Українські виборці дуже різні. Прикро визнавати, але частину з них можна підкупити, частиною можна маніпулювати. Хоча є й інші. Ті, які щиро вірять у вагу свого голосу. І хоч кому б належали їхні електоральні симпатії, вони голосують серцем. Вони обирають свободу, а не хліб. Хоча хліб їм дуже потрібен.
Ці виборці переважно старшого віку, і, напевно, кожен із нас може знайти такого серед своїх знайомих. На їхню долю випало чимало негараздів, та й зараз більшість із них не може похвалитися достатком. Проте все своє непретензійне життя вони віддані своїм ідеалам, і мало що в цьому світі може змінити їхні переконання. Ці виборці-ідеалісти відповідальні й дисципліновані. Таких виборців ми назвали останнім оплотом демократії. Останнім — тому що молодь сьогодні обирає інакше, більш прагматично, співвідносячи свій вибір із собою та своєю родиною, власним благополуччям. Наші «романтики» голосують «глобально» — за долю країни, нації. Добре це чи погано?
Гарною ілюстрацією цього образу є добре відомий нашим читачам знімок Василя Артюшенка «Очі Майдану» з фотовиставки «Дня»-2005. Бабуся, яка самовіддано стояла на морозі кілька тижнів, і тисячі таких, як вона, привели до влади людей, що не тільки не виправдали сподівання, а й зрадили їх.
Ми в «Дні» часто повторювали: коли після Майдану до владних кабінетів прийшли нові люди, потрібно було вішати на стінах не портрети президента, а саме цей знімок — «Очі Майдану». Та, на жаль, віддані виборці, які насправді мали би стати совістю політиків, для самих політиків залишаються лише «електоральною базою». Їхні переконання, їхня віра цинічно експлуатуються на кожних виборах. За свій дорогоцінний голос вони не отримують нічого, тільки порожні обіцянки. Як довго ще політики експлуатуватимуть відданого ідеалам українського виборця?
Цьогорічні президентські вибори для 73-річного лучанина Миколи Костянтиновича Літковця були дуже непростими. Він навіть болісно пережив розчарування у кандидатові, на якого в останні роки, можна сказати, просто молився. А нині мусив робити непростий вибір: за кого ж голосувати? Не піти на вибори взагалі? Але ж це те покоління, яке можна назвати останніми романтиками демократії, котре не уявляє своєї неприсутності на виборах, бо розуміє, що за нею стоїть.
— Якщо не підемо, то відмовимося від нашого впливу на владу, хоча він мізерний, але буде зростати разом з нашою активністю. Якщо не підемо, то відкриємо дорогу горлохватам, самозванцям і криміналітету. А владу маємо таку, якої варті. Треба самим морально зростати, тоді й влада буде моральніша. Уявіть, що ми маємо високоморального президента, високоморального прем'єр-міністра, високоморального губернатора і суддю! Як би все змінилося в державі! Ми дуже багато років боролися за матеріальне — і забули про духовне А воно, на мою думку, з висоти прожитих років має матеріальне випереджати. Чому? Бо не хлібом єдиним живе людина, і треба вибирати найперше свободу. Майже всі кандидати у президенти щедро роздавали обіцянки, які мали б поліпшити наше матеріальне становище. Той обіцяв підняти сільське господарство, той —енергетику... А треба у державі всьому давати лад, на що відразу ніяких грошей не вистачить. Тому які ці обіцянки? Просто брехливі...
Про мораль, про духовне говорив хіба що тільки Ющенко. Але він хороший проповідник, проте бездіяльний президент, — розмірковує Микола Костянтинович.
Літковець з тієї частини українського народу, яких 65 років тому примусово депортували з історичних українських земель — Холмщини. Він є заступником голови Волинського обласного ветеранського громадсько-культурного товариства «Холмщина».
Його мала батьківщина — село Турковичі на Грубешівщині, відомий у свій час великий релігійний православний центр.
Його було спалено у шевченківські дні в березні 1944 року: наступної ж ночі після того, як з вогнем пішло до тисячі життів у селі Сагринь... Микола тоді мав усього вісім років, проте пам'ятає, як їхня родина переїжджала з села у село, шукаючи притулку в родичів. Чорної березневої ночі було вбито його бабусю. Її тіла йому не показали, бо вбито було бабусю розривною кулею. Проте історія національного протистояння починалася значно раніше, коли після Пілсудського поляки почали будувати одну національну державу.
Діяв принцип: «Якщо поляк — то католик. А якщо католик — то поляк». Тому українців силою заганяли у костел, всіляко примушували ставати католиками, тобто й поляками. І все село наше ходило у костел (хоча і це його не врятувало!), і тільки дві старі жінки, серед них і моя бабуся, не поступилися принципами і вірою. Чи є між тим зв’язок, але й однією з найперших її й застрелили.. Так поляки і навчали нас патріотизму. Змушували не розмовляти рідною мовою, тисячами палили українські храми...
На Дніпропетровщині, куди евакуювалися Літковці, змушені вмістити усе нажите майно лише в один кузов автомобіля, їх називали «поляками». Прагнучи бути ближче до рідної землі, осіли на Волині. І хоча Миколин батько був простим сільським господарем, був і мудрим та далекоглядним. Куди б не їхали, де б не шукали притулку, найперше запитував, чи є у селі школа. Якщо не було, то їхали далі. Так опинилися у селі Небіжка, де була лише початкова школа, семирічна була у Жидичині, куди треба було добиратися. А ще не давали землі, без якої не могли господарювати. Тому більшість переселенців-забужан вимушено осіла в містах. Так і Літковці опинилися у Луцьку.
П’ять років тому Микола Костянтинович, як і більшість українців, скандував: «Ю-щен-ко!» Проте відштовхнули від нього не лише невиконані обіцянки на зразок класичної: «Бандити будуть сидіти у тюрмах», а й брутальна критика Юлії Тимошенко. Так, каже Літковець, Ющенко — патріот. Але чи морально говорити про прем’єр-міністра: «Набралася позик, як сучка бліх»?! Ми, каже, стали незалежними, а керувати державою виявилося-то нікому... Неморальні не допускають моральних. Де люди, які справді можуть відродити національну ідею?
Треба, вважає, найперше вирощувати, виховувати національну еліту, яку всі наші завойовники винищували найперше. Кого найперше арештовували поляки? Вчителя, лікаря, батюшку. Кого найперше розстріляли німці? Професорів із університетів. Кого першими вивозила радянська влада в Сибір і на Соловки? Письменників, поетів, людей, які стояли за українську мову та українську культуру. А без національної еліти не буде і українського відродження. Буде тільки полегшення життя, проте не благополуччя.
Втім, розчарувавшись у обраному ним п’ять років тому Президентові, Микола Костянтинович абсолютно не розчарувався в Українській державі. Народів на Землі живе тисячі, а власну державність мають лише понад дві сотні. Українці мають, вважає, велике щастя, хоча ніяк не справляться зі своєю державністю. У нас ще цінують крикунів і умовних патріотів. Народу все ще вигідний той правитель, який обіцяє щось дати матеріальне. Той — пенсію підвищить, той — газ у село проведе... Хіба це державне мислення? Це дрібні політики місцевого масштабу...
На нинішніх виборах Літковець після довгих роздумів віддав свій голос за Олега Тягнибока. І таких, як він, у Луцьку, до речі, виявилося майже 5% від кількості голосуючих, більше, ніж тих, хто голосував за Віктора Ющенка. Голосуючи не за хліб, а за свободу, виходив із кількох міркувань. Треба голосувати за того кандидата, який є представником певної ідеології. На нинішніх виборах їх було два: комуніст Симоненко і націоналіст Тягнибок.
По-друге, усі розвинуті країни (та ж Японія, той же Ізраїль, та ж Іспанія) розбудовують свою державу — і економіку, і культуру — на основі національної ідеї, й живуть досить непогано. Ми ж у душі продовжуємо вважати себе не українцями, а хохлами, слово «нація» багатьом ще «ріже» вуха. Усі, хто до нас приходив, нас ділили то за мовою, то за вірою, то на лівий і правий берег Дніпра... Україна ж одна і народ один. Проте про наці,ональну ідею, національну історію і національну культуру почали говорити лише так недавно. Тому й такою пасивною є молодь, вважає Микола Літковець.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
