Олега Скрипку коротко можна відрекомендувати так: український музикант і співак (діапазон від фольк-року до джазу), композитор, лідер гурту “Воплі Відоплясова”, громадський діяч, організатор музичних фестивалів “Країна мрій” і “Рок Січ”. А ще він приклався до мюзиклів (“Вечори на хуторі поблизу Диканьки, “Попелюшка”), до озвучування мультиків (у норвезькому мультфільмі «Карлсон, який живе на даху» його голосом розмовляє саме Карлсон).
Нагадаємо, що в 2009 році група молодих активістів запропонувала висунути Скрипку кандидатом в Президенти України (Скрипка відмовився). У 2010 він став кавалером французького Національного ордена Заслуг. У 2011 р. за версією журналу “Кореспондент”, зайняв 77 місце в рейтингу ТОП-100 найвпливовіших українців.
Приводом для зустрічі з Олегом Скрипкою стала непересічна подія: в столичному Палаці Спорту 20 листопада відбудеться величне шоу-панк-ревю з космічним присмаком під назвою «25 років на орбіті».
Головну етно-рок-капелу України «ВВ» мають підтримати на сцені епатажні інтернаціональні друзі: німецька панк-рок-діва Ніна Хаген, білоруси «Ляпис Трубецкой», росіянин Гаркуша, українці Юрій Здоренко та група «Grader», Олександр Піпа та «@traktor», «Бумбокс», Ноггано, Лесь Подерв’янський, «Gorchitza» й заслужений академічний Ансамбль пісні і танцю Збройних Сил України.
В різношерстій творчості друзів, наче в дзеркалі, відбиваються уподобання Олега Скрипки, а сам він при тому залишається напрочуд самобутнім і, певно, найкреативнішим і найукраїноцентричнішим артистом.
– Я пам’ятаю, як ви починали. Це мало вигляд виступів самодіяльного гурту, в складі якого співав-стрибав Скрипка-вулкан з баяном, згодом – з трубою. Тепер ви запеклий професіонал, який пройшов вогонь, воду і мідні труби. В чому полягають ваші внутрішні зміни?
– Звісно, я піддався загальнолюдській еволюційній трансформації як будь-який виходець з Радянського Союзу. Я уявляв себе листочком з дерева в бурхливому потоці буття: мене кудись несе по перекатах, камінню, кудись викидає, і все це – чудово. Життя, мов пригодницький фільм. Були якісь бажання, здібності, я їх реалізовував в межах того потоку.
– Та ж, певно, одного разу взяли в руки і вітрило…
– До речі, класна метафора… Річка винесла до Франції, там я, спілкуючись з різними людьми, побачив, що є істотна відмінність між мною та європейцями. Та я ніяк не міг вербалізувати суть цієї розбіжності. Коли ж у нас не виходила робота в студії, одна людина мені сказала, що треба самому задавати тон і напрямок руху. Тобто бурхливий потік, вітер і човник той самий, але треба брати, як ви сказали, вітрило у свої руки і починати плисти своїм курсом, навіть проти вітру. Я в певний момент це зрозумів, практика довела до того, що я крім «ВВ» почав створювати власні сольні проекти, фестивалі, отже, формувати себе як особистість. Найбільше у світі ми здатні змінити себе, а потім вже світ змінюється навколо певним чином. Ця основна свідомо-вольова трансформація почалася понад десять років тому й відбувається досі.
– На початку кар’єри вас сприймали як рокмена, згодом побачили, що ви почали вбиратися в одежі фольклору. А як би ви відповіли на запитання: «Що таке Олег Скрипка?»
– Я відповів би філософські: «Я є ніхто», бо людина як і Всесвіт – це пустота, з якої може випірнути будь-що. Справжній митець народжує витвори, базуючись на своїх властивостях і об’єктивній реальності, і вони можуть бути напрочуд різноманітними. Різноплановість – це є властивість моєї натури і «ВВ», від початку ми співали різні за характером пісні, а тепер взагалі скачемо по стилях і жанрах, міняючи образи та іпостасі. Ти є ніхто і ти є все, якщо маєш талант і працелюбство.
– Виходить, що в царині жанрів і стилів ви всеїдний, у вас не має обмежень і табу?
– Мусить бути демократія, нічого не треба забороняти. Все, що на душу лягає, можна грати, аби воно було потрібно комусь, крім тебе, тому що творчість не егоїстична, вона потребує виходу до публіки, ти шукаєш слухача-споживача свого культурного продукту, потребуєш аудиторії, постійно тестуєш: чи потрібно це людям чи ні.
– Тут є небезпека піти на поводу у публіки. Андрій Кузьменко (гурт «Скрябін) зізнається: «Я відверто клею дурня, але це купують, і слава Богу». Є чимало митців, які тягнуть публіку не вгору, а вниз, опускають її.
– Оце і є егоїзм: прагнення подобатися будь-якою ціною. Якось я розмовляв з попсовими виконавцями. Вони спочатку казали, що слухають дуже вишукану музику, називали світових виконавців найвищого ґатунку. Я запитав: «А чому самі непотріб співаєте?». – «Бо це публіка хаває». Тобто «звізда» вважає, що вона високого рівня («я собі кум, пан і король»), а люди – бидло, їм треба давати щось примітивне. А насправді: як вона ставиться до інших, так глибинно ставиться й до себе. Це означає, що в людини є комплекс: вона себе не поважає, не бачить в собі естетичного рівня, межі, яку не припустимо переступати. Тож інших людей по собі міряє – от у чому справа, проте собі забороняє визнати, що сама себе не поважає, і ілюзорно думає, що слухає іншу, кращу музику, а низькою годує публіку.
– Це, мовляв, для душі, а це для публіки…
– Тут є обманка. Насправді те, що для публіки, те і для душі людина робить. І це проблема не тільки певних виконавців, а й взагалі українців, якщо поставити питання глобально. Чому Україна не може реалізуватися як держава стільки століть? Чому українці не можуть реалізуватися як особистості? Чому постійно шукають винних навколо, бо чимось не задоволені? Чому українці поважають, люблять і слухають музику інших народів і не слухають свою музику, не знають свою історію, не носять свій одяг, не розмовляють своєю мовою? Чому?
Дуже просто – тому що не можуть собі дозволити себе поважати. Це є дуже примітивний базовий комплекс меншовартості, самонеповаги. Коли людина почне з дитинства себе поважати, вона себе запитає: «Хто я? А що мені подобається? А ким би я хотів бути? А куди маю рухатися?» І тоді можна вивчити і мову, і історію, і спілкуватися з гідними людьми, слухати хорошу музику, ходити на чудові концерти тощо. Тут ще може бути момент самоорганізації, тобто треба знайти аргументацію, за що я можу себе поважати, а потім вже починати поважати себе.
А за що – є, фактаж довкола прекрасний, він скрізь, і в чудовій кав’ярні-книгарні “Культ РА” на Володимирській, де ми з вами перебуваємо, тут є книжки і диски, які спонукають до того, щоб пишатися: я українець. Але треба сюди прийти, розгорнути книжку, прочитати її, тобто треба зробити зусилля. А зробити зусилля – не важко, це момент самоорганізації, а вона починається з концентрації уваги.
Українці – розчулені мрійники і романтики, це гарна властивість, але для того, щоб романтизм дав конкретний результат, треба сконцентруватися на конкретному завданні. Отака трансформація у мене відбулася на Заході, певно, мені пофартило, що це сталося саме у Франції. Бо французи майстри концентруватися на маленьких деталях: вони ставлять собі завдання, аналізують його, розбивають на маленькі етапи і кожен чітко виконують. Виявляється, це не важко: розбити глобальне завдання на маленькі кроки. До речі, Франція з тих країн, де не так багато попси.
– Чому?
– Тому що французи себе поважають, у них взагалі виховання дитини й внутрішній діалог людини починається з самоповаги. Вони дуже цікавляться культурою всіх країн світу, освічені, інтелектуальні. Повага до французької національної культури навіть не обговорюється, це не є взагалі предметом дискусій, диспутів, ніде навіть слова не почуєш, чи потрібна французька мова, це настільки апріорі, це такий пріоритет, що він десь в генах прошитий на рівні ДНК, він в крові, в серці.
Ось чому французький націоналізм такий глибинний, базовий, і він працює на націю, яка існуватиме тисячоліття.
А українці багато століть перебувають на межі існування, тому що любов до рідного не у всіх розчинена в крові з якихось причин, може, об’єктивних. Але нам є на кого взоруватися. Навіть в складних умовах радянщини все одно мали гарних представників українства, згадаймо Івана Миколайчука, Володимира Івасюка, Павла Загребельного, Олеся Гончара, Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Микиту Хрущова…
– Навіть Микиту Хрущова?
– Так. Персонажі різні і ставлення до них різне, але в дуже складних умовах вони хоч і фігурували як представники радянської культури і державності, але базово були українцями, на рівні, так би мовити, хромосом.
– Олеже, ви зазвичай не розмінюєтеся на дрібниці, скажімо, якщо йдете на альянс з театром, то в особі Богдана Ступки (я маю на увазі виставу “Наталка Полтавка”, де ви зіграли роль Возного, а за музичну концепцію якої отримали престижну театральну премію Пектораль), якщо робите фестиваль, то такий грандіозний як «Країна мрій». А що ви читаєте? Яку музику слухаєте? Адже на цьому ґрунті базуються ваші починання, тут не вийде так: слухаю і читаю одне, а роблю інше, дешевеньке.
– Це принципове питання. Я, наприклад, коли приходжу в гості, то дивлюсь, які книжки і диски там стоять, щоб швидко дізнатися, з ким маю справу, – так можна відразу намалювати психологічний портрет господаря.
В юності і в студентський період у мене була книгофілія, я був хворий на книжки, проковтував їх, отримуючи неймовірне задоволення. Потім сталась якась пертурбація, я майже перестав читати художню літературу.
– Мабуть, пріоритети до цього спонукали?
– Певно, треба було набрати світоглядну інформацію, я читав специфічну літературу: психологічну, філософську, енциклопедичну. Після великої перерви врешті взявся за художню книжку: до рук потрапив автобіографічний твір Андрія Ворона. Цей міцний чоловік з Карпат прожив дуже складне життя, його мотляло по сибірських таборах і по світу. У 104 роки привалило дубом. Не професійний літератор, цей дідусь написав цікаву книжку, в якій – напрочуд потужні мова й мислення. В молоді роки я захоплювався східною філософською літературою: читав Конфуція, індійських світочів, японську поезію в перекладах, а тут відчув почуття гордості, що читаю нашого українського Конфуція – настільки Андрій Ворон мудра, цікава й красива людина, що просто волосся дибки встає. Жив він у надскладних умовах, але завжди неконфліктно ставився до всіх ситуацій, щиросердно проходив через всі терни. І до останньої волосини залишився українцем, хоча більшість життя вимушено прожив у Сибіру.
Музику через професію слухаю мало, до музичного фону ставлюся прискіпливо. Чому ми зустрічаємося в українській чайовні? Тут лунає позитивна україномовна музика, для мене це важливо. Якщо «ефемки» не дають мені можливості в машині мати нормальний фон, я вимикаю приймач. А вдома у мене велика бібліотека музики, пов’язана з роботою, передусім колекція світового фольку.
Дуже люблю важку рок-музику, якщо ходжу на концерти, то на рок-музикантів. Мої кумири – Led Zeppelin, правда, останній приїзд вокаліста Роберта Планта я прошляпив, але попередній його концерт не пропустив. Сподіваюсь, на Whitesnake сходжу. Хоча, звісно, двадцять років тому вони грали потужніше…
– Певно, в коло ваших уподобань входять такі колоси як Deep Purple, Foreigner, Iron Maiden, Accept, Manfred Mann, Judas Priest, Def Leppard, Metallica, Інгві Мальмстін...
– Так, я на них ріс. А тепер я б з задоволенням сходив на більш молодих, таких як Red Hot Chili Peppers, Muse, Fun Lovin Criminals, System Of A Down… Вони в активній формі, пишуть нові альбоми, є продовжувачами класичного року. Отже, як спеціаліст я знаю, слухаю хеві-метал, який живить ідеями інші жанри.
– Чим рок відрізняється від попси? Рок-музиканти вміють грати на інструментах, а попсовики обходяться самограйками і вправними звукорежисерами. Отже, з наших, котрі вміють, хто Вам до вподоби?
– Є дуже велика кількість хороших музикантів, учасників фестивалів «Рок Січ» і «Країна Мрій», відомих і невідомих. З відомих – «Мандри», «Гайдамаки», «Плач Єремії», «Кому Вниз», «Тартак», затим – «Хвилю Тримай», «Флайzzzа», «Камо Грядеши»…
– На початку розмови я згадував слова Андрія Кузьменка: «Я клею дурня», котрого я сприймаю як блазня-переростка. А до вас приклеїлося визначення: «Олег Скрипка – це кентавр, який скаче по сцені».
– І клеїти дурня теж гарно. Але в якому розумінні? В іронічному. Бо серйозно ставитися до професії рок-музиканта можуть тільки росіяни, у них популярно пафос наганяти в рок-музиці, якісь проблемно-протестні постулати виспівувати.
– Отже, чим український рок принципово відрізняється від російського?
– Тим же, чим українці в принципі від росіян відрізняються. У нас розвинена чакра сердечна, тобто емоційна, там де дух перебуває, а у них розвинені дві чакри: низька – агресії, і вища – ментальна. Росіяни дипольні, тому їх постійно перевертає. В музиці – агресія і сила, в словах – імперативність-наступальність, а серця не вистачає. Музика все ж таки – це серце, як не крути. Недарма філософи і митці кажуть: треба співати серцем. Тому наші виконавці сильніші, але програють в конкуренції, бо не вистачає агресії. Наш соціум сьогодні потребує агресії, без неї тебе просто не помітять. Базарний натовп треба розпихати ліктями.
– Завдяки чому Вас помічають? Ви більш агресивний, ніж колеги?
– Скажімо, стоїть юрба, але завжди є якийсь стовп-ліхтар, тумба чи авто, на які можна вискочити, заспівати пісню, і тебе помітять. Йдеться про відчуття мізансцени, яке у мене є. Коли я, мов кентавр, стрибаю по сцені, це ж я не просто так стрибаю, моє завдання – увійти в резонанс з публікою, музика потребує не статичності, а руху, і тоді хвилі, які я направляю у публіку, повертаються. А для цього потрібне розуміння мізансцени: як і де ти можеш розташуватися на сцені, якої активності має бути потік музичний чи вербальний, щоб бути почутим, – це вже режисерський підхід.
На сьогодні я зрозумів, що крім поїздок з потужними турами по Україні, треба створювати культурний контекст. Нинішній контекст, в якому ми живемо, дуже посередньої якості, на жаль, і для того, щоб якийсь месадж, вістку, телеграму донести, треба цей контекст створювати. Необхідно об’єднати людей, які є твоїми однодумцями, створити певний мистецький прецедент, який трансформує культурний процес таким чином, що зверне на себе увагу людей, котрі насправді цікавляться конкретною живою музикою, а не “самограйками”, як ви кажете.
– Я так розумію, «Країна мрій» – це якраз спроба створити контекст.
– Уже не спроба, це вдало створений контекст, який реально працює. Переоцінити вплив фестивалю «Країна мрій» важко, це як спалах супернової зірки, навколо якої простір починає формуватися іншим чином, в Україні ми вже маємо ультрамоду на етно, вже модно одягати й вишиванки, стимулюється розвиток гончарства, кераміки, різьбярства. Певна кількість виконавців починають в гарному розумінні гнати кон’юнктуру, бо вони знають, що буде фестиваль і треба підготувати матеріал. Після виступу на “Країні мрій”, їх починають запрошувати на інші події, на приват-вечірки. Я продивляюсь програми інших фестивалів і бачу, що плеяда наших виконавців активно бере в них участь, а ми задаємо тон.
– Ви сказали, що дуже важливо відчувати мізансцену. Але це більше технічний момент.
– Так.
– Напевно, у вас є найголовніше, що відрізняє від інших. Ви людина, передусім, мужня, тверда, одним нахабством не обійдешся. Ви відмовилися від звання заслуженого артиста України. Тепер не шкодуєте, що так вчинили?
– Абсолютно не шкодую. Тоді (2005 рік, кінець літа) це був месидж, удар у дзвони. Я думав: ще є можливість виправити ситуацію, врятувати демократичні завоювання, якщо, наприклад, подати владі сигнал, що вона не тим займається, що треба опікуватися соціально-економічно-політичними змінами, а не замилювати очі, зокрема врученням нагород, часто за принципом кумівства. Печально, що месидж не був розшифрований. Можливо, вже була точка неповернення, можливо, просто не було бажання щось змінити в політичній стратегії, а може, взагалі у «демократів» базово не було закладено міняти курс державного корабля. Але на той час мені здавалося, що я подам один з імпульсів, які можуть повернути країну до конструктивної демократії. Але цього не сталося, влада сприйняла мій демарш як спробу самопіару, вони так це розшифрували, на жаль. А для багатьох людей цей мій крок взагалі був не зрозумілий.
– Творча інтелігенція зрозуміла його правильно.
– Але для більшості українців це було дивним вчинком.
– Бо ж вони деформовані зубожінням і спотворені Поплавськими і Сердючками, їхній смак, та й інтелект, на рівні плінтуса, тут є велика проблема…
– От вони і втелепали, що я вчинив не прагматично, заради якої мети – не зрозуміло.
– Можливо, ви ідеологічно не підстелили…
– Я начебто озвучив мотивацію, пояснив мету, але часто буває так, що головний месадж в інформаційному імпульсі губиться, спотворюється, забріхується, тоді і контекст ніби зникає.
– У 2008 році Міністерство культури і туризму висунуло вашу кандидатуру на присвоєння Шевченківської премії у якості «режисера-постановника етнічного фестивалю Країна Мрій». Ця справа загальмувалась.
– Я тримаюся думки, що фестиваль “Країна Мрій”, як самобутнє культурне явище, заслуговує на таке висунення, але буде неправильно висмикувати для нагородження лише когось одного, хто причетний до “Країни Мрій”: довкола фестивалю щороку трудиться дуже багато людей!
– Ви періодично порушуєте плин свого творчого життя, йдете на експерименти, влаштовуєте якісно нові імпрези. Яких несподіванок можна від вас чекати? Можливо, плануєте альянс з симфонічним оркестром?
– Співпраця з симфонічним оркестром – це дуже сподівано, банально. Хто тільки з рок-колективів з ними не виступав. Ми ж двадцятого листопада будемо грати з державним оркестром Збройних сил України, якраз відсвяткуємо 15-ліття співпраці (початок стався після нашого повернення з Франції).
Є новий проект – джазовий, я зібрав джаз-бенд «Забава», складений із молодих музикантів, дуже фахових, які в джазі вже ствердилися. Певно, майже перед всіма рок-музикантами постає питання: «А що буде далі?» Ну рок – це здорово, а які будуть наступні кроки… От я і заспівав джаз, випустив альбом (це фактично перехрестя ретро-джаз-кабаре, української ліричної пісні, французького шансону та класичного рок-н-ролу), тепер хочеться ще проїхати Україною з туром, це поки що мрія, я не бачу форми, в якій вона реалізується.
Я заспівав пісні Богдана Весоловського, який жив в Україні до війни, а потім подався в Торонто і ще багато чого написав. В двадцятому столітті після Володимира Івасюка це людина номер два – за талантом, кількістю пісень і якістю. На його піснях виросло кілька поколінь діаспори, і ось вони через мене прозвучали в Україні. Ще одна біла пляма в українській історії розфарбована в кольори.
Існувала думка, що українського джазу ніби то не існувало і не існує. А виявляється, є чудові автори, прекрасні виконавці, є багата історія. Так сталося, що в радянські роки і це для нас закрили. Богдан Весоловський високого рівня композитор, його ліричні пісні про кохання натхненно співаються. Сподіваюсь, що у них буде красиве майбутнє.
Олег Скрипка з автором публікації
– Побажаю, щоб у вашу орбіту потрапила творчість талановитої Квітки Цисик, яка рано пішла з життя. Вона цікава мелодійною романсовою основою. Є вже фестиваль у Львові її імені, в якому беруть участь представники діаспор, котрі своєрідно її інтерпретують. А ви дуже поліфонічний, гадаю на музичному небосхилі була б цікавою зустріч двох зірок – Олега Скрипка і Квітка Цісик. В якій формі? Це можна придумати.
– У мене є ідея зробити фестиваль українського романсу, об’єднати різних виконавців. Та ж сама Ніна Матвієнко живе, здраствує і прекрасно співає, є співаки, які співають українські романси історично правильно, першоджерельно. Найпопулярніший твір 20-го століття «Очи черные» – це романс романсів, написаний українським автором Євгеном Гребінкою. Існував український варіант – первинний, він, на жаль, не зберігся.
Отож, було б чудово створити фестиваль під назвою «Очі чорні», але для цього теж потрібні і мій час, енергія, і партнери потрібні. Я звертався до телеканалів з пропозицією втілити такий серйозний проект українського романсу, але цю ідею треба несамовито штовхати, це ж не шоу типу “Майданс”, хоча я впевнений – якщо все грамотно зробити, це сколихне всю країну, яка вміє співати серцем.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
