Скульптор Дмитро Ів – молодий, не тільки за віком, а й за світоглядом. Відзначаю це, бо довкола чимало 20-30-літніх стариганів і циніків. А в ньому є здорове оптимістичне начало, що для скульптора, та й взагалі творчої людини, першорядно.
Чудово, коли за свіжістю сприйняття відчувається школа, знання того, що нагромадило образотворче мистецтво за століття.
Дмитро Ів тяжіє до магічного реалізму-імпресіонізму, а не грузне в епатажних абстракціях, у яких неможливо розгледіти ідею. Для автора ідея – передусім. При цьому його образи неоднозначно метафоричні, а чимало його скульптур здатні оживати, тобто вони кінетичні: гойдаються, кружляють, переміщаються, зсередини освітлюються...
Його твори пройняті почуттям гумору, іронією, співчуттям («Спогад», «Мрії», «Човники», «Мрія юного футболіста»). Вони віртуозні за задумом і виконанням. Старигань-мудрець, наприклад, відкидає тінь дівчини, а «Трон істини» змушує людину, яка всілася на нього, замислитись над тим, чого в ньому більше: янгольського чи диявольського.
Безмежні можливості скульптури, і Дмитро Ів використовує їх сповна, висловлюючись також і в жанрі філософської притчі – «Адам і Єва», «Ной-Рівновага», «Годинник», «Трон пошуку», «Ангел», «Канатоходець», «Викрадення Європи».
Ів уміє відобразити трагічне. Варто лише подивитись на його пам'ятники, присвячені воїнам, які загинули в Афганістані (м. Бердянськ) й італійцям, котрі полягли в боях з фашизмом на радянській території (м. Корняко, Італія).
Дмитро, схоже, однаково добре почувається як монументаліст і станковист. За необхідності він класичний, як стародавній грек, про що свідчать його «античні» скульптури «Меркурій», «Фортуна»...
Нині майстер живе на два міста: однією ногою “стоїть” у Харкові, другою – у Києві, а тінь його визнання, образно кажучи, лягає на всю Україну. Дуже хочеться, щоб його талановиті твори осідали на Батьківщині, а не спливали за кордон, який дедалі більш виявляє до нього інтерес.
Вітаємо Дмитра Іва з чудовими виставками в Українському фонді культури і в Українському Домі (м.Київ).
– Дмитре, яким чином Ви вийшли на шлях професії, в основі якої лежить принцип «відітнути все зайве»?
– Народився в Запоріжжі, навчався на скульптора в Харкові. Починав як художник, але в якийсь момент скульптура захопила роботою над об'ємом, розмаїтістю матеріалів, мені здалося, що зможу розкрити себе повніше.
Ще навчаючись в середній школі, я вже точно знав, що займатимуся образотворчим мистецтвом, у той час як мої однолітки хвилювалися, не знали на якій професії зупинитися, куди піти учитися. Я із сьомого класу знав, ким буду.
Закінчивши Державне художнє училище в Харкові, я повернувся до батьків в Запоріжжя (вони, до речі, обоє інженери-конструктори), працював на скульптурній фабриці. Два роки потому вирішив продовжити навчання і повернувся до Харкова – закінчив там Державну академію дизайну і мистецтв зі званням магістра. Дипломна робота – скульптура «Поцілунок» стоїть у центрі Харкова, на площі біля станції метро імені архітектора Бекетова. У конкурсі брали участь 93 особи, але вибрали мою скульптуру. Це – досить незвичайна велика композиція з бронзи у вигляді юнака та дівчини, які цілуються.
– Первісно мистецтво скульптури прагнуло до абсолютної подібності відображуваного, виходили своєрідні «документи»-портрети людей, тварин, предметів, рослин, подій, що було дуже важливо в епоху відсутності фотоапаратів, кінематографа, відеокамер. Час дивовижно змінився. Тепер цивілізація начинена електронікою, усілякими пристроями, здатними візуалізувати будь-що. Яке завдання ставить перед собою сучасна скульптура, у тому числі Ви?
– Мистецтво скульптури зазнало величезних змін, але завдання лишається незмінним – увічнювати прекрасне, причому, на століття, на відміну від інших недовговічних «носіїв».
Звісно, я виготовляю і портрети на замовлення у класичній, так би мовити, манері, це окрема лінія.
Але що стосується робіт чисто творчих – там первинна ідея. Щось важливе повинно мене підштовхнути на створення нової скульптури. У тому числі має визріти незвичайна точка зору і на затерту хрестоматійну тему. Раніше я не був прихильником створювати якісь «класичні» твори, поки не навчився дивитися на звичні речі під несподіваним кутом. Наприклад, тема «Адам і Єва» є практично в кожного скульптора. Я ж зобразив її по-своєму: мої Адам і Єва є ніби насіннячком яблука з дерева життя. На розрізаному яблуці ми бачимо їхні маленькі фігурки: Адам уже прокинувся і сидить на краю плоду, а Єва ще спить у позі ембріона. На іншому краї яблуко «прогризено», цим невеликим отвором я немов би говорю: у нашому житті існує черв'ячок спокуси. Виходить, що в цій скульптурі відбито і символ життя, і символ спокуси. Кожен побачить своє. Я не люблю однозначного погляду на скульптуру, провокую людину на різні варіанти сприйняття, навіть у залежності від настрою. Ця скульптура, до речі, кінетична – яблуко гойдається. І взагалі, я дуже люблю кінетичну скульптуру, багато моїх творів здатні «оживати»: у цілому чи якоюсь деталлю – хитаються, обертаються. Наприклад, скульптура «Попелюшка» у декількох амплітудах «танцює» (якщо її штовхнути).
Головне в скульптурі – ідея, як її втілити – вторинне. Цьому мене навчив викладач Петро Павлович Юрченко. На моїй персональній виставці може здатися, що твори виконані різними людьми. Це тому, що я не дотримуюсь конкретного стилю. Можливо, хтось і знайде спільні стилістичні нотки в моїх роботах, але, оскільки я відштовхуюся від ідеї, то вона і диктує виконання. Я не люблю, щоб роботи були схожі, для мене нудно працювати в одному стилі.
У моїх скульптурах присутні позолочені частини. Скажімо, «Молодильне яблуко» – позолочене, тепле, цим воно особливе. Знову ж таки воно динамічне – гойдається, викликає море позитивних емоцій.
У кожну роботу я намагаюся вкласти певну родзинку. Якось у мене народилася ідея скульптури «Ной-Рівновага». Біблійний персонаж Ной прийшов на гору Арарат до ковчега, що з плином часу зруйнувався (від нього лишилися тільки великі “ребра”). На одному з них я й зобразив Ноя. Він ніби згадує, як переборов катастрофу, як усе було. Дивлячись на розміри залишків ковчега і крихітного Ноя, ми можемо уявити колосальні фізичні зусилля цієї людини. Чому я назвав «Ной-Рівновага»? Внесок Ноя у світову історію неймовірно вагомий, тому його маленька фігурка врівноважує величезні “ребра” ковчега. Цієї рівноваги не сталося б, якби замість нього сюди прийшов хтось інший. Ось така історія і філософія цієї скульптури.
– Виходить, Ваші твори сполучають мінімум дві «фішки»: багатозначні метафори та кінетику?
– Так, я гадаю, у цьому їхня сучасність. Я прагну того, щоб мої твори були зрозумілі, але неоднозначно. Я змушую людину міркувати..
Новий погляд на старі речі породжує нові форми. Наприклад, у мене є робота «Викрадення Європи». Жіноча фігура чітко проглядається в масивному розі бика. Чимало глядачів на виставці торкалися її – скульптура раптом перетворювалася на світильник: у бика не тільки спалахували очі, а й хвилеподібне підсвічування знизу створювала ілюзію, ніби бик пливе по воді. Від цього скульптура стає динамічною.
Інша родзинка у скульптурі «Мудрець». У дереві чітко вгадуються риси стариганя. Освітлене у фас воно відкидає тінь – обличчя-силует дівчини, котра, імовірно, є музою для мудреця. Можливо, хтось бачить у ньому другу іпостась – молодість, або мрію, чи проекцію майбутнього покоління. Кожному глядачу – своє бачення. Скульптура “свіжа”, створена в 2010 році.
Один із головних моїх творів – «Трон істини». Він став показовим, знаковим для мене.
– В якому розумінні?
– У мене є критерій, до якого я дуже прагну. Іноді, коли бачиш чиюсь скульптуру (і взагалі будь-який творчий доробок), думаєш: «Як шкода, що мені не спала на думку ця ідея!». Виникає дуже яскраве почуття, воно, немов камертон, змушує підняти планку. І от уже сам придумуєш настільки оригінальну ідею, що хтось інший, дивлячись на мою скульптуру, каже: «Шкода, що цей задум не осяяв мене». Цю фразу від своїх колег я почув і на адресу свого «Трону істини». Мені було дуже приємно. На перший погляд, ніби звичайний стілець. Людина на нього сідає і отримує позаду крила (таким є його оформлення). Але не все так просто: ніжки попереду закінчуються копитами. У цієї скульптури є слоган: «Хто в тобі переважає? Янгол чи біс?». «Трон істини» я виставляв на фестивалі «Гоголь-фест», і величезна кількість відвідувачів прагнули на ньому сфотографуватися. Якби я по гривні збирав з кожного, то, напевно, поїхав би додому машиною. Скульптура набула величезної популярності. Було б непогано, якби вона «прописалася» у Києві. Але оскільки цього не сталося, я відіслав її фотографію в «Сотбіс». Там уже зацікавилися. Можливо, за деякий час «Трон істини» з'явиться на аукціоні.
– Які Ваші роботи опинилися за кордоном?
– Скульптура “Дерево натхнення” осіла в колекції співачки Патрісії Каас. Великий пам'ятник встановлено в Італії. Там був оголошений конкурс на створення скульптури на честь воїнів, котрі загинули в боях з фашизмом на радянській території. Я відіслав ескізи Інтернетом. Вони дуже сподобалися, мене запросили в Італію. Приблизно за півтора місяця я створив триметрову скульптуру в мармурі.
З 50 тисяч італійців повернулося на батьківщину тільки п'ять. Всі останки перевезені на рідну землю і поховані. Основні бої в 1943 році відбулися в районі села Новомиколаївка (на схід від Харкова). Стояв лютий мороз, що й зіграло фатальну роль.
Пам'ятник встановлений у містечку Корняко (північніше Венеції) біля церкви, побудованої на честь цих воїнів-альпінів. Її стіни розписані своєрідними батальними картинами, які переважно відображують колони замерзаючих солдатів,– це видовище разюче впливає на психіку.
Головне, що ці люди допомагали нам здолати фашизм. Вони були готові боротися навіть не на своїй землі. Для мене велика честь своєю роботою висловити їм вдячність.
– Я знаю, що Ви дуже небайдужі до паркової, вуличної скульптури.
– Справді, я її дуже люблю. У ній можна втілити будь-які ідеї, причому, не обов'язково з політико-ідеологічним забарвленням. Можна з гумором розповісти про якісь вічні речі. У російському Бєлгороді встановлено три мої твори.
Скульптура «Спогад» зображує бабусю, що сидить на ослоні і плете шкарпетку. Її мрійливий замислений погляд спрямований кудись вгору… Можливо, вона згадує молодість, залицяльників тощо. Старенька настільки занурилась у спогади, що сплела шкарпетку завдовжки з метр. Та вилізла аж на бруківку. Можливо, бабуся наступної миті спохопиться й почне розпускати плетиво...
Скульптура «Мрії» зображує дівчинку, котра видуває мильні бульбашки і йде по них, адже мрії мають здійснюватись, а не лопатися. Ця композиція стала настільки популярною, що поруч з нею обов'язково фотографуються молодята.
Я дуже хотів би, щоб у Києві була встановлена моя «Попелюшка». Якось, проходячи повз Європейську площу, я звернув увагу на клумбу біля Національної філармонії. Це ідеальне місце для неї, тим паче що неподалік Ляльковий театр, а «Попелюшка» вміє оживати: гойдатися-кружляти...
– А чи буде це безпечно для її «здоров'я»? Раптом знайдуться бажаючі поламати, вкрасти…
«Попелюшка» надійно захищена від вандалів. Її вага і міцність добре розраховані. Вкрасти і поламати її складно. Але не це головне, важливо, що вона гармоніює з цим музичним місцем, її плаття “засіяне” нотками. До речі, мені практично ніколи задуми не приходять уві сні. «Попелюшка» є винятком. Я довго не міг вирішити, яким має бути вбрання, мучився. І раптом уночі осяяло. Прокинувся, записав на аркуші: “ноти”. Вранці повністю згадав скульптуру і відразу ж приступив до її втілення.
– У Києві дуже популярні скульптури артиста Яковченка з собачкою біля театру імені Франка, актора Гердта (в образі Паніковського) і письменника Шолом-Алейхема на Прорізний, Проні Прокопівни на Подолі, «Змія-Горинича» і «Їжачка в тумані» біля Софійської площі. У цю компанію так і проситься “Попелюшка”. Залишається тільки переконати в цьому владу, яка воліє знищувати зелені й історичні зони столиці. До речі, яким чином скульптор просуває свої роботи?
– Найбільша удача, коли вдається переконати владні структури – і держава замовляє скульптури. При цьому фінансування частково йде з приватних джерел. Меценати нікуди не зникли. Є люди, котрі хочуть залишити слід у житті, прикрасити місто. Іноді на табличках біля пам’яток указується, що в їхньому створенні брала участь певна фірма чи банк. А це вже реклама, причому вічна
В усьому світі росте цікавість до скульптури. В ній можна виразити будь-яку думку, зокрема сколихнути інтерес до екологічних проблем. Скульптурами захоплюються, біля них фотографуються. Це магніти для туристів. В Італії, Німеччині, Франції композиції на кожному кроці. Гіди розповідають, чому вони були поставлені, яка ідея закладена... Це літопис історії, культури і... надходження фінансів.
У нас поки це погано розуміють. Тому український скульптор змушений спрямовуватися на Захід. Мої твори, наприклад, непогано продаються в двох галереях у Венеції. Менеджер, зокрема, зацікавлений і в «Попелюшці», і в скульптурі-фонтані «Чаша часу», просить дозволу показати їх мерії. Я поки не погодився. Сподіваюся, що ці твори залишаться на батьківщині.
Фонтан «Чаша часу» брав участь у конкурсі паркової скульптури «Образ майбутнього» Фонду «Цивільна ініціатива» і був відзначений премією. Зараз усе упирається в інвесторів. Біля Музею води (вул. Грушевського, 1в) є оглядовий майданчик, з якого видно Райдугу дружби народів. На мій погляд, це ідеальне місце для “Чаші часу” (саме там я зробив ескіз), вона чудово вписується в краєвид. У скульптури є таке поняття, як масштабність. Вона має бути пропорційна місцині, де стоїть, може погіршити або поліпшити її.
Не хочеться, щоб цей твір опинився за кордоном, куди ми із захопленням їздимо. Нехай приїздять до нас і говорять про те, які тут приголомшливі пам'ятки і творчі люди.
– У Ваших творів є свої історії, пригоди, казуси?
– Їм притаманний один спільний момент. Коли до мене приходить ідея нової скульптури, я мимоволі запам'ятовую всі обставини її створення: місце, в що я був одягнений, хто перебував поруч, чим я займався... Наприклад, якось у майстерні друзів я розповідав життєву історію, абсолютно не пов'язану з моєю ймовірною новою роботою. І раптом вимовив: «О, я придумав скульптуру» (то був «Спогад» – про бабусю, котра в'яже шкарпетки). Друзі цей випадок пам'ятають дотепер.
– Улюблені матеріали?
– Роблю скульптури з дерева і мармуру, але віддаю перевагу бронзі. Вона дозволяє втілити будь-які ідеї, може візуально виглядати і тонкою, і легкою, хоча насправді є важким металом. Дозволяє вводити колір у тонування скульптури, що теж її збагачує. Бронза дуже різноманітна: пластична, м'яка, тепла, легка, сувора... багато епітетів можна до неї прикласти.
У Європі я побачив чимало скульптур, зроблених з пластмаси. Вони не тільки цікаві, а й довговічні. На Венеціанському бієнале мене вразила триметрова скульптура хлопчика, котрий піймав жабу.
Пластмаса дуже підходить для створення виставочних творів, дозволяє робити їх швидше. Над бронзою потрібно довго корпіти, щоб довести її до виставочного стану. Пластмаса – це економ-варіант, європейський підхід, європейці не звертають уваги на те, з чого зроблена скульптура, головне – про що вона говорить. Тому я дивлюся на цей матеріал з почуттям перспективи, тим більше, що надходять замовлення на дублікати моїх скульптур. Вони активно продаються і пластмаса дозволяє заощадити час, якого завжди не вистачає.
– Чи не перевелися славолюбні замовники, які хочуть себе увічнити в скульптурі?
– Так, є такі люди, природно, забезпечені, і не завжди вони замовляють власні «портрети», це можуть бути і близькі люди, і видатні особистості, у тому числі історичні. Зрозуміло, якщо погруддя банально створюються по фотографіях, це не цікаво. Чимало художників так і чинять: малюють портрети з фотографій. Є подібність, але це ремісничий підхід. А мистецтво полягає в тім, щоб розкрити людину психологічно, завдяки нюансам, деталям, які можна не одразу розгледіти.
Мені дуже подобаються портрети із секретом, я пропоную замовнику родзинку, ми разом обговорюємо, що можна «сховати» у портрет, яку історію. Потім зображений може повідати цей секрет обраним, заповідати своїм нащадкам, це щось його особисте, важливе для історії родини.
– Чому робота над персональною виставкою зайняла великий відрізок часу?
– Я до неї готувався майже п'ять років. Чому так довго? Було досить велике відсівання творів. Ідеї, як вино, мають відстоятися. І хоч кожну скульптуру доводиться довго робити, потім розумієш: щось треба змінити чи, узагалі, ця ідея не дуже вдала.
– Яка заповітна мрія ятрить серце?
– Витає ідея створити парк скульптури в столиці. Він може стати місцем паломництва і жителів Києва, і туристів. Мрію про фестивалі скульптур з піску. Вони неймовірно популярні за кордоном, а в Україні практично не проводяться, бо не розкручені. На такі заходи з'їжджаються скульптори і туристи з усього світу. Міста, курорти заробляють мільйони доларів, на ці гроші будуються готелі, розвивається інфраструктура. Україна просто зобов'язана використовувати цю перспективу.
У мене, на щастя, нагромадилося чимало ідей, років на п'ять уперед я вже знаю, що робитиму. Реалізація проектів є для мене головною метою.
Природно, життя щодня підкидає щось новеньке. Нікому невідомо, як з'являються задуми. Можна просто йти по вулиці і побачити, як, скажімо, у когось розсипалися яблука з пакета – і придумати скульптуру, яка не стосується ні конкретної людини, ні яблук... Одне можу сказати, творчість – це боротьба з дискомфортом. Дискомфорт виникає в душі, коли ти дивишся на якийсь предмет і розумієш, що можеш його поліпшити, вдосконалити (ось чому я ще займаюсь інтер’єрами приміщень і будівель). Це і є творчість. Вона мовчить, поки тебе влаштовує предмет. От і працюю над певним твором, поки не зникає почуття дискомфорту. Прагну досконалості, хоча Сальвадор Далі казав: «Не бійтеся досконалості, вона вам не загрожує».
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
