художники з усього Радянського Союзу, зокрема з Москви такі відомі як Дмитро Жилінський, Анатолій Нікіч, вони подивились мої роботи, їм дуже сподобалося, що я такий працьовитий, там художники за два тижні встигали написати 5-8 робіт, а я намалював майже сорок. Члени приймальної комісії були здивовані: «Ти відтворив всю індустрію кар'єру». Мені одному замовили одразу три великі картини на всесоюзну виставку. Порадили: пиши серію «Моя Україна». Я, звісно, погодився на таке престижне замовлення. Потім поміркував і сказав, що в мене нема можливості працювати через відсутність майстерні, одну зроблю точно, а ще дві – не впевнений». Кажуть: «Якщо нема можливості, ми тебе викличемо до Москви, поїдеш до Будинку творчості на Сенеж в Підмосков'ї, будеш там два місяці малювати. І я поїхав туди, намалював натхненно три картини серії «Моя Україна», вони потрапили на всесоюзну виставку в Москву, там одразу були закуплені Міністерством культури, я отримав величезні на той час гроші – три тисячі карбованців, був дуже задоволений, тим паче, що сім'я рахувала кожну копійку, щоб звести кінці з кінцями. Потім ті картини поїхали по всьому світові, за короткий час були презентовані на трьох міжнародних виставках. З Москви до Києва надіслали гарні відгуки, мене висунули на звання «Заслужений художник». Але не справдилося, напевно, місцеві чиновники затерли-зам'яли.
– Я так розумію, що за радянських часів у художника не було проблем з творчими відрядженнями-подорожами. Ви досхочу помандрували і побачили країну.
– Так. Я був вдячний цим відрядженням, сприймав їх з насолодою як подарунок долі, малював натхненно.
– А в незалежній Україні Ви залишились художником-мандрівником?
– Не зважаючи на матеріальну скруту, намагаюсь не сидіти на місці, люблю пленерну роботу. Звісно, я тепер не намотую тисячі кілометрів, але теж подорожую, дуже уважно і ретельно вдивляюсь у світ. Якусь роботу продаю, одразу купую квиток і їду.
– Куди, наприклад?
– До Криму, у Карпати, малюю краєвиди. Останні двадцять років часто «зависаю» в селі Горбані. Регулярно їздив у Чехію до свого друга-художника Володимира Комарека, на останній моїй виставці було представлено багато чеських пейзажів – долинний Рай, високі Татри, дворища, річкові краєвиди. В Польщу навідувався. Для творчої людини подорож – це справжнє життя.
– Розкажіть про вашу найвеселішу і найсумнішу картину, я маю на увазі не за змістом, а за обставинами створення.
– Так, іноді твір виростає з анекдотичної ситуації, іноді з драматичної. Але я розповім про картини, які створені за трагікомічних обставин.
Саме такою, на мій погляд, є історія картини «Травмпункт». Після занять в Художньому інституті я з друзями борюкався на подіумі, де щойно позував натурник. Я невправно вдарився ребрами об ріг подіуму і... став задихатися, подібно до собаки в спекотний день. Очі вирячені, язика висолопив, серце калатає. Але друзям перестало бути смішно, викликали «швидку», відвезли мене в Жовтневу лікарню. Рентген виявив, що одірвалася і згорнулася одна легеня (по-медичному травматичний пневмоторакс). Через тридцять днів мене виходили, легеня розгорнулася і приросла. А професор попередив, що до кінця життя я не повинен піднімати важке. Оте перше перебування в травмпункті запам’яталося, як щось напівреальне. Згодом я написав картину – щемливу, ліричну, навіть романтичну: на кушетці сиджу я, не в змозі ворухнутися, а в повітрі за моєї спиною збоку зависли у повітрі, ніби янголи, лікарі. Цікаво, що коли я цю картину запропонував на виставку (60-ті роки), то поважні члени комісії її забракували як прояв буржуазного містицизму-імпресіонізму. Тепер ця робота неодмінно отримує найкращі відгуки.
Інший випадок має зовсім іншу «заморочку». З наміром підготувати нову картину до виставки, я розташувався з мольбертом навпроти заводу «Більшовик» з боку Відрадного (80-ті роки). Мені сподобалися труби, дими, масивна будівля заводу. Я, взагалі, люблю відображати урбанізм, індустріальні теми, будівництва. Отже, працюю, раптом підійшли ззаду двоє чоловічків, один запитує: «Що це ви малюєте?». «Завод», – відповідаю. «А ви що не знаєте: це секретний завод?» – «Мене секрети не цікавлять, я просто малюю завод». – «А ну ходімо? – «Куди?» – «Куди треба, мені зрозуміло, навіщо ви малюєте, я в секретному цеху працюю». – «Так і працюйте, до чого тут я?» – Але потягли мене за шкірку до міліцейського відділку на метро «Більшовик». Я схопив етюдник, репетую: «Хлопці, не дурійте!» У відділку пильні кажуть: «Впіймали шпигуна, розберіться, він наш секретний завод малює, це неподобство». Далі відбувається ще більш дебільна розмова. Міліціонер запитує: «Хто ви такий?» – «Художник». – «А хто вам сказав, що завод треба малювати?» – «Хочу і малюю. А хтось, може, його сто разів сфотографував». – «А де ваші документи?» – «Вдома. Зателефонуйте дружині». На щастя вона була вдома. Знайшла по книжці телефонний номер секретаря Спілки художників, продиктувала. Міліціянт зателефонував у Спілку: «Чи є у вас художник Постоюк?» – «Є такий. А що він зробив?». – «Малює завод». – «Нехай малює. Він готується до виставки». – «Та не можна». – «Як це не можна? Він художник, його святий обов'язок – відображати торжество радянської дійсності». Врешті міліціонер зрозумів дурість ситуації: «Ви вільні». А ці двоє копирсаються: «Так завод же секретний». – «А хто про це знає крім вас? Нехай йде малює, така в нього професія», – каже мент. – Я пішов продовжувати роботу, а ті двоє ще довго стояли поруч, дивилися, що я малюю, і навколо людей збирали і казали: «Дивіться, він малює секретні цехи». А я все намагався збагнути логіку цих пильних чолов'яг: ну хто знає, чи секретне там виробництво, що там роблять. Нащо казати, що ти там секрети робиш. Мабуть, в тебе клепки нема, якщо ти про це базікаєш.
– Тоді був свій маразм, нині – інший маразм.
– Тепер наче все вільно, все можна, але наші люди скуті якимсь системним державним маразмом, який, мені здається, здатні розвінчати саме митці і діячі культури.
– Що є для Вас стрижневе, головне? Що Вас гріє все життя?
– Скажу банальність: я з дитинства мріяв бути художником. В мене обоє дядьки були художниками, закінчили Художній інститут, вчилися у легендарного Кричевського. Я бачив, як вони творили. Сам весь час малював на маминих викройках (дитинство – післявоєнне), і мати бачила, що мене тягне до творчості, водила до музеїв. Я тягнувся до мистецтва, жив мистецтвом, був ним просотаний. Але нужденність була неймовірна, мама хотіла стати актрисою, але не стала, бо в сім'ї мав хтось один вчитися: от батько і вивчився на лікаря (під час війни він загинув). Мама каторжно працювала, а її друзі стали «франківцями», відомим акторами.
Моя заповітна мрія з часом здійснилася, я вперто робив із себе художника. Хоча закінчив звичайну школу, бо не мав можливості вчитися у художній. Звісно, не був готовий поступати в Художній інститут, пішов на завод працювати креслярем, відвідував купу художніх студій. З четвертої спроби я таки поступив в Художній інститут. На відмінно закінчив і був направлений працювати методистом у міністерство освіти. Потім п'ятнадцять років викладав в Палаці піонерів, вивчив багато талановитих художників, які нині роз'їхалися по всьому світові. Останні роки працюю лише творчо, все життя удосконалюю себе як художник. Остання моя виставка – мій творчий зріз: з чого я починав і до чого прийшов, всі мої метаморфозі представлені.
Що є моїм «нервом»? Мене до сліз хвилює природа, я закоханий в краєвиди України і всього світу, тому обожнюю малювати пейзажі. Натюрморт – менше, сюжетні картини – ще менше. Але на моїх пейзажах завжди є люди, які щось роблять. Мене завжди хвилює схід сонця, новий день, захід сонця, осінні мотиви з буянням барв, чисте пробудження весни. Я зачарований світом.
– Яка мета ваших зусиль?
– Я хочу донести красу людям, показати, що вони інколи її не помічають, проходячи крізь гарні світанки і вечори золотаві. Городяни взагалі забули, як виглядають копички, як мерехтить річка, сміються півонії, сумують айстри... Хто ж це донесе, якщо не художник.
А мене живлять враження і відгуки людей. Вони підходять і кажуть: «Боже, який гарний краєвид, таке може тільки наснитися».
Я розкриваю свою душу і віддаю тепло людям. Це дає мені підставу сподіватися, що я недаром прожив на землі.
– В гонитві за грошима і благополуччям ми проминаємо головне.
– Так, чимало людей взагалі проминають життя. Художник не думає про гроші, він не замислюється на тим, скільки коштуватиме картина, він розчиняється в малюнку-всесвіті. Не може без цього. Я один день не попрацюю, мене починає викручувати, я починаю вдома з усіма лаятися, бо мене запрягають в побут. І я тікаю в майстерню, бо хочу малювати, малювати... А коли вже фінанси настирливо починають співати романси і треба заплатити за майстерню, за квартиру, купити щось для сім'ї, то виникає необхідність відірвати від душі якусь картину і продати. Воно и добре віддати-продати людям, для цього художник і працює. Хоча картина буває тобі така дорога, що нема сил з нею розлучитися. Картини – мої діти, кожна – мов палець на руці, який не відрубаєш. Але мусиш відпускати картини в люди для добра. Одну, другу, третю... Нічого, інші намалюю. А в когось радість на стіні висить, люди дивляться і заряджаються благістю. Отак і живу.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
