Творчість українського гурту Mad Heads XL (нині «Мед Хедс») представляє нам його лідер і засновник – вокаліст і гітарист Вадим Красноокий. Приводом для зустрічі стала поважна причина – 20-ліття творчої діяльності.
«Мед Хедс», певно, одна з найнеординарніших формацій України, яка пройшла вельми своєрідний шлях.
Починали хлопці як тріо (гітара, контрабас, барабани), співали англійською невідоме в Україні рокабіллі. Дебютний альбом Psycholula вийшов у Німеччині в 1996 році. На гастролях за кордоном (у Фінляндії, Іспанії, Росії, Польщі, Німеччині, Великій Британії, Італії, Швейцарії і Нідерландах) українці збирали повні зали.
Альбоми Mad in Ukraine і Naked Flame принесли групі визнання і титул кращої сайкокоманди Східної Європи.
Альбоми «Mad in Ukraine» і «Naked Flame» принесли групі визнання і титул кращої сайкокоманди Східної Європи. Лише у 2003 році вийшов альбом «Контакт» з піснями виключно на українській і російській мові.
У 2004 році сталася кардинальна трансформація складу (додалась потужна духова секція), суттєво міняється стиль.
У 2009 році почав набирати обертів проект «УкраїнSKA»: «шалені голови» заспівали українські народні пісні.
Серед цікавих фактів творчої біографії альтернативного гурту: футбольний гімн «Україно, вперед!», рок-гімн «Україна – це ми!» Фактично це про нас. Ці пісні для тих, хто хотів би собі відповісти на запитання: «Хто ми, українці?», «Що робить нас єдиним цілим?»
Кожен виступ «Мед Хедс» вирізняється потужною позитивною енергією і оптимізмом, є справжнім святом надії.
Але парадокс полягає в тому, що, виборовши визнання і в Україні, «Мед Хедс» знову націлився на Захід, де все талановите має більший попит.
– Вадиме, є великий битий шлях під назвою «попса», яким крокує багато виконавців, а за ними – сила-силенна слухачів, здебільшого невибагливих. Ви займаєте досить своєрідну смугу, намагаючись бути самобутніми, отже, творчо незалежними і певною мірою альтернативними. Охарактеризуйте суть ваших пошуків. У чому полягає родзинка гурту “Мед Хедс”?
– Наша творча стежина ніколи не була однозначною й прямою. Протягом двадцяти років існування гурту ми багато експериментували. Починали з музики, яка на теперішню мало схожа. Це особливо усвідомлювали, готуючи концерти до 20-річчя групи з наміром показати розріз усієї творчої біографії. Ми не з тих музикантів і ансамблів, які один раз знайшли себе, свій образ, своє звучання і успішно експлуатують це багато десятиліть.
– Скажімо, як «Скорпіонс».
– А ще краще назвати AC/DC, вони фактично грають одну й ту саму музику від початку. І це добре, знайдена неповторність, і за неї треба триматися.
Щодо «Мед Хедс» – у нас було кілька різних облич. Починали як тріо, грали рокабіллі, яке в Україні ніхто не знав, не розумів (ми співали англійською мовою). У нас навіть замість бас-гітари був контрабас.
В цьому напрямі ми досягли значних висот, розкрилися так, як нам хотілося. Настав момент, коли захотілося чогось нового. Більше десяти років ми трималися одного стиля, врешті зняли його обмеження, тепер дозволяємо собі чимало експериментів. Хоча ми завжди щось своє привносили, однак декотрі новостворені пісні майже не виконували, бо вони не вписувалися в рамки стилю. Ми вважали: пісня – класна, але нам зараз не підходить.
На сьогодні підхід принципово інший, ми не озираємося на те, в якому граємо стилі. Свою музику вибудовуємо на основі існуючих стилів і досягнень інших музикантів, які нам подобаються, тобто створюємо своє із суміші різних жанрів. Звісно, при бажанні нам можна закинути, що ми кудись шарахаємося.
Втім, є тут ще фінансовий аспект. Люди, які з якихось причин не люблять нашу групу, можуть докорити, що нам не чуже бажання мати успіх, заробляти гроші, тим паче, що це правда. Та ми знаємо добре, що таке безсрібництво, ентузіазм, що таке андеграунд, бо тривалий час у ньому перебували. Тепер групу андеграундною назвати не можна, вона є популярною і грає популярну музику. Однак альтернативною назвати можна, бо ми не граємо типову попсову музику, яку всі слухають. МЕД ХЕДС не є типовий формат, який звучить на більшості радіостанцій, і з цим постійно виникають проблеми, але ми вже маємо достатній досвід, щоб їх вирішувати і обходити.
Ми тримаємося свого в тому плані, що завжди робимо те, що нам подобається. Гадаю, це і є основний принцип, який на гроші не розмінюється, тому що тоді втрачає сенс сам процес.
Я прийшов у музику не як людина, котра розглядала гітару, як лопату, якою треба загрібати гроші. А заради задоволення насамперед, для мене це була пристрасть, я взагалі ніколи не сприймав музику як професію, у мене освіта технічна. У дитинстві навчався у музичній школі, та потім найбільше любив рок-музику. В час коли з’явилася наша група, такому ніде не навчали і це не могло розглядатися як професія, отже, я музикував для душі.
Та ось все почалося налагоджуватися, ми зростали професійно, нам почали платити перші гонорари. Я, звісно, був задоволений, тому що це дуже добре, коли ти можеш робити те, що тобі подобається і за це ще й платять. Не треба відволікатися на щось інше задля того, щоб важливу справу у твоєму житті забезпечувати матеріально іншою роботою.
Принципова позиція – робити те, що подобається, і є, мабуть, основою, яка забезпечує нашій групі двадцять років своє обличчя і відрізняє від всього іншого, що існує в Україні.
– А тепер про музичні підвалини гурту.
– Якщо прискіпливо робити аналіз, тобто попрацювати музичним критиком, можна багато чого накопати. У нашій музиці чутно елементи реггі, ска (з якого, власне, утворилося реггі), панк-року. По суті це мішанина з рок-н-рольних музичних стилів. Цю живу, енергійну, драйвову музику найкраще можна зрозуміти тільки на концертах під час обміну енергією музикантів і слухачів.
– Англійська мова не відійшла?
– Ні. Правда, останнім часом записували альбоми українською, а найсвіжіший цьогорічний диск – добірка українських народних пісень, зроблених у нашому стилі.
Але наші старі пісні англійською ми досі виконуємо на концертах, а деякі, готуючись до ювілею, згадуємо. Крім того готуємо видання, яке вийде у Німеччині на початку наступного року, це збірка наших пісень останніх років, найбільш відомих в Україні, але перекладених на англійську мову, такий собі «The Bеsт оf…» для Європи. Ми знову почали гастролювати за кордоном і плануємо це робити ще частіше, вважаємо, що являємо собою дуже цікаве культурне явище (сміється), у нас класні пісні і нам є чим поділитися зі світом, а не тільки з українськими слухачами.
Певна річ, для того, щоб краще розуміли, треба співати зрозумілою мовою, особливо це стосується знакових пісень, в яких я викладаю свою життєву філософію. Хоча, з іншого боку, відмовлятися від української мови за межами України, навіть коли буде цілком чужоземна публіка, ми не збираємося, тому що вона дуже гарно звучить, напрочуд мелодійна, вона, власне створює музику і неповторність нашого стилю. Цим також хочеться ділитися. Є люди, котрі обожнюють, наприклад, італійську пісню, хоча ні слова не розуміють. Так само, мені здається, будуть любити і українську пісню, треба тільки надати їй таку сучасну форму, завдяки якій її сприймуть.
Отже, наші великі плани спрямовані на Європу. У нас уже були пробні концерти, ми нещодавно повернулися з Німеччини, де тричі виступили, влітку були на фестивалі у Чехії. Звичайно, приходили і українці, і росіяни, але переважна більшість аудиторії була етнічно місцева, яка ні російську, ні українську не розуміє, а гарно сприймала на слух емоцію, і в тому числі народні і авторські пісні у нашому виконанні. Звісно, коли ще співаєш англійською, це допомагає встановити контакт. Для німецьких концертів ми спеціально вивчили одну відому у Німеччині пісню німецькою, це теж допомагає стати ближчими.
– Вам, певно, закидали, що у вас гарна назва гурту для закордону і мало зрозуміла на батьківщині? З назвами, до речі, взагалі трапляються анекдотичні речі. В молоді роки музиканти іноді досить дивні імена собі придумують, які з роками стають кричуще смішними. Типовий приклад – італійський співак Пуппо (тобто пупсик), якому нині за п’ятдесят. Український гурт «Крихітка Цахес» був змушений змінити назву на просто «Крихітка», бо Цахес – уособлення пороків. Бронхіальні почуття викликає назва гурту «Димна суміш», не надихає «Мертвий півень»... Запитуєш про такі назви, музиканти відповідають: «Були молоді, дурні. Прикольні назви придумували. А потім вже запізно було міняти, бо назва перетворюється у бренд». У цьому міркуванні вже закладено певне запитання до вас щодо назви гурту, до якого з часом ще приросло XL.
– Mad Heads з англійської – шалені голови. Це класна рок-н-рольна назва, яка на сто відсотків відповідала тому, з чого група починалася, і відповідає тому, що робиться у нас на сцені тепер. Отже, в цьому плані все гаразд. Інше питання, що англомовні назви для теренів України є певною проблемою, якщо це тільки не загально зрозумілі слова. На слух наша назва сприймається добре і легко, а пишеться жахливо (у мене було двадцять років, щоб це збагнути), тим паче я вже зрозумів, що до «Євро-2012» всі українці англійську не вивчать.
На 20-річчя групи ми вирішили офіційно зареєструвати назву гурту кирилицею, відтепер можна писати, як чується, – “Мед Хедс”. Власне, так люди давно роблять в Інтернеті. Звичайно, англійська теж не буде помилкою, але ми всіх запрошуємо не мучитися.
Що стосується приставки XL, вона позначає збільшення кількості музикантів. Ми починали як тріо, потім нас стало шестеро, тепер на сцені – п’ятеро. Ще XL позначило зміни в нашій музиці.
Та з висоти 20-річної творчої кар’єри ми дійшли висновку, що просто «Мед Хедс» звучить простіше, легше запам’ятовується, а писати можна англійською або кирилицею.
– Між родичами різне буває. Скажімо, в російській рок-групі «Агата Крісті» брати-близнюки Самойлови виявили себе однодумцями-соратниками. А от гурт «Братья Гримм» розвалився через непорозуміння між близнюками. Як складаються стосунки між братами в «Мед Хедс»? Як відбувається творча взаємодія?
– Ми радше доповнюємо один одного, тому що дуже різні за характерами і темпераментами. Виникають, звісно, якісь робочі конфлікти, це нормально. І на побутовому рівні можуть бути незгоди, як між усіма людьми. Проте з братом порозумітися, напевно, легше, ніж з людиною нерідною. Легше прощати те, що тобі не подобається або з чим не згоден. Я в групі — однозначний лідер. У Максима свій фронт робіт і свої завдання. Є речі, які ми вирішуємо разом.
– Що лежить на ваших плечах?
– Лідерство – більше роботи і відповідальності. Я пишу музику, тексти, готую аранжування у більшості випадків, зазвичай представляю групу публічно. Частково займаюся організаційними питаннями.
– А продюсування, менеджмент? Чи є окремий директор?
– Звичайно, є директор і ціла команда людей, яка працює з гуртом. А директор колективу – моя дружина Оксана, з якою ми давно разом і з якою давно робимо спільну справу. Вона тривалий час була музикантом, мала свою рок-н-рольну групу. Оксана залишилась в шоу-бізнесі, вирішує організаційні, адміністративні питання, здійснює продюсування, тобто керує всіма процесами. Втім, нам важко розвести обов’язки, бо у нас відносини не суто робочі, тому буває так, що Оксана бере участь у питаннях суто творчих, а я – в адміністративних, коли виникає потреба.
Брат Максим також виконує чимало адміністративних справ, частково представляє групу публічно, займається всім, що стосується Інтернету, на ньому сайт групи. Його місце на сцені дуже важливе, він бере на себе значну частину концертного шоу.
І так було завжди, починаючи відтоді, коли він грав на контрабасі, а це інструмент, який привертає увагу, і техніка гри, яка використовувалась в нашій групі, мало в якій музиці ще використовується, тобто класичний і джазовий контрабас – це зовсім інша подача. А тепер Максим переключився на бас-гітару, відчув більше свободи, тому що контрабас все-таки габаритний інструмент і з ним не дуже побігаєш по сцені. Правда, останнім часом його наздоганяють хлопці з нашої духової секції. Я з задоволенням переглядаю відеозаписи останніх кількох років, бачу на сцені не просто музикантів, а артистів, які, крім того, що вельми віртуозно володіють своїми інструментами (це вони роблять навіть ніби не в першу чергу), передусім налагоджують контакт зі слухачами.
Найголовніше – створення атмосфери, енергетична розкачка, яку не завжди можна пояснити словами. Я сам не знаю, як вона виникає і чому працює, але, переглядаючи наші відеозаписи, я починаю танцювати, і розумію, що так реагують і люди на наших концертах.
– Нині країну через телебачення охопила шоуманія. Дебілізація населення розвагами набуває загрозливого характеру. На щастя, вже виникає ефект переїдання, ця вакханалія набридає. Яким є ваше ставлення до всього цього? Як вписуєтеся в цю ситуацію?
– Це дуже комплексне запитання, на яке багато чого можна сказати різного.
– Скажіть щиро і відверто.
– Я останні півроку не дивлюся телевізор, просто його не вмикаю.
– Про це мені Олег Скрипка і Фагот казали.
– Ну можу хіба що подивитися якийсь свій ефір. Не вмикаю свідомо, бо мені є чим зайнятися, я ловив себе на тому, що коли починаю дивитися телевізор, довго не можу його вимкнути, потім болісно шкода часу, витраченого незрозуміло на що.
Краще вже скористатися націлено Інтернетом, адже все цікаве, в тому числі і найкращі телепрограми можна переглянути в мережі, що я і роблю.
ТБ, взагалі засоби масової інформації існують для того, щоб нав’язувати певні думки, продавати певні товари, щоб маніпулювати свідомістю суспільства. Вкладаються величезні кошти, працює безліч людей, вони задіяні не просто так, не тільки, щоб нас розважати. За цим є певна мета.
А з іншого боку… У мене навіть на цю тему є пісня «Скринька», створена кілька років тому. В ній я намагався висловити парадоксальну думку, що люди, які програмують телебачення, тобто стоять за програмуванням маніпуляцій, самі є частиною системи і жертвами цих маніпуляцій. І дуже часто відбувається боротьба кількох маніпуляцій, різні інтереси зіштовхуються в ефірі і на шпальтах видань, в підсумку всі від цього залежать. І це є наркотик, він викликає реальну залежність.
– Ми всі наркомани.
– Авжеж, ми взагалі цивілізація наркоманів. І це стосується не тільки телебачення, а й комп’ютерний ігор, мобільних телефонів і значною мірою Інтернету, що попервах викликав у мене виключно захоплення (море інформації, можливість спілкування з людьми по всьому світові і дуже позитивні оцінки рівня свободи, яка там є на відміну від ТБ, де все за тебе вирішено і визначено).
В Інтернета, як і в багатьох технічних геніальних винаходів сучасності, є ряд очевидних переваг, які приваблюють. Але в ході розвитку і користування, виникає багато мінусів, «але», які згодом усвідомлюєш і з якими дуже важко боротися, тому що ти є вже залежним від цього процесу.
Сучасна цивілізація має надто дивний вигляд. Вона часто не логічна, налаштована на самознищення, або принаймні на якусь шкоду собі, в інтелектуальному і фізичному плані. Тобто це не тільки дебілізація мізків, а й деградація фізіологічного стану, як кажуть лікарі: «Немає здорових, є недообслідувані».
– А скільки психічно хворих.
– Це залежні речі, психологічні й психічні розлади обов’язково позначаються на фізіологічному стані і виливаються у фізичні хвороби. І навпаки: фізіологічні проблеми впливають на стан свідомості.
Перебуваючи в системі, дуже важко побачити, куди це все йде. Як можна вийти з неї, не уявляю. Хто може побачити всю картинку відсторонено? Хіба що Господь Бог. Але у нього, як завжди, є свій план. Тому прямо, однозначно висловлювати незадоволення і критикувати цю ситуацію, я думаю, не варто. Для чого людство потрібне? Певно, є якийсь вищий задум.
Я вважаю, є завжди індивідуальний рецепт вирішення проблем – в межах своєї персональної реальності. Не можемо змінити телебачення – можемо вимкнути телевізор. Не можемо змінити людство, можемо змінити себе. Можемо змінити своє найближче оточення після того, як змінили себе. Ми не в змозі вирішити багато проблем, які від нас не залежать. Але змінюючи себе, можемо побачити їх під іншим ракурсом і, можливо, зрозуміти, що це не є проблеми, або побачити вирішення цих проблем, або зрозуміти, що це не наші проблеми, а інших людей, які нехай їх і вирішують.
– Ви, виявляється, інтелектуал-філософ, чітко усвідомлюєте цивілізаційні тупики. А тепер про ставлення до всіляких «Х-факторів».
– Думаю, що будь-яке явище не може бути однозначно негативним. Поміркуємо. Об’єктивно існують люди, яким визначено бути, наприклад, артистами. І є люди, яким не треба бути артистами. Нині на ТБ штучно створюють «зірок», їх вже надто багато, часто вони схожі одна на одну, як клони, і насправді не є артистами, хоча їх навчають азам поведінки на сцені, танцювати, співати. Артист – це та людина, яка багато чого пропустила через себе і накопичила, яка відчула свого глядача, отже, це «субстанція», яка має визріти.
– Наявність голосу і слуху не є запорукою того, що ти можеш бути артистом.
– Це взагалі не обов’язково, особливо в умовах сучасних технологій. Кажу серйозно. Для артиста не головне мати суперголос. Так, є митці, котрі саме чудовим голосом доносять свою творчість до людей. А є, м’яко кажучи, не голосисті, або такі хрипуни як Володимир Висоцький, чийому генію сповна проявитися специфічний вокал ніяк не завадив.
І таких прикладів багато. Відтоді як з’явився мікрофон, ситуація кардинально змінилась. Раніше була потрібна вокальна техніка, яку використовують, скажімо, оперні співаки. Її важко опанувати, треба дуже багато працювати, удосконалюватися, – задля того, щоб у великому приміщенні без підзвучки тебе всі добре почули і всіх зачепило. Через те розвивалися класичні вокальні техніки. З появою мікрофону, виявилося, можна співати дуже тихо, навіть шепотіти, просто розмовляти, якщо в цьому є художній сенс.
Та повернусь до теми «х-факторів» і «фабрик зірок». В усі часи багато людей бралися не за свою справу і час розставляв всі крапки над «і». Нині маси людей проходять крізь шоу, з декотрих роблять тимчасові артистичні продукти, згодом вони перетворюються у пшик, бо це не цікаво публіці або вони самі відчувають, що не хочуть цим займатися.
Багатьох молодих людей заманює в проекти не сам стан перебування на сцені, спілкування з глядачем-слухачем, бажання щось дати людям, а ваблять яскраві лаштунки, прожектори, перспектива слави, великих заробітків, легкого красивого богемного життя.
Залишаються ті, для котрих це не є первинним, головне – бути артистом (розкривати себе), відчувати кайф сцени. Тож для них добре, що є ці проекти і є можливість вийти через телевізор до публіки і почати себе розвивати. А сидіти десь в підвальчику і співати для себе, це нині нікуди не виводить.
Людям, які йдуть на кастинги, треба розуміти, що артистом буде той, хто не мислить себе без музики, хто прагне спілкування з публікою, хто не може жити без постійних репетицій, роз’їздів, хто фактично більшість свого життя перебуває не вдома, не має розміреного режиму. Але при цьому займається улюбленою справою, тож важкі фізичні і психологічні навантаження майже не помічає. От кому потрібна участь у будь-яких шоу. Та часто туди йдуть заради того, щоб почути: «О круто, ти попав на TV, ми тебе бачили по телевізору, ти майже знаменитість, тепер не буде відбою від дівчат». Як показує практика, це все тимчасове, попіл розвіюється швидко і легко,
– Повернімося до «Мед Хедс». Кидається в очі потужна духова секція: труба, тромбон, саксофон (перевірити). Зазвичай ансамблі спираються на клавішні інструменти і гітари. А чим обумовлений такий ваш склад?
– Духові з’явилися у нас в 2004 році, власне, тоді, коли ми додали приставку XL до назви. Це було пов’язано з тим, що наші експерименти з різними музичними напрямами запотребували саме духових інструментів.
В той час я слухав багато музики, де духові активно використовувалися, це, нагадаю, реггі, ска, неосвінг, отже, суміш рок-н-ролу й енергійного джазу в сучасному, практично панк-роковому, поданні. Слідом за улюбленими музикантами хотілося теж експериментувати і щось знаходити в царині яскравого пронизливого – напрочуд позитивного – звучання. Ми, зокрема, брали деякі наші старі пісні, які звучали важко, альтернативно (це був суто панк-рок), і додавали духові партії, нічого не змінюючи в гітарах і барабанах. І звучання виходило потужним, насиченим і на диво оптимістичним.
Це в духових мені дуже подобається. Втім, цікаво працювати з будь-якими інструментами. У нас був цікавий досвід з фантастичним віртуозом-скрипалем Василем Попадюком, який давно живе у Канаді, виступає по всьому світові. Ми записали з ним кілька пісень в нашій студії. На першій репетиції він з ходу заграв. Коли пісню повторювали, Попадюк уже так її прикрашав, що просто не було слів. Я почув як в нашій музиці може звучати скрипка. Справді класний музикант привносить щось абсолютно нове і свіже.
Мені інколи не вистачає клавішних. Не вистачає живцем іноді другої гітари. Постійно виникають бажання щось додавати в окремих пісень. Це не завжди можна собі дозволити з технічної точку зору, фінансової, організаційної. Ми і досі часто виступаємо на невеликих сценах, де п’ятеро артистів ще уміщається, а більше – ні. До того ж концерти дуже різні. Ми не працюємо як західні зірки, котрі після випуску нового альбому гастролюють по всьому світові з новою концертною програмою, яка скрізь звучить практично незмінно і виконує її необхідна кількість виконавців. Ми ж сьогодні виступаємо з одним переліком пісень, завтра – з іншим. Тож на сцені універсальна команда, здатна успішно виконувати будь-які завдання.
Звісно, з’являються деякі пісні, де я не хотів би чути духові, але у нас уже склався ансамбль, учасники якого загалом мені дуже потрібні на сцені.
– Ви піднесено відсвяткували 20-річчя групи ювілейними концертами. Що далі?
– Певним чином ми показали свій творчий шлях у розрізі, в контексті нашої історії. Нам цікаво це було зробити, і ми бачили величезну цікавість із боку публіки. Влаштували додаткове театралізоване і світлове шоу. Гадаю, ці концерти стали найкращими, найцікавішими, найрізноманітнішими з тих, які група донині робила.
Після підбиття підсумків рвонемо вперед. Є багато нових задумів, які хочеться втілювати. До деяких старих пісень, які прозвучали на ювілейних концертах, можливо, ніколи не повернемося.
Мене часом запитують: «А чи не хочете зробити програму тільки зі старих пісень? Поїхати з ними в тур, поностальгувати?» Запрошують європейські фестивалі з ретропрограмами. Узагалі-то було б приємно це зробити, але нас переслідує цейтнот. Гадаю, це добра ознака, що не вистачає часу на ностальгію. Постійно робимо щось нове, і воно справді нам цікаве. Поки так буде, варто цим займатися. Коли потягне на ностальгію, тоді, можливо, треба братися за щось інше, або іти кудись у гори медитувати.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
