Анатолій Крим – це вже не півострів, а цілий материк, населений цікавими колоритними людьми: порядними й негідниками, диваками й прагматиками, безсрібниками і крутіями, патріотами і безбатченками. Вони повнокровно діють в його п’єсах, кінофільмах, оповіданнях й романах, виявляючи весь спектр почуттів і «вибриків» розуму.
Цей народ на сторінках – з досвіду письменника, котрий понюхав життя в усіх його проявах. Біографія сприяла. Народився Анатолій Крим 1946 року у Вінниці. У Хмельницькому закінчив музичне училище. Армія. Викладання музики у провінційній глибинці. Різкий поворот долі: Крим закінчує Московський Літературний інститут ім. М. Горького. З 1975 по 1981 – працює на Черновицькій студії телебачення. Доріс до заступника головного редактора.
З 1982 – на творчій роботі. Виходить 10 книжок прози (романи «Вибір», «Межа дощу», «В очікуванні месії»; збірки повістей і оповідань) і багатьох п’єс, які йдуть на сценах понад 30-ти театрів.
А скільки досвіду Анатолію Криму дали лиховісні дев’яності! Довелося взятися за бізнес: Анатолій Ісаакович очолює кілька фірм, які здійснювали різну діяльність, в тому числі сільськогосподарську і виробничу. Крим створює 200 робочих місць, в бюджет держави сплачено податків понад мільйон гривень.
Колізії, постаті, характери проходять перед очами допитливого письменника, кристалізуючись у героїв нашого часу: від добряг, шахраїв і бабіїв до нардепів і президента.
Анатолій Крим дедалі зосереджується на творчості, водночас обіймаючи (з 2004 року) посаду секретаря Національної спілки письменників України.
Якщо стисло – хто такий Крим? Це коли, по-перше, обрегочешся, а по-друге, коли розумнішаєш в сяйві блискучого дотепного розуму письменника.
– Пане Анатолію, якими здобутками можете похвалитися за останній рік-два?
– Вийшло кілька книжок за кордоном. В Італії у престижному видавництві «Спіралі» видано книжку «Оповідань про єврейське щастя». Роман «Труба» видано у Польщі і Болгарії і презентовано на міжнародних книжкових ярмарках. Книжка оповідань і роман вийшли також у Москві.
Відбулися прем’єри вистав, зокрема в Монтевідео (Уругвай), в Афінах, Варшаві, Москві і, звичайно, в Україні. Багато моїх п’єс грають в Болгарії – в дев’ятьох театрах.
– Я так розумію, Ви людина динамічна не тільки у творчості, а й в її просуванні.
– Спеціально я нічого для цього не роблю. Просто про мене дедалі більше дізнаються, маю хороших перекладачів, завдяки ним, думаю, відбувається рух. В Італії, скажімо, мене перекладала фахівець найвищого ґатунку, яка доносила італійцям Андрія Платонова і Юрія Трифонова.
Розумієте, коли перекладач переклав п’єсу, він зацікавлений, щоб вистава йшла в багатьох театрах, адже він отримує за це гонорар. Отже, чогось спеціального я не роблю, мало їжджу, бо немає часу. Наприклад, запрошували в Афіни, на жаль, не міг поїхати, не кажучи вже про Уругвай, бо дуже далеко. Гадаю, якщо маєш цікаві тексти і добре ім’я, то тебе знайдуть.
– Напевно, ще спрацьовують особисті знайомства?
– Ясна річ. Якщо перекладач переклав одну книжку чи п’єсу, і бачить, що вони мають успіх, він вже просить дати щось новеньке. Інколи рукописи швидко у книжку втілюються, інколи – ні (адже треба перекласти, домовитися з видавництвом). Наприклад, я з одним перекладачем познайомився у Швеції три роки тому, а книжка, може, вийде на Різдво. У Польщі оперативно вийшли на результат.
– А що “підстелило” в Італії, славетній великою літературою і великими культурними традиціями?
– Світ дуже тісний. Я дружу з відомим російським письменником Віктором Єрофеєвим. Він мене цінує не тільки як друга, а як автора. Де тільки може, розказує про мене, навіть на сторінках моїх книжок пише відгуки. В Італії він розповів про мене своїй перекладачці, дав книжку. Вона прочитала, побігла з синопсисом до видавництва пропонувати. Їй сказали: перекладайте.
В Болгарії я знайшов жінку, з якою вчився в Московському Літінституті. Нині Надя Попова – редактор радіо, поетеса блискуче знає російську мову. Переклала одну мою п’єсу, другу. Сама ж посприяла постановкам. Згодом у Болгарії вийшло три моїх книжки, в багатьох театрах йдуть мої вистави.
У світі немає нічого випадкового, просто деякі випадки – щасливі.
– Ваш сатиричний, гротескний роман «Труба» б’є не в брову, а в око, в ньому ми впізнаємо багатьох політиків. Чи були спроби вам дошкулити і помститися?
– Ніякого тиску не було, просто роман пройшов в Україні, як-то кажуть, мовчки, хоча виданий російською і українською мовами. Мене це здивувало, але потім видавець пояснив в чому справа. Всі газети й журнали, кому пропонували рецензії, відмовлялися: «Будь-що, тільки не цей роман». Певно, у нього є неприйнятна репутація у верхніх колах, вони не хочуть, щоб роман мав розголос. Я боявся, що він буде незрозумілий для закордонного читача, але, на диво, як тільки він вийшов у Польщі, одразу з’явилась схвальна глибока рецензія в центральній газеті «Rzecz Pospolita». В Болгарії я навіть з приводу роману зустрічався з президентом Болгарії Георгієм Пирвановим. У Москві роман добре прозвучав. Їх хвилює ця тема.
– А у нас змова мовчання.
– Скажемо так. Але не справа письменника – піаритися. Знаєте, я не публічна людина, щоб бігати з книжкою по Хрещатику і кричати: «Читайте, читайте, читайте!». Справжні твори переживають письменника.
– У ваших текстах мені дуже подобаються дві ніби несумісні речі: ви вмієте бути тонко-ліричним, ніжним, іноді до болю ностальгічним, і водночас це переплітається з напрочуд сміливою сатирою. В Україні вас нема навіть з кимось порівняти.
– Сатира дуже важкий жанр, треба мати відповідне мислення. Бути сатиричним і трагікомічним в прозі і драматургії для мене є природним, це мій внутрішній стан, я дивлюсь на світ з іронією. Таке моє світосприйняття.
Бувають у людей періоди захоплення політиками чи якимось подіями, але письменник має бачити, чим все закінчиться. Іронія, сарказм, усмішливість дозволяють зазирати у майбутнє.
– Хто є вашими найулюбленішими письменниками-сатириками?
– Назвати улюблених письменників – дуже важко. Є улюблені твори. У нас зазвичай йде перелік імен. Мова має йти про твори. Скажімо, для мене Гоголь це перш за все «Ревізор» і «Мертві душі». Булгаков – «Майстер і Маргарита» і «Собаче серце». Перед цими майстрами я схиляюся. Коли “Rzecz Pospolita” написала, що роман “Труба” – це гідне збереження і продовження традицій Гоголя, для мене це була найбільша похвала. Коли польська критика ставить мене в одну шеренгу з Бабелем, для мене це також колосальна похвала. Хоча я так не вважаю, мені ще рости і рости до цих вершин. Але такі порівняння говорять про напрямок, школу, в які я вписуюсь.
– Яке ваше ставлення до Остапа Вишні і до Володимира Войновича?
– Остап Вишня писав в радянський період, коли будь-яке писання мало вигляд дулі в кишені. Такий був час. Треба було вибирати: або ГУЛАГ, або така езопова мова, щоб не питали, над ким смієшся.
Войнович – хороший сатирик, та для мене його маленька повість «Міхова шапка» більш вагома, ніж навіть «Пригоди Чонкіна». Без сумніву, «Чонкін…» – перший твір про війну, написаний так гостро й оригінально. Але Войновичу бракує завершеної класичності, яка вирізняє класичну літературу, я маю на увазі передусім Гоголя (скажімо, «Ревізор» – це ж твір на віки, в якому довершено зображено сучасне сьогодення). Те ж саме можна сказати про «Майстра і Маргариту» Булгакова.
Взагалі чого бракує теперішнім письменникам? Редактури. Повимирали розумні фахівці, які не просто розставляли коми і тире, а безжально викреслювали все те, що псувало текст.
– Чи пощастило вам на редактора?
– Нема редактора. Інколи даю рукопис друзям читати, яким довіряю, знаючи, що вони патоку і шоколад не литимуть, а скажуть: тут провал, тут натяжка, тут погано. Після цього, якщо погоджуюсь, допрацьовую. Часто сам-один довершую, особливо над останньою правкою дуже уважно і довго працюю.
– А кому довіряєтеся?
– Юрію Рибчинському, Василю Шкляру. Довіряю смаку Юрія Ковальського, головного редактора журналу «Радуга», він справжній мовник, котрий може виловити якісь невидимі для мого ока речі. Мало таких фахівців.
А ще треба змусити людину, щоб вона прочитала, бо інколи роман – це триста сторінок.
– Чи пишуться п’єси?
– Останні два роки нічого в драматургії не робив, крім сценаріїв художніх фільмів. Я міг би писати по одній комедії на місяць, але це не цікаво. Коли ти написав сонет п’єс, тобто п’ять-шість п’єс і бачиш, що вони добре пішли, їх грають в багатьох театрах різних країн, то треба інколи зупинитись і подумати: подивитися на час, на саму форму, на те, що робиться у театрі, куди йде театр.
– Я доволі часто відвідую театри. На московських антрепризах кілька разів «обламувався»: то були нашвидкуруч зліплені вистави за участі зірок. Бачив нерівнозначні українські постановки. Тож запитаю: куди йде театр?
– Український театр сьогодні нікуди не йде. Він перш за все просто намагається вижити. Знаєте, коли людина помирає з голоду, вона задовольняється і окрайчиком хліба, нехай черствого, їй вже не до того, щоб казати: «Ви мені зробіть шашлики чи биточки в соусі». Всі говорять про реформу театру, але ніхто не хоче її розпочати.
Ви згадали антрепризні вистави. У мене теж кілька п’єс йдуть в російській антрепризі з відомими акторами. Є вдалі, їх показують по всій Росії, в Україну завозять. Вистава «Квартет для двох» мені подобається. Декотрі спектаклі – такі-сякі. Але справа ось в чому. Показують російські антрепризи в Жовтневому палаці, ціни на квитки зашкалюють – по 600-800 гривень. Але всі, хто виступає, запевнюю вас, крім оренди залу, нічого не платять. Розумієте, вони збирають мільйони, а платити податки в Україні «забувають»: на прибуток, на додану вартість, я вже не кажу про відрахування на гонорари авторам. Ну, зі мною все гаразд, тому що я, як кажуть, в іншій ваговій категорії, – розраховуються.
Хай їздять, ми ж не можемо закрити кордони і сказати, щоб театри до нас не приїжджали. Але платіть. Ці гроші підуть на реформу нашого театру. Однак ніхто не чухається. Міняються міністри культури (для мене вони всі без винятку розпорядники урядових концертів) і ніхто з них не думає про системні зміни на краще в царині культурі.
Я був в кількох провінційних театрах на своїх прем’єрах, соромно дивитись акторам в очі. Наднизькі зарплати, бракує грошей на декорації. Театри постійно шукають спонсорів. Знаєте, коли на театральних програмках починається реклама олії чи ще чогось, то це, як казав один мій знайомий, «капець».
На Заході я бачив благодатний вплив реформ на театри. У Польщі театри підняті, бо їм надають пільгові умови, є гранти на постановки. Скажімо, моя п’єса йде у приватному Варшавському театрі «Камениця». Художній керівник і головний режисер викупив у держави приміщення за символічну суму. Тепер це прекрасний театр, має дві сцени, там дорогі квитки: від 20 до 60 євро, вишукана публіка, чудові актори, хороші вистави, я був задоволений, коли подивився. Звичайно, заздрю, що поляки можуть собі дозволити якісні постановки. А у нас театри навіть зі статусом національних ледве-ледве виживають, хоча й ставлять аншлагові вистави.
– Отже, Ви назвали один з механізмів театральної реформи: заїжджі варяги мають платити податки…
– Я сказав тільки про Жовтневий палац, а є ще Палац «Україна», Палац Спорту та інші зали. Держава втрачає великі прибутки від гастрольної діяльності. Філіп Кіркоров та інша попсова камарилья просто викачують з нас гроші, і не тільки в Києві, нічого не залишаючи крім дурного смаку. Я не хочу нав’язувати публіці свої смаки, але не терплю дешевизну, для мене це ще один привід для сатири.
Я закінчую новий роман під назвою «Настільна книга ідіота», в ній покажу весь маразм нашого буття: що у нас робиться, чим ми живемо. В країні насаджується масовий ідіотизм, здається, це наша національна ідея.
В Україні кіно не знімається, але за кількістю кінофестивалів ми скоро наздоженемо Голівуд. До нас приїздять найкрутіші зірки, це забаганки олігархів, котрі, щоб від них дружини відчепились, купують їм якісь фестивалі, дають гроші: на, проводь... І ті починають запрошувати, платити шалені гроші голлівудським акторам, які приїжджають попити горілочку і поторкати наших дівчат за одне місце.
– Скажімо, Ван Дамм чи Роберт де Ніро…
– Організатори вважають, що на цих кінофестивалях йдуть якісь дискусії. Нічого там не йде. Це просто парад марнославства, «опера убогих духом». Це розбещує, за цим лісом, як кажуть, нема дерев.
От минув Одеський кінофестиваль в Оперному театрі. Який він має стосунок до українського кіно? Приїхало кілька американських акторів і російських кінорежисерів, на морі позагорати. Добре, хай це буде, але за умови, щоб поруч було українське кіно.
Скажімо, наша чиновницька делегація виїжджає за кордон на кінофестиваль. За часів Ющенка я бачив прийом у Каннах, тобто заставлений екзотичними наїдками стіл. Оскільки вмію рахувати, то прикинув, що за один бенкет можна було б зняти художній фільм. Чи варто їхати до Франції, танцювати на тусовках, показувати свої вбрання, капелюшки, шпильки тощо замість того, щоб створити український фільм хистом талановитого режисера, або ж щоб 5-6 молодих режисерів зняли короткометражки?
– Коли наші товстосуми запрошують Дженіфер Лопес і за півгодини виступу платять мільйон доларів, це має вигляд цинічної наруги на українцями.
– Ще раз скажу: все залежить від інтелекту правлячої еліти, включаючи олігархів. Їхнє розумове IQ дуже-дуже посереднє. Для них Лопес – це круто, хоча вони не слухали, що вона співала, бо це вже було після п’ятої чарки. Головне, тішилася пиха: «Я крутий, я запросив Дженіфер Лопес!». Це верхня планка їхньої культури й етики.
– Ваш новий твір «Настільна книжка ідіота» сюжетний чи це щось щоденникове?
– Так, сюжетний. Людина середнього віку розповідає свою біографію, те, як вона у цьому житті прилаштувалася. Причому зображено зріз всього нашого буття. Думаю, після нового року роман віддам видавництву.
– Які вистави за вашими п’єсами йдуть у Києві. Що найбільше задовольняє?
– Йде «Заповіт цнотливого бабія» в Національному театрі імені Лесі Українки. В Театрі на Подолі йдуть три моїх п’єси: «Осінь у Вероні», «Звідки беруться діти?» «Льовушка» (за однойменним оповіданням). У Молодому театрі грають «Квартет для двох», в Малому драматичному театрі – «Нелегалку». Відбуваються репетиції вистави «Дзвінок з минулого» в Драматичному театрі на Лівому березі.
Про те, яка вистава найбільше подобається, промовчу, визначати нетактовно, тому що люди доклали працю, всі старалися, у когось вийшло краще, але для автора це щоразу привід для того, щоб замислитися. Взагалі для мене є мукою перечитувати свої книжки чи дивитися вистави за своїми творами, кожен з яких ти, мов дитину, виростив, одружив і випустив у світ, вона десь живе… Та коли все ж перечитую твір або дивлюсь виставу, намагаюсь зрозуміти, які треба в майбутньому придумати нові повороти, нові сюжети, підходи, прийоми. Ну це вже з творчої лабораторії.
– Ви автор-самоїд, який намагається і згодом вдосконалювати твір, чи відпускаєте його у вільне плавання?
– Я противник пластичних операцій в житті і творчості. Як написав, так написав, життя само все розставить по місцях: щось надовго залишиться, щось, може, зникне, коли вийде з-під пера.
У нас бідкаються: трагедія літератури в тому, що твори не переживають письменників. Та це аксіома ще з часів древніх греків. Подивімося на XIX сторіччя. Кажуть: велика література. Тоді писало не менше людей, ніж нині є членів Спілки письменників, зо дві тисячі. А залишилося десяток імен. Від Гоголя до Толстого. Можна на двох руках пальці перелічити. Нічого страшного. В природі це називають природним відбором; в культурі, мистецтві такі ж принципи діють. Прижиттєва слава не варта нічого. Це, може, приємно, це якесь матеріальне забезпечення. Але якщо письменник серйозно, навіть аскетично ставиться до своєї роботи, тоді він має право мріяти про те, що книжки його переживуть. Хоч ненадовго.
– Виходять знакові потужні твори чудових українських авторів, вони б’ють, як Герцен, у дзвони, а таке відчуття, що з кожним роком їх дедалі менше чують, передусім у вищих ешелонах влади. Чи не образливо це вам?
– Перше. Письменник, котрий хоче, щоб його почула еліта, може на собі поставити хрест.
Друге. Чому погано чують? Колись існувало таке поняття як літературний процес. Його було добре видно. Існували літературні журнали, в них, зокрема, друкували критику, різну, вона призводила до дискусій навколо творів, вела, мов поводир.
Повертаюся до теперішньої еліти. Вона нічого не читає, їй цього не треба. А чи відвідує політичний бомонд драматичні театри? Ні. Його вибірково можна побачити хіба що на виступах «95-го кварталу». Це їхній ареал відвідування.
– Оперу, певно, теж оминають.
– Для них Оперний театр – музей, один раз сходив, побачив приміщення – і досить. На жаль, це так.
Не скажу, що на Заході, скажімо, Ангела Меркель чи Франсуа Саркозі щодня відвідують оперні вистави чи симфонічні концерти. Але там є система підтримки культури, яка дає можливість їй розвиватися, зокрема видавництва поставлені на нормальні рейки, виходять видання із серйозною критикою. Про наклади вже не кажу, тим паче «Гарі Потера», приміром. А які тиражі у нас? Видавництва лежать, все лежить…
Віктор Ющенко обіцяв, що у нас буде українська книжка. І нічого не зробив для цього. А достатньо було подивитися в бік нашого північного сусіда. Ще Єльцин зняв податки з преси, видавництв. А у нас стогнуть: «Ой, російська книжка завалила Петрівку і книгарні». А завалила тому, що вдвічі або втричі дешевша. Наші видавництва не конкурентоспроможні, до того ж їх душать ще податками. От вам і відповідь.
Культурою треба займатися. Владоможці думають, що побудують суспільство а ля Канари без культури, без книжки. Якщо людина еволюціонувала з мавпи, то хіба нема зворотного процесу? Він вже почався: назад до мавпи!
– Пане Анатолію, уявити вас за письмовим столом легко, але цікаво дізнатися, на що вистачає часу за межею професії.
– Я живу у постійному цейтноті. Сім років працюю секретарем у Спілці письменників України, пишу уривками. Моя мрія, що це коли-небудь скінчиться і я займатимуся тільки літературою і зможу мандрувати. Звісно, мандрівки – це прекрасно, але не кожен може собі їх дозволити. І не тільки з фінансової точки зору. Фінансово якраз я можу собі це дозволити, але страшенно бракує часу, я не можу навіть поїхати на прем’єри, а дуже хочеться подивитися. От зараз лечу в Італію на презентацію своєї книжки, причому дуже важко вдалося знайти чотири дні, щоб відвідати Мілан, а тут ще суто українські проблеми з візою, треба особисто її виходжувати.
Гадаю, що я в цьому році здійсню свою мрію і як в романі Булгакова кричатиму: «Вільний! Нарешті вільний!»
– Тобто станете вільним художником?
– Так. Я мрію про це.
– Що важливе, необхідне вважаєте додати до того, що тільки-но пролунало?
– Треба бути професіоналом. Це стосується не тільки письменників. Всіх. Письменник має володіти словом так само добре, як водій керувати машиною, президент – країною, як депутати приймати закони. На жаль, у нас розвелося чимало дилетантів-неуків, починаючи трошки від письменників, моїх колег, і закінчуючи тими, про кого я сказав. Україна має зрозуміти, що шлях до Європи в сенсі якості життя, це дуже-дуже важка праця і велика відповідальність.
Коли ти пишеш, залишаючись один на один з білим аркушем паперу, налаштовуй себе: я напишу як Шекспір. А інакше нема сенсу писати. Бо якщо ти поставиш нижчу планку, то кому твоя писанина буде потрібна за існуючих вершин. Треба не тільки мріяти, а в роботі не шкодувати себе.
Що таке подвижництво, що таке творчий подвиг? Для мене є письменницький приклад на все життя, який мене вразив, коли я тільки починав, – Лев Толстой чотири рази переписав від руки роман «Війна і мир». Титанічна робота. Це тисячі рукописних сторінок, які геніальний Лев Толстой щоразу правив. Тоді я сказав собі: ми маємо переписувати двадцять разів. І триста разів думати, кому це потрібно, перед тим як публікувати.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
