Письменник Станіслав Бондаренко народився в 1954 році на Дніпропетровщині в сім'ї вчителів. Батько був в'язнем трьох концтаборів, зокрема Бухенвальду.
Вірші Станіслав почав писати, ще навчаючись у знаменитій школі в Києві на Печерську – єдиному тоді в Україні спортінтернаті. Граючи за юнацьку збірну України з футболу, ставши найкращим бомбардиром на турнірі в Угорщині, сам ненавмисно перекрив собі шлях «надії вітчизняного футболу» – викрив аферу тренерів, які привласнили чималу суму державних коштів і навіть закордонні добові всієї команди. Вердикт «ми зробимо так, що ти ніде в Союзі не гратимеш», міг зламати будь-кого, але одночасно ця сумна обставина зміцнила загострене почуття справедливості, а велика література, поезія врятували від найгіршого.
Навчаючись на філфаку КДУ, Станіслав наприкінці 1970-х створив (разом з однокурсниками, нині відомими журналістами В. Анісімовим, В. Поліщуком та ін.) самвидавський журнал «Гарумистические записки», популярний в київських ВНЗ аж до його розгрому КДБ. Після цього шлях до видання книг був перекритий – до часу «перебудови»: спершу з'явилися твори Станіслава для дітей – більш ніж 100-тисячними накладами у видавництві «Веселка» вийшли «Струмок» і «Чайка Нескучайка», а потім у видавництві «Радуга» – збірник віршів «Я сам из дат печали». Нині Станіслав – автор 15 книг, серед яких «Пир во время Кучмы», «Євангеліє від в'язниці», «Нова Енеїда, або Дер-жа-вю», вибране «СНГеній». Його поезію також можна прочитати у відомому з радянських часів щорічнику «День поезії-2007», у «Литературной газете», у десятку антологій, зокрема у свіжій «Україна. Російська поезія. ХХ століття», багатьох виданнях Європи й Америки.
Серед трьох найбільш продаваних у Росії й СНД книжок, виданих в Україні, дві були перекладені Станіславом російською мовою – барвисті «Улюблені вірші» («Любимые стихоВЫтворения») й «Абетка» («Азбука») київського видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» з чудовими малюнками Костя Лавро (обидві, на жаль, без права продажу в Україні, аби не «перебивати» українські аналоги). Інше столичне видавництво («Грані-Т») вперше в Україні випустило книгу віршів для дітей приголомшливого Даниїла Хармса «Що то було?» у перекладі Станіслава українською. А ще Бондаренко – автор двох перших у світі романів-паліндромів, за один з яких – «Ніша Волошина» (перша публікація в альманасі «Севастополь») – він одержав міжнародну Волошинську премію. Недаремно живий класик Ліна Костенко на презентації книги Станіслава сказала: «Він дивний чоловік – у поезії й у журналістиці. Навіть у такому, здавалось б, штучному, заданому жанрі, як паліндроми, йому вдається передати глибокі почуття».
З Расулом Гамзатовим
А ще Бондаренко – автор понад тисячі статей, інтерв'ю з літературними класиками й світовими політиками, нині живими і тими, що пішли за вічну межу, – Расулом Гамзатовим, Чінгізом Айтматовим, Робертом Рождественським, Миколою Вінграновським, Андрієм Вознесенським, Беллою Ахмадуліною, Борисом Єльциним, Сергієм Аверинцевим, Милорадом Павичем, президентом Польщі Квасьневським, Мадлен Олбрайт, Ліною Костенко і багатьма іншими.
У роки постперебудовчого розгулу бандократії завдяки журналістським розслідуванням Станіслава, які публікувалися в газеті «Независимость» («Комсомольское знамя»), вийшли з СІЗО і в'язниць 19 незаконно арештованих, безневинних людей (як потім визнавав суд – за відсутністю складу і навіть події злочину).
Але головне для Станіслава все-таки «этот ливень, счастливень, моливень» вічних почуттів і чистої лірики.
Станіслава Бондаренка нагороджено орденом Нестора Літописця і ще декількома відзнаками. Але немає відзнаки, вищої за ту, що його вислови, скажімо, «батьки-шкідники», «рудий паризький жираф» (вежа Ейфеля), «вулиці-равлики», «люди до пояса», «доктор «філологаєчних» наук, «кабаНьєро», «їдальго», «і ректорство, і рекетирство» цитують напам'ять діти і дорослі...
Нещодавно побачив світ перший прозовий роман Станіслава, написаний українською, – «От я вся – я свято, або Віхола лохів» (прочитайте назву з кінця), у якому перед очима політзека Григорія (Гріга), котрий повернувся з Колими, розгортається не дуже принадна історія сучасної України, аж до Помаранчевої революції, і нечувана любовно-кримінальна колізія, що сталася на Байковому цвинтарі.
– Станіславе, яким є нині спектр твоїх творчих справ?
– Він доволі широкий, сподіваюсь, це не шкодить глибині. Після роману вже написана гостросучасна віршована п'єса «Нью-Енеїда, або Дер-жа-вю», яку збираються ставити в одному з київських театрів. В ній Гоголь і Котляревський приходять в Різдвяну ніч до Спілки письменників, а там святкують сучасні літератори, – те, що бачать Гоголь і Котляревський, те, що там відбувається, декого, мабуть, доведе якщо не до сліз, то до великого сміху. Очищення через сміх, я б сказав, через сміхолазню, можливо, якраз приверне цікавість сучасників, співгромадян до літературного процесу та сприятиме взаємному очищенню.
Іще за минулий рік я написав українською мовою збірку поезій. Василь Герасим'юк відгукнувся передмовою до неї і хоче, щоб вона швидше була десь видана, може, так і буде, адже великі добірки з неї вже публікувались в «Літературній Україні», в міжнародному журналі «Настоящее время» (Рига), московській «Літературній газеті», скоро вийдуть в «Кур'єрі Кривбасу» та інших виданнях.
За фахом я філолог, але понад двадцять років працюю в журналістиці: в «Вечірньому Києві», «Київському віснику», «Независимости» («Комсольское знамя», «Коза»), нині – в «Київських відомостях» веду літературну сторінку: численні інтерв’ю, статті... Та поетична, а тепер і прозова творчість – набагато важливіші для мене.
Станіслав Бондаренко і Марія Матіос
– Я знаю, ти досить багато подорожуєш…
– Бачте, ми з дружиною вважаємо, що набагато вигідніше вкладати гроші в яскраві враження, пізнання світу, гарні спомини, ніж у банки. Тим більше, що я особисто прибічник великого філософа-мандрівника Григорія Сковороди. «Перший розум наш», як його назвав Вінграновський, усе життя подорожував. Пішки. Може, тому й став «першим розумом», що міг стільки бачити, порівнювати, осмислювати. А щодо мене, то наші з дружиною поїздки останні п’ять років – це все, я б сказав, весільні подорожі, які продовжуються після нашого одруження. Наталочка чекала на мене близько 20 років. Нашому синові – 22, а одружилися ми лише п’ять років тому. Колись, ще студентами, збиралися до загсу, але тоді я загубив паспорт... а потім зробив ще дві помилки, тож весілля відбулося лише п’ять років тому... у лісі біля озера, й головним шафером-шашличником, до речі, був у нас Дмитро Стус. Загалом, це я вперше розповідаю про такі повороти долі, хоч одна відома тележурналістка хотіла вже зробити телепередачу про нашу історію, та завадило те, що сама пішла в народні депутати. Так от, ми із Наталкою об’їздили Єгипет – від пірамід на півночі до Луксору з його неймовірними храмами та «містом мертвих» по той бік Нілу, де – гробниці Тутанхамона й інших фараонів, підіймалися на гору Сінай, де Мойсей одержав від Бога 10 заповідей. Це сходження зазвичай починається вночі, йдуть близько тисячі людей та 600 верблюдів. За легендою, якщо до сходу сонця дістатися вершини, вам відпускаються гріхи. Не знаю, чи списались вони мені, але нові вірші народилися. Наталка піднімалась на верблюді, я поряд пішки. Та після того, як верблюди дійшли, людям ще треба здолати 700 крутих сходів. Для непідготовленої людини це справді випробування, та коли спостерігаєш, як над вершиною зароджується світанок, сходить сонце – то відчуття на три життя! Як і від Єрусалиму, після чого написався не просто цикл віршів «Ходіння високими сходами Сходу», а й молитви. Зокрема – «Молитва в Гетсиманському саду»:
Ще Єрусалим не пересолив моря Мертвого, Не підсолодив ще Єрусалим горя терпкого. Між твоїх олив я в твоїй руці на долоні весь, Саде світовий, дай ще дорости до твоїх небес! Перешепочи те, що Він сказав – без тлумачення... Вся Земля – його піднебесний зал для посвячення. Не як хочу я, а завжди як Ти! Над всіма Ти є! Серед наших круч є твої квітки, Гетсиманіє! Тільки б вік новий не пересолив моря Мерт-во-го, Чашу ту гірку не підсолодив!.. Всі віки – Його!
А минулого літа в турецькій Анталії мали щастя вперше побачити храм святого Миколая Мирлікійського (нашого Діда Мороза), де він служив Богові й людям, бачити його склеп в місті Демре, яке раніше називалось Міра та було однією зі столиць Лікійського союзу. Також вразило підводне місто Сімена, що після землетрусу 141 року нашої ери майже все пішло під воду, й у напрочуд прозорому Середземному морі можна бачити залишки давніх помешкань, глечики серед численних плаваючих між ними риб. Усе це не просто вражає, а надихає на творчість, та й на життя... Це, на мою думку, саме та цінність, якою можна побити ницість – у самому собі, перш за все, у душі.
Станіслав Бондаренко і письменник Василь Довжик
От нещодавно повернулися з Прибалтики, де були гостями Посла України у Латвії, поета, доктора наук, професора, заслуженого діяча мистецтв України Рауля Чілачави, який за три роки перебування в дружній країні видав сім книжок, зокрема, вперше «Кобзар» Тараса Шевченка латиською, точніше, це білінгва, бо там є українські оригінали. Нині з Імантом Аузіньшем він підготував, теж білінгвою, антологію української поезії від Шевченка до сучасних авторів – до перекладів долучилися кращі латиські поети.
Ми їхали до Риги, а потрапили ніби знов до України. Побували на великій виставці латиських художників українського походження. Вони говорять українською, показали розкішний живопис, дивовижні вітражі, де наш колорит помножений на латиську культуру, і це додає своєрідної свіжості. В центрі Риги відвідали кафе «Дніпро», де офіціанти говорять українською, меню українське, вишиванки, портрети наших гетьманів і Кобзаря, – там часто збирається українська громада: співають, танцюють, читають вірші в родинній атмосфері.
В самому центрі Риги, за десять хвилин від палацу президента Латвії (це, до речі, колишній палац піонерів), відвідали престижну українську школу, єдину в Латвії, де понад триста дітей вивчають усі предмети українською, дехто з них потім вступає до українських ВНЗ за рахунок уряду Латвії. Для дітей цієї школи я привіз сто книжок, які вручив разом із послом Раулем Чілачавою, причому, це було, як кажуть, не що попало, а відбірні книжки з автографами Марії Матіос, Івана Дзюби, Володимира Яворівського, Михайла Слабошпицького, Василя Шкляра, Василя Герасим'юка... До речі, видавці Іван Малкович і Михайло Слабошпицький дали найкращі книжки своїх видавництв – «АБА-БА-ГАЛАМАГА» і «Ярославів вал». Іще сто книжок я відвіз разом із Послом до Українського інформаційного центру, який міститься в науковій бібліотеці АН Латвії.
Поїздка переконала, що в етнічних українців є велике бажання контактувати з Україною, незважаючи на те, що Росія хоче їх зробити в Латвії росіянами, надає великі пільги, військові пенсії, безвізовий режим і таке інше. На жаль, рідна держава не в змозі достатньою мірою їм допомогти. До речі, в п'ятнадцяти містах, де вони компактно проживають, мають свої товариства. Серед них я, наприклад, зустрів незвичайного українця на ім'я Сергій Трачук: він під Ригою має ферму-завод, де за новітніми технологіями розводить осетрів і видобуває чорну ікру, яку експортує навіть у Велику Британію. Він із колишніх запорожців-козаків, в Латвії впевнено, захищено почувається. Трапляються там і такі бізнесмени з українців.
– А тепер зосередимо погляд на твоєму романі «От я вся – я свято, або Віхола лохів». Що наріжне, ключове ти намагався вкласти в нього?
– Почну з першопоштовху. Не є секретом, мабуть, ні для кого, що Україна йде не найкращим, не магістральним шляхом, часто буксує на узбіччі ближче до кювету.
Двадцять років тому (мій роман якраз охоплює саме стільки часу) з Колими, з усіх гулагівських таборів повертались славні політзеки (багатьох, зокрема Василя Стуса, Валерія Марченка, вже не було серед живих), які вистраждали волю, незалежну Україну. Та ненька-Україна посунула інакше, ніж вони мріяли, компромісними, псевдоперебудовницькими манівцями.
Мене, як сина в'язня трьох концтаборів, давно хвилювало світоглядне питання: чому цей найкращий наш людський ресурс (до речі, до сімдесяти відсотків всесоюзного ГУЛАГу становили саме українці, тож славні репресовані грузини, прибалти встигали вивчити там українську мову – так багато її було в концтаборах) не переміг й Україна не пішла світлим шляхом, як, скажімо, Чехія. Я особисто знав людей, які прагнули цього шляху, але їх знову гнули й знущалися з них. Я бачу, як скромно живе Герой України Євген Пронюк, а Музей репресованих, який він створив, викинуто з приміщення на Подолі, тепер він десь у підвалі. Інший достойник, психіатр Семен Глузман (про це в романі теж згадано), який спочатку сидів у Володимирський тюрмі разом зі Стусом, каже: «Десять років таборів – це не вкрадений час, там була справжня розкіш спілкування, вірні друзі і надії». А тепер надій навіть у колишніх політв'язнів, у бранців сумління значно поменшало. Це питання дисбалансу – «Чому мріялося про одне, а сталося інше?» – одна з головних тем роману. Не менш важливим є й перегук зі сподіваннями молодших поколінь – на тлі подій «помаранчевого» Майдану.
Звісно, вожді, як нині час показує, зрадили надії, і недаремно я взяв епіграф з листа студентки: «Чи варті вожді тих очей на Майдані?». Людей з величними і гордими очима на Майдані було понад мільйон, а результат, на жаль, поки що незначний. До речі, цікаве порівняння. Взяття Бастилії, яке мудрі французи перетворили на величний символ-свято, насправді майже не було. На той час там перебувало тридцять з лишком в'язнів, для штурму вистачило кількох драбин, зірвали кілька замків, опору ніхто не чинив, бо Бастилії практично ніхто не охороняв. Але нині це символ Свободи, велике щорічне свято, і не лише для французів – для всієї Європи. А в нас Майдан реально був набагато величніший та, на жаль, не став символом Свободи-Відродження. Хоча я впевнений, його велич з часом зростатиме, Майдан іще дасть своє покоління.
Станіслав Бондаренко і Белла Ахмадуліна
Дехто з молодших, сорокалітніх, героїв роману – журналіст Теофіл, доцент Доценко, який покинув викладання в університеті через підлість, хабарництво, перебрався на Байковий цвинтар, працює «хароном», аспірантка Марина, зґвалтована церберами підлого ментівського «палківника», її батько бізнесмен Микола, інші незламні патріоти – люди духовно багаті, певно, вони зможуть породити повноцінних послідовників Майдану, я б так сказав. Це запорука зв'язку поколінь і якоїсь перспективи для України.
У романі є ще одна важлива паралель-здогад. Під Байковим цвинтарем є таємничо-світлий рів (чи печера; такі збереглися в Лаврі, в багатьох монастирях), де сховано для чогось чималу кількість зброї – під наглядом мовчазної тіні Лесі Українки чи привиду, схожого на неї. Можливо, той довжелезний рів веде до бібліотеки Ярослава Мудрого, там ще багато незвіданого, і все це досі не відкривається навіть найкращим з-поміж сучасників, можливо, через наш розум, затуманений цією не найсвітлішою, я б сказав, сучою, сучасністю. Серед героїв роману є і свого роду пророк – Юрко Юродивий, котрий чимось нагадує Гриця Золотюсінького, який Тарасові Шевченку напророкував під час їхніх розмов у Седневі десять років солдатчини і ще багато чого. Наш сучасник Юрко Юродивий своїми загадковими висловами у вигляді паліндромів (ніби йому якийсь код передається з неба) озвучує передбачення подій і зазвичай вгадує: приміром, за два роки він передбачив появу януковців (тоді Янукович був ще губернатором) і події Майдану, і газові колізії (і про це є в романі, хоча книжка була видана раніше). Отже, слова Юрка, на диво, справджуються.
– Рауль Чілачава, прочитавши твій роман, зауважив, що покоління найкращих втратило дієвість, здатність до вчинків – тому пістолет у кишені авторитетного політзека Гріга жодного разу не вистрелив у кадебіста, який «допомагав» розвалитися Народному рухові. У зв'язку з цим на повний зріст постає світоглядне питання: Україні стелиться тільки «шлях із варяг до «ворюг», чи є інші варіанти? Після виходу роману чи побачив ти альтернативу, чи вгледів світло в кінці тунелю?
– Бачу, але те світло можливе за кількох умов. До речі, мої слова про «шлях із варяг до «ворюг» колись у своєму інтерв'ю «Бульвару» навів Павло Загребельний (Царство йому Небесне). Відповідаючи на запитання про сучасне життя України, він сказав буквально наступне: «Багрицький свого часу в поемі «Дума про Опанаса» написав: «Раньше шли мы в запорожцы, а тепер в бандиты», а сучасний київський поет Станіслав Бондаренко ще більше конкретизував: «Нам шлях із варяг до «ворюг». Дійсно, у нас за участі президентів та інших «начХальників» зникали флоти, аеродроми, промислові галузі, не кажучи, що цілі ешелони з вантажами йшли наліво... Цьому жаху довго не було справжнього опору, на Майдані пролунала обіцянка: «Бандити сидітимуть у тюрмах», може, саме тому й виник Майдан, що майже весь народ хотів цього. Але знову надії не справдились, бандити не сидять у тюрмах, нема осмисленої економічної, гуманітарної та культурної політики країни, і тут справа навіть не в нестачі грошей (коштів на культуру в усіх країнах бракує), а в нестачі волі у можновладців.
Народ, зморений голодомором, Розстріляним відродженням, ГУЛАГом, війною, «розвинутим соціалізмом», уже втратив здатність повною мірою регенеруватись. Хоча, звісно, люди в селах і містах прагнуть відроджуватися духовно й матеріально, та їм неймовірно заважають зрадливі «вожді». На час четвертого року Майдану з вуст героїв роману лунає різка критика: ні Ющенко, ні Тимошенко, ні Янукович не є корисно-конструктивно-позитивними лідерами-патріотами. Якщо, припустімо, один Віктор трохи кращий (я маю на увазі Ющенка), то, як каже герой роману, між ними йде боротьба за те, хто перший здобуде свій перший мільярд, а не про можливість дбати про країну. Без сумніву, волі не вистачає не тільки названим людям, Україні потрібен не трохи кращий за гіршого, а найнайкращий лідер, і щоб при тому діяв повний, так би мовити, комплект: від сільської ради до прем'єра, спікера, котрі налаштовані на справжню розбудову, вміють вести машину не узбіччям по калюжах, а широкою дорогою. А ми поки що не виїхали.
На щастя, в романі трапляються й ті, хто вміє діяти, тому пістолет спрацьовує – і зникає підлий «мент-палківник», не гідний навіть могили. Це вже не просто помста, це конкретна жертва-боротьба, так колись Че Гевара діяв, хоч майже ніколи не перемагав, а в цьому разі є дія і результат.
Українські хлопці на футболках серед іншого носять зображення Че Гевари, а не Стуса чи Чорновола. Чому? Відповідь на це запитання розгорнута в романі. Якщо ми себе зрозуміємо, коли буде більше таких людей, як Теофіл, Доцик і дядько Гріг (а він друг Стуса, Чорновола, Пронюка й інших), то в нас є перспектива. Незважаючи на те, що когось підкупили посольськими посадами, чи хтось вже зморився, «політзеківські» ідеї живуть у головах найкращих українців, які розуміють, що треба нарешті діяти.
– Більшість наших сучасних світочів перебуває у духовній еміграції, і це спонукає молодь ставитися до них без пієтету, не наслідувати, не прислухатися до них. От і виходить, що, з одного боку, світочі втратили здатність до дії, з іншого – це призводить до інертності наступних поколінь...
– Так, з різних причин молодь погано знає про те, скільки і що патріоти зробили, бо, як казав Шекспір, «порвалась cвязь времён». А вони зробили майже все, що могли. Та тепер нічого не робиться для популяризації, поширення їхніх ідей; телебачення, радіо прихоплено загребущими кон'юнктурниками, а колишні борці зморились, мало з ким контактують. Колись, на початку цього тисячоліття, Ліна Василівна Костенко запросила мене до Чорнобиля, ми об'їздили з нею практично всі села зони відчуження – це було після того, як вона прийшла на презентацію моєї книжки «Пир во время Кучмы» у 2002-му. Так от, там я бачив, як зустрічають «самосели» Ліну Василівну і як у неї самої світяться очі від спілкування з ними. Не випадково вона якось зауважила на адресу політиків: «Легше заспівати «Ще не вмерла Україна», ніж поїхати туди, де вона дійсно вмерла». Там їй цікавіше, бо все справжнє: трагедія і душі людські. Ще в роки перебудови Ліна Костенко написала: «Час обнадійливий, але не мій», а згодом додала геніально-мінорне: «Гряде неоцинізм, я в ньому не існую».
Серед світлих унікальних постатей, безперечно, й поет Микола Вінграновський (теж один з героїв моєї книги), який помер в 2004 році, він теж в останні роки життя замкнувся, тому що не ті люди згори керують. Це якраз один з нервів роману, який є спробою відповісти на ключові питання, не випадково він має підзаголовок: «Роман для високочолих майже без убивств». Нині в усьому верховодить тюлька-попса, а я, зокрема, хотів романом консолідувати не попсовиків, а інтелектуалів, котрі б навіть при тому, що політики поки що не найкращі, могли б спільно йти одною дорогою. Серед правофлангових я все одно бачу мудрих старійшин, таких як Іван Дзюба, Євген Пронюк, Євген Сверстюк, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл – ці люди все ще головні у виборі шляху.
Станіслав Бондаренко і Ліна Костенко
– Станіславе, мене вразило твоє знання-відчуття життєвого контексту, на базі якого ти збудував роман, воно не висмоктане з пальця, не придумане, йде від нутра. Ти явно в молодості нахапався повітря волелюбства, був серед тих, хто розумів справжній стан речей, виказував спротив ідеологічним догмам.
– Звісно, не останню роль відіграло те, що батько пройшов концтабори, і що ми під час навчання на філфаку в університеті імені Шевченка (1976-1981) були непоганими студентами й випускали двомовний, доволі швидко розгромлений органами самвидавівський журнал «Гарумистические записки» (слово «гарум» з угорської – «три», тобто спершу журнал випускали троє студентів-»академіків», потім шість). Він виходив близько року й читався в різних ВНЗ, зокрема, в КПІ. Ми не тільки пропускали чимало лекцій (якщо викладачі були слабенькі), але днями й ночами дуже багато читали, скажімо, якщо Камю і Кафку не можна було знайти українською чи російською, я читав польською. Ми щоночі до ранку дискутували, бо навчалися з другої години дня. Студентські роки, напевно, найщасливіші. На третьому-четвертому курсі ми іноді знали вже більше, ніж викладачі. І вони це знали. Знання, звісно, давали величезні козирі. Наприклад, ще на першому курсі професор Іллічевський читав лекцію про поезію Антоніо Мачадо: «Семнадцать балконов и ни одного цветка». Виходимо на перерву між парами, я кажу викладачеві: «Вибачте, але в оригіналі написано не так. Він: «А як?». Я цитую: «Setenta balcones y ninguno flor». Професор нашорошився, я кажу: Іллічевський: «А звідки ти знаєш? Ти що, іспанець чи циган?» – «Та ні, просто люблю Антоніо Мачадо, як і його брата Мігеля, Гарсіа Лорку, інших». Таких випадків було чимало, викладачі за це нас поважали, інколи дехто боявся, а дехто з нами дружив і переходив на «ти», як скажімо, Анатолій Костецький (потім він став відомим дитячим письменником) чи Олег Кузьменко, який знав поезію майже кожної європейської нації, і ми поруч з ними починали знати дуже швидко. Мені пощастило з середовищем. З нашого курсу вийшли міністри, посли, заслужені журналісти і так далі, але ми з товаришем там були неформальними лідерами. Філологічні, гуманітарні знання світової культури дуже допомогли.
Станіслав Бондаренко і Андрій Вознесенський
Ще студентом я спілкувався з корифеями, зокрема з поетом Андрієм Вознесенським, який, до речі, врятував мені життя, а наприкінці минулого століття я вів перший його поетичний вечір у Києві.
– Яким чином він врятував тобі життя?
– Оскільки образ Теофіла я певним чином списував із себе, то цю сторінку свого життя переніс в роман. Завдяки самвидавівському журналу цікавість до непідцензурної творчості молодих росла і ширилась по столиці, це, звичайно, безкарно продовжуватися не могло. Почалися «беседы-допросы» в КДБ (1978 рік), мене, як єдиного, хто з усіх пройшов службу в армії, у перші місяці навіть не викликали. Один такий собі Шурік, що мав тоненькі вишукані вусики, але не мав прихильності жаданої Хелен, яка віддавала перевагу мені, доволі тонко запустив таку дику тезу: «Не допитують, бо співпрацює». І досяг свого: багато хто повірив Шуріку, який ще й заволодів тою самою моєю дівчиною. Коли ці розмови дійшли до мене, і наклалось одне на інше – крім зради коханої, зрада найближчих друзів, я взяв вірьовку й пізно ввечері... у розпачі я надумав покінчити з усім цим у Голосіївському лісі. Біля виходу з гуртожитку автоматично кинув погляд на стелаж із поштою, куди давно не заглядав. З якоїсь ніші випала листівка із зображенням лижника, який летить високого над зеленою літньою Москвою. Я підняв її, перевернув, щоб дізнатись, на яку букву покласти її назад. Почерк здався знайомим – та це ж листівка якраз мені! Від улюбленого поета Андрія Вознесенського. В ній – висока оцінка творів, зокрема, він писав, що в моїх віршах є багато нового й цікавого, а стосовно того, що є наклепи, то треба важкі моменти в долі пережити. Закінчувалося послання так: «Ясно – вы сейчас в крене. Жму руку. Держитесь!». Саме тому втримався, викинувши вірьовку-змію у Голосіївському лісі. Так врятував чудовий поет Андрій Вознесенський життя київському студенту. Листівка ця й досі зберігається в мене, вона відображена в одній із моїх поетичних збірок «Евангелие от тюрьмы».
У мене було багато цікавих зустрічей, приміром, з Володимиром Висоцьким, якого я випадково ударив коліном в 1979 році в театрі на Таганці, вибігаючи з курилки. Я довго мучився після того, думав: Бог мене так за щось покарав, а Висоцький, почувши хрустіння в моїм коліні, вважав винним у зіткненні себе.
– Як сталося це зіткнення?
– Того дня було зимно, але я пішки добрів до театру на Таганці від висотки на Котельницькій набережній, де не застав удома Андрія Вознесенського, за творами якого писав чергову курсову. Вона якраз була присвячена новій поемі «Авось», і юний студент, між іншим, ще до появи знаменитої рок-опери, передбачив величезні музичні перспективи того тексту. Я хотів будь-що вперше потрапити до любимівського театру (того вечора йшла вистава «Десять дней, которые потрясли мир», Висоцький грав Керенського), навіть знаючи, що жодного зайвого квитка не буде й за 100 рублів. Але квиток знайшовся: його довго не хотів продавати відомий актор Готліб Роненсон, який, схоже, чекав на знайому. «Повірте, інтуїція підказує мені, що вона сьогодні не прийде!» – нахабно-самовпевнено запевняв я. Це спрацювало: Роненсон таки не дочекався, і в моїй руці зашелестів омріяний квиток – всього за 3 крб. Шаленіючи від щастя, я наколов квитка на багнет червоноармійця при вході, побіг у курилку-підвал. Там взагалі можна було й не курити, бо вже так було накурено, що виїдало очі. Але я курив другу поспіль, коли почув карбовані кроки у фойє. Нічого не бачачи перед собою, кинувся на той грюк в очікуванні наступного дива. Диво з'явилось... у вигляді удару – коліно в коліно – з хрускотом кісток. Я не сподівався, що в ту мить стрій з чотирьох людей, повернувши на 90 градусів саме тут, біля виходу з курилки, карбуватиме військовий крок. Від болю в коліні (у мене були проблеми з меніском, та операцію відкладали) заіскрилося в очах. Мене розвернуло, і якби не підстрахувався рукою, то впав би на підлогу всім тілом. Той, з ким я так боляче зіткнувся, зреагував на зойк, підхопив мене рукою. І коли я відкрив очі, то побачив, що це Висоцький. Я ледве не зомлів від такої пригоди. «За що це мені? – подумав, – чому зіткнувся саме з ним?». Інші троє обійшли по периметру заповнене глядачами фойє та заспівали частівки, що закінчувалися кумедними словами: «...А теперь идите в залу смотреть представлению». Але Висоцький того вечора перед виставою не співав. Він підвів мене до лави, присів поруч і, обійнявши, промовив по-батьківськи співчутливо: «Это пройдет, брат... Ты кто?» – «Киев, студент... філолог», – видавив я із себе, навіть забувши вибачитись. Ты не просто студент, – він повторив іще раз, пробиваючи мене пронизливим поглядом. – Ти не просто студент! Ты что-то сможешь... Есть в тебе что-то... Свет в тебе есть». Висоцький, ніби ще щось вичитуючи в моїх очах, продовжував у тому ж дусі. Коли він у френчі й високих чоботях Керенського з'явився на сцені, я бачив, що він трохи накульгував. І лише коли Висоцького не стало, до мене дійшло, що то не кара Божа була, а милість, яка подарувала єдину в житті незабутню зустріч з Поетом. В романі є роздуми Теофіла на Байковому цвинтарі: як часто одне перетікає в інше, плюс стає мінусом і навпаки, здавалось, щастя виявляється нещастям, або ж, здавалося б, кара Божа, а в дійсності – саме ласка Божа.
– Твоїми іпостасями також є поетична і перекладацька діяльність. В якому стані ці «Я» нині в тобі перебувають?
– Поезія для мене залишається двигуном, або щонайменше одним із крил. Я вже казав, за минулий рік написалась ціла книжка українських віршів. Перед цим у видавництві «Грані Т» чи не вперше в Україні вийшла українською мовою книжка «Що то було?» великого російського поета-оберіута, реформатора вірша Даниїла Хамса в моїх перекладах. Григорій Гусейнов, Шевченківський лауреат, нещодавно зателефонував з Кривого Рогу, каже: «Я дружині інколи читаю на ніч Хармса і тільки позавчора побачив, що великими буквами там написано: «переклад Станіслава Бондаренка».
Ще раніше була подвійна радість, якої в Україні не знають, – в Росії серед найбільш продаваних українських книжок стали «Улюблені вірші» й «Абетка». Над перекладами першої (російською «Любимые стихоВЫтворения») я працював три роки, український оригінал свого часу був визнаний кращою книжкою України, як і книжка того ж видавництва «АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» – «Абетка» (в Росії – «Азбука»). В Москві мені й художнику Костю Лавру на одній із книжкових ярмарків довелось цілими днями давати автографи, бо книжка дуже красива, кажуть, переклади хороші, в усякому разі – звідки ще діти Росії дізнаються про Тараса Шевченка, Степана Руданського, Олену Пчілку, Павла Тичину, Платона Воронька, Миколу Вінграновського і про багатьох інших чудових поетів? Обидві згадані книжки видані без права продажу в Україні (я розумію видавця, це зроблено, аби не «перебивати» попит на україномовні аналоги), тому про них в Україні не сказано, на жаль, жодного слова – взагалі, тут багато що рветься, багато що поза увагою. Отож, «Азбуку» російські діти вивчають завдяки малюнкам українця Костя Лавра та власним віршам і перекладам українця Бондаренка. Наведу приклад хоча б із буквою Щ: «Щука лещика толкнула и щипнула за бочок. Ах ты, щучка, ты – щипучка, попадёшься на крючок».
Я вважаю, що поезія як найлаконічніша, найбільш образна мова – це найкраща частина людини, і бути причетним до її творення – неймовірне щастя. Сподіваюсь, що і в подальшому моє життя буде врожайним на поезію.
– Наскільки тобі складно і важко нині видаватися? Зокрема, яким чином роман пішов у люди?
– В Україні бувають випадковості не лише погані, а й хороші. Директор видавництва «Ярославів вал» Михайло Слабошпицький, письменник, Шевченківський лауреат прочитав роман в двох номерах журналу «Сучасність». Пізніше, ведучи першу презентацію, він сказав: «Так календарно точно ніхто не писав про наше сьогодення і про постмайданну реальність». Він вирішив роман видати книжкою... за три тижні. Художниця Віра Крутіліна неймовірно швидко намалювала майже тридцять ілюстрацій. Роман з кольоровою твердою обкладинкою. Тепер другий наклад друкується. Мене вже запрошують в різні місця, після Києва побував у Львові, де гарно приймали і сприймали. Відомий поет Дмитро Іванов кличе до Чернігова, де 25 березня в музеї Михайла Коцюбинського знову ж таки пройде презентація моєї книги.
Щодо іншого. Я не дуже поспішаю видавати книжки, тим паче, що загальний наклад моїх видань – 1 мільйон 75 тисяч, це сталося не в останню чергу завдяки тому, що перші дві книжки, які вийшли у «Веселці» в останні роки Союзу, мали наклади майже по 200 тисяч, і притому їх важко було знайти вже через три місяці! Зараз ситуація складна, в Україні в книжковій сфері все чомусь невигідне: дорого видавати, мало купують, видавці без прибутку і таке інше. Абсурдне замкнуте коло. Я за себе особисто дуже не переживаю, але за колег прикро, скажімо, хорошого поета, Шевченківського лауреата Ігоря Римарука, який помер недавно у Львові, мали б краще знати, він гідний того. Взагалі значимі поети мого покоління, такі як Тарас Федюк, Василь Герасим'юк, Олексій Зарахович, на жаль, не так широко відомі загалу, як бездарні попсовики на зразок Любко Дереша чи літературних «дєвочек».
Василь Довжик, Володимир Коскін, Станіслав Бондаренко з дружиною Наталею
Коло шанувальників справжнього мистецтва надто звузилось, інколи навіть рветься. Але я вірю, що воно ніколи не перестане жити, в усякому разі не раніше, ніж – не дай Бог – перестане існувати Україна. Якщо це коло буде хоч трохи розширюватись, якщо в кожному місті буде сто осіб, а в селі бодай дві людини розумітимуться на високій справжній літературі, тоді у нас шлях вималюється більш перспективний.
В трьохтомнику видавництва «Веселка» опублікована вибрана поезія для дітей за вісімдесят років, там в третьому томі – наші сучасники, є й мої вірші, серед яких такі чотири рядки скоромовки:
Кажуть мама а чи тато: «Знову гуляти? А читати?» Взяв я книжку: «А чи та ти, Щоб усім тебе читати?»
Треба, щоб книжки являлись саме ті, які б хотілось читати, а не те сміття, яке захаращує мізки і серце. На превеликий жаль, у нас мало структурований літературний процес, порвані зв'язки між територіями: приміром якщо у Києві або у Львові у хороших письменників вийшли книжки, дуже мало шансів, щоб у Луцьку чи Луганську навіть інтелігенти дізнались про них. Ця розірваність просто дивовижна, при тому, що існує Інтернет. От і маємо страшенну пробуксовку нашого українського автомобіля культури.
У романі відображена багато що пояснююча дискусія опонентів-друзів про «Че і Чо». Чому з майок не лише кубинських чи колумбійських, але й наших молодиків дивиться на нас зображення Че Гевари (який не виграв жодної битви, між іншим, після вдалого штурму казарм з Фіделем), а не Василя Стуса чи, припустімо, В’ячеслава Чорновола? Варто про це задуматись. Адже є нам чим пишатись, якщо є знання!
Доволі доказово ключовий герой роману журналіст Теофіл доводить доцентові Доцику, що прямим предтечею знаменитого французького екзистенціалізму, та й усього світового, можна вважати Григорія Сковороду. Адже через головних ідеологів цієї найпопулярнішої літературно-філософської течії минулого століття – «французьких киян» Миколу Бердяєва та Льва Шестова – ідеї Григорія Савича не просто «перекочували» через століття у твори екзистенціалістів, а, мабуть-таки, Камю з Кафкою і Сартром ідейно вміщуються в нашому Сковороді. Отже, тримайся, Європко, і дякуй, що не лише від монголо-татар тебе врятували, а подарували тобі серед твоїх «сутінків богів» іще й витоки найславетнішої течії. Та Україна, на жаль, майже нічого про себе не знає в масі своїй, аби її шлях був точнішим й ефективнішим. Сподіваюсь, що мій роман є цеглинкою в зростанні національної свідомості українців.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
