Як громадянин, митець і, зрештою, як українець, усвідомлюю своє місце на землі. Ніколи не стояв осторонь усіх експериментальних процесів, які за мого життя відбувалися і відбуваються “на нашій, не своїй землі”. Беру на себе сміливість говорити від імені чесних митців, які володіють духовною зброєю, що слугувала народові й Україні в усі часи й епохи, обеззброювала ворогів правди й волі…
Людям відома моя позиція — я її висловив у художніх ілюстраціях, вміщених у книжках, що розійшлися Україною й далеким та близьким зарубіжжям десятками, сотнями тисяч примірників. Назву найголовніші посеред ілюстрованих мною видань: Г. Булашова. Український народ у своїх легендах та віруваннях. — К.: “Довіра”, 1992; Т. Шевченко. Давидові псалми. — К.: “Дім, сад, город”, 2000; Т. Шевченко. Кобзар. — К.: “Просвіта”, 2004.
Хочу зазначити, що названі видання ілюстровані ще у 80-ті роки з власної ініціативи, в епоху брутального комуністично-кадебістського режиму. Належу до митців, які насмілилися по-новому, зором Т. Шевченка, подивитися на тодішню радянську дійсність. Неабияк сполошив ідеологів-контролерів творчих спілок тим, що радянські індустріальні пейзажі й сучасні персонажі поклав на поезію Т. Шевченка, осучаснив прочитання Кобзаря, заживши слави дивака, якого зручніше було просто не помічати, а при нагоді принижувати. Що і як відбувається тепер?
Ідеологи соціалістичного реалізму за завданням КПРС створили творчі спілки для контролю над рабами-художниками, рабами-письменниками, рабами-композиторами, але передусім — над їхніми творами і свідомістю. Чи багато змінилося в незалежній Україні? Культура і мистецтво так само залишаються упослідженими, не потрібними владі. Мистецькі творіння дедалі активніше перетворюють на ерзац-продукт ширвжитку другого плану — їх замінили театралізованими політико-економічними баталіями, які набрали таких обертів, аж складається враження, що всі ми — глядачі вистави без початку й кінця під назвою “Самостійна Україна”. Президенти, міністри приходять і відходять, їхні місця посідають інші, біля них метушаться нові, вдаючи, ніби складають “учту короля”, а тим часом продовжують грабувати народ духовно й економічно. Без будь-якої гордині хочу нагадати: чесний митець має велику перевагу над президентами і міністрами — тим, що наша професія є призначенням від Бога, а не від влади і навіть від електорату. Але митець завжди має залишатися митцем, а його твори — працювати у часі й просторі… Не інакше. Той, хто піде на прощу до влади, до олігархів, до партій і партійок, всіляких фальшивок — благодійних фондів, хтозна ким і бозна де, з якою метою створених, — уже не митець. Він слуга. І Бог йому суддя за зраду собі й людям.
Маю гостре відчуття і реакцію на неправду й несправедливість. Це відчуття внутрішньої непокори волею Бога допомогло створити сотні творів, які, сподіваюся, люди колись прочитають, відчують їхні символи й образи, зрозуміють, як багато важить справжність буття, можливо, вони стануть оберегами.
Не нарікаю на долю. Навпаки. Щасливий, що розмовляю художніми візіями правди, живу, не втрачаючи внутрішньої незалежності, з почуттям власної гідності, намагаючись захистити свій народ, знову — вкотре обдурений і принижений. І все думаю про те, про що наші ідеологи-митці, президенти, міністри і просто упокорені громадяни не говорять, а якщо і говорять — то на кухнях, після опівночі або випитої третьої чарки.
Перше питання: — Кому економічно належить Україна? Ви правильно подумали? Друге питання: — Чи можна покласти на терези економіку, ідеологію, культуру — на противагу душі народу. Що переважить? І тут маєте рацію. А щоб склалося навпаки, потрібно створити світовий (чи державний) кризово-економічний прецедент, який не давав би людині розслабитися і дивитись на світ по-іншому.
В Україні, як у жодній країні світу, відкрито безліч мистецьких, релігійних і культурних центрів, всіляких молодіжних і ветеранських організацій. Тільки який результат їхньої діяльності? Часом виникає прозаїчне запитання: а чи не створюють усілякі фонди, разом із державними вливаннями для того, щоб кілька людей могли непогано перечікувати кращих посад? Чи багато митців отримали від тих фондів допомогу, чи багато національно значимих проектів знайшли реальне втілення?
Тим часом народ залишається соціально і юридично не захищеним від злочинності, дитячої проституції, работоргівлі тощо. Попри те, що створено ще й безліч громадських правозахисних організацій. Ідучи вулицями, бачимо, що будинки рясніють вивісками контор нотаріусів і юристів, фінансових установ, банків і т. ін. А знайдіть-но вивіску про те, що тут розташована організація, яка опікується безпритульними дітьми.
Візьмімо конкретно Київ — столицю держави. Сміємося, кепкуємо з мера Черновецького, вважаємо його дії неадекватними, поспішаємо встановити діагноз його хвороби. Якої? Чи не здається вам, що діагноз потрібно встановлювати нам самим? Це не він хворий, а ми, що обрали й терпимо його збиткування над нами. Нагадаю якщо не простим громадянам, то так званим дипломованим, узаконеним “патріотам”, державникам: глядіть, аби невдовзі не справдилося народне прислів’я: “У владу вносять на подушках, а з влади — на вилах”. Черновецький, який останнім часом зник з екранів телевізорів, добре вибудував свою виставу і знає її фінал. Як думаєте, чи почувався б упевнено і поводився так цинічно мер, за якого проголосувало менше 15 % мешканців Києва, якби не відчував підтримки когось таємничого, хитрішого, загадковішого, підступнішого, якби за цим експериментатором з нашими долями не стояв таємничий Мефістофель чи то із самої України, чи, може, з іншого центру?
Руйнувати Україну стало політичною професією, а наносити перший удар у її серце — визначальною методою. У Києві проводиться експеримент з руйнації України. У разі успішного завершення можна поширювати на всю державу.
Руйнація духовної аури столиці і людини проведена успішно. Київ — уже уніфікований мегаполіс, де всі історичні острівці згасли, розчинилися серед невиразних сучасних новобудов. Біля Оперного театру звели елеватор, який причавив куточок неповторного буття столиці. Скільки таких прикладів міг би навести кожний, хто знає Київ у його історичному вияві? Навіть комуністи не наважилися змінювати обриси центру міста, а сучасна влада?
І знову до Т. Шевченка: Думайте, читайте…
На мистецьких зібраннях і дискусіях висловлюю думку щодо поверховості й декоративності сучасного українського мистецтва, отримуючи спротив і звинувачення від колег-митців, дивуюся, чому вони не можуть утямити, що поверховістю, декоративним замилуванням митці остаточно й безповоротно втрачають власний народ.
Я створив цикл образно-символічних станкових картин “Українська ніч”, що експонувалися на кількох виставках, увійшов у доробок, який номінувався на Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Коли документи — подання від Шевченківського національного заповідника в Каневі лягли на стіл Шевченківського комітету, один з канцеляристів зауважив: — Нехай називається просто цикл станкових картин, а то воно якось — не зовсім… Що воно — “Українська ніч”?
Зрозуміло. В Україні повсюди і завжди світить сонце. А після виходу книжки Т. Шевченка “Давидові псалми” з моїми гротесковими офортами листи з осудом від “народу” отримали не тільки музей Т. Шевченка в Києві та Національний Шевченківський комітет, а і сам Президент Л. Кучма. Я зрозумів, що це моя творча перемога. До байдужого нічиєї уваги не привернеш, навіть ворога.
І зрозуміло, чому надійшли ці листи. Антиукраїнці в образах і типажах упізнали себе. А вони не звикли, щоб їх зневажали і розвінчували. Центр сучасного мистецтва, очолюваний п. Пінчуком, і є однією зі складових створення штучного інтелекту чи то перетворення нашого інтелекту на штучний. Можна з подивом спостерігати, як сучасні ідеологи від мистецтва — державники, урядовці — власною присутністю і словесними захопленнями, а експерти в царині сучасних мистецтв схвально відгукуються, ба ні, говорять про цінність виставок — інсталяцій некрофільства, призначених для руйнації світоглядних і духовних українських традицій.
Ось таке роздвоєння особистості й на всіх рівнях нашого буття. А ми ж, творча інтелігенція, що? Творчі спілки, які потрібно було рішуче реформувати, залишилися з тими самими керівниками, не визначені ідеологічно. Не без їхнього попуску виставкові зали на Володимирській, на вулиці Горького та Червоноармійській перейшли до рук комерсантів. Гадаю, не задарма… Хтось почав їздити на “фордах”, хтось — на “лексусах”.
Належу до Спілки художників України, яку понад двадцять років очолює одна й та сама людина. В. Чепелик не просто очолює спілку, а як скульптор-монументаліст ще й контролює художньо-образне втілення пам’ятників. Сам собі пан: ні конкурсів, ні вимогливого журі, ні контролю за гонорарами. А коли нема конкуренції, то й художності та образності катма. Хочете прикладів? Будь ласка.
Моринці, що на Черкащині, — батьківщина Великого Кобзаря. Пам’ятник матері Шевченка з малим Тарасом на руках. Непрофесійний, нехудожній, антиестетичний. Або пам’ятник В’ячеславу Чорноволу. Шоколадна фігура, оздоблена тягарем декоративного ярма, — без образу, символу й смаку. Або невиразний пам’ятник Георгію Ґонґадзе — в парку серед будинків, які побудувало для своїх працівників ЦК КПРС і КДБ. Складається враження, що пам’ятники нашим героям замовляють люди байдужі, а виконують ще байдужіші. Прикро, що таких творінь з’являється дедалі більше.
Не можу не згадати й про те, що майже в кожному селі ще стоять безрукі й безногі, а часом і безголові Ульянови, виглядаючи з бур’янів на творіння уже теперішніх гетьманотворців. А поряд з тими напівзруйнованими Ульяновими по 2—3 генделики-розливайки — 40-градусної “Гетьманської” на 20—30 сільських осель. Страшно. Вибачайте, отут виступаю як художник-реаліст, а не символіст. Помаранчеву революцію я як митець, як сотні інших громадян своїми помислами, творчістю наближав, як міг, не тільки малював, а писав, говорив, сподівався, що з приходом бажаного народом Президента все зміниться на краще.
Вийшло ж як вийшло: ті люди, які готові бути змести революцію, обговорювали, як вивести проти народу армію й міліцію, знову опинились на владному Олімпі, навколо Президента, який клявся, що “злочинці сидітимуть за ґратами”. Сидять, але в парламенті, в Секретаріаті Президента, очолюють корпорації, фонди, асоціації, урядові й державні агенції, вдаючи “слуг народу” і живучи значно ліпше за своїх “панів” — обдурених людей.
Не забуду свого озлоблення і здивування, коли в пресі в часи помаранчевої революції з’явився лист-засудження дій Віктора Ющенка. Звернення Спілки художників України підписали голова і його оточення від імені кількох тисяч митців — не зібравши нас і не запитавши, чи справді ми засуджуємо помаранчевий рух. Приїхали.
Те, з чим боролися, що намагалися викорінювати майже 20 років, повертається! Корумпованість, кумівство в творчих спілках як складова комуністичної ідеології. Знову віддаємо право визначати істину кільком чиновникам, які втратили будь-яке відчуття творчості й реального зв’язку з народом, рядовими членами Спілки! Щоб не склалося враження, що цією сповіддю наголошую на особистих образах і претензіях до конкретних осіб, підкреслюю: намагаюся захистити не лише власне реноме і гідність художника, а й честь і гідність громадянина України. Бо рух часу, історії вносить великі корективи в мислення кожного з нас. Розриваються пута неоконформізму, який був часткою кожного з нас. Переконаний: якби міг у повному обсязі показати громадськості свої твори, тисячі людей подивилися б на світ, Україну іншими очима, і багато з них стали б іншими: правдивішими, сміливішими. Бо я не випадковий митець в Україні, у світі, не хочу мовчати! Таких стає дедалі більше.
Тому і звертаюся до багатьох колег: перестаньте малювати на полотнах кожухи, папахи і гетьманські булави. Українське суспільство воліє бачити полотна своїх художників глибоко філософськими, знаковими, символічного змісту — я в цьому переконаний. І якщо вони з’являються, держава повинна ставитися до них по-державному.
Гурт художників-ентузіастів на чолі з О. Мельником уже кілька разів організовував Всеукраїнську виставку “Від Трипілля до сьогодення”. Президент держави, деякі міністри й депутати відвідували виставку, висловлювали захоплення. Навіть ішлося про закупівлю картин для державних музеїв України. Художники, дехто на останні кошти, привозили великі полотна до Києва, сподіваючись на об’єктивність, щирість, правду й обіцянку високопосадовців… Минуло два роки після виставки. Міністерство культури і туризму України, Спілка художників України не знайшли коштів не тільки на обіцяну закупівлю творів, а й навіть на видання каталогу.
Всього якихось 20—25 тисяч гривень! І це тоді, коли чиновники розбазарюють сотні тисяч на фуршети, світські вечірки, які постійно і демонстративно транслюють усі канали телебачення, чим дратують народ, зневажаючи і принижуючи його, як і десятки чесних українських митців-“аборигенів”, які врешті залишаються поза увагою державних чиновників.
Хіба ця неповага — до мистецької події, художнього документа епохи? Проігнорувавши проект “Від Трипілля до сьогодення”, чиновники виявили неповагу до українства. Це зробили люди, у чиїх руках накопичилося народне майно, фінансові ресурси, а то й сама земля з її надрами. Президент В. Ющенко проголосив 2006-й Роком села. Гурт художників-ентузіастів, до складу якого належу і я, кілька років виїжджає на пленери, змальовуючи сільські пейзажі занедбаного, упослідженого, спустошеного українського хліборобства. 2006 року вирішили провести акцію-виставку в Києві “Феномен українського села”, підтримати ініціативу Президента.
Звернулись по допомогу до адміністрації Національного музею Т. Шевченка — про надання виставкових залів. Виявилося, маємо платити за них (адміністрація мотивувала тим, що в них немає за що купити тканину для вітрин музею тощо). Довелося розрахуватися з музеєм картинами. Це ще не найгірший варіант.
2008 року я як номінант на Шевченківську відзнаку, знаний не тільки тим, що ілюстрував “Кобзаря”, названого критиками “Кобзарем” третього тисячоліття, а журі книжкових форумів відзначило дипломом за краще художнє і дизайнерське втілення. Знов адміністратори назвали круглу суму, яку мав би заплатити за показ своїх творів у музеї Тараса Шевченка. Про Шевченка, шевченківської тематики, ще й платник податків. Парадокс? Та ні, щось інше. І тут на перший план виводять гроші, бо такі настанови Міністерства культури і туризму України. Як не згадати поетичні слова геніальної Ліни Костенко: Земле моя рідна, нема на тобі притулку. Поети твої, і ті тобі чужі…
Вустами Ліни Василівни промовляє Тарас Шевченко, з Дніпрових пагорбів споглядаючи українську землю. Тим часом Національний музей літератури із вдячністю і безплатно запропонував виставковий зал для моїх творів. Одна прикрість: тих, на кого я чекав як автор — експертів, членів комісії Шевченківського комітету, — прийшло тільки троє. Чомусь уже п’ять років мого номінування ті, кому випадає вирішувати мою долю, вважають зайвим ознайомитися з моїми творами. Принизливо й неетично з боку членів комітету для мене як номінанта.
Ось вам і два боки однієї медалі під назвою “українство”. Для багатьох державних службовців та й митців-художників декоративність, показовість і навіть послуговування українською мовою — лише засіб для заробляння грошей.
З відомих нам історично-політичних причин, внаслідок безкінечних експериментів сформувалась, виплодилась така собі особина як малорос, недоукраїнець, який активно й наполегливо нині у нашій — не своїй державі допомагає облаштовувати той міфічний причал для такого самого міфічного ковчега спотвореної людської цивілізації. Вважає себе українцем, виклично розмовляє одеським суржиком російської мови, купує лише російські періодичні видання і дивиться російські канали, хвалить російських поетів, бо не читав жодного українського. Найбільше таких, з дозволу сказати, кревних українців у Верховній Раді. Це вони розвиватимуть нашу духовність? Хочеться їм сказати: бачите ці пагорби, ці золоті маківки, Дніпро і далечінь? Ця земля має велику історію. Вона одухотворена. Завдяки їй ми віримо в майбутнє, вірили і 80, і 300 років тому, тож збереглися як народ, як українці, як європейська нація.
А ваш ідеологічний бізнес завжди орієнтувався на бездуховність, на руйнацію багатовікових естетичних традицій, національних ідеалів. Нині, коли розгорнулася така запекла інформаційна, економічна, антикультурна світова війна за Україну, стало зрозуміло, що моя запеклість зовсім не випадкова: не можемо залишатися байдужими до опосередкування нашої культури і проекції її на чужинську духовність.
Маємо власну, треба її берегти і боротися за неї. Світові політично-економічні гравці з усілякими науковими, мистецькими, релігійними центрами чітко усвідомлюють власну мету, прораховуючи, як шахісти, ходи на століття, а, може, на тисячоліття наперед.
І доки ми замилувано, поверхово тішимося своєю культурою, етнографією, китайські ремісники уже продукують нам український національний одяг, кераміку, сувеніри. У китайців є неабиякий досвід: у далекій Австралії давненько споживають їхню сувенірну продукцію “австралійських аборигенів”, хоч дедалі рідше можна віднайти справжнього аборигена. Невже така доля спіткає й Україну?!
Відомо, що Україна розташована у сприятливій сейсмічній зоні, її земля, ландшафт найменше постраждали впродовж тисячоліть від катастрофічних перетворень, а це означає, що ті космічно-земні катастрофи, про які багато говорять західні, особливо американські вчені, пишуть багато наукових праць, знімають кінофільми, з Божою милістю обминатимуть нас і надалі. То чому б маєстатним магнатам не оселятися тут, не скуповувати для власного вжитку ці поля і ліси, озера і ріки, мічені штучним янголом Чорнобиля?
А ми продовжуємо тішитися тим, що у нас в Україні найтовстіший шар чорнозему — тільки чомусь виходить так, що власною продукцією не можемо нагодувати навіть власний народ, масово споживаючи завезені із Заходу сурогати, спотворюючи себе фізично й духовно. Стає зрозуміло, навіщо потрібний у Донецьку Центр штучного інтелекту і всілякі інші схожі розробки, які нівелювали б даний Богом людський розум.
Зрозуміло, що боротьба за землю України ще попереду, попри те, що нині майже половина сільськогосподарської землі через підставних осіб чужоземним капіталом, всілякими центрами уже прибрана до рук чужинців. Зрозуміло, навіщо. Не тільки для вирощування городини… Моя художня уява малює новітній Ноїв ковчег із золотою головою і рогами бика на кормі. Він у прийдешнім часі пришвартується до берегів Дніпра і з нього зійдуть на нашу землю будівничі новітньої цивілізації, де не буде місця душі людській, замість неї впроваджуватимуть штучний інтелект для виведення нової — штучної людини… Без історії, традицій, національної ментальності, духовної спадкоємності.
…Подивіться на скульптуру, яка зустрічає на вході до Українського дому. Образ Андрія Первозванного із хрестом у руках. Хай мене простить Господь за богохульство, якби в цієї бронзової постаті прибрати з правиці хрест, а з обличчя — бороду, ця постать більше скидається на вагітну жінку з виставленою вперед оголеною ногою… Чим не третя стать? Кажуть, що виготовив скульптуру відомий митець для народного депутата України Петра Ющенка, знавця всіляких традиційних і модерних напрямів у мистецтві. Ось уже понад рік в Українському домі експонують виставку, ним зорганізовану: “Видатні українці”. Художники поспіхом, за 500—700 гривень із щедрої руки пана Петра малювали ці портрети. Про жодну художню вартість творів не йдеться. Вони розвішані гамузом, по всіх закутках, на всіх поверхах. Хто пам’ятає часи радянської пропаганди передовиків виробництва, свинарок і доярок, подумає, що повернувся у минуле. Тільки ті портрети трохи щиріші. Співробітники Українського дому вже пропонували панові Петру Ющенку прибрати недосконалі творіння. Сказав, що висітимуть, доки побудують “Мистецький Арсенал”.
Цим “шедеврам”, можливо, знайдеться місце в “Арсеналі”. А чи знайдеться там місце справжнім творам справжніх українських митців? Боюся, що ні. Бо цей центр будується на кошти новітніх ідеологів і мільярдерів панів Пінчука, Коломойського, Черновецького тощо. Експонатам, які відтворюють справжню національну духовність, побут, українську культуру в просторі й часі, а не якійсь інсталяції з “відтятою бичачою головою”, місця не знайдеться.
А де ж наші науковці, мистецькі експерти, критики, мистецтвознавці, які правдиво й об’єктивно говорили, писали правду про стан нашого мистецтва і культури? Хіба, може, в сумнозвісній Академії мистецтв України, членами якої стають діячі культури без жодної створеної праці чи опублікованого дослідження — міністри, директори театрів і т. ін. Такі наші реалії. І знову спадають на думку обнадійливі слова нашого Пророка: “Борітеся — поборете”. Якщо візьмемося боротися… А якщо ні? Продовжуватиме жити малорос-недоукраїнець. Чужий усім і собі також.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Як громадянин, митець і, зрештою, як українець, усвідомлюю своє місце на землі. Ніколи не стояв осторонь усіх експериментальних процесів, які за мого життя відбувалися і відбуваються “на нашій, не своїй землі”. Беру на себе сміливість говорити від імені чесних митців, які володіють духовною зброєю, що слугувала народові й Україні в усі часи й епохи, обеззброювала ворогів правди й волі…