У музичному світі України гітарист Олександр Павлов – вельми помітна фігура, він упевнено розділяє лідерські позиції серед майстрів-колег і активно набирає очки, оскільки має потужний потенціал як “гарячий” технічний рокер і один з найкращих джазових гітаристів країни.
А ще Павлов – яскравий самородок із солідною музичною освітою (НМАУ ім. Чайковського – КДВМУ ім. Р. Глієра).
Музичні інтереси артиста – широкі: популярна музика, рок, джаз, класика з піджанрами і стильовими відгалуженнями. Це дозволяло і дозволяє йому бути учасником напрочуд різних колективів, наприклад, арт-рокового гурту «Нічлава», джазового бенду «Night Groove», ансамблю співачки Таїсії Повалій, лідером ф'южн-групи «Links».
Олександр Павлов – переможець міжнародного джазового конкурсу «Додж-Джуніор 2007», володар нагород «за кращу композицію», «кращий гітарист». Цікаво, що він народився (Запорожжя, 1981 рік) і виріс у сім'ї, взагалі-то далекій від музики: мама, Галина Серафімівна, – швачка з будівельною освітою, тато, Анатолій Миколайович, – майстер по обробці і шліфуванню каменю (на жаль, пішов з життя).
Дитинство Олександра було вуличне, шалалапутно-хуліганське. Хлопця то приймали в музичні училища (у Запоріжжі та Києві), то відраховували (за неуспішність і розкладання дисципліни), він навіть учився в ПТУ на електромонтера. Але Бог вивів, як кажуть, на істинний шлях.
Дещо про особисті пристрасті Олександра Павлова. З-поміж класиків обожнює Баха, Шумана, Шопена, Бетховена. З джазових музикантів йому ближче до серця Pat Metheny, John Scofield, Ulf Wakenius, Wolfgang Muthspiel, Kenny Garrett, John Coltrane, Joe Pass, Wes Montgomary і багато інших. На оперу не ходить. Улюблений напій – пиво (але в міру), улюблені страви – плов, оселедець під шубою, кольори любить яскраві й теплі, улюблене дерево - каштан, улюблена квітка – вагається з відповіддю (напевно, через широку душу). Має прізвисько “Метеор”. Офіційно представляє в Україні гітари канадської фірми «Godin» за сприянням донецькою фірми “Камертон”.
У близькому спілкуванні Олександр Павлов – гранично щирий, доброзичливий, переповнений енергією, як, утім, його музика, яку він самозабутньо творить на сцені.
– Олександре, колись справжнім хлопцем був той, хто вмів грати на гітарі, він автоматично ставав душею компанії. Нині пріоритети змінилися, дедалі більше панують комп'ютер та Інтернет. Чому ти, людина 1981 року народження, вибрав сенсом життя гітару?
– Взагалі-то мене шестирічним хлопчиком віддали в школу мистецтв на фортепіано. Там з викладачкою вийшов казус: вона мене била по руках, казала батькам: «Заберіть його, він нездара, у нього немає слуху» і таке інше. А тут ще батьки розлучилися, ми роз'їхалися з татом, я став учитися в звичайній школі. Минув час. Раптом моєму сусіду-ровеснику купують гітару. Тоді в дворах усі співали пісні Віктора Цоя, хтось виходив з гітарою, награвав три акорди і перетворювався в центр уваги, виглядав круто. Я ж любив гітару безкорисливо, підсвідомо, змалечку. Почав просити маму купити інструмент, вибір був дуже нелегкий: або велосипед, або гітара, я мріяв про одне й друге. Перемогла гітара. Рік бриньчав по дворах, учив акорди. Доля подала другий знак: мій сусіда сказав, що йде в музичну школу на прослуховування. Я став маму смикати, просити: «Віддай мене в музичну школу». Мене прийняли, і з цього все почалося.
– Яка в підсумку в тебе освіта?
– Вища музична. Я закінчив факультет естрадної гітари у Вищому державному училищі імені Глієра при Музичній академії імені Чайковського. А середньої освіти в мене так і нема, я був дуже поганим студентом, мене вигнали з Запорізького училища, я перевівся в Київ, мене і тут вигнали з училища, тоді я вступив на «вишку», яку вже закінчив.
– Як же ти примудрився, все ж таки, одержати вищу освіту?
– У якийсь момент щось у мені перевернулося, я став доросліший, почав більше розуміти, відповідальніше до всього ставитися.
– А наскільки важливо для естрадника, для джазового музиканта мати вищу освіту? Іноді можна почути: «Якщо людина самородок, решта – діло наживне». І такі приклади є, коли музиканти інтуїтивно, величезною працездатністю досягають успіхів, як, приміром, видатні українські гітаристи Енвер Ізмайлов та Сергій Чантурія. А що тобі дала вища освіта?
– Насамперед навчання допомогло познайомитися з багатьма цікавими музикантами. Уявіть, я приїхав до Києва з іншого міста, чужа людина, нікого не знаю. Куди йти, з чого почати? А в навчальному закладі, крім того, що набирався знань від викладачів, я спілкувався зі студентами, ми разом грали, один в одного вчилися, набували досвіду. Отож освіта – чудова комунікативна річ, що озброює знаннями. Наприклад, якщо треба спільно грати якусь складну музику, що має каверзно різні тактові розміри, то дуже непросто пояснити неосвіченому музиканту, що один такт – розмір сім восьмих, другий – п'ять чвертей, а третій – зовсім інший. Доводиться довго на пальцях вираховувати, шукати підходи. Природно, простіше все це записати нотами і грамотна людина прочитає-зіграє.
– А доводилося в процесі навчання на академконцертах, на іспитах здавати класичні твори? Чи це був винятково естрадний репертуар для естрадної гітари?
– Спершу я починав учитися в Запорожжі як класичний гітарист – у музшколі, у музучилищі, там не було естрадного відділу, тому я вчився на класиці, дуже любив поліфонію. І навчаючись у Києві, я завжди з задоволенням грав класичну музику. Тепер, звичайно ж, за двома зайцями не поженешся, тому приділяю увагу більше тому, що для мене важливіше, але іноді беру класичну гітару, дістаю старі ноти і починаю згадувати улюблених Баха, П'яцоллу, Шумана, Шопена, Бетховена… Академічна освіта розширює кругозір, розв'язує руки, в багатьох випадках не доводиться винаходити велосипед. Класична музика – необхідний період для музиканта. Іноді навіть у деяких моїх авторських композиціях “пробивається” класика, я не вважаю це мінусом, це більш різнобічно мене показує.
– А яке твоє ставлення до року?
– Чудове!
– А прихильність до року не відволікає від магістрального шляху – джазу?
– Рок я не можу не любити хоча б тому, що це був для мене важливий перехідний період. У юні роки я слухав популярну, не завжди якісну музику, потім доріс до року. У той час було вкрай складно знайти джазові записи, а, значить, важко було полюбити джаз. Пам'ятаю, до мене потрапила касета з музикою гітариста Веса Монтгомері, мені вона дуже сподобалася, але я не розумів, що це таке і що зі мною відбувається. Рок по суті став сполучною ланкою між естрадою (я і тепер слухаю якісну поп-музику) і джазом. Один з моїх улюблених стилів – джаз-рок, отож рок – мій помічник.
– А які імена приваблювали?
– Певний час багато слухав «Deep Purple», гітариста Пола Гілберта з групи «Mr. Big», обожнював Джиммі Пейджа, Еріка Клептона, Сатріані. Звісно, не обійшлося без «Metallica», «Iron Maiden». Дуже важливе явище в моєму естетичному вихованні – «Pink Floyd». Дотепер дуже подобається «Queen». Пізніше мене полонила складніша музика, психоделіка, наприклад, «King Crimson», «Manfred Man». Усе це формувало мій смак.
– До якої музики врешті прийшов? Що граєш?
– У мене все відбувається смугами-періодами. Наприклад, відчуваю, що немає нічого кращого, ніж грати джазовий мейнстрим, я заповзятливо займаюся цим і намагаюся домогтися найкращих результатів. Потім раптом десь чую новеньке у ф'южн-музиці, відбувається “перемикання”. Я дотепер не збагнув, який стиль є моїм найулюбленішим: ф'южн, джаз-рок, джаз. А ще мені подобається фанк.
– У ресторанах доводилося працювати?
– І раніш, і тепер, чому ні. Дуже багато працював з «Night Groove» і співачкою Юлією Ромою. Частенько працюю в складі тріо, буває, телефонують, кажуть: «Зможете завтра попрацювати?». Я з задоволенням виходжу, запрошую барабанщика, басиста, наприклад, Женю Бардика, Артема Лебедєва, Іллю Алабужева чи Антона Жукова (хто може) і втрьох граємо.
– А як викручуєтеся, коли публіка просить, щоб звучали знамениті хіти з репертуару Пугачової чи Шуфутинського, коли просять співу?
– Це залежить, звісно, від складу. Якщо виходимо тріо, то ні про яку Пугачову мови не може йти. Є формат колективу – джазова й навколоджазова музика, це може бути прифанкована музика, більш демократична, доступна людям. Я помітив: якщо музиканти грають джазову музику з драйвом, то навіть публіка, яка любить Шуфутинського і подібних виконавців, відчуває це, їй подобається енергія, їй цікаво, вона аплодує. Є музиканти, які працюють винятково в ресторанах, їхній рівень дуже різний, є майстри й лабухи, яких називають «королями міні-диска».
– Тобто вставив диск, готовенька музичка зазвучала, а лабух зображує, що грає…
– Але не забуватимемо, що через ресторани пройшло чимало великих музикантів, наприклад, такі як Майк Стерн у Нью-Йорку, вони там періодично і продовжують працювати, для задоволення, скажімо так, і підтримки форми, причому, за не дуже великі гонорари. У цьому нічого немає образливого. А от ті, хто озвучують ресторани і кав'ярні за допомогою міні-дисків, займаються відвертою халтурою, це робота на шкоду творчому “я”. Інша справа – музикування вживу, тоді не важливо де граєш, ресторан наповняються публікою, ти для неї стараєшся, все нормально.
– Яка основна стаття твого доходу?
– Я працюю музикантом у Таїсії Повалій, їжджу з нею на гастролі.
– Вона не співає під «фанеру», возить музикантів?
– Так, її супроводжує ансамбль з чотирьох інструменталістів. Нині поп-зірки використовують надзвичайно насичені аранжування: море тембрів, багато інструментів... Чотири музиканти не в змозі заповнити всі «прогалини», тому в студії записується плей-бек (електронна підкладка), решту ритміки-мелодики граємо ми – барабанщик Андрій Кузьминчук, клавішник, скрипаль Усеїн Бекіров, бас-гітарист Анатолій Манді, соло-гітарист Олександр Павлов плюс бек-вокал – Неля Цапенко. У підсумку звучить жива повноцінна «мінусовка» для співачки. А ще Таїсії Повалій допомагає на сцені балет.
– А хто ансамблем керує?
Музичного керівника як такого нема, у нас рівноправність, спільно все вирішуємо. Важливий учасник команди звукорежисер і організатор Володимир Критович.
– А хто партії розписує?
Кожен сам собі. Пісні зазвичай вибирають і купують у різних композиторів-аранжувальників, а ми вже «знімаємо» нотами, тобто кожний піклується про свою ділянку роботи, намагається виглядати гідним музикантом. Збираємося, репетируємо, доводимо нові пісні до повного блиску, – все, можна виступати перед людьми.
– Багато їздити доводиться?
– Через кризу роботи стало менше, але в порівнянні з іншими зірками, у нас предосить виступів. Україну об'їздили, у Росії побували в багатьох містах. В останньому турі майже дісталися до Хабаровська і Находки. Зрідка буваємо в далекому зарубіжжі.
– Отож знай, публіко, що поруч з Таєю Повалій або ж за її спиною стоїть гітарист Олександр Павлов! Це не заважає тобі паралельно розвивати свою індивідуальну кар'єру?
– Є величезне бажання, мати своє обличчя, заявити про себе. Це найбільше виявляється у моїх авторських проектах і композиціях. До речі, я ще учасник колективу Юлії Роми «Night Groove», мені дуже подобається її музика, у клубі «44» ми виконали багато нових україномовних пісень, матеріал практично вже готовий до запису. Але як і Юлія, як будь-який музикант я, природно, більше виражаюся у своїй музиці.
– Тобто як композитор, аранжувальник і виконавець власних творів?
Авжеж, я сам і є мій проект. Головна проблема – фінансова, тому не всі колеги в змозі мені допомогти репетиційно. А в мене підхід до підготовки матеріалу дуже скрупульозний, я люблю, коли музиканти приділяють багато часу репетиціям, доведенню матеріалу до рівня близького до ідеального. До цього, на жаль, не всі готові.
– Хто у твоїй команді?
– Саксофоніст Володимир Лебедєв, його брат бас-гітарист Артем, піаністка Наталя Лебедєва, я. Раніше з нами грав барабанщик Євген Бардик, але тепер у нього немає можливості, я його розумію: двоє дітей, орендована квартира, отже, на першому плані – заробіток, утриманні сім'ї. Життя змушує змінювати пріоритети, він мені сказав: «Сашко, вибач, я не готовий фанатично репетирувати, у мене роботи». Тому питання з барабанщиком зависло.
– Чому твій гурт називається «Links»?
– Ця назва колись народилася перед концертом у клубі «44», де ми представляли проект «Tribute to Mike Stern». (До речі, музика Майка Стерна відійшла для мене на другий план, майже два роки я дуже нею захоплювався, багато слухав, списував нотні зошити, «знімаючи» його імпровізації). Отож, з Антоном Бєлком (бас-гітара), Євгеном Бардиком (барабани), Сергієм Тарасовим (саксофон), Наталею Лебедєвою (клавішні) я підготував цей проект, але ми не знали, як назвати новоспечену групу. Антон Бєлко запропонував: «Давайте назвемося «Link», за назвою однієї з п'єс Стерна, яку граємо”. У перекладі це означає «ланка». Так і назвали. Але пізніше я подумав: «Чому «Link», якщо в колективі кілька ланок, які складають єдиний ланцюг? Значить «Links», багато ланок». Ця назва прижилася, мені подобається, у ній є своя концепція.
– Головне завдання творчих людей – донести себе суспільству. Для цього існують різноманітні технології. Наприклад, нині знаменитий гітарист Джордж Бенсон, після двох чи трьох авторських альбомів, які мали скромний успіх, видав свої імпровізації на теми «Бітлз», після чого його кар'єра різко пішла вгору. А чому б тобі не скористатися цим досвідом і не підготувати альбом на теми твоїх улюблених «Deep Purple», «Pink Floyd» чи «Queen»? У нас музиканти чомусь занурюються або в якийсь незрозумілий андеграунд, або банально починають заробляти гроші в попсі. Чи маю я рацію?
– Чесно кажучи, у мене навіть думки не було зробити подібний альбом. Хоча я знаю гурт, який пішов цим шляхом, він називається «Парадуш» (його назва створена від слів «пара душ», але вимовляється на бразильський манер – з наголосом на останньому складі.) Його кістяк – солістка Марина Чабанова і барабанщик Анатолій Шмаргун, вони випустили альбом з обробками пісень Андрія Макаровича в поп-бразильському стилі. Вийшло чудово, звучить легко, прозоро, винахідливо, красиво. Вони зв'язалися з продюсером і бас-гітаристом групи «Машина часу» Олександром Кутіковим, відіслали матеріал, він і його колеги послухали, їм дуже сподобалося. У підсумку диск вийшов спочатку в Росії, а потім в Україні.
– Ти мене вже заінтригував, я тепер цей альбом шукатиму…
– Так, у цьому щось є. Але я на подібне не замахувався, на думку не спадало. Мабуть, все має відбуватися саме собою, природним шляхом, я не можу себе змусити зробити альбом на пісні «Бітлз» чи «Пінк Флойд», поки не визріє внутрішня потреба, цікава ідея. Коли це відбудеться, обов'язково втілюватиму в реальність. А поки треба авторський диск записати, у мене багато свого матеріалу нагромадилося, дуже різного, треба записати в студії, людям донести, це не дає мені спокою...
– У твоєї групи «Links» був спільний проект із прославленим свінговим шоу-колективом зі Швеції «The Harlem Hot Shots». Чи втілилося, як хотілося і чи було щось подібне потім?
– Планувалося, що спочатку шведи танцюватимуть свінг під нашу музику, потім ми продовжимо вечір своєю програмою. Проте на репетиції вони вирішили використати власні фонограми, бо напевно знали, на скільки тактів їм розраховувати, що за чим іде. Зрештою шведи відпрацювали свою програму, ми – свою. Проблема полягала в тому, що вони танцюють традиційний свінг, а ми тяжіємо до ф'южн, тому виникає великий контраст. Після їхнього виступу ми виконали дві перехідні композиції: першу у стилі свінг, другу – більш сучасно і врешті перейшли на ф'южн. У будь-якому разі це корисно й цікаво, я готовий до подібних експериментів.
– Співачка Юлія Рома якось розповіла мені про походження твого прізвиська Метеор. Ти справді запізнився на концерт у Дніпропетровську?
– Не на концерт, а на потяг. Ситуація виглядала так. Гурт «Night Groove» їхав виступати в Дніпропетровськ. Біля потяга колеги мене не дочекались. Зателефонували. А я в гуртожитку солодко сплю. У трубку видихнув: «Я лечу, лечу, як метеор». За п'ятнадцять хвилин уже був на залізничному вокзалі, а мешкав тоді на Дашавській (біля Індустріального мосту) у гуртожитку училища імені Глієра.
– Тобто ти блискавично вдягнувся, схопив гітару, піймав таксі і приїхав на вокзал…
– Коли вискочив із машини, мені зателефонували: «Сашко, потяг поїхав». Я в паніці побіг купувати квиток на автобус, дорогою подумки підганяв водія, потім ще мотався вулицями Дніпропетровська, залетів на виступ за п'ятнадцять хвилин до початку. Отака вийшла пригода.
– Значить, колектив ти не підвів?
– Не підвів, відпрацював як слід. Тому що прилетів, як метеор.
– Хоча банально проспав?
– Розумієте, у мене раніше був феноменально міцний сон, над вухом скажено репетував будильник, у кімнаті всі прокинулися і кричали мені: «Саня! Саня, вставай!» (самим встати і розштовхати мене всім було ліньки). Розштовхали, коли вже задзвонив мобільник. Відтоді до мене приклеїлося прізвисько Метеор, нерідко в пресі і на концертах мене називають Олександр Метеор Павлов. Та мене це не ображає. Називають же саксофоніста Дмитра Александрова – Бобіном.
– Розмовляючи по мобільнику, ти кілька разів вимовив ім'я: «Гася». А палець у тебе не окольцьований. Однак причал у твого серця, напевно, є?
– Є, причал, є муза, є кохана жінка на ім'я Галина. Правда, позаду в мене вже є одруження і розлучення, так сталося, життя – непередбачена штука, але сподіваюся, що у нас з Гасею все буде добре.
– Ви з однієї сфери інтересів чи професії зовсім різні?
– Гася закінчила консерваторію як музикознавець, слухає джазову музику, більше піаністів. Переважно наші інтереси сходяться. Нині вона викладає англійську мову.
– Дуже зручно мати під боком особистого перекладача, можна й в іноземний журнал зазирнути, почитати біографію якогось музиканта, пісню перекласти. Чи ти обходишся власними силами?
– Поспілкуватися з американськими або англійськими музикантами я можу, але серйозні тексти мені не по зубах, тому на допомогу приходить Гася.
– А що, до речі, тебе крім музики цікавить?
– Хвилини відпочинку рідко випадають, ми можемо піти в боулінг, покидати на влучність кулі, або поїхати до кого-небудь з друзів на дачу, приготувати шашличок. Читати я став, на жаль, пізно. У юності жив двірським життям, був хуліганом-двієчником, навіть на другий рік залишався в дев'ятому класі. У нормальну людину почав перетворюватися в музичному училищі, коли познайомився з людьми, які бачили сенс життя в служінні справі, горіли цим. Мене це буквально перевернуло, це виявилося незрівнянно цікавішим, ніж двірські розваги і пиятика.
– Здебільшого внутрішні зміни пов'язані з якоюсь людиною, вчителем у широкому розумінні цього слова.
– Я не можу сказати, що мені пощастило з конкретним учителем, на мене стала впливати загальна атмосфера, адже до цього я перебував в одному казані з шалапутами, і раптом у середовищі викладачів і студентів побачив, що є зовсім інші люди, які зовсім інакшим живуть і це дуже цікаво. Я почав змінюватися, відчув: це ж чудово. Ось так почав і книжки читати, чимало «проковтнув» Пєлєвіна, особливо сподобалися «Чапаєв і порожнеча», «Принц держплану». З задоволенням читаю оповідання Чехова.
– Обожнюю Чехова.
– Він мені подобається також своєю лаконічністю, я не можу приділяти багато часу великим романам, а от оповідання, новели – залюбки.
– А яким є твоє ставлення до вина, горілки, наркотиків?
– З важкими наркотиками ніколи не мав справи, а от травичку кілька разів курив, у студентських компаніях люблять поекспериментувати-повеселитися. Але відчуття були жахливі, це точно не моє. До алкоголю ставлюся з великою обережністю, оскільки часто перебуваю за кермом, та й життєві приклади відвертають. Мій батько помер півтора роки тому, однією з причин цього була пристрасть до спиртного, його приклад мене не надихає. До алкоголю треба ставитися без фанатизму, у помірних дозах це спосіб розслабитися, відпочити, насолодитися життям. А щоб напитися, а потім падати, помирати – навіщо? Усе добре в міру.
– З ким із видатних музикантів доводилося виступати, брати участь у спільних проектах?
– Закордонні музиканти, з котрими я разом виступав, зазвичай повертали мене в кращій бік. Американський співак Ті Боун з барабанщиком Кімом Плейнфілдом подарували чудовий досвід, величезне задоволення, гадаю, можна тільки мріяти про те, щоб грати з такими майстрами. Торік улітку виступав на фестивалі в Євпаторії з групою з Нью-Йорка «Soul Understated», яка виконує музику в стилі соул. У моїй практиці це був найдрайвовіший концерт, я раптом відчув, що не можу втриматися на місці, сам перетворився на ураган, пам'ятаю, як барабанщик кричав англійською: «Давай, давай…» і в такому дусі, це дуже підстьобувало. Восени грав на «ДжазКоктебелі» з Карлом Фрієрсоном, одним із солістів групи «DePhazz» (Німеччина). Він цікавий шоумен, чудовий вокаліст, дуже приємна людина. Ми з ним по-справжньому познайомилися, як це часто буває, на сцені під час саунд-чека. Перед тим підійшов чорношкірий флегматик-тихоня, скромно сказав: «Привіт». І все. А мені розповідали: «Це людина-ураган, музикант-енерджайзер, стрибає, бігає, як заведений». Я на тишка подивився і подумав: «А де ж тут артист? Де зірка? Де енергія, що б'є через край?». Згодом, коли ми почали щільно спілкуватися, він розповів, що завжди береже свої емоції до концерту і на ньому вибухає. І, справді, було шалене шоу, повний екстаз, Фрієрсон неймовірно завів публіку, порвав її, як кажуть, на шматки. Природно, мені не меншою мірою приємно працювати і з українськими професіоналами в найвигадливіших поєднаннях. Щоразу це – безцінний досвід. Іноземців я назвав насамперед тому, що наші музиканти для мене доступні, я можу піти і сказати: «Давай пограємо», а піти до Кіма Плейнфілда я вже не можу.
– Олександре, чим відрізняється світовий рівень виконавства (європейський, американський) від українського?
– Багато чим відрізняється. У них первісно все закладається інакше. Навіть по звуковидобуванню чутно, що люди одержували якусь іншу освіту, вони грають зовсім інакше, у них зовсім інша подача. Наші музиканти, і я в тому числі, граємо, як правило, на розрив, немов востаннє. Вони вміють тримати емоції в руках, розподіляти сили, у цьому плюс.
– Наша академічна музична школа, яка ще не вивітрилася з радянських часів, вважалася найкращою у світі, наші вокалісти, інструменталісти, оркестри завжди цінувалися. А чому в джазовій сфері це не спрацьовує?
– Можливо тому, що тривалий час лунало гасло «Сегодня ты играешь джаз, а завтра родину продашь!». Раніше джаз таврували, гнали, плямували, він не був доступний. Тому в Україні це дуже молодий стиль музики.
– Немає глибоких багаторічних традицій.
– Звичайно. Адже все в сфері культури напрацьовується, викристалізовується з часом зусиллями багатьох поколінь.
– На Заході мистецтво імпровізації розлите в самій атмосфері, адже основа творчості – це, передусім, свобода.
– Тому у нас джазова музика в дитячому віці.
– Екзотика в якійсь мірі.
– Так. Але вона в Україні стрімко розвивається, ще десять-п'ятнадцять років тому взагалі нічого практично не було. Тепер уже, слава Богу, наші музиканти виявляють себе скрізь: на батьківщині і за кордоном. Ростемо.
– Я пригадую наших джазових першопрохідників – гітариста Володимира Молоткова і піаніста Євгена Дергунова, вони були самотніми витязями на полі брані чи на розпутті.
– Так, то були легендарні одиниці.
– Олександре, для мене є загадкою, яким чином джазовий музикант миттєво вживається в незнайомий колектив, котрий, приміром, приїздить з-за кордону. Іноді не буває навіть можливості порепетирувати, а треба відіграти відділення або концерт повністю. Яка тут технологія? Що допомагає?
– Особисто мене виручає мій слух і музична пам'ять. Але почнемо спочатку. Зазвичай заздалегідь висилають ноти і запис музики: можна подивитися і послухати. Правда, коли ми, скажімо, працювали з Карлом Фрієрсоном, то ноти прийшли не зовсім коректні, оскільки в процесі аранжування щось змінилося, а в нотах усе залишилося, як і раніше. У нотах була цифровка, а що далі? Ще треба знати стиль, типові конкретні партії. А вони не прописані. Виходить, їх треба самим прописати. А для цього довелося «знімати» партії з фонограми, яка, слава Богу, була.
Мені в таких випадках найбільше допомагає слух, який я з дитинства розвивав, займався сольфеджіо (мені цей предмет дуже подобався з першого класу музичної школи, я міг спеціальність прогуляти, але не сольфеджіо), мені було цікаво писати диктанти, у мене виходило. Тому, коли в музичних ВНЗ сольфеджіо на третьому чи четвертому курсах припиняють викладати, мені це незрозуміло. На мій погляд, це предмет вічний, його потрібно постійно освоювати, їм потрібно займатися завжди.
Передбачення, точніше - передслух мені дуже допомагає зрозуміти, що буде в композиції далі. Це по-перше. По-друге, якщо я уважно слухаю якийсь твір і він не занадто мудрований, то я його потім можу зіграти без нот, тобто з пам'яті пустити в пальці. Це основні, так би мовити, способи, які дозволяють грати в будь-якому колективі. Джазовим музикантам притаманна гнучкість, а «класики» переважно грають по нотах, усе шліфують до останнього, у джазменів вважається нормальним, якщо десь якась нотка “зісковзнула”, нічого страшного, ми живі люди, ми ж імпровізуємо, зате джазмени встигають миттєво міркувати, заздалегідь чути, реагувати на все в реальному часі, створювати музику буквально на очах, часом навіть «з нічого».
– На концерті «Guitar-Коло» на фінальну композицію вийшло восьмеро гітаристів (окрім барабанщика і клавішника). Усі дуже ефектно зіграли. Чи була якась репетиція? Як це все відбулося?
– З басистом Ігорем Закусом і гітаристом Володимиром Шабалтасом ми “наживили” на репетиції тему української народної пісні «Три криниченьки». Інші гітаристи нічого не репетирували. Ігор Закус попередив: «У такому-то місці ви всі виходите на сцену і я показуватиму, хто коли грає. Так все і сталося. Це була колективна імпровізація-експромт, одночасно музикували вісім гітаристів.
– Виглядало все досить злагоджено, логічно…
– На гітариста із Сімферополя Віталія Макукіна взагалі ніхто не розраховував, мабуть, тому, що він грає тейпінгом (кладе пальці на струни, як піаніст на клавіші, – В.К.). А він несподівано вийшов на сцену, і Сурен Томасян спонтанно дав йому свою гітару. Я стояв поруч, запитую в Макукіна на вухо: «Ти знаєш яка гармонія?» – «Не знаю». – «Три такти ре септакорд, один такт ля мінор дев'ять». І він “закрутив” дуже симпатичне соло. Хоча заздалегідь це не було домовлено.
Мені сподобався цей гітарний проект. Добре, що він не перетворився в якесь змагання гітаристів, кожний показав себе по-своєму і цим був цікавий. Безумовно, такі концерти треба влаштовувати частіше.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
