Суспільство розвивається, допоки народжує дітей. Культура розвивається, допоки продукує мистецькі явища і народжує нових творців. Культура – душа і серце народу, її кровоносна система. Щоправда ці банальні речі наша держава (тобто чиновництво) вперто призабуває, та слава Богові, сонце сходить, птахи співають, трава весною зеленіє. Всупереч суворій дійсності народжуються творці і творчі колективи, які пробивають асфальт байдужості.
Саме ці думки передовсім викликали у мене обдаровані, завзяті, сліпучо молоді упертюхи, які називають себе: Театр «Відкритий погляд».
Нині не часто згадують фразу: “Талантам треба допомагати, бездарі проб'ються самі”, зазвичай вчергове підносять чи піарять “зірок”. Тим часом невідома і незнана молодь торує свій надскладний шлях. Так завжди було, і, звісно, так буде, та добре слово і кішці приємно, тож ми скажемо слово про молодий київський Театр “Відкритий погляд”, який декларує відкритість різних думок, зокрема критики й глядачів.
Не зважаючи на молодість, яка зазвичай схильна до експериментів і зневаги до авторитетів, фундатори новоствореного колективу стверджують, що головним критерієм для них є глядач, тому виявлятимуть себе як театр, а не мистецька лабораторія, отже не планують здійснювати жодних театральних реформ. Глядачі мають бачити на сцені себе та своє життя – справжнє, без пафосу та спецефектів, щоб потім замислюватись над своїми вчинками. “Ми за мистецтво яке творить, а не руйнує. Багато театральних колективів нині відходить від класичних традицій театру, пропонуючи глядачу ефектні форми та ідеї, забуваючи іноді про головне – про людську душу, яка прагне вдосконалюватися”, – кажуть засновники театру і посилаються на Костянтина Станіславського: “Якщо б смисл театру був тільки в розважальному видовищі, може, й не варто було б вкладати в нього стільки праці. Але театр є мистецтво відображати життя».
Певно, днем народження “Відкритого погляду” можна вважати 26 вересня 2008 року, коли в люди вийшла перша прем'єра – пластично-поетична мелодрама «ЛЮДИ?!:)» за творами С.Єсеніна, І. Франка, У. Шекспіра, Ліни Костенко, Роберта Рождественського, Анни Ахматової... Ну хто ще, як не молоді актори могли ризикнуть подати зі сцени не якусь комерційно успішну авантюрну комедію, а високу поезію, на яку нібито минула мода.
Другим кроком стала вистава “Гра в життя” за В.Тендряковим, в якій герої – випускники коледжу вирішили пограти в цікаву гру, коли кожен говорить правду один про одного. Уявляєте, що з цього вийшло?..
Третій крок – вистава “Одруження” за мотивами М.Гоголя, історія про наших сучасників, для яких любов і одруження вельми різні речі.
Актори завзято й щиросердно міркують над насущними питаннями: “Ким бути?”, “Як бути справжнім?”, “Що таке правда?”, “В чому сенс життя?”, “Як не опинитись в полоні зрадливості і підлості?”, “Що таке кохання?”.
Молоді лицедії ще не здані абстрагуватись чи дистанціюватись від пристрастей життя, їм все боляче, вони в цьому вирі живуть, і це відчувають глядачі, бо переймаються тим самим, що й ровесники на сцені: це ніби вже і не гра, все якось по-справжньому...
Творча юнь на чолі з отаманшею-режисеркою з ніжним прізвищем Ромашенко мають певну перевагу перед сивими колегами в інших театрах: вони наївно романтичні, розігрують те, що їм подобається, ну і, звісно, новорічні дитячі вистави, які теж лягають на серце, бо в них можна побешкетувати і розширити свою палітру.
Перші вистави були відіграні у Палаці культури «Дарниця», який гостинно приймав та приймає в своїх стінах театр «Відкритий Погляд». З березня 2009 року колектив базується у Театральному центрі Національного університету Києво-Могилянської академії. Отже, свого приміщення нема, майбутнє в тумані, а їсти хочеться кожен день. Та треба вижити, встати на ноги, перебороти труднощі, перемогти себе й обставини, інакшого шляху нема, бо хто має рідний виплеканий театр, той має родину, долю і славу.
Ксенія Ромашенко і Станіслав Жирков
Наші співбесідники художній керівник колективу Ксенія Ромашенко і актор Станіслав Жирков (до речі, подружжя) намагаються зрежисувати і зіграти не тільки виставу під назвою “Театр “Відкритий погляд”, а й власне подальше життя.
– Ви молоді, завзяті, амбітні, тож через яку причину пішли в таку нелегку і невдячну сферу, яким є нині український театр?
Ксенія Ромашенко:– Я не можу сказати, що для мене це був свідомий вибір з самого дитинства, що я, мовляв, змалечку відчувала і знала, ким буду в цьому житті, яку професію оберу, але певний емоційний потяг проявився рано. Я з радістю вчилася в музичній школі, школяркою зацікавилась театрами, які були в рідному Севастополі, ходила на всі вистави, деякі передивлялась неодноразово. Та ось переді мною постав вибір: або я йду вчитися на бухгалтера в Севастопольському університеті, або обираю професію, яка до душі. Мої педагоги з музичної школи натякали мені на можливість піти шляхом вокалістки, або ж вдосконалюватись на фортепіано, це мені дійсно подобалося. Але я відчувала, що це не буде наповнювати моє життя, тому, розміркувавши, вирішила взимку поїхати на проби до Києва, адже в Криму немає закладів, де можна навчатись синтетичній театральній професії. І раптом все склеїлося, я схопила шанс оминути бухгалтерські розрахунки (а цим я аж ніяк не хотіла займатися в житті). Я вступила до Національного університету культури і мистецтв і потрапила до знаних викладачів – режисера-постановника Національного академічного драматичного театру Івана Франка, заслуженого діяча мистецтв України Петра Ільченка і Катерини Пивоварової, про що не шкодую жодного дня і дуже вдячна їм за те, що саме вони мені пояснили, що це за професія, надали можливість вибирати: або стати акторкою, або режисером, розтлумачили, чим відрізняються ці дві професії і що треба для одної та іншої.
На першому курсі я більше акцентувала на акторстві, а на другому викладачі стали обережно натякати: “Спробуйте попрацювати над режисурою". І я почала відчувати, що бути по той бік сцени мені подобається більше, там комфортніше, я стала приділяти більше уваги режисурі, ці навички поширювати, поглиблювати, цікавитися спеціальною літературою, дивитися вистави київських театрів вже не з акторської, а режисерської точки зору, шукаючи цікаві ідеї, розгадуючи режисерські прийоми тощо.
Остаточно зрозуміла, що хочу бути режисером на третьому курсі, коли отримала можливість поставити, разом з Дмитром Чирипюком, в театрі імені Івана Франка казку “Новорічні пригоди черепашок-ніндзя”. Я побачила технічні тонкощі сцени, виробничі цехи, де працює купа людей, різноманітність декорацій і реквізиту, тобто все те, з чим студент не стикається в поточному навчанні, зазвичай є два софіти, дві “пушки” і з цим працюєш, як кажуть, на килимку. Коли опинилась в нетрях професійного театру, збагнула скільки мені ще треба пізнавати, працювати, щоб вміти складові поєднувати в цілісний твір, і тоді я вже відчула стовідсотково, що саме цим хочу займатися. Потім була ще одна новорічна казка на четвертому курсі, яку я поставила в Будинку художника вже самостійно, але спільно з Мистецьким фондом "Амадеус". Тоді і сформувався мій перший колектив. На початку п'ятого курсу я поставила у Білій Церкві виставу "Дерева помирають стоячи" Алесандро Касона, яка відтоді є в репертуарі місцевого театру, регулярно йде, так само як і казка в театрі Франка. Це було суттєве підтвердження моєї спроможності, я відчула сили в собі, те, що можу рухатися далі, так само як і те, що багатьом речам треба навчатись, і пробувати, пробувати, тому що, на мій погляд, можна щось не зробити і ні про що не шкодувати, але краще зробити і десять разів пожалкувати про те, що це зробив, однак скоро усвідомлюєш напрям правильного руху, ми зазвичай вчимося на помилках, беремо все корисне і йдемо далі.
Отаким був мій шлях до обрання цієї професії і ствердження в ній. Тепер я не відчуваю себе повноцінно щасливою людиною, якщо не думаю про те, що ставитиму, над чим працюватиму сьогодні, як маю вдосконалюватись як режисер. Якщо це прибрати, то, певно, це буде і не моє життя, я не уявляю іншого існування.
– Севастополь – російськомовне місто, а Ви вільно розмовляєте українською.
– Коли я приїхала до Києва, то половину розмов, які лунали з усіх боків, я не розуміла. Навіть так. Не кажучи уже про те, щоб розмовляти українською. Прискорене опанування мовою – це велика праця, і з боку викладачів, і з мого боку, я почала дивитися українські телепрограми, читати українську літературу, пресу. Тепер можу висловлювати свої думки українською і навіть вже деякі слова подумки перекладаю з української на російську, отаке моє невеличке досягнення. З'явився певний азарт: мені цікавіше говорити українською мовою, бо російська – звична, зрозуміла змалечку, тому легша, – певно, ми любимо більше те, що з чималими зусиллями досягається.
Станіслав Жирков:– В мене стосовно обрання професії дещо інша історія, я з дитинства був спрямований на акторство. Коли інші діти казали, що вони хочуть бути лікарем, космонавтом чи футболістом, я "відмазувався": приміром, на уроці малювання на тему "Ким я хочу бути" малював якусь машину, мовляв, хочу бути таксистом, або дім – хочу стати будівельником, отже, грався-перевтілювався.
Бажання бути артистом стимулювало серйозно займатися бальними танцями, мене навіть запрошували до професійної трупи у досить юному віці. А от в театр не було виходу. Я теж виріс в російськомовному місті – в Іллічівську на Одещині, звісно, в Одесі є театри, але щоб потрапити на виставу, треба було десь потім заночувати, та й тяги конкретно до театру у мене не було, я мріяв про кіно, телебачення. В школі були випадкові "епізоди": якось брав участь у казці "Білосніжка і сім гномів" англійською мовою, грав у "Кайдашевій сім'ї" Нечуя-Левицького. В десятому класі почав активно виступати в КВК капітаном шкільної команди, на рівні міста навіть став маленькою зірочкою, тому що у нас була класна команда. Щоправда тепер більшість моїх друзів-партнерів до лицедійства і близько не мають стосунку, а я пішов далі. Хоча коли їхав до Києва вступати на театральний, я лише двічі в житті був в театрах: в Одеському Оперному і Музичної комедії імені Михайла Водяного.
Ганна Веселова
Коли вступив на театральний курс, якогось там вересня вперше пішов на виставу – в театрі імені Франка побачив "За двома зайцями". Сподобалося, правда, мені не було з чим порівнювати. Апетит приходить, як відомо, під час обіду, я почав ходити на все, передивився неймовірну кількість вистав. Цікаво, що в школі я досить специфічно учився: навмисно намагався займати позицію не таку "як у всіх", через це вчителі поділялися на тих, з ким я розмовляв, і на тих, хто зі мною не розмовляв і навіть не пускав на свої уроки, отже, я прогулював багато уроків. Та коли вступив до університету, ця "недисциплінованість" кудись зникла, я до такої міри був захоплений викладачами Петром Івановичем Ільченком і Катериною Валентинівною Пивоваровою (величезна їм подяка), що ретельно відвідував всі "пари", намагався робити більше і більше, мене це так захопило, що я зрозумів: тільки акторством – театром, кіно, телебаченням – маю займатися і нічим іншим:
– З чого розпочався Театр "Відкритий погляд"?
– Історія його створення розпочалась, певно, на першому курсі. Коли ми (більшість – приїжджі з різних міст України) почали відвідувати вистави, дізнались, що таке театри імені Франка, імені Лесі Українки, ТЮГ, Молодий театр, Театр на Лівому березу, Театр на Подолі і так далі. Розпочались перші розмови на тему "Хто де хоче грати?". Кожен називав той театр, який йому більше лягав на серце, я, приміром, сказав, що хотів би грати у театрі імені Франка, там величезна сцена, мені це дуже подобається, там працює учитель Петро Ільченко: "Ох, як хочеться з ним на одну сцену вийти”. А от Ксенія Ромашенко сказала: "А я хочу свій колектив створити". Тоді всі іронізували: "Ну, Оксано, розкотала губу. Який свій колектив? Треба йти кудись у великий театр, добиватися місця там, виборювати, ліктями розпихати вікових акторів". А вона каже: "Ні, хочу створити свій театр". На другому курсі вона висловила цю думку знову. З третього курсу я почав її розуміти, міркуючи про те, що людині обов'язково потрібно щось аж таке для повного щастя. Гроші в українському театрі заробити практично не можливо, це абсурд, зазвичай всі актори працюють ще десь – на телебаченні, в кіно, на радіо, на корпоративних вечорах, але найголовніше для актора – це рідний колектив, комфортність існування в ньому. І я збагнув, що теж хочу творити свій колектив, перша спроба сталася на четвертому курсі, це вистава Ксенії Ромашенко – "Дерева помирають стоячи", наша дипломна робота, професійно створена. Ксенія тоді нас всіх зібрала і сказала: "Я хочу за два місяці, як в професійному театрі, зробити виставу, а не за рік, як можна в університеті. Я домовилася, що сцена буде за нами в цей період, сама складатиму графік репетицій, як вважаю за потрібне". Це був четвертий курс, викладачі сказали: "Ксеніє, це вже твоя режисерська робота, ти маєш її робити сама, а ми будемо лише консультувати". І розпочалась "битва". Відзначу, що на встановлення декорації, реквізиту і перевдягання для кожної репетиції (чи вистави) ми витрачали по півтори години до і після, в підсумку три години. Це була величезна робота, результат вийшов гідний. Виставу побачив директор Білоцерківського професійного театру імені Саксаганського, він сказав: "Я хочу мати в своєму репертуарі саме таку постановку без усяких змін". Режисери з київських театрів теж констатували гарний рівень, хтось висловив пропозицію: "З цією виставою треба поїхати по містах Київської області і показати її". Нам навіть пропонували в Білій Церкві роботу, деякі наші одногрупники тепер там працюють, грають саме в цій виставі, яку, зрозуміло, поставила Ксенія Ромашенко.
На четвертому курсі ми також грали казки, вже тоді відбулося певне формування колективу, я чітко зрозумів: Хочу тільки в своєму колективі працювати". Потім був складний процес підбору людей, назви колективу, пошуку приміщенні тощо. Виживання театру – це величезна робота, постійне прагнення до вдосконалення, і це у нас є. Та будь-який театр без меценатства і підтримки держави не дієздатний. Держава поки що ні мур-мур. Дивно, але більшість керівників міськрайонних відділів культури в театрах бувають двічі-тричі на рік. Процвітає смаківщина, мистецтво розділяють на російськомовне і на україномовне, тобто на правильне і неправильне, або ж на таке, що прославляє Україну і не прославляє, або в українському творі нема європейської лінії. Тобто є чимало причин не вкладати грошей в культуру, в театр, особливо в молодий.
"Гра в життя"
– Тож яким чином молодіжний театр виживає в столиці?
Ксенія Ромашенко: – Передусім завдяки ентузіазму, фанатизму, бажанню ствердитися. Молоді актори розуміють, що саме в своєму колективі в них є максимальна можливість вдосконалюватися, розвиватись, йти вперед, а не зображувати сьомий гриб в п'ятому рядку і чекати щомісяця зарплатню в півтори тисячі гривень. Кожен з нас розуміє, що тут ми здобуваємо головне – практику, і за рахунок цього є можливість утримувати колектив. Це неймовірно складно, кожен з характером, амбіціями, до того ж всі ще індивідуально виживають, треба заробляти гроші. Тому на планівках я акторам кажу: "Беріть свої фотографії, розносьте по всіх студіях, прослуховуйтеся в інших театрах, ворушіться. Та передусім працюйте, тоді ви будете кориснішими для рідного театру. Завжди пам'ятайте, де ваш дім, де на вас чекають, де з вами готові далі разом йти і працювати".
Ксенія Ромашенко
У нас більшість акторів працюють на двох або трьох роботах, але кожен розуміє, що пріоритетним для них є Театр "Відкритий погляд". Зрозуміло, що всі ми виживаємо: треба поїсти, вдягнутися, мати гроші на проїзд, за квартиру заплатити, але присвячувати життя побутовим речам ніхто з нас не збирається, головне – творчий розвиток. І Господь нам допомагає. Так, актори змушені бігати по додаткових роботах, але вистачає часу та енергії працювати в колективі. Безумовно, коли я бачу, що людині потрібні гроші і треба встигнути на якусь “халтуру”, я без зайвих запитань відпускаю, але з умовою, що завтра ми зробимо подвійну репетицію і відпрацюємо все те, що мали зробити сьогодні. Звісно, виникають тертя, один все розуміє і викладається на репетиціях, другий починає хитрувати. Художньому керівникові треба ретельно все відслідковувати і твердо тримати процес в руках, бо тільки-но надаси послаблення одному, як інші починають вигадувати собі слабину.
Петро Микитенко
Коли ми зібрали колектив, я акторам сказала: "Підіть в інші театри, прослухайтеся, побудьте в колективах, відчуйте їх не з глядацької зали, а зсередини, і собі дайте відповідь, чи хочете ви бути частинкою цього колективу". На жаль, є такі колективи, де актори перед виставою п'ють алкогольні напої, на репетиціях матюкаються, де творчий процес складається за принципом: "Проти кого ми сьогодні товаришуємо і кого треба підставити або підсидіти".
"Одруження"
Засновуючи театр, ми склали внутрішній статут. Велосипед не винаходили, більшість правил взято "З етики та дисципліни актора" Костянтина Станіславського, приміром, за нетверезий стан (навіть якщо актор вчора дозволив собі добряче розслабитися, а сьогодні на репетиції перебуває під залишковим впливом алкоголю), накладається штраф, тому що поряд з тобою працюють люди, які хочуть викластися і отримати результат, а ти не здатен на це, значить, партнери даремно витрачають свій час. По-друге, повторю, в театрі неприпустимі непристойні слова, чорнуха, вважаю, це руйнує колектив, а не навпаки об'єднує чи робить людей близькими. Це не означає, що ми якісь ненормальні пуритани, звісно, ми дозволяємо собі відсвяткувати дні народження, прем'єрні вистави з шампанським і коньяком, це зрозумілі життєві речі, але нащо жлуктити ящик горілки, щоб потім падати, достатньо мінімуму для того, щоб відсвяткувати, розслабитися.
Після святкування прем'єри відбувається "розбір польотів" і той, хто не виконав свої творчі обов'язки, отримує на горіхи. Та хай би там як не було, в нашому театрі передовсім – людське ставлення один до одного, не панібратство. Якщо я бачу, що сьогодні в актора погане самопочуття, не буду на нього тиснути, подивлюсь, як він завтра себе покаже. Якщо ж почне користуватися поблажками – починаємо жорстку розмову. Будь-які питання, які хтось з кимось починає з'ясовувати за кулісами, категорично виносимо на колектив – розбираємо за “круглим” столом. Так само по закінченню сезону аналізуємо всі проблеми і конфлікти, а їх виникає немало, тому що кожен молодий актор з величезними амбіціями.
Завдяки поєднанню принциповості і дипломатії наш колектив перетворився в невеличку родину, це не просто слова, це справді так. Коли в когось відбувається весілля, весь колектив на цьому святі, всі радіють, всі щасливі. Кожна вдала вистава – це чергова сходинка на шляху удосконалення, ми всі щиро один одного вітаємо і радіємо або робимо зауваження і сваримо. У нас немає такого, коли актор не може підійти до колеги і сказати: "Слухай, а давай спробуємо цю сцену зробити інакше. Ти зачекай – дай мені відіграти". Це не сприймається як намагання перетягнути ковдру на себе, всі прагнуть кращого результату. Вільні актори, які сидять в залі і дивляться на сцену, де працюють їхні колеги, не переймаються думками: "Ах, які гади, невже вони краще за мене грають?..". Вони залишаються для того, щоб підтримати своїх колег, допомогти їм зробити виставу краще". Ми прагнемо цю атмосферу зберегти. Завдяки взаємній довірі, порозумінню й розумінню того, нащо кожен з нас тут перебуває, поки що і тримається колектив. Звісно, у нас був період, коли всі думали: "От зараз держава нам допоможе, ми документи підготували, на нас звернуть увагу". Цього не сталося, я, природно, переживала, що після цього більшість колективу розбіжіться. Дійсно, третина колективу пішла, але кістяк залишився: актори сказали: "Ми маємо працювати далі". Це мені надало сили і віри в те, що будь-яка робота, яка виконується сумлінно, гідна уваги глядачів, громадськості. Чому, взагалі, ми займаємося цією професією? Тому що шукаємо відповіді на запитання, які нас хвилюють, і хочемо донести це до глядача.
Станіслав Жирков
– Станіславе, де конкретно тобі доводиться працювати?
– На телебаченні разом з Ксенією Ромашенко веду рубрику "Під ключ" в програмі "Сніданок" з "1+1", – молода подружня пара в ігровій комедійній формі робить всілякі ремонти, підбирає шпалери, фарбу, щось будує. Працював на радіо "Голос Києва" (студія "Майдан") – в прямому ефірі розважальної програми. Непогано виходило, але мої амбіції, скажімо так, переросли можливості студії, мені стало не цікаво. На штатній основі працюю в академічному театру "Колесо". Плюс веду різноманітні вечірки, не цураюся цього, вважаю, це дуже хорошою практикою, якщо вибирати вечірки і людей, для яких ти це робиш, а не хапатися за будь-що, аби платили, при тому навіть матюкаючи, бо до цього звикли. Принципово не знімаюся в рекламі тютюну та алкоголю.
Хочу і надалі працювати на телебаченні – в солідних за бюджетом розважальних проектах, гадаю, все вийде, своє місце я напрацюю.
– Що є зараз дахом і стінами вашого колективу?
Ксенія Ромашенко:– Ми працюємо в Театральному Центрі Національного Університету Києво-Могилянської академії на Іллінській, 9, (м. "Контрактова площа"), який є підрозділом Культурно-мистецького центру. Їхні керівники Андрій Приходько і Микола Вержбицький щиро прагнуть, щоб молоді режисери й актори, молоді колективи мали майданчик, де можна працювати. В репертуарних виставах Театрального центру зайняті випускники театральних ВНЗ, вони мають змогу поставити тут свої дипломні спектаклі.
Наші вистави з травня 2009 року є також репертуаром Театрального центру (раніше ми грали на іншому майданчику – на Лівобережжі). Я щиро радію, що ми є частинкою Театрального центру, який фактично є єдиним місцем, де молоді режисери мають змогу здійснювати свої постановки. Отже, Києво-Могилянська академія об'єднує не тільки окремих митців, а цілі колективи. Я вважаю, це великим досягненням Андрія Приходька. Ми комфортно там почуваємося.
– Актори "Відкритого погляду" отримують винагороду за свою роботу?
– Отримують з продажу квитків. Цього вистачає фактично, щоб оплатити дорогу до театру. Хоча ми вже вийшли на той рівень, коли можемо собі дозволити одразу сплачувати гонорар за кожну зіграну виставу. Але про те, щоб оплачувати репетиції, поки що можна мріяти.
Дмитро Солодкий
Не компенсуються витрати на костюми, реквізит, поліграфію, – на це ми з Станіславом заробляємо на інших роботах і несемо до театру, щоб створити виставу. Я притримуюсь політики, що актори не повинні вкладати свої гроші, ну хіба що це якийсь елемент костюму, який вони самі собі придумали, або реквізит, який вони принесли, це вже їх особиста справа. Але в цілому я на пару із Станіславом Жирковим намагаюсь робити так, щоб всі фінансові питання театру були вирішені нами, щоб уникнути будь-яких делікатних незручностей: не треба акторів обтяжувати матеріально, їм і без того нелегко живеться. Поки що ми зі Станіславом вкладаємо власні гроші і не втрачаємо надії, що нами зацікавиться якийсь меценат або держава, захочуть з нами співпрацювати, безумовно, на творчих, людських засадах. Бо нині є іншого роду тенденція, коли кажуть: "А хіба ви не знаєте як заробляти гроші? У вас є молоді актриси, то знайомте їх з заможними чоловіками". Ні, цим наш театр ніколи не займатиметься, є інші – моральні – шляхи. Чому акторки, які виконують виснажливу (емоційно, фізично й нервово) роботу, яка нічим не відрізняється від будь-якої іншої, ще мають йти на якісь аморальні рандеву? Сподіваюся, ми своїм працелюбством, талантом досягнемо того, що театр буде фінансово захищений.
Дмитро Соловйов
– Що очікує глядача у вашому театрі? На яких проблемах ви акцентуєте? Що саме хочете донести до людей?
– Ми є молодим колективом і, зрозуміло, нас хвилюють проблеми молоді, тому обираємо відповідний репертуар, що стосується передусім молодих людей, які опиняються в ситуаціях, які потребують рішення. Та я не стверджую, що наш театр винятково для молоді, бо є ще батьки, родичі, педагоги, які цікавляться і переймаються життям дітей, вони теж приходять на вистави і знаходять певні “підказки” для підтримки своїх чад.
Нині хлопці-дівчата схильні до вбивання часу з пляшкою пива, а ми закликаємо їх обрати замість цього театр, кінотеатр, книжку, музей, вони вважають це не сучасним і не модним, хоча все навпаки, завдяки духовним цінностям виростають гарні люди з нормальною психікою. А поки що серед молоді зростає кількість наркоманів, алкоголіків, злочинців, до речі, чимало і моїх однокласників, товаришів стали на цей шлях.
Ілона Менартович
Отож ми намагаємося звернути увагу батьків на своїх дітей, щоб молоде покоління не тинялось з пляшкою пива, а відвідувало вистави, знаходило сенс свого життя, цікаво проводило дозвілля, щоб в майбутньому у суспільства не було жахливих проблем.
Держава не створює умов для розвитку молоді. Значить, справа спасіння потопельників в руках самих потопаючих. Ми намагаємося говорити цікаво на мові своїх ровесників, щоб в театр стало ходити модно, престижно. Для молодих людей до 35 років має стати звичною думка: "А куди піти? О, піду з друзями на виставу". Поки що для багатьох це не є нормальним, мовляв, я ж не якийсь пришелепуватий "ботанік", щоб пертися до театру.
Інна Бовкун
Станіслав Жирков: – Хочу акцентувати на проблемі репертуару. Бува дітей цілими класами "заганяють" до театрів. Їм зазвичай показують класичний матеріал: "Наталка-Полтавка", "Кайдашева сім'я", "Назар Стодоля", щось з Гоголя, Островського, це, певно, добре, однак молоді цікавіше побачити на сцені історію про себе, а не тільки якусь людину з іншого століття, котрій до того ж сорок чи п'ятдесят років і її проблеми не дуже зрозумілі школярам чи студентам.
В десятому класі ми вивчали твір "Злочин та кара". Ну не може підліток осягнути Достоєвського! А от до нашої вистави "Гра в життя" дівчата і хлопці серцем тягнуться. А вчителі нам кажуть: "Цей твір ми не вивчаємо у школі". Певно, тому, що автор Тендряков – радянський письменник. Та причому тут радянський, якщо це чудовий прозорливий твір, який викликає купу роздумів. На виставі школярі бува плачуть, потім кажуть: "Та це ж про нас. Ми теж стоїмо на порозі життєвого вибору в житті, вперше закохуємося, у нас такі ж проблеми".
"Люди"
Для сучасного театру є дуже важливим піднімати насущні питання. Як казав Чехов: "Ми просто обідаємо, а в цей час руйнуються наші життя".
Отже, ми шукаємо матеріали про злободенні проблеми, інтереси молоді, щоб вона бачила свої прототипи на сцені, намацувала відповіді, а не тупіла від пива на вулицях або не звіріла під тиском розбещеності і насильства на телеекранах.
Напевно, хтось подумає, що ми розповідаємо про якісь ідеальні речі, мовляв, ці ненормальні не п'ють, не курять, не лихословлять, та нехай, ми справді хочемо ідеалізувати, точніше, виправити цей світ, і це неймовірно цікаво.
Олена Тертична
Приходьте на наші вистави. У нас вельми демократична ціна на квитки – двадцять п'ять гривень, ми це навмисно робимо: для молоді похід до театру, який хоч і перебуває у важкому становищі, не може коштувати більше, ніж похід у кіно. Якщо це зрозуміють чиновники над культурою, то багато чого зміниться на добре. Треба впровадити правильну цінову політику: для школярів, студентів мають бути знижки на квитки до театрів. Хтось скаже, що і в театрах імені Франка чи Лесі Українки теж можна придбати квитки задешево. Але де? На якомусь ярусі, де нічого не чутно і не видно...
А в нашому залі все добре видно і чутно. Пропонуємо стати однодумцями, побачити себе на наших виставах "Гра в життя", "Люди?!..", "Одруження". Сподіваємося, що кожен знайде для себе щось вважливе.
Олена Шверк
– А тепер ось вам ще півтори хвилини на те, щоб додати необхідне?
Станіслав Жирков: – Я хотів би подякувати всім колегам, з якими я працюю, це Ганна Веселова, Дмитро Соловйов, Богдан Любомирський, Інна Бовкун, Олена Тертична, Олена Шверк, Ілона Менартович, Дмитро Солодкий, Юлія Прокопенко, Петро Микитенко, Дмитро Солодкий. Ми єдиний кулак, всі ці люди дуже багато роблять для зміцнення життєздатності колективу. Аби ж то ще держава на нас звернула увагу!
Також хотів би подякувати Художньому керівнику академічного театру "Колесо" Ірині Яківні Кліщевській, в цьому театрі я теж працюю, в ньому відбувся мій дебют.
Ксенія Ромашенко
Ксенія Ромашенко: – Я теж хочу висловити подяку всім акторам нашого колективу. Я їх дуже люблю і поки ми разом – все буде добре. А також подякувати всім тим, хто нам допомагає: компанії "ION комунікейшен" в особі Олександра Довгих, вона розробляє дизайн наших афіш, Роману Горіну, який працює над сайтом нашого театру, Андрію Курисько за створення сценографії, реквізиту і костюмів вистави "Одруження". Дякуємо Театральному центру Києво-Могилянської академії, без якого ми просто не могли б існувати.
І всіх запрошуємо до Театру “Відкритий погляд” у Києво-Могилянку.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
