Телевизор - это просто маленькое прозрачное окошко в трубе духовного мусоропровода. Виктор Пелевин
Зайшов я якось на блог Тіни Канделлакі й побачив серед іншого голосування на тему «Якому жанру журналістики Ви віддаєте перевагу». Для мене як людини, що торкнулася журналістської освіти, така тема проста і досить зрозуміла з точки зору визначень, а от споживачам інформаційних продуктів треба було роз’яснити, що до чого. Пані Тіна з цим впоралася дуже добре, але потрібно зробити декілька наголосів з точки зору іншого спеціаліста… пардон, бакалавра. =)
По-перше, трохи нагадаю теорію. Жанри журналістики розділяються на три основні групи: інформаційні, аналітичні та публіцистичні. Інформаційні – це жанри, де подається суто фактаж, без коментарів, без вираження позицій, максимум це можуть бути слова експерта. Аналітичні – тут журналіст виступає в ролі аналітика події, він виражає думки, припущення, консультується з експертами або сам виступає експертом. Публіцистичні – продукти цієї групи межують частіше за все з художніми творами, тому частіше за все використовують визначення «художньо-публіцистичні» жанри. Тут відбувається розбір різноманітних життєвих ситуації з «людської» точки зору, виносяться моральні оцінки, створюються оповідання про творчих персон тощо. Головна умова – відсутність або точне позначення вимислу. Все на реальних подіях.
Так от, інформаційні жанри вважаються найбільш точними, оскільки там нема суджень, а лише передаються сухі факти. Абонент звернення сам для себе визначає правих і винуватих, що погано, а що добре. Аналітика проливає світло на складні ситуації, подає абоненту розбір польотів, точки зору, намагається зробити певні висновки. Публіцистика існує як вираження соціальних процесів, простір взаємодії світоглядів тощо. Коли розмова йде про журналістику, публіцистика зазвичай мало береться до уваги, в основному мають на увазі саме інформаційні та аналітичні жанри. І на питання пані Тіни «яким жанрам Ви віддаєте перевагу?» - більшість відповіла «інформаційним. Я сам розберуся, що до чого».
Нам хочеться знати правду, тому ми прагнемо чути факти, а не інтерпретації. Це справедливо. Так хотілося б і мені теж. Але можливості людського розуму не безмежні, принаймні, на визначеному етапі розвитку. Ми маємо певні спеціалізації, краще розбираємося в одному ділі, а в іншому можемо трохи «плавати». Тому далеко не завжди нам вистачає «один раз побачити», аби розібратися в усіх нюансах. Деякі зв’язки ми можемо не вловити, деяких відомостей відносно події можемо не мати, в тому числі професійних навичок. Саме тому як журналісту, так і абоненту потрібні експерти для роз’яснень. Саме тому нам усім необхідна аналітика. Навіть якщо я сам непогано володію темою, аналіз іншої людини може виправити недоліки моїх розрахунків або наштовхнути на рішення чи висновки, які раніше залишалися недоступними мисленню. Власні можливості треба цінити, але не переоцінювати. Так, аналітика може викривити факти, а може й неправильно їх інтерпретувати. Але от саме тут нам і знадобляться всі наші здатності розрізняти правильні й неправильні висновки. Принаймні, аналітичний матеріал дасть нам більше відомостей, ніж короткі інформаційні повідомлення.
З іншого боку, навіть інформаційні жанри можуть викривлювати загальну картину. Тому що враження від інформації та висновки щодо неї залежать від набору поданих на розгляд фактів, а добором їх займається колектив ЗМІ. Цю думку підтверджує філолог Андрій Борисович Єсін у своїй роботі «Принципи і прийоми аналізу літературного твору», коли каже: «Даже если представить себе практически невозможный вариант, когда художественное произведение строится исключительно на описании достоверного и реально происшедшего, то и тут вымысел, понимаемый широко, как творческая обработка действительности, не потеряет своей роли. Он скажется и проявится в самом отборе изображенных в произведении явлений, в установлении между ними закономерных связей, […]» ( цит. за А.Б. Есин Принципы и приемы анализа литературного произведения: Учебное пособие. – 3-е изд. – М.: Флинта, Наука, 2000. – 248 с.) Бачите ці квадратні дужки? Це означає, що частину тексту я викинув, бо вважаю її невідповідною до вираженої думки, яку волію підтвердити. Насправді, речення там закінчується так: «…в придании жизненному материалу художественной целесообразности». Тобто, сенс особливо не змінюється, хоча мова йде про художній, а не журналістський твір. Але якби там були подані факти, що повністю спростовують думку? Якщо журналісти вихопили одні події в суспільстві чи Природі, але не висвітили інших, можливо, кардинально протилежних подій? Ми всі потрапляємо в оману. Нам починає здаватися, ніби світ складається із самих лише війн, терактів, демонстрацій на майданах, бійок політиків. За межами нашої уваги залишається діяльність благочинних організацій (наприклад, World Wildlife Fund), зростання фестивальних рухів в нашій державі, відновлення екосистеми Дунаю… З самої побудови мого речення Ви вже можете побачити, наскільки мало поступає подібної інформації, якщо я не можу узагальнити її під якимось одним терміном.
Таким чином, факт позначення особистості людини на самому доборі фактів, ігнорувати неможна. З такої точки зору ми взагалі можемо мало довіряти. Справжня журналістика прагне до «повноти інформації», цей пункт зазначений у різних кодексах журналістської етики, але справжньої журналістики зараз мало. Більша вага зберігається за PR, а сама сутність його полягає в збільшенні кількості одного роду інформації та прихованні іншого. Така річ є майже брехня, а точніше «не вся правда», як то кажуть. Проте діяльність піару дещо відрізняється від комерційної журналістики, хоча вони між собою споріднені.
Комерційна журналістика – це одна мегареклама. Реклама приваблює нас за допомогою тиску на різноманітні потреби, встановлення асоціацій між товаром та насолодою задоволеної потреби, най би товар безпосередньо до неї й не має жодного відношення. Так само журналістика приваблює нас до реклами всередині себе за допомогою тиску на наші сподівання, бажання і… страхи. «Потурання низьким смакам» засуджується етикою, але сьогодні вже не треба прямо так відверто потурати саме «низьким смакам». Можна крутити передачі еротичного толку в призначений для них час, а прайм-тайм заповнювати шоу і серіалами. Найбільш «низькими» за смаком в тих серіалах будуть два різновиди: ситкоми: ситуаційні комедії, що перекочували до нас із Заходу: «Моя прекрасная няня», «Счастливы вместе», «Папины дочки». Зазвичай виробництво таких телефільмів у СНД частіше за все є рімейками американських ситкомів. Сценарії їх створюються за визначеними шаблонами, що примітивізує картину життя. Докладно можна почитати на ВікіпедіЇ: http://ru.wikipedia.org/wiki/Ситуационная_комедия кримінальні серіали: чий сюжет тісно замішаний на діяльності правоохоронних органів або кримінальних структур. «Глухарь», «Менты», «Бригада» тощо. Якість серіалів варіюється від низького до середнього рівня (за критеріями: сценарій, гра акторів, фабула).
Другим потужним знаряддям утримання уваги глядачів є шоу: Політичні ток-шоу: численні «Свободи». Шоу талантів: «Танці з зірками», «Танцюють всі», «Україна має талант», «X-фактор» тощо. Реаліті-шоу: «Дом 2» тощо. Гумористичні шоу: КВН, Comedy Club, «Бои без правил», «Прожектор Перис Хилтон» тощо. Більшість таких шоу так само є рімейками американських продуктів. Тобто, сучасна тележурналістика в Україні навіть не дуже обтяжує себе вигадуванням автентичних продуктів, використовуючи західні взірці як найбільш ефективні, привабливі. Політичні ток-шоу створюють у глядача відчуття залучення до процесу вирішення найважливіших суспільних питань країни разом із відомими владними персонами, але насправді аудиторія залишається так само відстороненою, хіба що забезпеченою новою соковитою темою для обговорень на роботі, лавочці перед під’їздом або на кухні. Шоу талантів нібито дають нам зустріч із прекрасним, але те прекрасне так само планомірно підводиться під шаблон, заданий головним сценарієм. Так, ми можемо побачити багато безумовно талановитих людей, але аудиторія віддає перевагу тому, щоб дивитися і надсилати смс для голосування, ніж самим розвивати власний талант. Реаліті-шоу разом із серіалами насичують нас емоціями, нестачу яких ми відчуваємо в повсякденності.
Ви можете зауважити, що перегляд всього цього потоку продуктів є проблемою свободи вибору аудиторії й будете праві. Є тільки «але»: вибору майже нема, оскільки більша частина вільно доступних каналів ТБ копіює одне одного з невеликими відмінностями. А ще відбувається витончений тиск на потреби аудиторії, який не всі здатні помітити. Образи телешоу привабливі, виразні, яскраві та цікаві. Тут уже нема відчайдушного тиску на інстинкти, як то ми бачимо в багатьох рекламних роликах та в новинах, але немає й імпульсу до розвитку кращого в людині. Її планомірно вводять у пасивний споживацький стан, залишаючи перед нами лише зовнішність життя та культури, її форму без інтелектуального та емоційного насичення.
На фоні подібної атмосфери новини також перетворюються на форму шоу, де викладені в сюжетах факти викривлюють картину світу, оскільки підібрані не за критерієм повноти інформації та потреб у ній, а за критерієм найбільшого емоційного резонансу. Глядач стає піддослідним пацюком, якого б’ють у мозок струмом по емоційних центрах. До того ж, не дуже важливо, які саме то емоції. Шоу залишають хвилювання й радість, новинам залишають страх, ненависть і незадоволення. Але насправді від нас треба лише одне – щоби ми підвищували рейтинги каналів і дозволяли їх керівникам отримувати прибуток від рекламодавців.
Але давайте подивимося, на кого це все розраховано? В сфері розробників інформації ходить сумнозвісна приказка «people хаває». Тобто все, що створили команди сценаристів, режисерів, іміджмейкерів і «акторів», - спокійно й вільно сприймається людьми й задовольняє їх потреби, най би й ілюзорно, тому що за кожним шоу треба нове шоу, бо в емоціях споживача завжди буде наявним дефіцит. А значить, ми самі йдемо в мишоловку. Нам потрібні ігри, нам потрібен азарт. У житті все занадто складно – занадто небезпечно, а от на екрані все можливо. Ми ототожнюємося з якимись героями і використовуємо їхні пригоди для заміни своїх власних. Уже навіть не треба життєвих порад, solutions, треба тільки емоційні імпульси для центру задоволення. За нас проживають життя марусі, менти, глухарі, кармеліти, якісь вояки спецназу, танцюристи, співаки, акробати, актори… Нам лишається тільки працювати на них, заробляти на плазмові панелі, нові мобільні телефони і тарифні пакети для 1000 безкоштовних смс. Нашим вільним часом розпоряджаються телевізійники. І ми не надто активно висловлюємо незадоволення. Для проформи сердимося, що нове шоу повністю повторює композиційно попереднє, але все одно до кінця за когось вболіватимемо. І якщо він вибуде з гри, знайдемо новий об’єкт для ототожнення. А потім підемо до приятелів переповідати перипетії сюжету. Як заспівав Олександр Пушной: «Фанаты прутся, кое-кто кричит: «Отстой!» Но все припрутся жрать поп-корн на фильм второй».
Ми вимагаємо гри. Уже навіть не «хліба й видовищ», а просто «видовищ». Аудиторія не хоче матеріалів, де були б викладені рішення життєвих ситуацій, потрібні матеріали, які дозволили б сварити політиків, обговорювати чиїсь любовні колізії, вкотре занепокоїтися долею української мови, пожалітися на несправедливість, поспівчувати нещасним або побоятися бандитів (адже «Надзвичайні новини» мають попит). Як у старому радянському анекдоті:
Брежнєву кажуть: «У нас немає свободи слова! Он у Америці народ вийшов на вулиці і кричить «Рейгана геть! Рейгана геть!». Брежнєв: «Тю, так у нас хай теж виходять і кричать «Рейгана геть!»
Ще один яскравий аргумент на користь «ігрового суспільства» - «гендерні» журнали. Придивіться до «психологічних колонок» у них. Чи Ви бачите там поради щодо того, як побудувати близькість між людьми? Я не бачив. Довго не міг зрозуміти, що мене відвертає від одного з найбільш адекватних «чоловічих» видань, журналу “Men’s Health”. А справа виявилася в підтримці стереотипічних, ігрових взаємовідносин між статями, між чоловіками та навіть до самого себе багато в чому підтримується стереотипічне відношення. Можна почитати про фізичні вправи, про спортсменів, інтерв’ю з акторами (цікаво, але теж доволі стандартно), але ніколи не слід дотримуватися «психологічних» порад. Звісно, якщо Ви хочете побудувати сім’ю, осередок тепла та затишку, а не витискати з «другої половини» секс і… щось іще. У статтях люди незмінно розглядаються як «партнери» (і майже ніколи не зустрінеш поняття «кохані») або як «він», «вона». А разом усе – «воно». Тобто, в схемах відносин немає нічого, окрім схем, на емоційну та духовну складову не зважають. Читач перетворюється на такого собі Остапа Бендера взаємовідносин, який не шукає задоволення духовної потреби в людях, друзях, коханій жінці, а «будує комбінації». До того ж, багато осіб кращої статі з реального, а не уявно-теоретичного простору глянцевих сторінок доводять, що для інтелектуально розвиненої жінки нічого не варто побачити такі «комбінації» в дії та зрозуміти про чоловіка перед собою більшу частину його внутрішньої суті. Що сказати про одностатеві взаємини (не сексуального характеру, звісно), то тут і так повно натягнутостей. Хоча «чоловіча дружба» завжди була в ціні, але ж до тієї дружби ще треба дорости. А так стосунки обмежуються спільним тренажерним залом (на кшталт кружок пива, але ж йдеться про журнал здорового способу життя) та роботою. І така інформація цінується, вважається “luxury”, свого роду бомондом ділових і накачаних чоловіків. Вимагається гра. Гра в «справжнього чоловіка», а не буття, скажімо, «розвиненою людиною». Щодо “Men’s Health” скажу, що з-поміж інших журналів він усе ж таки дуже вигідно відрізняється, оскільки всередині можна знайти дійсно корисну інформацію, а не тільки картинки оголених дівчат, сповнених пристрасті та photo-shop, або крутих машин. Проте позитивної ролі в переході від ігрового суспільства до реального (або ж «натурального») він не грає. Він просто виховує здорову та сильну чоловічу масу, ефективний засіб реалізації корпоративних інтересів. А якщо подумати про інші, менш якісні журнали для жінок і чоловіків, де взагалі важко знайти текст серед потоку гламурних картинок і глянцевого лиску, то просто мружишся й хитаєш головою.
Нажаль, знайти однозначно дієвий для всіх спосіб вийти з описаної «Матриці» неможливо, так само, як неможливо взагалі знайти щось «для всіх». Але можна зазначити декілька необхідних кроків назустріч більшій свободі й кращому розумінню себе в світі.
Треба зрозуміти, навіщо нам потрібна та свобода. Завжди існує позиція “ignorance is bliss” – «невідання є щастя», але нашім невіданням «правди життя» користуються зацікавлені персони. Ми скуті «суворою правдою життя», яку створює наш власний песимізм, цинізм і образи інформаційних потоків навколо. Якщо ми хочемо бачити кольорове життя не тільки на великих малих екранах, маємо зробити наступний крок.
Припинити грати. Ерік Берн, автор концепції трансакційного аналізу в психології людських взаємин, а також всесвітньо відомих книжок «Ігри, в які грають люди» та «Люди, які грають в ігри», зазначив, що ігри становлять важливу частину соціального життя. Але за його ж таки визначенням, багато ігор є деструктивними, бо походять з не найкращих процесів у наших головах. Зараз подібні ігри відбуваються на рівні соціуму, вони формують нашу щоденну життєдіяльність, і зрештою ми витрачаємо величезну кількість дорогоцінного життєвого часу на абсолютно непотрібну біганину. Тому треба лікуватися від старих і звичних схем, порушувати застійний гомеостаз психіки.
Почати пошук альтернативних джерел інформації. Знайти путнє у звичайному телебаченні та в наявному потоці преси важко, майже неможливо. Звісно, виручає Інтернет. Як би його не сварили люди, якщо ти знаєш, чого шукаєш, Інтернет стає незамінним помічником, до того ж ефективним у реальному просторі (можна легко доступитися до законодавчої бази від найвищих установ до муніципальних постанов). Але не все так погано й у реальному просторі. Наразі поширення добрих культурних видань ускладнено комерційною малоуспішністю, якщо не сказати «неуспішністю». Проте існують такі цікаві журнали, як «Личности» (з додатком «Личности Украины»), «Критика». Їх легше знайти за підпискою. В Києві досі продаються номери часопису «Київська Русь», видаваного Дмитром Стусом, там можна знайти дбайливо відібрані твори сучасних письменників, а також публіцистичні та критичні матеріали. Таким самим реліктом є журнал «Родовід». Доречи, Інтернет-книгарня «Є» може здійснити доставку необхідного видання поштою. Так само, як «Читайка» та деякі інші подібні сервіси. Ось іще один приклад корисності мережі.
Коли в нас буде створений власний інформаційний простір, доведеться потроху вдосконалювати моделі поведінки. За роки життя ми виробляємо велику кількість стереотипів. Вони полегшують нам життєдіяльність, але вони не завжди ефективні, до того ж, ситуація міняється з часом, і всі вартості потребують переоцінки у відповідності до нових умов існування. Так само і звичні нам дії в побуті, в громаді, ставлення до світу, Природи повинно переглядатися, співставлятися з тим, чого хочеться і що є. Якщо ми вирішили бути героями (най би й без суперздібностей), то треба «вчиняти гідно віри» - бути героєм і ставати з часом ще кращим. Не виключено, що миттєвих змін на краще не буде, в чомусь навіть може стати важче, але «дорогу подолає той, хто йде», результат виправдає зусилля.
А який він – результат? В чому сенс боротися за всі ці прекрасні слова? Чи не варто просто розслабитися й отримувати задоволення від атракціонів «з доставкою додому»?
Може, комусь і варто. Але така людина ніколи не знайде щастя «справжнього». Коли ми щось робимо, то цінуємо результат праці. Ми вкладали частки душі в кожний рух, напруження м’язів і нервів. Ми, можна сказати, перенесли себе ще в якусь сутність, в річ. І тільки ми та найкращий у світі спостерігач зможемо оцінити, наскільки та річ вийшла прекрасною. Якщо це меч, то візерунок булату, вигадливе травлення, потужність рукояті та леза, якщо це хліб – теплий глибокий запах, колір апетитної скоринки, та смак, що ввібрав у себе неймовірну кількість Сонця. Вільна людина, яка міцно стоїть на ногах, здатна піднятися після падіння, може перетворити саме життя на витвір мистецтва, зробити його насиченим, смачним, потужним, гострим, глибоким, дивовижним! І такий шанс закривають від нас якісь картинки на «блакитному екрані», пафосні ведучі, бандити або спецназ, в’їдливі критики, вульгарні коміки й ціла кагала рекламістів… Сказати просто. Сьогодні слова вже мало важать, бо всі поняття дискредитовані тими самим рекламістами. В такому разі я виступаю рекламістом світу, де є можливість отримати реальну насолоду від життя, а не якийсь палений сурогат кіоску з екраном. Але захотіти Вам доведеться самим. Припинити розмовляти і почати діяти. Less talk, more action.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
