На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Лютий 2009 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728 
Архів публікацій

 

532x800 | Переглядів: 195




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Анатолій Крим: «Добре сміється той, хто бажає людям добра»
Держава, Політика, Суспільство (1353)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (377)
Культура, Мистецтво (736)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (95)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Анатолій Крим: «Добре сміється той, хто бажає людям добра»


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця
Коментарі (0)


Іноді здається, що наш час – суцільне попсове шоу: політичне, мистецьке, суспільно-політичне, побутове і так далі. Його складовими є забруднене повітря, вуличні пробки, наполовину вимерлі села... Страшно? Та, напевно, страшно було в усі часи і завжди виникали настрої апокаліпсису. Але! Песимісти програвали, і гору брали оптимісти. Кожна нормальна людина віддавала перевагу вірі, надії, любові. А віра, надія, любов – це радість. Радість – всепереможна. Доброзичлива, іронічна, саркастична, дитинна. Радість – це чисте повітря і джерельна вода, а зло – це отруєні річки і смог. Кожен тягнеться до свого: хтось до шоу, а хтось до класики.

Ось такі роздуми викликають книжки Анатолія Крима. Творчість цього письменника породжує радісний подив: ой, як приємно у вирі попси зануритись в справжнє! Анатолій Крим – це чудова мова, іронія, сарказм, ненав'язлива мудра життєва філософія, фарс, трагізм, віра, надія, любов в одному, так би мовити, флаконі. Можна було б назвати його Бабелем, Булгаковим і Войновичем нашого часу, але він знає таке, про що не відали його великі колеги. Крим має своє обличчя, він просотаний колізіями, психологією українського сьогодення і вміє ці знання піднести на високий рівень художнього осмислення й узагальнення. Він прозаїк, драматург у класичному розумінні цих слів, тобто сповідує «розумне, добре, вічне», і водночас – свіжий, сучасний, актуальний і неймовірно дотепний.

У його доробку – три романи, три збірки п'єс і чотири збірки оповідань, шістдесят прем'єр на сценах театрів.

За творами А. Крима знято чимало популярних телефільмів, зокрема «Повернення блудного чоловіка», «Жага екстрему», «Квартет для двох». Готуються зйомки фільму «Євангеліє від Івана».



Анатолій Крим – секретар Національної спілки письменників, заслужений діяч мистецтв України, консультант комітету з питань культури й духовності Верховної Ради.

Народився 2 вересня 1946 р. у Вінниці. Закінчив Московський Літературний інститут ім. Горького, факультет драматургії, майстерню Віктора Розова. Працював на Чернівецькій студії телебачення головним редактором редакції художніх програм.

Публікувався в журналах «Юность», «Знамя», «Москва».
Дебют Анатолія Крима відбувався в 1974 р. – на сцені Саратовського академічного драматичного театру ім. К. Маркса пройшла прем'єра його драми «Тривала дорога додому...».



– Пане Анатолію, у Вас пречудове прізвище. В уяві більшості людей Крим – це щось сонячне, очисне, оптимістичне, колоритне. А в якому стані-настрої нині перебуває материк на ймення Анатолій Крим?

– На початку скажу, що Крим – це моє справжнє прізвище, не псевдонім, про що мене часто запитують. На Вінниччині, звідки я родом, воно рідкісне, а от на півострові Крим було досить поширеним, його мали, зокрема, мореплавці, меценати, політики. Не так давно я отримав листа зі Східної України від своєї однофамільниці, вона теж з'ясовувала генеалогію, написала, що має німецьке коріння. Дуже складно дізнатися про витоки, мені прикро, що за живих батьків я цим мало цікавився, а тепер нема вже кого запитати, щоправда мій племінник, який живе в Ізраїлі, наполегливо досліджує наше генеалогічне древо, розшукує подробиці, пов’язані з прізвищем.

Чим живу сьогодні? Як і всі співвітчизники, переймаюся проблемами в нашій державі. Нині головна з них – це «газова війна» з Росією. Вона як грип, що традиційно виникає зимою. Хіба в цій суперечці винна тільки Росія? А чи не винні наші можновладці? У своїй хаті – про це треба пам'ятати – письменник завжди має бути в опозиції до влади, у цьому його місія, він має робити так, щоб влада не спала, боялась його. З другого боку, я згадую слова Олександра Пушкіна: «Я, конечно, презираю отечество моё с головы до ног, но мне досадно, если иностранец разделяет со мной это чувство». Мені болісно, що нас мають за другорядну країну, що на Україну чиниться шалений тиск, ллється потік бруду. Хто формує такий імідж України? Хіба пересічні люди – лікарі, хлібороби, шахтарі, інтелігенція?

Нині запитують: що нам дав Майдан? Що втратив Майдан? З одного боку, сталося очищення людей (а не влади), а з другого – ми проґавили момент, коли мали відкритись Європі. Чому так сталося? Тому що ми (народ) знову віддали на відкуп ідеологію, правдиву інформацію про нас маленькій купці людей, яка піарила і піарить себе.

Наприкінці минулого року мене запросили до Мілану на так званий Фестиваль Демократії (дискусійний клуб по типу Римського клубу), який там регулярно проходить. На ці зустрічі щороку приїжджають близько ста учасників з різних країн світу, дуже відомі і впливові політики рівня Герхарда Шрьодера, Бориса Нємцова, видатні діячі науки, культури і мистецтва. Мені було дуже прикро, що Україну або не знають, або знають однобоко. Коли Міланське телебачення брало у мене інтерв'ю, то півгодини ми розмовляли тільки про наших нелегалів, які перебувають в Італії. До них, до речі, добре ставляться, італійці їх вважають чесними працьовитими людьми. Та лишень з цього боку і знають про Україну, може, ще про сварки політиків і забаганки олігархів. Ми не вміємо розповідати про себе, не доносимо своїх цінностей, своєї історії. Наш президент, національно орієнтована людина, нібито намагається це робити, але через його холуїв усе відбувається дуже незграбно, навіть заходи, спрямовані на відновлення історичної пам'яті, викликають якщо не сміх, то подив. Наприклад, тема Голодомору. Так, це величезна трагедія українського народу. Як людина переживає трагедію? Зазвичай скромно, мовчазно, згадування про неї – це болісний поштовх, щоб переосмислити, перегорнути якусь сторінку. Має бути глибина усвідомлення. А в нас це перетворилось ледь не на карнавал, на ярмарок. У час фінансової кризи хіба обов'язково ставити грандіозні пам'ятники? Хіба в Києві стало краще жити від того, що мер прагнув поставити найвищу у світі ялинку?

– Справді, навіть святі речі перетворюють на шоу.

– Так. Але пам'ять – це не шоу, пам'ять – це не гроші на вітер або ж на помпезний пам'ятник за вісімсот мільйонів гривень (він ніби підкреслює теперішнє вимирання нашого народу від раку, туберкульозу й СНІДу). Пам'ять – це коли передусім друкують правдиві книжки і виховують свідомість: люди мають пам'ятати наріжні речі завжди, а не згадувати про них раз на рік.

А скільки у нас балаканини довкола державної мови. Наведу один приклад. Відомо, що Крим – це болючий регіон. Передусім чому? Там понад дев'яносто відсотків населення розмовляє російською мовою, живе під величезним впливом Росії, яка на свої ідеологічні заходи витрачає десятки, якщо не сотні мільйонів доларів, туди постійно приїжджають московські політики, не просто так, а з грошима, вони будують будинки, палаци, видають відповідні книжки, газети й журнали. Все роблять для того, щоб залишитися там і після 2017 року на двох ногах. Що робить Україна? Принаймні на рівні газетних кіосків. В них нема жодної української газети чи журналу. Я поцікавився: “А що українське видається в Криму?”. Лишень скромна газетка “Кримська світлиця”. Її фінансували Національна Спілка письменників України і товариство “Просвіта”. Держава нічого в цьому напрямі не робить, ні фінансово, ні законодавчо. В усьому світі є позитивно апробована практика, наприклад, в Ізраїлі, де багато людей розмовляють російською мовою, члени кнесету, службовці, урядовці зобов'язані здавати іспити на знання державної мови. А у нас впроваджують українську мову на якому рівні? Вчилась дитина десять років російською мовою, тепер здавай тести на українській мові. Бабуся, вчи українську мову, аби заповнити бланки у ЖЕКу чи у пенсійному фонді. Це неправильна позиція, вона озлоблює народ, який не розуміє, що від нього хочуть.

– В цілому ж впроваджують мову досить агресивно.

– Авжеж, впроваджують на агресивному рівні, а не на рівні людськості. Треба делікатно робити так, щоб українською мовою було престижно і комфортно розмовляти. Звісно, щоб дійти до такого стану речей, необхідно вкладати гроші в освіту, культуру, книговидання. На жаль, ті хто більше всіх кричить про державну мову, її не знають. От я російськомовний письменник, який все життя пише російською мовою. Мене ніхто не змушував вчити українську мову, це внутрішня потреба, якщо ти живеш на цій землі, ти маєш знати мову. У мене був такий період, коли я був вимушений поїхати жити в Чехію. Старший син залишився в Україні ми з дружиною забрали молодшого, тринадцятирічного, до Праги. На другий день він пішов в чеську школу. Мені знайомі казали: “Що ти робиш? При посольствах є російськомовні і англомовні школи”. Я сказав сину (він теж був переляканий): “Ігоре, ти приїхав до Чехії, і мусиш знати мову цієї країни”. Тепер він доросла людина. Йому не заважає, що він досконало знає чеську мову так, як її ніхто не знає в українському посольстві у Празі. Я вважаю, що правильно вчинив, – якщо ти живеш в певній країні, маєш знати мову її народу, аби бути повноцінною людиною.

– Ви себе вважаєте письменником яких тем?

– Я дуже довго йшов до свого в літературі. Це був непростий шлях пошуків. Знайшов себе, вважаю, в комедіях, трагікомедіях, сатирі.

Щоправда, коли я ще був студентом (а закінчив я московський літературний інститут), мої п'єси йшли в Росії. Потім я повернувся до України, мої твори чотири роки не ставили, тут діяли за принципом: «У Москві стрижуть нігті, а в Києві рубають пальці». Врешті запропонували: «Напиши п'єсу на виробничу тему». Тоді це було модно: «Сталевари» і таке інше. Звісно, як драматургу мені хотілось, щоб п'єси йшли в театрах, я написав виробничий опус, в основі конфлікту якого була боротьба кращого з хорошим. П'єса вийшла погана, я взагалі перестав займатися драматургією на певний час. А в 1982 році написав комедію «Фіктивний шлюб», яка виявилась дивовижно успішною. Я зрозумів, що сатира – це моє. Якось знайшов у Брехта вислів: «Ніщо так не дратує і не принижує владу, як сміх над нею». Можна обурюватися, критикувати, дратуватись, перекреслювати – можновладці це кам'яно сприймають. Та коли їх піднімають на сміх, вони здіймаються ображеними півниками. Я зрозумів, що це мій шлях. Відтоді і почав писати комедії.

Щось схоже відбувалося з моєю прозою. Я писав і пишу серйозні речі, але не втримуюсь від сарказму. Книжка “Оповідання про єврейське щастя” взагалі написана в іронічному дусі. А тепер задумав нову повість – сатиричну. Моїми взірцями є Бабель, Булгаков, ці письменники вміли висміяти негативи, без цього нема поступу вперед. У відкинутого нині Маркса є слушна фраза: «Людство, сміючись, розлучається зі своїм минулим». Тож нам треба висміяти все, що на це заслуговує, і рухатися далі. А доки будемо стогнати, плакати, нарікати, виправдовуватися, нічого путнього не вийде, ми ходитимемо по зачарованому колу.

– Не секрет, що сатиричних письменників, як і комедіографів, одиниці. Нещодавно я запитав народну артистку України Тамару Яценко, чому так мало комедійних актрис. Вона відповіла: “А хто ж захоче передусім сміятися над собою? А комік, сміючись над собою, сміється над іншими. В своїх персонажах він показує себе з такого боку, з якого поміркована пихата людина ніколи не ризикне себе показати”. А в якій мірі Ви, сміючись над минулим чи над сьогоденням, над оточенням, смієтеся над собою? Вкладаєте себе в свої персонажі? Чи ви абстрагуєтеся?

– Звісно, сміюсь і над собою, нормальна людина постійно змінюється, якщо – ні, то це хвороба. Якби не було цього поступу, ми б дотепер жили в печерах. Я з посмішкою згадую себе молодого, порівнюю з теперішнім, згадую давні ідеали, думаю про теперішні. Точніше, йдеться навіть не про ідеали. Є поняття «світогляд» і «світовідчуття». Це різні речі, світогляд у людини – це основоположні принципи, вони у сформованої особистості майже незмінні, а от світовідчуття повинно весь час змінюватися. Не дарма сказано в Біблії: «Не створи себе кумира», бо завтра він може виявитися лжекумиром. Щоправда, у декого і світогляд гумовий. Є навіть такий анекдот: «Якщо в нашому парламенті поставити на голосування десять Божих заповідей, то депутати внесуть до них 99 поправок (особливо до «Не убий» і «Не вкради»)». Десять Божих заповідей, фундамент світогляду, не можна корегувати спекулятивним світовідчуттям, воно має бути очисним, вести до Божого, а не навпаки.

Світ змінюється, і я з ним, доходжу інших висновків, сміюсь над недоліками і вірю у свою країну, в те, що в неї велике майбутнє. Тільки хочеться потрапити до нього за життя. Хоча мені здається, що в людей мого покоління доля Мойсея. Він вивів ізраїльський народ до землі обітованої, але сам туди не дійшов, помер і був похований на межі цієї землі. Я часто думав над тим, чому Бог не дозволив йому її переступити? Може, місія нашого покоління полягає в тому, щоб довести молодь до землі обітованої і залишитися на цьому рубежі, хай ми не побачимо її, але втішатимемося, що привели наш народ у землю обітовану. Для цього варто старатися.

– Дещо «бухгалтерські» запитання: Ваша улюблена п'єса-постановка? Ваш улюблений роман? Тобто які зі своїх творів Ви вважаєте найбільш вдалими?

– Я вередливий, особливо це стосується власної творчості. Оскільки я дуже критично ставлюся до того, що написав, це дає мені право мати своє критичне судження стосовно інших.

Коли я у своєму робочому кабінеті, розмірковую, що написати, я, бува, зупиняюсь поглядом на книжках (у мене велика бібліотека, майже три тисячі томів) і констатую: ось це імена! Запитую себе: що ж ти пишеш, коли все раніше за тебе написано?.. Перед тобою томи від Софокла до Чехова, від Шекспіра до Булгакова. Але така природа письменницька: доки літератор не сідає за стіл, він мусить весь час думати, що до нього були Лев Толстой, Сервантес, Шевченко, але коли сів за стіл, їх не повинно бути, він – сам, він – Бог і цар перед чистим аркушем.

Щодо вашого запитання. Я не можу сказати, яка з моїх п'єс найсильніше мені подобається, я можу сказати про п'єси, які мали найбільший успіх.

Уже згадана п'єса «Фіктивний шлюб» тільки в Україні тріумфувала в шістнадцятьох театрах. Чому? Я був розкутий, відкинув всі перестороги і кон’юнктурні міркування – і писав. В ній не було політики, розкривалась ідіотська ситуація з пропискою, я психологічно-соціально влучив в “десятку”. Всі директори театрів і сьогодні мені кажуть: “Ця п’єса була годувальницею театрів”. Тільки в Чернівецькому театрі вона пройшла понад сімсот разів, а в інших перекрила хіти типу “Циганка Аза”. А потім я тривалий період не писав п’єси. Та раптом в 2001-2002 мене, як кажуть, прорвало: за два роки написав три п'єси, перша з них – “Нелегалка”, її досить багато театрів в Україні поставили, зараз перекладають для театрів за кордоном, вона про долю наших заробітчан. Я знову-таки дозволив собі не думати: поставлять, не поставлять. Коли вираховуєш, доброго не чекай. Забудь про все, окрім одного: я хочу це написати! Тому улюбленою п'єсою стає та, яку ще пишеш.

У мене є цикл п'єс, які я називаю апокрифічними. Перша – «Заповіт цнотливого бабія» – вже четвертий рік іде з великим успіхом в Національному театрі імені Лесі Українки. Друга п'єса з цього циклу – «Осінь у Вероні»: історія Ромео і Джульєтти (але перевернута, ніби вони дожили до наших часів) про те, що з ними сталося після одруження, йде в театрі Малахова на Подолі. До речі, ці та інші п'єси поставили в багатьох театрах України, а «Сповідь цнотливого бабія» репетирують у Москві, Варшаві і Софії. Пишу третю, останню, п'єсу з цього циклу – про Гуллівера. Мені здається, вона суто про Україну, про те, як Гуллівер повертається в країну ліліпутів. Незалежно від зросту наших політиків, вони всі в моїх очах ліліпути, які намагаються ходити на ходулях.

Щодо прози. Найсвіжіша видана книжка – «Розповіді про єврейське щастя». Я її довго писав, оповідання до оповідання, вийшла вже другим накладом. Для мене стало несподіванкою, що цю книгу почали перекладати за кордоном, – опублікована у Вірменії, Польщі, Болгарії. Очікую на публікацію у Швеції, Ізраїлі, Італії.

Хочу ще написати прозовий сатиричний твір про Україну, про наше сьогодення, свербить висміяти наших достойників і відправити їх на пенсію, всіх підряд.



– Ви є людиною двох епох, маєте можливість порівнювати. Як Ви оцінюєте стан справ у наших театрах, передусім репертуарне наповнення?


– Стогін, що немає драматургії, не новий. В усі часи кричали, нема, мовляв, що ставити. Насправді є що втілювати. Нині проблема в іншому. Держава не розуміє ролі мистецтва. Не можна будувати ситу, але бездуховну країну. Навіть якщо запропонують альтернативу: ситу і бездуховна країну або духовну, але до певної міри голодну, я виберу друге. Чому? У мене є діти і онуки, я хочу, щоб вони були духовно багатими людьми.
На жаль, нині театри жебракують. Навіть академічні і національні. А що вже казати про обласні!

– Припинили навіть зарплати виплачувати.

– Це жахливо. А ще мені дуже прикро, що в столиці зупинено будівництво Театру на Подолі, адже такому режисеру як Віталій Малахов треба мати свою сцену, нині його трупа грає в поганих умовах, в тисках фінансових проблем. Втім, і у національних театрів є фінансові проблеми. Керівники змушені сповідувати політику виживання. Тому інколи половину репертуару складають розважальні легковажні комедії, здебільшого французькі, італійські, які нічого не несуть, люди приходять, як кажуть, “відключитися” від проблем.

Звичайно, і така драматургія має право на існування, але на мою думку комедія має бути розумною, чіпляти такі струни, щоб людина засміялась і замислилась. Очевидно, розважальність-легковажність це проблема не стільки театрів, скільки суспільства.

Ще одна проблема – ціна квитків в театри. В столиці часто 75-100 гривень – це дуже дорого для глядача-інтелігента. Щоправда, коли приїжджають якісь “поющие трусы” з Росії чи з іншої країни, квитки коштують 100, 200, 300 доларів. Звісно, я не ратую за заборони і не проти того, що грошовитій публіці це подобається. Знаєте, колись ходили на голос Козловського чи Магомаєва, тепер ходять на оголені цицьки. Кому що подобається. Але якщо б у нас була державна політика в галузі культури, то “поющие трусы” платили б податки, аби можна було підтримувати національну культуру, зокрема, театри, філармонії, бібліотеки, музеї. Пригадаймо, яка у нас була чудова самодіяльність, за рубежем наші аматори виглядали професіоналами. Закони у нас не діють, закордонні попсарі збирають гроші та їдуть. А наші театри жебракують.

Жодне міністерство культури кардинально не змінює ситуації. Ми мріємо про хорошого міністра, шукаємо його, та хороший міністр культури – це блеф, абсурд. Не може функціонувати сам по собі хороший міністр. Я особисто знаю теперішнього керівника культури Василя Вовкуна. Хороша людина, талановита, гідна, професіонал-режисер, але він нічого не може вдіяти. Тому що треба ламати систему. Ми й досі живемо з радянськими структурами, на яких змінено вивіски, а не суть, функції партапарату успішно виконує президентська вертикаль. Ви знаєте, чого бракує нашим можновладцям? Ніхто не хоче бути камікадзе, ніхто не хоче братися до реформ. Чому? Тому що цим вони викликають вогонь на себе. Будь-яка реформа – це ламання об коліно. Ніхто не бере на себе відповідальності – ні в економіці, ні в бізнесі, ні в політиці, ні в культурі. Усі намагаються покращити хороше або погане. Пуття не буде, доки країна не зрозуміє, в чому вона копирсається. Адже ми живемо не при капіталізмі, а в якомусь незрозумілому гібриді. У нас ні соціалізм, ні комунізм, ні капіталізм, тільки ми можемо вигадати таку потвору о двох головах, чотирьох руках, п'яти ногах. Якась кунсткамера Петра Першого! Ми маємо прискіпливо подивитися на себе в дзеркало і сказати: “Ні”.

Що ми будуємо? Це запитання Кучма колись ставив. Десять років запитував, а робив своє. Прийшла нова влада, ми думали, що ефективно працюватиме. А вона насправді нічого не робить, хіба що покращує попередників і міняє фаворитів на бізнесових напрямах. І все. Реформ ніяких. А вони у сфері культури конче потрібні, в усьому світі мистецькі твори – це захищений продукт.

Влітку минулого року ми з Володимиром Яворівським були в Стокгольмі на Всесвітньому конгресі письменників. З'їхалось п'ятсот делегатів з 60 країн світу. Серед іншого я поцікавився: “Як письменники отримують гонорар?” (адже мою книжку шведи мають видавати). Мені відповіли: “У нас халтурну книжку видати неможливо”. А далі пояснили, що точкою відліку є бібліотеки, які фінансує держава. Існує електронний реєстр бібліотечних книжок. Наприклад, книжку Крима прочитали десять читачів – десять бонусів, тобто за цих десять читачів письменник отримує гонорар. Якщо книжку не читають, письменник нічого не отримує. Я вважаю це правильним. А як в Україні відбувається? Впроваджено програму “Українська книжка”. Виділяють на неї жалюгідні гроші. Закуповують українську книжку, звичайно, з блатами, відкатами, потім “зливають” в бібліотеки. У мене виникає запитання: народ читає книжки, які по блату видають видавництва? Я розумію, коли видають Франка, Шевченка, Лесю Українку, але я знаю, що насправді видається.

– А вам доводиться бути селектором чиїхось творів?

– В Спілці письменників я переважно займаюсь фінансово-господарською діяльністю, у нас є Будинки творчості, полікліника, інші підрозділи, це майно треба утримувати і завдяки йому виживати. Звісно, є різні розмови: потрібні чи не потрібні творчі спілки, але, на мою думку, письменник має право на свій дім. Інше питання, коли письменник приходить і каже: “Я хочу, щоб ви мене надрукували”. Це нонсенс. Книга – це, вибачте, товар на ринку. Обов'язково друкувати треба лише необхідну літературу для школярів. До речі, у певних чиновників, я запитував, чому у створенні підручників не беруть участь письменники, зокрема видатні майстри слова, академіки, лауреати Шевченківської премії, такі як Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Жулинський, Борис Олійник й інші, тобто люди, які є гордістю української літератури. Вони здатні створити взірцевий підручник української мови і літератури. Мені сказали: “Не лізь туди, бо це такий бізнес, що тобі голову відірвуть”. Я почав розбиратися: так, це шалений бізнес, мільйони й десятки мільйонів гривень, письменників ніколи до цього не допустять. Ну, нехай, робіть бізнес, але, шановні, що ж ви друкуєте? По телебаченню розповіли про підручник для восьмого класу, в якому йдеться про українську музичну культуру. В ньому по півсторінки відведено таким світочам як композитори Гулак-Артемовський, Лятошинський, Лисенко і декілька сторінок – естрадному співаку Святославу Вакарчуку і гурту “Океан Ельзи”. Це ж просто неподобство! За ці речі треба карати. Кумівство, “любі друзі” доведуть Україну до стану Буркіна Фасо чи Зімбабве. Чому це можливо в нашій країні? Чому міністр освіти Іван Вакарчук в інтерв'ю заявляє: “А я нічого про це не знаю, я нічого до цього не маю”, тобто він не знає, що робиться в його “парафії”. Ви повірите в це? Як і в те, що в якомусь Будинку творчості СПУ робиться таке, про що я не знаю? Не може бути такого, тому що я цим керую, я за це відповідаю. Так само кожен керівник має нести відповідальність за свою ділянку роботи, тоді все буде нормально. А коли ж у нас лебідь, рак і щука роблять свої справи під ковдрою, буде розруха в країні.

– Ваші враження від сучасного літературного потоку? Що пишуть, що читають?

– Роздуми над цим викликають відчуття великої проблеми. Я зовсім не ностальгую за радянськими часами, тоді руки викручували, не давали писати правду, всі письменники (за винятком таких, як Василь Стус) певною мірою пристосовувались, але був критерій – пристойний художній рівень, навіть якщо писали про партію, Леніна, Брежнєва. Графомани, звісно, були, але не стільки, як нині. Тепер достатньо знайти доброго друга або гроші, і можна видавати все, що захочеш. Мені іноді несуть таке, що я дивуюсь: як папір це витримує?

Як читачеві зорієнтуватись в тенетах «нової системи»? Більш спритні творці текстів влаштовують собі піари, іноді це відповідає добротному літературному змісту, але здебільшого розкручуються опуси для читання в метро: жіночі романи або детективи жалюгідного рівня. Звісно, Національна спілка письменників України дуже занепокоєна цим, але ми не можемо впливати на процеси розпорядженнями, тільки творчо. Підняли планку прийому в Спілку, не допускаємо в наші ряди графоманів і епігонів. Мені, до речі, не зрозуміло, чому всі так рвуться до НСПУ? Це вже не та Спілка, яка колись була при комуністах, коли давали квартири, машини, шалені гонорари, коли це була ніби перепустка до раю. Нині Спілка нічого не може дати, але членство в ній залишилось престижним. Хтось міркує так: мене друкують в розкішних палітурках, платять гонорари, але «для понту» потрібен ще письменницький квиток. Отут ми ставимо заслін, хоча все одно інколи нездари проникають.

Будь-яке рекламне шумовиння – тимчасове, у літературі залишається вічне, справжнє. За часів Чехова не він був першим драматургом, за часів Пушкіна Кукольник гримів, у радянський час взагалі все вершили літературні «генерали», яких, на щастя, нині ніхто і не згадує. Завжди було сміття. Та коли піна осідає і вода стає прозорою, можна побачити, що залишилось. Тому не треба читачам спішити з висновками, а літераторам всі сили кидати на рекламні акції.

Не обійдусь без закиду в адресу розпіареної молодої літератури. Мені було цікаво почитати-порівняти, зрозуміти, що пишуть молоді. Раніше були, як кажуть, певні табу, а тепер деякі писаки з радістю їх знищили – і в літературу прийшла порнографія, матюки. Я не ханжа. З розумінням ставлюсь до того, коли для зображення якогось образу, певного життя використовують “солону” лексику, яка оправдана психологічно, стильово. А коли матюки заради матюків, коли секс заради того, щоб від імпотентського штива слини потекли, – це ганебно. Така “література” вмирає швидко. Щоправда, наша преса чомусь її піарить: ой, це так модно і кльово. Та не модно і не кльово. Захід цим перехворів ще в шістдесятих роках, але на якому рівні! Достатньо пригадати Артура Міллера. Тому я з посміхом дивлюсь на це так зване літературне покоління, коли дехто називає себе “Інша література”. Я не сприймаю такого розподілу, література або є, або її нема.

– У Еміля Золя є думка, що коли письменник жебракує, отримує п'ятнадцять су на прожиття, то і мислить на п'ятнадцять су. А популярний російський письменник, лауреат престижних премій Дмитро Биков навпаки вважає, що письменник має бути матеріально затиснутим, бігати на кілька робот. А ваша думка з цього приводу? Має письменник право на комфорт і матеріальне благополуччя?

– Я вважаю, це схоластика, або поза. Граф Лев Толстой був багатою людиною, і це йому не заважало писати геніальні твори. Водночас з ним жив Федір Достоєвський, який гарячково писав щодня по 15-20 сторінок для того, щоб “відбити” свої борги. Теж геніальний письменник. Нема рецептів. Це внутрішня справа письменника. Якщо є талант, є що сказати, то не важливо, чи є в тебе холодильник з харчами, чи нема холодильника. Це другорядне, це з галузі міфів. Що треба письменнику? Спокій і тиша, щоб він міг залишитися наодинці зі своїми думками, з тим, що він хоче сказати людям. А внутрішній спокій і мир залежать виключно від особистості, а не багатства і комфорту. Все решта, зокрема, десять дітей в письменника чи він живе один, не так вже і важливо. Це те, що поза літературою. До речі, у Паустовського є прекрасна книга “Золота роза” – про професію письменника і досвід його праці, гадаю, там все сказано. Всі теоретизування – зайві. Талант або є, або його нема, є що сказати, або нема що сказати. Крапка.



– Що порадите почитати? Які імена?

– Якщо йдеться про теперішню українську літературу, я би назвав принаймні три прізвища письменників, твори котрих варто почитати. Хоча розумію, смак – вельми суб'єктивна річ.

Це Василь Шкляр. Його роман “Ключ” щороку перевидається, вийшло вісім видань, це ж про щось говорить в нашій не читаючій країні. Знаю, що зараз він працює над новим великим твором. Це Марія Матіос, в якої потужне чоловіче письмо. Її інколи порівнюють з Ольгою Кобилянською, але я не хочу з жінками порівнювати, у Матіос талановита густа справжня проза. Порадив би читати Віктора Баранова, совісного, цікавого і мужнього письменника.

Раджу звернути увагу на письменників старшого покоління, таких як Павло Загребельний, якого активно читають. Для того, щоб зрозуміти звідки прийшли вищезгадані імена (і не тільки вони), треба читати, звичайно, класиків, відкривати щораз когось заново. Ви знаєте, я дуже пізно, десь років з двадцять тому відкрив для себе Тараса Григоровича Шевченка. Я був приголомшений. До мене потрапили архівні матеріали про його життя. Що зазвичай ми знаємо? “Кобзар” і портрет Шевченка в кожусі і шапці (на Буковині кажуть – вуйко). І раптом я дізнаюсь, що ця людина, знала мови, що в Санкт-Петербурзі було три франта, які мали фіолетові циліндри, один з них – Шевченко, елегантна світська людина. Трагедія його була в тому, що кріпацьке минуле не давало право увійти у вищий світ, на цьому він зламався. Що ми знаємо про те, як його викупали з кріпацтва? Брюллов намалював портрет Жуковського, той був проданий з половиною за дві тисячі рублів, їх віддали князю Енгельгарду, щоб він відпустив Тараса на волю. Про це ми можемо прочитати в будь-якому підручнику історії. Але запитання: хто придбав цей портрет? В підручниках про це ні слова. Знає тільки маленька групка дослідників, які чомусь мовчать. Портрет викупила цариця, яку Шевченко потім у поемі “Сон” висміяв. Що за цим крилось? Людська невдячність, чи місія генія, який мав переступати через своє особисте заради вищої істини? Чи знаємо ми і сьогодні всю правду?

– Що заповітне хочете видихнути насамкінець?

– Треба жити з вірою. Якщо є віра, людина жива. Згубно жити песимістично, весь час нити-скніти: все погано, погано, погано. Адже слово – матеріальна субстанція. Я пам'ятаю виступ Вацлава Гавела, драматурга і президента Чехії, коли йому вручали престижну міжнародну премію. Нагадавши, що слово має дві іпостасі: може лікувати і може убивати, Гавел сказав, що є слово Салмана Рушді і слово аятоли Хомейні. Слово першого несе світло, це велика поезія, яка відчиняє двері. Слово другого – ненависть і прокляття.

Ми всі бачимо, як слова в нашій країні матеріалізуються. Недарма існує прислів'я: “Слово не горобець, вилетить не впіймаєш”. Так, слово – це найстрашніша зброя, яка є у людства, але основна його місія – нести енергію любові. Я за те, щоб лікувати, нести світло, добро, честь, надію і непереборний оптимізм.

Володимир КОСКІН


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті



Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

12.01.2014, 00:26 Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію” Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
28.10.2013, 23:34 Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа» Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями – як мандрівник,...
27.09.2013, 23:21 Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу» Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
01.09.2013, 15:18 Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..." Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
23.08.2013, 17:53 Південну Пальміру накрила “зелена хвиля” В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
11.08.2013, 20:19 Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
27.07.2013, 18:12 Віктор Грабоський: Вириваймося з мороку! Письменник Віктор Грабовський впродовж творчого життя поступово набував...
04.07.2013, 01:11 Володимир Бушняк: «Письменник є засобом націєтворення» Наш гість – письменник Володимир Бушняк. Донедавна голова Кримської...
24.06.2013, 00:18 Неллі Корнієнко: “Без культури держава впаде” Наш гість – доктор мистецтвознавства, академік Національної Академії...
15.06.2013, 01:40 Олексій Кононенко: “Книга не буває передчасною” Олексій Кононенко – поет, прозаїк, журналіст, автор відомих українських...
Більше

 
Завантаження...

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті
 

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net