Володимира Коскіна вважають своїм кращим другом музиканти, артисти, художники й письменники (взагалі люди мистецтва), про яких він часто-густо пише як журналіст.
Та найцікавішим для себе він вважає писання романів, які вирізняються авантюрно-пригодницькими фабулами і глибоким, не попсовим змістом.
Роман “Містифікатор” Володимира Коскіна (видавництво Зелений Пес, 2009 р.) здався мені найоригінальнішим твором з прочитаного за останній період. Маючи всі ознаки детектива, він жанрово набагато ширший.
У “Містифікаторі” йдеться про непотоплювану людину, котра, немов чорт із табакерки, вискакує в різних частинах світу, поки не осідає в Києві.
У центрі подій роману – колоритний злодій “у законі” Рудольф Карлович Лещинський, життя якого абсолютно спростовує формулу: “Випив, украв, у в'язницю”... Його феєрично непросте життя вмістило ГУЛАГ, примусову службу в спецзагоні НКВС, блукання по світу, повернення на Батьківщину і сходження... на кримінальний трон. Доля Лещинського – це дзеркало й кривавий зріз історії країни, яка переживає знову й знову фарси, трагедії та катаклізми...
Поруч з ним в океані життя плавають акули поменше і побільше, але не всі вони виживають, а от Рудольф Карлович виплутується з будь-яких колотнеч, його чомусь неможливо розтерти в порошок і загнати в пастку.
В тому ж соціумі набираються досвіду й сил нові «віртуози життя», а також ті, хто хоче добра не тільки для себе, а й для вітчизни.
– Володимире, я не є любителем детективної літератури про кримінальні розбори, та ось мені до рук потрапила ваша книга «Містифікатор», я прочитав перші сторінки і вона мене так «втягнула», що я не заспокоївся доти, поки не дочитав її до кінця. Мене вразило знання кримінального світу і всього того, що його живить, знання деталей, які не можна придумати, вивудити з телесеріалів. Відкіля Ви це все взяли?
– Передовсім відзначу, що з самого початку поставив перед собою завдання не писати попсу, детектив чи бойовик у замизканому розумінні цих жанрових визначень. Але! При цьому дав собі установку: елементи детективу-трилера обов'язково мають бути присутні, – для того, щоб сюжет був динамічним і захоплюючим, щоб, вибачте за відвертість, була приваблива обгортка.
У лихі дев'яності, коли розвалився Радянський Союз, наше суспільство відчуло колосальне потрясіння. Учителі, лікарі, науковці й представники інших професій почали торгувати всім підряд, виник “човниковий рух”, усі ми дуже упали, у тому числі упав і я – до рівня базару (тоді я мешкав у провінційній Умані). Перед моїми очима почала проходити низка кримінальних типів. За певних обставин мені навіть доводилося знайомитися з дуже впливовими “авторитетами”. А оскільки я завжди тяжів до письменства (тоді редагував газету), мене підсвідомо термосила думка: це треба досліджувати. Журналістський шлях якось вивів мене навіть на злодія “в законі”, який тримав у руках великий регіон на заході України, мені вдалося спостерігати його життя з побутової, так би мовити, точки зору, коли він на півмісяця зупинився в родичів мого колишнього однокурсника. Бесіди з ним багато чого відкрили і пояснили. А ще певний період життя мене “просвіщав” мій однокласник, працівник міліції, згодом – великий шахрай (вельми дивна метаморфоза з ним сталася).
– У вашій книзі один з героїв, журналіст Христофоров, пише книжку на замовлення мафіозного боса про його життя, справи і дільця. Все так мальовничо, рельєфно описано, що в мене постійно виникало відчуття, а чи не ви той журналіст.
– Справді, за ходом сюжету журналісту Костянтину Христофорову кримінальний авторитет на схилі віку замовляє свій життєпис. У реальності я, безумовно, ніколи б не пішов на такий крок. У мене проти цього є дуже багато аргументів.
– А хіба це погано оплачувана робота? Невже якби вам запропонували велику суму грошей, ви відмовилися б?
– На щастя, мені не запропонували таку роботу і багато грошей. Упевнений, якщо б це трапилося, я б відмовився. З моральних причин. Та й хто знає, чи виплутався б я з цього “щастя”. Одна справа писати художнє полотно по своїй волі й інше – за замовленням «оспівувати» життя впливового “авторитета”. Якби я взявся за це діло, то мимоволі став би членом зграї. І навряд чи зміг би потім «вистрибнути».
– Ви хочете сказати, що обмежилися здебільшого творчою фантазією, яка до реального стану речей не має відношення, усі події вигадані, а збіги випадкові, як ви пишете наприкінці книги? Щось не віриться.
– Ви вперто хочете мене “розковиряти”. Так, за багатьма персонажами стоять реальні особи, які були учасниками конкретних подій. Однак я не писав документальну хроніку, а писав художній роман, до того ж пригодницький! Як було насправді? Головний герой роману склався з двох конкретних прототипів.
Поет Олексій Брянцев у чотирнадцять років потрапив у жах сталінського ГУЛАГу. Учнем училища зв'язку він на уроці літератури мав нещастя посміятися над віршами Павла Тичини «Трактор в полі дир-дир-дир. Ми за мир”. У результаті підліток одержав за антирадянщину «десятку», до якої пізніше «приросло» ще п'ять років. Це чистої душі людина, поет, дисидент, художник, який після повернення з ГУЛАГу жив шляхетним подвижницьким життям. Для того, щоб пройти шляхами молодості, він у вісімдесятих навіть найнявся робітником на БАМ і кілька місяців потягом рушав новостворюваною магістраллю, з Сибіру привіз зошити з віршами і малюнками. Природно, Брянцев добре знав реалії зони, в'язниць, пересильних пунктів, про що мені розповідав. У зоні він вижив завдяки «бугру», тобто кримінальному авторитету, якому чимось сподобався. Важливо, що цей «бугор» не був клінічним негідником, це був по своєму талановитий чолов'яга, якого гнула і ламала сталінська система.
У головному образі парадоксально злилися бунтівний, опозиційний, освічений індивідуум, ледве не дисидент, і кримінальний тип, котрий, живучи в оболонці постійного гріха, намагається зрозуміти, а що ж є праведністю, або ж, принаймні, правдою життя.
Отже, у мене були два «підказувачі-порадники» – репресований поет-художник Брянцев і злодій “у законі”.
– Деякі персонажі вашої книги підозріло “натякають” на політиків, які керували раніше і тепер. Як ви це прокоментуєте?
– Я не відхрещуюсь від вашого здогаду. Дійсно, наприкінці мого роману є примітка, що зміст книги не має відношення до реальних осіб й реальних подій. На жаль, має. Ми всі нині бачимо, що коїться на нашому політичному Олімпі, точніше, у політичному хліву біля корита, я не розкриваю особливих секретів…
– Нічого собі, не розкриваєте секретів, та у вашій книзі така кількість секретів, що я просто прозрів. Хоча, здавалося б, усі ми дивимося телевізор, обговорюємо те, що відбувається в країні, але «Містифікатор» змусив багато чого переосмислити. По-моєму, ви занадто скромна людина.
– Ну хіба це секрет, що нами керували і керують пахани в костюмах від Версаче чи Вороніна, у котрих краватки за п'ять тисяч доларів. Справа, звісно, не в краватках, а в тому, що все це люди хваткі, безпринципні, цинічні, – партократи, бандократи, одморозки-олігархи-політики. Ми, повинні чітко усвідомлювати, що в нашій державі немає ніш: ось народ, а ось державні керівники, у наявності суцільний пісковий годинник – одне перетікає в інше, який народ, такі й керівники, вчора він ректор, завтра – міністр освіти; сьогодні – режисер, завтра – міністр культури; сьогодні – професор медицини, завтра – міністр охорони здоров'я і так далі, і всі вони, навіть якщо перед тим вирізнялися певною порядністю і принциповістю, зійшовши на верхні щаблі влади, починають грати за встановленими бандитськими правилами і дуже швидко перетворюються в монстрів-накопичувачів грошових знаків. Я гадаю, всі вже розуміють, що нами керує кримінальна система в особі кримінальних державних мужів.
Але я не ставив перед собою завдання розкладати по поличках конкретних можновладних осіб, розкривати їхні конкретні біографії, досьє, реальні факти.
Мета книги інша: досягати читачів не на рівні забруднених мізків, а на рівні серця. Я категорично не писав політичний детектив. Політика всім набридла, від неї нудить, читача вона відвертає. Я в один флакон навмисно зливав трилер, філософію, притчу, сагу, детектив, пригоди і не показував на когось конкретно пальцем. Хто захоче, той себе впізнає. Книги пишуться для того, щоб, насамперед, зрозуміти себе, зрозуміти час і суспільство, у якому ми живемо. Тоді серцю легшає. Коли ти взагалі не розумієш, що навколо відбувається, це повний капець: невідомість – найстрашніший кат-садист.
Роман “Містифікатор” – це система дзеркал, кожен герой – дзеркало, у якому відбивається наша дійсність. Коли ми дивимося навіть на сусіда, будь він тихий вчитель чи грізний бандит, ми відбиваємося в ньому, а він у нас, ми випромінюємо ставлення один до одного. Вивчаючи ці дзеркала, точніше, те, що в них віддзеркалюється, ми вибираємо лінію поведінки, вибираємо, як нам жити, що робити, чий табір обрати, бути позитивним чи негативним, тобто бути чесним, порядним і добрим чи мерзотником.
Книга «Містифікатор» це також дослідження проблеми вибору, це галерея виборів (я не маю на увазі вибори в органи влади). Що може людина зробити найкращого? В ідеалі, звісно, прийти до Бога, тобто прийти до Любові. А для цього треба усвідомити Шлях удосконалення по висхідній, а багато хто просто пливе за течією чи скочується по похилій площині.
– Так про що все ж таки роман?
– Еге, для цього його треба прочитати. Сподіваюсь, там такі колізії-пригоди, дух захопить. Уявіть таку собі кримінальну вертикаль (в нетрях якої смертельна гризня), котру починають зовні кусати два досить наївні колишні офіцери-льотчики. Що з цього вийшло? Прочитайте. У романі є чимало рифів і підводних скель, тобто характерів і вчинків, колобродять зеки, колишні партбоси, співробітники розвідувальних служб, власники підприємств, наркобарони, представники ЗМІ й медицини, і так далі. Всі вони варяться в пекельному котлі і щось виборюють. На щастя, дехто з них виборює світлу долю країни.
– Містифікатор” піділлє масла у вогонь розпаленілої свідомості нашого суспільства?
– На жаль, нині голосів письменників майже не чують, тому я особливих ілюзій не плекаю. Всі ми бачимо, який маразм відбувається в країні, передусім на можновладному Олімпі, що нагадує свинарник, де зголоднілі вепри з іклами навпереваги відштовхують один одного. Та якби ж то вони були голодні, вони порозпухали від шалених злодійських грошей, але їм мало, мало, мало. Ці пещені “добродії”, напевно, часто дивляться в дзеркала, але не бачать своє жахливе жадібне нелюдське нутро. Тому треба збільшувати навколо них свідоме оточення, яке б привело цих нерозумних людей, які вважають себе елітою, до тями, і в ідеалі – відсторонило від влади.
В більшості своїй ми не знаємо себе, не усвідомлюємо міри морального падіння, ми всі перелякані, але не жахаємося того, що стоїмо на краю прірви. Я своїм романом намагаюсь не жахати, а поставити читача перед фактом: ось такі ми є (через це і те), час лікуватись-рятуватись, інакше країні – гаплик. Чи перебільшую я, чи занадто апокаліптичний? Не вважаю, тому що майже на кожній сторінці відслідковую проблиски позитиву, надій, оптимізму. Інакше навіщо жити? Бог створив ідеальну планету не для того, щоб людці її знищили. Мають з'явитися Люди. Хтось скаже: “Це ілюзія, ми самі себе зжеремо врешті”. То виходить Бог дурніший за нас? Не може такого бути. Якщо самі не очистимося, то нас вичистить друге пришестя Хреста. Нехай його жахаються двоногі вепри у свинарнику, а нормальні (з християнською любов'ю в серці) люди опиняться у світлі того життя, в якому панують божеські закони. Цікаво, що про Бога в романі майже не йдеться, це радше історія хвороби, розуміння якої очищує. Поживемо – побачимо, що з нами буде років хоча б через десять. Хочеться вірити, що перебісимося.
– Видавництво “Зелений Пес” анонсувало ваш роман як “захопливий пригодницько-детективний роман з динамічним сюжетом, яскравими героями та непередбачуваним фіналом для найвибагливішого читача”. А ще ваша книжка вийшла у новій серії “VIP-зона”.
– Передісторія була така. Коли я надав рукопис видавництву, досить швидко прийшла відповідь: «Нас зацікавив ваш роман. Проблема в тому, що це не попса. А наше видавництво націлене на популярну літературу, яку ще називають чтивом, вона повинна легко і з захопленням прочитуватися, отже, швидко продаватися. Ми не знаємо, як бути з вашим твором?». Я відповів: «Вирішуйте. Переписувати роман до рівня попси я не хочу». Через певний час знову зателефонували: “Ми вирішили започаткувати нову серію “VIP-зона”, в ній друкуватимуться книжки для найвибагливішого читача, тим паче, що ми цю ідею вимріювали. Ваш роман буде першим». Мені, безумовно, це було приємно. Але бахкає криза, скрізь починаються проблеми, банки колапсують, я телефоную до видавництва, мені відповідають: «Ми заморозили цілі напрямки, а що стосується вас, наберіться терпіння». Терпіння вилилося у вісім місяців чекань, книга, слава Богу, вийшла, у красивій елегантній твердій обкладинці, чудово зверстана, її приємно взяти в руки, зручно читати, в ній немає купюр, здійснена делікатна редакторська праця, все зроблено дбайливо і зі смаком.
– Це тішить. В умовах кризи, з одного боку, проекти і наклади доводиться скорочувати, але з іншого боку, криза змушує знаходити якісь нові рішення, нові ідеї, відкривати нові напрямки. Мені здається, видавці “Містифікатором” влучили в “десятку”, всі вже наїлися попсової кримінальної літератури, прийшов час писати про це на іншому рівні. А як Ви підтримуєте свій творчий тонус?
– Живу з цікавістю, натхненно, не ліниво. Фантазія буксуватиме, якщо сидиш у чотирьох стінах і висмоктуєш колізії з пальця. Мені пощастило перепробувати багато професій, пройти через всілякі колотнечі, понюхати життя в різних ситуаціях, іноді в пікантних, небезпечних чи непривабливих.
Читаю гарну літературу різних країн і народів. Коли заїдає-заземлює суржикізм середовища, починаю вкотре «лікуватися» прозою передусім Михайла Коцюбинського, Михайла Стельмаха (ідеологію опустимо), Павла Загребельного, Григора Тютюнника, поезією Максима Рильського, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника... я читаю їх запоєм і відчуваю, як планочка піднімається... Їхній мовний рівень приводить мене до ладу. Хтось може сказати, що це мікстури, щось штучне. А як інакше діяти в середовищі тотального суржику? Тільки орієнтація на краще може нас підняти. Бо ж йдеться не про компіляцію, копіювання, а про відчуття мови, яка для нас є повітрям, водою, землею, вогнем...
Станіслав БОНДАРЕНКО
В. Коскін з А. Курковим
В. Коскін з І. Драчем
В. Коскін з С. Процюком
В. Коскін з братами Капрановими
В. Коскін з В. Шкляром
В. Коскін з Б. Олійником
В. Коскін з М. Слабошпицьким
В. Коскин з В. Барановим
Відгуки на роман Володимира Коскіна “Містифікатор”
* * * Коскін В. Містифікатор. - К.: Зелений Пес, 2009. - 328 с.
"Містифікатор" Володимира Коскіна є хорошим прикладом саме динамічного читання. Щільний сюжет, сучасне життя, замішане на владі з бізнесом та криміналом (культура, ображено посміхається з-поза лаштунків), а на додачу - історична ретроспектива і бажання побачити за фабулою щось більше.
На рахунку "пенсіонера" Рудольфа Лещинського виявилося чимало містифікацій. Чого вартий бодай карколомний список ролей: спочатку малолітній політичний в'язень на початку Другої світової; тоді утікач; вихованець сиротинця; далі військовослужбовець НКВС, направлений для приборкання західної околиці Союзу; перекинчик, який здавав совєти для упівців; емігрант – чоловік правозахисниці; бандит-невдаха у Штатах; кримінальний авторитет на Далекому Сході; майстер комбінацій та вихователь багатьох "адептів" злочинної справи в Україні... Кожного разу він виринає під новим іменем, із новою зовнішністю. Проте ці містифікації даються Лещинському не так легко, як шахрайські витівки Остапові Бендеру, – описи пригод і кримінальних діянь наповнені якимось присмаком гару. З одного боку, автор уникає смакування блатних деталей, з іншого - намагається подати матеріал без прикрас. От і виходить текст на межі кримінального чтива і критичного нарису з нашої історії минулого сторіччя. "Містифікатор" – це книга без взірцево-позитивних героїв, без ідеалізування бандитів і бандитських методів, без геппі-енду. І навіть без моралі, написаної великими літерами. Захоплива історія й купа запитань у кінці.
Віта Левицька, газета “Друг читача”, № 19, 2009 року
* * * “Містифікатор” Володимира Коскіна це, на щастя, не маскульт, не попса, це явище літератури, яке магічно втягує читацьку увагу історико-пригодницьким стрижнем. Достатньо прочитати дві-три сторінки – і ти вже не в змозі відкласти цю книгу. Так, в ній є карколомна тюремна “лінія”, постріли, погоні, неймовірні афери й авантюри, та серцевина роману, його дух – це жагуче намагання вирватися з тенет (чи оболонки) гріховності заради справжнього життя, а не його міражу, тому що «серед скотів» першорядно важливо не оскотиніти і життя людське цінувати понад усе.
Микола Луків, член Національної спілки письменників України, Заслужений діяч мистецтв України та Росії, редактор журналу Дніпро”.
* * * Роман “Містифікатор” Володимира Коскіна побудований за принципом флешбеку: це такий кінематографічний прийом, коли оповідь час від часу переривається, переносячись у минуле героїв, далеке і не дуже. Без флешбеку часто неможливо уявити причинно-наслідковий зв'язок усього, що відбувається з героями в теперішньому для оповідача часі.
Окремий реверанс автору - наявність досить жорстких епізодів, виправданих кримінальною війною, та практично відсутня любовна лінія: тут аби вижити, не до сентиментів. "Жерсть" з лихвою компенсує пафос окремих пасажів, котрі стосуються тяжкої долі нашого народу. Лейтмотивом роману Володимира Коскіна є не лише висловлення власного погляду на історію, а й спроба зацікавити нею широкого читача, обравши для цього форму пригодницького роману.
Андрій Кокотюха, письменник
* * * З книжкових новинок, напевно, найоригінальнішим є роман “Володимира Коскіна “Містифікатор”. Маючи всі ознаки детектива, він жанрово набагато ширший, вирізняється незвичним поєднанням авантюрно-пригодницької фабули и глибокого, аж ніяк не попсового змісту.
У “Містифікаторі” йдеться про непотоплювану людину, котра, немов чорт із табакерки, вискакує в різних частинах світу, поки не осідає в Києві. Поруч з ним в океані життя плавають акули поменше і побільше, але не всі вони виживають, а от Рудольф Карлович виплутується з будь-яких колотнеч, його чомусь неможливо розтерти в порошок і загнати в пастку. В тому ж соціумі набираються досвіду й сил нові «віртуози життя», а також ті, хто хоче добра не тільки для себе, а й для вітчизни.
Станіслав Бондаренко, письменник, газета “Киевские ведомости», № 111, 2009 року
* * * Роман Володимира Коскіна “Містифікатор” спочатку я прочитав у двох номерах журналу “Дніпро” – і кожного разу “залпом”, до такої міри це було цікаво-захоплююче. Окрім динамічного, оригінального “закрученого” сюжету вразила глибина матеріалу, а саме історично-соціальний контекст буття країни, яка пройшла через комуністичний експеримент і набула дивовижних якостей, які відрізняють нас від усього світу.
В чому плюс “Містифікатора”? Детективно-авантюрно-пригодницька структура розчинилась у ненав'язливій філософічності-аналітичності, яка призводить до дивного лікувального ефекту – в цьому світі найголовніше залишатися людиною, котра сповідує Справедливість і Любов.
Віктор Женченко, член Національної спілки письменників України, Заслужений діяч мистецтв України, член правління Українського фонду культури
* * * Дивна ця книжка “Містифікатор”! За відсутності моралізаторства вона відриває людину від мерзенностей життя. А фабульно захоплює краще ніж Агата Крісті. Можливо тому, що всі ми приросли до того, про що пише Володимир Коскін, «м'ясом, нервами, судинами».
Наталя Бондарчук, член Національної Спілки журналістів України, Заслужений працівник культури України, радіожурналіст.
* * * Коскін В. Містифікатор. - К.: Зелений Пес, 2009. - 328 с.
У кримінального авторитета і злодія «в законі» Рудольфа Карловича Лещинського клопотів вистачає, навіть коли він уже, так би мовити, «відпочиває на пенсії». Здавалося б, усе під контролем, та чомусь налагоджений механізм дбайливо виплеканої імперії почав давати збої. Свідомо чи мимовільно хтось насмілився посягнути на мирне буття шанованої людини? Відповідь на це запитання вельми потішить допитливого читача. Чи, навпаки, змусить задуматися. Адже в романі відомого київського журналіста Володимира Коскіна «Містифікатор» в детективну фабулу дуже майстерно вплітаються сумні сторінки не надто далекої історії, а дотепне змалювання кримінального світу віртуозно доповнює трагізм доль головних героїв.
Хто тепер не бандюк? Головне – жити згідно із совістю й бути готовим відповідати за власні вчинки. А людська доля іноді робить круті повороти, і в підсумку важко повірити в те, що всі ці життя належать одній людині.
Чотирнадцятирічного сільського хлопця Костю Кацапчука 1941 року за надуманими звинуваченнями без суду й слідства вислали до Сибіру. У таборі він познайомився зі “злодієм у законі” Володимиром Івановичем Васильченком, який замінив йому батька й учителя. Після втечі з табору головний герой отримав нове ім’я та прізвище – Микола Рудько. Життя кидало його по всіх усюдах “великого й могутнього”. Важливою віхою становлення особистості було перебування у Західній Україні в період “зачисток” ОУН-УПА. Опинившись за примхою долі в одному з каральних загонів НКВС, герой прагнув не втратити людського обличчя. Врятована ним дівчина врешті-решт стала його дружиною, з якою він емігрував до Європи. Але не знайшовши щастя в сімейному житті, він поїхав до Америки.
У західному світі Миколі не щастило в усьому. Тому з новим прізвищем Данилін повернувся до СРСР. На Далекому Сході він знову зустрів дядька Володю…
Скільки в житті всякого бувало: й авантюри розкішні, й розгульні вечері в ресторанах, й кровопролитні сутички, й приємні моменти з жінками… Про все це розповідає журналістові Костянтинові Христофорову кримінальний авторитет похилого віку Рудольф Карлович Лещинський, який мріє за його допомогою видати мемуари. Але, попри поважний вік, Лещинський, а в далекому минулому – Костя Кацапчук, продовжує вправно керувати кримінальною імперією, віртуозно смикаючи, мов за нитки, своїх “підопічних”, прораховуючи всі їхні кроки далеко наперед. Його, як неперевершеного й справедливого авторитета, шанують і бояться всі, з ким зводить доля. Якщо ж хтось насмілюється виступити проти – неодмінно отримує заслужене покарання. У цьому читач зможе неодноразово пересвідчитися. І жодних містифікацій – лише життєвий досвід.
Водночас книжка Володимира Коскіна насичена фактами з відомої й не дуже історії однієї шостої земної кулі. Тут майже жодних сенсацій – колоритний опис того, що відбувалося тут протягом минулого століття. Щоправда, без цензури і недомовок. Усе, як було насправді, про що всі знали, але ніколи не говорили вголос, та ще й крізь призму людських доль.
Автор доніс ключову думку: незнищенні ті люди, котрі крізь оболонку загальної неправедності пробиваються до правди любові й добра. У вирі подій також зростали майбутні Василі Стуси та Івани Дзюби, які попри терор середовища, творили нову Україну – вільну і незалежну.
Життєво точно Володимир Коскін розповідає на сторінках роману про “героїв нашого часу” – підприємців, журналістів, лікарів, спортсменів, військових, художників, політиків, чиновників, наркоманів, дрібних злочинців… Кого тут тільки немає! Яка непередбачувана й напрочуд реальна доля кожного з них, що мимоволі напрошуються аналогії з життя. Але автор наприкінці книжки завбачливо зазначає – будь-які збіги з реальними особами і подіями випадкові.
Відчайдушне життя в країні без закону, в країні, де кожен – містифікатор власної долі, кожен – бандюк у своїй справі, кожен виживає, як може… Усе наскрізь просякнуте дотепним криміналом, який все ж є вимушеним заходом у період співіснування з антинародною владою, він триває в Україні досі й коли закінчиться – невідомо. Навіть “народні месники”, які час від часу “виникають” у цій системі, з плином часу все одно стають частиною злагодженого механізму. Чи відомий комусь секрет його роботи? Відповідь на це запитання, можливо, знайде допитливий читач у пригодницько-детективному і при тому філософському романі київського літератора Володимира Коскіна “Містифікатор”.
Євген БУКЕТ, газета “Слово Просвіти”, № 43, 2009 року
* * * "Містифікатор" Володимира Коскіна – краща книга українського автора про таємне життя кримінальних авторитетів. Вона не лише змальовує дійсність такою, якою вона є і донині, але й надихає на роздуми – що ж робити? Як захистити Україну від тих "пацанів", які все ще керують державою?
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта.jpg "512x340 | Переглядів: 924")
