Там, де 90 років тому неподалік від Умані було вирізано ціле містечко, знайшлися люди, охочі берегти пам'ять. От і заклали першу в Україні площу Згоди, знайшовши її назву... у вірші живого поета. Особливо приємно дивує, що така ініціатива народилася знизу, у самій громаді. Перш за все завдяки трьом обізнаним жінкам-українкам. Взагалі, “там, де Ятрань круто в'ється”, нині за день відкрилося стільки неймовірного...
СТРАШНІШИЙ ГРОМУ БУВ ПОГРОМ
Ще по дорозі почали шукати аналоги, а їх нібито й нема: іменами поетів, звичайно, площі називались – Рильського, Маяковського, та й інші є, – а от щоб площа від вірша народилася, такого начебто не траплялось. Навіть сам автор тих самих рядків, здається не дуже в те вірив: йому лишень сказали що, “спрацювала ваша поетична ідея” і надіслали в Київ машину за ним.
Якісь дві години по трасі, і вже завиднілося блискуче й вигнуте, як ятаган, сріблясте лезо Ятрані, береги якої “охороняють” стрункі дерева. Було тут містечко, називалося Дубове, яке дев’яносто років тому стало “мертвим” – це саме про нього в 20-х роках якимось дивом з’явилася книга “Літопис мертвого містечка”. Воно тоді швидко ожило, але перетворилось на село й змінило в назві одну літеру, стало – Дубóва. Цьому населеному пункту скоро виповниться 500 років. І якщо вдивитися в його незбагненну історію, то півтора-два століття тому, наприклад, тут був майже рай. Особливо тоді, коли жив у своєму маєтку на березі Ятрані барон і відставний генерал Меєндорф. Життя тоді тут вирувало й било благодатним ключем: у Дубовому діяли дві синагоги, православний храм, три постоялі двори, два водяні млини, двадцять бакалійних лавок, шість кузень, маслобійня, мукомельний млин і ще багато чого. А на популярний місцевий базар з'їжджалися навіть із сусідніх областей. Барон Меєндорф, що керував тоді дворянством Уманського повіту, побудував у Дубовій лікарню (діючу й нині) і заклав красивий парк.
Незбагненно, як повертає життя! Мимовільно згадуються слова відомої пісні “Там, де Ятрань круто в’ється”, причому – з логічним наголосом на слові “круто”. Судіть самі: у колишньому містечку під Уманню, що розкинулось на обох берегах мальовничої Ятрані, в 1919 році проживало 2500 євреїв, а також – більше тисячі українців, росіян і поляків, а після кривавої різні 90 років тому євреїв дивом залишилося… 26. Та й то – в основному, завдяки місцевим жителям-українцям, які під час погромів переховували їх у себе.
Під'їжджаємо до місця на окраїні. Ще на околиці Дубової, ближче до берега Ятрані, серед засніжених присохлих трав ледь проглядають врослі в землю кам'яні надмогильні плити. На них іще читаються написи на івриті. Це одне з трьох місць єврейських поховань у Дубовій. Хоча назвати це кладовищем навряд чи можна. Поки що не можна…
В іншому місці, кілометри за два, камінні плити могил просто позвозили та поскидали в посадку за радянських часів – щоб звільнити поле для посівів. На початку ХХ століття більшість тутешніх євреїв були ремісниками й “помолщиками” – мололи зерно й торгували борошном. Хоча все це не приносило їм великого прибутку. За винятком хіба що часів революції та громадянської війни, коли хліб був найціннішим продуктом: тоді євреям відкривалася перспектива збагачення. Ну а там, де водяться гроші, з'являються й ті, хто хоче легко їх добути. Звідси – погроми, які здійснювалися під прикриттям різних ідеологічних гасел, що стали лише ширмою для бандитських грабунків й чорносотенної різні.
У 1919-му влада в Дубовій мінялася швидко: то червоні, то білі, або ж зафарбовані в інші кольори – з переважанням, так чи інакше, кривавих відтінків. Різношерсні загони “косили” під представників яких завгодно політичних сил. Але страждали жителі Дубової майже від усіх озброєних прибульців, що шукали наживи.
Знищення євреїв тут відбувалося в три, так би мовити, етапи: спершу був «малий» погром з кривавою бійнею в сараї, куди їх зібрали, потім – чотириденна «тиха» різанина під гаслом... «більше убитих». А вже потім пролунав «великий» погром із розмахом і «без гальм», або ж місцева «ніч довгих ножів», саме після чого в усьому містечку уціліло лише 26 євреїв. Почалося з відкриття селянського з'їзду в Умані. Оскільки селяни цієї округи були досить вороже налаштовані на спроби «окомунити» їх, червоним властям нічого не залишалось, як терміново закрити з'їзд і, більше того, – оголосити військовий стан, а делегатам запропоновано негайно роз'їхатись.
Цього ж дня трьох уманських євреїв примусили... рити собі могили, а наступного все перенеслося вже саме на вулиці Дубового: тут і там жителі натикалися на бездиханні тіла місцевих євреїв. Через день тишу прошила коротка кулеметна черга: виявилось, це був сигнал до дії – озброєні сокирами й ножами люди увірвалися до містечка. Причому, одягнені були в кожухи навиворіт, а шапки – козирками назад, у деяких обличчя намазане глиною: вся ця личина, мабуть, не лише страхала місцевих, а й допомагала вирізняти «своїх» серед інших. Багато євреїв спробували сховатися від погрому в будинку м'ясника Давида Фурмана, сподіваючись, що там нікого не чіпатимуть, бо Фурман мав добру славу серед представників усіх властей, а його дружина Злата допомагала кожному, хто цього потребував. Але нападаючі з сокирами й рушницями увірвалися до будинку і, загасивши лампу, почали рубати направо й наліво, не жаліючи ні дітей, ні людей похилого віку.
Ще живе тут людина, яка все те бачила, – 98-літня Марія Дмитрівна Музиченко. – Добре пам’ятаю, – розповідає вона, – що під час тої різні більшість бандитів була на конях, і багатьох людей вони спершу давили копитами. Вулиці швидко наповнювались забитими тілами, а живих вони погнали в поле й там знущались, а потім вбивали, встеливши те поле трупами.
З дитинства чимало запам’ятала від своєї бабусі й філолог за фахом, а тепер підприємець, Раїса Добрянська (яка активно допомагає рідному селу): бабуся розповідала їй, як на самому початку різні встигла сховати єврейську жінку з двома дітьми – в погребі, у юхті, як тоді говорили (це такий відсік), за високими діжками. Там їм довелося просидіти три доби, побоюючись повторного приходу бандитів, зате врятувалися.
– Не менш дивовижний випадок стався в хаті іншої моєї бабці, – розповідає Раїса Добрянська. – Дізнавшись про наближення бандитів, вона швидко заховала трьох єврейських дівчаток у свою скриню, закрила її, а зверху посадила трьох своїх доньок – розпатланих та замурзаних, бо тільки що вони всі разом гралися. Коли залетіли погромники, всі залишались на своїх місцях, і бандити не здогадались, що одні діти прикривають інших, єврейських.
...Серед тих 26-ти євреїв, які дивом залишилися живими, був і шанований усіма місцевими жителями Моше Колісник. Якраз він і поклопотався про вже мертву громаду, зібравши тіла жертв і поховавши, як належить…
ПЕРША В УКРАЇНІ ПЛОЩА ЗГОДИ
Посеред площі, з боків якої розташовані двоповерхові приміщення школи та сільради, втаємничено проглядає (бо прихований під покривалом) чималий, у два людських зрости, камінний монумент, до якого веде щойно встелена пласким гранітом доріжка.
Лунає гімн України, потім до мікрофону по черзі підходять районні керівники: перший заступник голови райради Микола Муковоз (на момент відкриття площі голова райради Сергій Усик, який найбільше посприяв відкриттю площі, перебував у лікарні), а також заступник голови Уманської райадміністрації Людмила Сальнікова: вони говорять про те, як нам усім, починаючи з вищих керівників держави, потрібні порозуміння й згода, і хай ця нова площа самим своїм народженням і назвою спонукають до того.
Голова місцевої громади Юрій Кобізьський розповів, що за підтримки Черкаської обласної влади на цій же площі буде зведено й Стіну Плачу та Покаяння: скульптори вже приступають до створення такого пам’ятника. Перед тим був публічно озвучений автором-поетом і той самий вірш, який підказав назву площі. На початку його йдеться, власне, про Київ – з його вулицями, які кожен називає по-своєму: “Ця вулиця – тихенький равлик... //А є ще вулиці-в’юни: //Без зміни назв, бетонних вкраплень,// Як вени, сходяться вони. // Я знав і вулицю... Катівень // (Не дай вам Боже тих господ!), // Проїзд Бандюг і площу Хтивих,// Ще – сяючий бульвар Заброд.// Та в цьому ж місті кирпоносім // Уникла перейменувань// Й мене ще терпить і підносить // Крутюща вулиця Кохань”.
А от саме у двох останніх строфах, де й віднайшли назву новій площі, ті рядки, які стосуються більш широкого, вселюдського: Всі їх сходив – і за негоди – І до каміння промовляв... Шкода, що досі площу Згоди, Як не шукав, – не натрапляв! Знавець казав: вона в Парижі, Вона в Парижі, а не тут!.. Та сподіваюсь, хай вже рідше, Що десь і в нас таку знайду.
І от знайшлась! Сам автор прочитав присутнім ці рядки, а свідками стали чимало гостей-журналістів та місцевих жителів. Голова передового в районі сільгосптовариства “Дубова” (колишнє КСП) Анатолій Матерянський запропонував також створити Музей Народної згоди, або ж Музей пам’яті. Для цього він готовий викупити одну зі стареньких хатин, яка сама по собі є свідком трагічних подій – тієї різні. В цій просторій хаті тепер ніхто не живе, бо її власницю-бабусю Ніну Житкевич забрали до себе родичі, а для музею вона якраз знадобиться.
Та ж Раїса Добрянська, яка є одним із ініціаторів проекту, розповіла про деталі виникнення самої ідеї відкриття Площі Згоди в Дубовій: – Нас із заслуженим журналістом України Лідією Рижковою та Марією Поліщук, яка двадцять років очолювала громаду Дубової, надихнув вірш відомого київського поета Станіслава Бондаренка: поетичні образи наклались у свідомості на багатостраждальну історію нашої малої батьківщини, і виникла ідея відкрити площу з такою назвою. Цей задум підтримали місцева громада на чолі з головою сільради Юрієм Кобізьським – адже свою історію, а тим більше, таку трагічну, забувати не можна – і площа Згоди саме в нашому містечку-селі послужить запорукою толерантності й взаємоповаги між людьми.
– Це просто неймовірно, як усе співпало, – зазначила Лідія Рижкова, – на відміну від моїх подруг, я вперше прочитала цей вірш позаминулого року в “Литературной газете” (№ 32) в російському варіанті: “Мне говорят, она в Париже, она в Париже, а не здесь... А я надеюсь, пусть всë реже, что и у нас такая есть”. А Раїса Добрянська знала вірш ще раніше, і раптом вона пропонує назву площі, й це миттєво підхоплюється всіма! Головне, що поезія не просто вразила, а привела до створення площі – першої в Україні, та мені чомусь віриться, що в майбутньому не єдиної. Бо я вже чула про подібні бажання від людей з інших місць – у всякому разі, згода потрібна нам всюди.
...Зараз у цьому колишньому містечку з майже 500-річною історією проживає менше тисячі чоловік. Та головне, що є тверда надія на подальше відродження й порозуміння. Вона не тільки у тому, що відроджується місцева ГЕС, яка давно не працювала, вже заасфальтовано практично всі вулиці села й ремонтується водопровід, але, перш за все, у тому, що оживає активність місцевої громади: адже Дубова серед тих небагатьох сіл, які стали учасниками програми ООН “Місцевий розвиток”. Тож до 500-річчя пишеться не тільки давня, а й нова історія Дубової.
Р.S.Зібравшись після відкриття площі й монументу навколо щедрого столу, ми дізналися, що саме у Дубовій 1905-го року народився відомий учений-селекціонер Михайло Оратовський, який прославився своєю “мелітопольською” черешнею, і що парк у центрі села носить його ім'я. А ще тут неподалік народилися генерали Черняхівський та Дерев’янко (це він приймав капітуляцію Японії в Другій світовій). Таку історію непросто вмістити (якщо без купюр) в один сільський будинок, але ідея створення музею, безумовно, цікава: тим більше, що поряд – площа Згоди. Ще під час відкриття монумента подумалось: без народної Згоди не обійтися не лише тут, а й, власне, скрізь.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
